Розділ дев’ятий. Над хмарами

Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й побачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».

— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж почали махати капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилось, що її нема.

— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

— Вічно ти щось забудеш! — пробурчав Бурчун.

— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.

— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.

— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останній момент забув надіти.

— Ти завжди що-небудь в останній момент забуваєш, — сказав Бурчун.

— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.

— От і летимо, — пробурчав Бурчун, — та куди ще залетимо?

— Ти, Бурчуне, все бурчиш, — одповів Незнайко. — Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.

— Ну й іди, як тобі не подобається.

— Куди ж я тут піду?

— Ну, досить! — гримнув Знайко на них. — Що це за суперечки на повітряній кулі?

Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.

Знайко дістав із кишені компас і почав визначати напрям, куди летіла повітряна куля.

Компас — це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.

— Вітер несе нас просто на південь, — оголосив Знайко.— Отже, назад треба буде повертатися на північ.

Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками

Раптом Пончик помітив внизу невеличку темну пляму. Вона швидко слалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.

— Дивіться, братці, хтось біжить за нами, — закричав Пончик.

Усі почали дивитися на пляму.

— Дивіться, через річку перескочила! — закричав Забудько.

— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом Пляма стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на шс своє пенсне, а проте не зміг роздивитися, що воно таке.

— Знаю, — закричав раптом Незнайко. — Перший зрозумів! Це наш Булька! Ми забули взяти Бульку, от він і біжить за нами.

— Що ти! — відповів Кулька. — Булька — тут. Ось вів сидить у мене під лавою.

— Що ж воно таке? Може, ти відгадаєш, Знайку? — запитав Якосьбудько.

Знайко заховав компас і подивився вниз.

— Та це ж наша тінь, — засміявся він.

— Як наша тінь? — здивувалися всі.

— Дуже просто. Це тінь від повітряної кулі. Ми летимо в повітрі, а тінь по землі біжить.

Поволі тінь од повітряної кулі меншала і, нарешті, зовсім зникла.

— А куди зникла тінь? — занепокоїлись коротульки.

— Ми надто високо піднялися, — пояснив Знайко. — Тепер уже не можна побачити й тіні.

— Неподобство! — пробурчав Бурчун. — Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!

— Знову ти бурчиш, — сказав Незнайко. — Ніде від тебе спокою нема!

— Спокою! Спокою! — перекривив його Бурчун. — А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди вдома!

— От ти й сиди.

— А мені не треба спокою.

— Знову ви сперечаєтесь! — сказав Знайко. — Доведеться вас на землю зсадити.

Бурчун і Незнайко полякалися й облишили суперечку.

В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була ніби біла завіса.

— Що це? — закричали всі. — Звідки тут дим?

— Це не дим, — сказав Знайко. — Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.

— Ну, це ти вигадуєш, — одповів Незнайко. — Хмара — вона рідина, як молочний кисіль, а це якийсь туман.

— А з чого, ти гадаєш, зроблена хмара? — запитав Знайко. — Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.

Але Незнайко цьому не повірив і сказав:

— Ви його не слухайте, братці. Це він усе вигадує, щоб показати, ніби багато знає, а насправді він нічого не знає. Так я й повірив, що хмара — це туман. Хмара — це кисіль. Ніби я киселю не їв, чи що?

Скоро повітряна куля піднялася ще вище, вилетіла із хмар і полетіла над ними. Незнайко визирнув із кошика і побачив унизу хмари. Вони тяглися в різні боки і зовсім закривали землю.

— Батеньку! — перелякався Незнайко. — Небо внизу! Ми летимо догори ногами!

— Чому догори ногами? — здивувалися всі.

— А ось подивіться, у нас під ногами небо, значить, ми догори ногами.

— Це ми над хмарами летимо, — пояснив Знайко. — Ми піднеслись понад хмари, через те хмари тепер не над нами, а під нами.

Але Незнайко і цьому не повірив. Він сидів на своєму місці і міцно тримав на голові капелюшка. Він гадав, що капелюшок може впасти, оскільки він догори ногами сидить.

Вітер швидко гнав повітряну кулю понад хмарами, але скоро всі помітили, що повітряна куля почала спускатися.

— Чому ми вниз полетіли? — захвилювалися всі.

— Повітря почало холонути в кулі, — пояснив Знайко.

— Значить, ми тепер сядемо на землю? — запитав Поспішайко.

— А для чого ми взяли мішки з піском? — сказав Знайко. — Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.

Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.

— Що ти робиш? — закричав Знайко. — Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові вдарити.

— А може й не вдарить? — відповів Якосьбудько.

— А може й не вдарить? — перекривив його Знайко. — Мішок треба розв’язати і висипати пісок.

— Зараз я висиплю, — сказав Небосько.

Він розв’язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.

— Один розумніше другого,— похитав головою Знайко.— Ну й що з того, коли пісок у кошику залишиться? Від цього повітряна куля не полегшає.

— А я візьму та й висиплю пісок, — одповів Небосько й почав висипати пісок із кошика жменею..

— Обережніше! — закричав Забудько. — Ти мені очі запорошиш.

— Либонь не запорошу, — сказав Небосько і тут же запорошив йому піском очі.

Всі почали лаяти Небоська, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику діру, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:

— Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі повипадаємо з нього.

— А може й не розвалиться, — відповів Якосьбудько.

— У вас обох тільки й мови, що либонь та може! — сказав Знайко і відібрав у Якосьбудька ножик.

Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:

— Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?

Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:

— А ти що тут іще гризеш?

— У мене тут цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!

— Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!

— А навіщо мені зайвий тягар везти? — сказав Пончик.— Я з’їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.

— Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, — відповів Бурчун.