Ялинка

Пізнього вечора я подзвонив до лісника — нашого доброго знайомого, привітався і запитав:

— Карпе Івановичу, як там у вас — нічого не передбачається?

— Приходьте завтра раненько… До Пташиного яру. Вирубку почали. Там весною дорогу прокладатимуть, от ми й розчищаємо. Кілька сосон вже спиляли. Так що буде для вас хвоя.

Ось уже кілька років ми не купуємо новорічних ялинок, а прикрашаємо ту, що росте на подвір’ї біля Оленчиного вікна. Сталося це після зустрічі з Карпом Івановичем. Несли ми того вечора з базару пишне півтораметрове деревце. Аж тут підходить лісник.

Погомоніли ми про се, про те, а на прощання дядько Карпо й питає:

— Скільки ж за цю красуню?..

— Два карбованці заплатили.

— Жаль,— якось болісно зітхнув Карпо Іванович.

— Що жаль? — перепитую.

— Отаку красу нищити… І в селі, і в містах особливо, кожний неодмінно хоче придбати ялинку на свято. І навіть не подумає, що для того, аби виросла ось така, як у вас, треба щонайменше десять років чекати! Якби моя воля, то я геть би заборонив рубати й продавати ялинки. Геть! Постоїть вона в хаті для втіхи тиждень- два — і на смітник! Хіба ж це по-нашому, по-людському?.. Просто не замислюємося над цим. А треба, треба!

Відтоді ми й не купуємо ялинок. А коли є можливість взяти кілька соснових чи ялинових гілочок на вирубці — прикрашаємо ними в хаті. Тому завжди перед Новим роком я й телефоную до Карпа Івановича. Ось як і нині.

Ще затемна вибираємось до шляху глибокою стежкою, протоптаною в пухких

снігах. Сніг рипить під ногами. Зорі на синьому небі яскраво й гостро горять. Десь за годину ми вже біля Пташиного яру. Дорога тьмяно поблискує, наїждже- на машинами та натерта саньми. За поворотом, на узбіччі, грузовик чорніє. Підходимо. Дядько Карпо назустріч нам радо обзивається:

— От добре, що нагодилися! — І до Оленки: — Ну як, Снігурко, мороз за щічки щипле?

— Ні-і… Я його не боюся.

— І то правда!.. Чого його боятися? Хай він нас боїться.

— А ви це чого біля машини клопочетесь?

— А гостя непроханого піджидаю… Загляньте до кузова.

Лежать у ньому п’ять струнких ялинок.

— От бачите!.. Ще й такі трапляються… Це ж треба! — сердиться дядько Карпо.— Зрубав п’ять і знову подався.

— Не інакше, як продав ти буде,— зауважую.

— Що він буде робити — я не знаю, а за цю шкоду — відповідатиме! Десять років тому посадив я ці ялинки на схилі яру…І ось — маю радість!.. Мертві, порубані…— Дядько ступив до кабіни і натиснув на сигнал, натиснув — і лісом довго котився тягучий плаксивий звук. Ніхто ніде не відгукувався, не з’являвся.

— Що ж, товаришу, ми тебе чекати не будемо,— сказав дядько Карпо і гукнув до мене: — Спробуй заводною ручкою, бо стартер не бере.

Я кілька разів з силою крутнув. Мотор чмихнув і глухо загуркотів. Карпо Іванович дістав аркуш паперу із записника, червоний олівець і вивів великими літерами:

«Машина біля контори лісництва! Чекаємо!»

— Глянь-но, Снігурко, чи немає, бува, помилок? — усміхнувся до Оленки дядько Карпо.

— Жодної.

— От і добре… Добре, що ви нагодилися вчасно, що допомогли мені машину завести.— Дядько Карпо надколов ножем вершечок довгої ломаки, затис папірця. Поставив ломаку в глибокий замет, а сам сів до кабіни. Оленка вмостилася поряд… Я забрався в кузов, і машина рушила.

— Ну, а ти, голубе,— визирнувши з кабіни, голосно сказав у ліс до когось Карпо Іванович,— коли не хочеш разом під’їхати, то доберешся пішки. Тут недалеко — п’ять кілометрів.— І вже тихо додав: — Можливо, коли йтимеш, ліс таки щось підкаже твоїй совісті.

Пригнувшись за кабіною, я бачив у скельце, як донька щось говорила до лісника, а він, погоджуючись, кивав головою.

— Що то вона нашіптувала вам? — запитую Карпа Івановича біля контори лісництва.

— Снігурка твоя?.. Хочуть навесні прийти всім класом. Допоможуть на місці зрубаних, та й далі, на тому бугрі лисому, ялинки посадити, — відповів і радо всміхнувся.