Розділ VIII. «Два кольори мої…» Геть звідси — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло… Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.

О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.

Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.

Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.

Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.

Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад.

Вона не бачила мене.

Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.

Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.

Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.

Вона, однак, не чула.

Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.

Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос співав пісню:

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.

Що — не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!

Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.

Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.

А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.

Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:

— Ти чого?

— Нічого,— спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?

— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.

— А я сьогодні вночі на кладовищі був…— почав я.

— Ну й дурень,— мовила вона і повернулася до мене спідницею.

— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?

І тут раптом позаду почув:

— З дівчатами б’єшся? Олександр Македонський!

Я рвучко обернувся.

За кілька кроків від мене стояв… Павлуша.

От ти ж! Ну!

— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.

— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка.— Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев’ять разів пройшов. Чого, питається? Чого?

Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає!

І ще — «червоний — то любов…». Ти бач, на що натякає!..

Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима.

Він уже, мабуть, думає…

Та потрібна вона мені!

Та триста лет!

— Та я ж… Я ж хотів…

— Іди звідси! — глухо сказав Павлуша.

— Я… Я можу піти… Так!.. Але ти… ти…— мені забракло слів.— Я, може, сьогодні привида сфотографував… От! Уперше в історії… От! А ти… ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик!

Я повернувся й пішов вулицею в бік річки.

Я йшов, не помічаючи дороги.

Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.

Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби.

Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились.

А що вийшло?

Вийшло, що він мені сказав «іди геть», як найлютішому ворогові.

І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш. Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар’яльській ущелині, реве й нуртує річка сліз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тієї грудки їй у спідницю, як вона «дурня» мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лізу, що дев’ять разів пройшов… А він тепер чортбатьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, ту, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?!

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть.

А день який!

То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу.

А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — Наче мати ніжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дід Салимон завжди каже: «От погода! Ті, що вмерли, каються».

А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій.

Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: «Хоч би швидше скінчився той похорон та піти б малювати її портрет».

А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О Господи! Як це сумно й нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі.

Невже це справді привиди витають тільки на кладовищі?

Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого.

— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: «щоб вас черва сточила», і враз «синку» — голос медом точиться.

— Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого…

Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки.

— Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба.

Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі.

Я насупив брови,— ич, куди забирає! Вона одразу помітила це.

— Ну чого вже надувся, як миша на крупу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь Боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму.

Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… І хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, Богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по Біблії йде. От ти не читав же, синку, Біблії? Не читав?

Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що Біблію.

— От бачиш, а кричиш: «Передайте привіт Варварі Великомучениці!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона Великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла… Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася.

У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний ґрунт, на якому я стояв усе своє свідоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те що я одразу повірив у Бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв’яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною.

Я відчув, що якщо зараз я не переб’ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий.

— Бабо,— сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить.— Бабо… А скажіть-но мені, бабо, будь ласка…

— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці.

— А скажіть… А привиди тільки на кладовищах бувають? Ге?

Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки:

— Яво-о! Іди, тебе дід кличе-е!

Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.

— Ну, біжи, біжи,— хитнула баба головою.— І приходь до мене. Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу…

— Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Я так од привида не тікав, як од баби Мокрини. Дід Варава зустрів мене непривітно:

— Де бігаєш, не снідавши, вітрогоне? Чорти тебе носять! Все прохололо.

І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:

— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх… Голови людям брехнею якоюсь морочиш…

— Та, діду!.. Та слово честі!..— І я, захлинаючись, розказав дідові все, як було.

Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою:

— Нащот фізики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидів — юринда… Не вірю. Бо сам колись у дитинстві… З хлопцями…

— Ну-у?! І ви?! І що?!

— Та що ж… Нічого. І не один раз — тричі ходили.

— Але ж фото!

— Ну що, мабуть, щось там у пльонці засвітилося… Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю…

— Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене — засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія.

— Ну, не знаю вже, що там таке,— розсердився дід.— Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило, і вже, бач… Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювались на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути.

— Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я.— І сам не хочу, але ж…

І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.

Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була у Дідівщині, за чотири кілометри від нас.