Розділ VII. Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито

Неприємно було тільки те, що своїм подвигом я підтверджував філософську теорію страхополоха і зрадника Антончика Мацієвського.

Оно він уже крутиться і весь час радісно вигукує:

— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без сліду. Він мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фізики! Що я казав!

Висуває, бач, себе на перший план. Черв’як! Ну, мене так просто не відштовхнеш.

— Ти б,— кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги,— ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер-то ти герой!

Він одразу скапустився.

— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустила… Що я — винен?

Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї.

— Так — на мене! — закопилив губу Антончик.— Карафолька онде-о Гриші сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене… Так…

— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим.— Він своє получив. Більше не клепатиме.

Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!).

Он воно що! Он звідки тая ґуля на Карафольчиному лобі!

Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощиків.

І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.

— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як,— сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.

І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.

Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала у мішок траву для кролів. Вася одразу підбіг до неї і випалив:

— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.

— Свят! Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина.— Ти що таке патякаєш? Да воскреснет Бог… Свята Варваро Великомученице, спаси і сохрани…

— Точно! Причому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і, взявши в Бардадима знімок, показав бабі. Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді торжествуюче сказала:

— Правильно! Він! Привид! Конєшно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.

— Нарешті! — повторила баба Мокрина.— Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувать і знущатися з Господа Бога нашого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної, божеської… Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай Боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудше. Благослови тебе Матір Божа!

Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.

Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало! Щоб мене до попів на службу вербували. Дзуськи

— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до Бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.

— Атож, атож… це ти, синку, не розумієш,— лагідно усміхнулась баба Мокрина.— Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая Чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай Чудотворець теж милий буде…

Хтось із хлопців хихикнув.

Один — нуль!

Вела баба Мокрина.

Я весь напружився.

— Та…— махнув я рукою.— Нам ніколи. Зверніться в Інститут кібернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напівпровідникового Миколая Чудотворця на транзисторах…

Знову хтось із хлопців хихикнув.

Один — один.

Треба було негайно кінчати дискусію, поки баба не набрала вирішальне очко.

Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:

— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі Великомучениці!

— Привіт Миколі на транзисторах! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).

Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з’явився вираз гніву.

— Ах ви ж, гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із’їла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна ні покришки! Щоб…

Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона.

А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Негаразд, бабусю.

Два — один на нашу користь.

Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:

— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?

— Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі…

— М-да! — задумливо промовив Бардадим.— Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати,— за апарат свій я ручаюсь: він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.