Розділ IV. Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище

— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопців.

— Та йди ти!

— Та ну тебе!

— Теж мені! — загомоніли хлопці.

— Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше…— мовив Антончик.

— А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я.— Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з’ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид,— що це буде… Переворот у науці.

— Та що ти мелеш,— озвався Карафолька.— Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

— Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподівано, що я сам не чекав.

— А що? А що? — загорівся я.— Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов’язково.

— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.

— Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька.— Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

— Ти думаєш? — уїдливо сказав я.— Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися.

— Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька.— Едісон найшовся! Переекзаменовщик! Скажи краще, скільки буде двічі по два.

Хлопці засміялися.

— Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров’я! — спокійно сказав я.— Слухай, Антончику… раз вони такі… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони…

Я махнув рукою.

Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був «глистюк паралізований», бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею.

— Ходімо! — кивнув я Антончику.— Вони ще в нас посміються на кутні.

Карафолька глузливо закричав нам услід:

— Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!

І хлопці знову засміялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи.

І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — я з таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а потім скривився і сказав:

— Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя «Смена» не візьме.

Я скипів.

— Ах ти ж, г-г…— хотів я сказати на нього за звичкою «глистюк паралізований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального! Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.

— А де взять? — спитав Антончик.

— Як — де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спіткнувся:

— Ти що?!

— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

— Та ми ж потім повернемо, чого ти!

— Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш.

— Та я сам крастиму. Ти тільки на шухері стоятимеш, дрефло.

— А в кого? — вже спокійніше спитав він.

— Та в кого ж! У Бардадима.

— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося.— Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — точно!

Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи — він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат «Київ» — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часто друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж… це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскаріотському Павлуші, кого він, Іуда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, страждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й рискнуть.

— Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться,— з надією сказав Антончик.— Бо сьогодні ж саме п’ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га?

— Сьогодні,— твердо сказав я.— От просто зараз і підемо.

— Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати.

— Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда!

Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелося.

Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки.

— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик.— Ніхто б з хлопців не наважився, а ми… Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!..

Антончика розпирало від гордості.

І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу.

Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем.

Вгледівши його, Антончик зиркнув на мене і вищирився:

— Ги! Художник!

Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скрутний час набаштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадно зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса:

село Васюківка,
вул. Гагаріна, 7.
Гребенюк С. І.

У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі:

— Га-га-га-га-га!

Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж…

І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточках скільки хочеш. І можеш взагалі… Але скоро ти узнаєш…

Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів «Київ». Скоро…

— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми…

— Цить! — роздратовано перебив я його.— Ходімо швидше.

— Да-да, приготуватися ж треба… Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю.

З кам’яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцинея! Ну й горъ ти разом з нею!

Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з’явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська «Смена», він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс:

— Класний апарат… Автоматична експозиція… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!

Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав.

Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба!

Ні!

— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!

Антончик неохоче простягнув мені апарат.

— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька…

— Може, кілька років? — уїдливо спитав я.— Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.

— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.

— Ага… будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид… І взагалі — не дратуй мене, бо…

Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.

До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька — чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолютно необхідна.

Кладовище наше край села. З вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок («Щоб покійники не порозбігалися»,— жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків ніякої загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного…

А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не кладовищенський вигляд. Може, тому що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю. Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.

З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. «І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки».

І ще ті ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем), росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.

«Це,— казав він,— не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових немовлят підкидають. І людство весь час зростає. Уже під три мільярди підбилося. А у двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає».

І як усе-таки дід Салимон міг без кінця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці.

Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.

Дома в діда саме нікого не було. Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості. Значить, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню — і повз вулики у садок (от тільки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не тільки дід з бабою, а й гостей повно: племінник з дружиною і двоє дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києві у Лавру. Я повеселішав.

— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.

Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.

— Ой хлопці,— скрикнув він,— там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. «Хто,— кричить,— узяв?» І аж труситься. «Признаєтесь,— кричить,— прощу! Не признаєтесь,— кричить,— найду, руки-ноги повириваю!..» І, по-моєму, Ява, він на тебе думає…

Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість… І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.

Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя ґуля.

— Що це в тебе? — спитав Антончик.

— Та…— зам’явся Карафолька.— Об щось перечепився і впав… А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно… Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо…— Він скривився і, схопившись уже обома руками за ґулю, шмигонув у свій ,двір.

Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:

— Слухай, Яво, а може, признатися… І оддати йому апарат, бо, знаєш… Га?

Він усе-таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський. Я не міг говорити; бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.

— Як хочеш. Мені що…— знизав плечима Антончик.— Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш…

Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!

Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками:

— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що… Це Карафолька, дрефло, панікує… Де зустрінемося?

— Біля клубу, об одинадцятій…

— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати… Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.