Розділ XXV. Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чортова!» Я видужую

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал «Барвінок».

У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десять, і я зрозумів, що то ранок.

Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:

— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.

Вона в нас не вимовляє літеру «р».

За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.

Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

Я насторожився. А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.

«Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…». І раптом — «любий бгатику!..»

Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід… І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я…

Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить…

Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п’ється. Добре кушбй і будеш, як бугай».

— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом,— сказав я тихим глухим голосом.

— Тю, ти ж іще цього не з’їв?!

— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї.— Може, я… Може…

— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула і побігла за піч сміятися.

Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я… як мене вже не буде…

Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.

А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.

Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я.— Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!»

Я безсило відкинувся на подушку.

Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.

О! Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже відмовляється працювати…

О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають… Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини… Я не міг помирати під її хихикання.

— Яришко,— ледь чутно промовив я.— Іди сюди.

Вона вийшла з-за печі.

— Яришко,— зітхнув я і замовк.

Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.

— Яришко,— вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.

— Яришко,— сказав я нарешті тихо й врочисто.— Візьмеш собі мій велосипед… Я дарую тобі його…

І заплющив очі.

— Ой! — вереснула вона радісно.— Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.

І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще сонлива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв’яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш…

І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.

Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючися з козаком…

Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смерті.

Годинник на стіні невмолимо одцокував хвилини.

Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилась до мого ліжка.

Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс.

І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадійному чеканні.

Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.

І, тільки вислухавши мене, вона сказала весело:

— Молодець! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.

І ляснула мене долонею по пузі.

— Еге! Гаразд! — буркнув я.— Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила.

— Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці.— А це хто снідав?

— Та я ж… бачите…— зітхнув я.

— Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати, хвилин на десять–п’ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше… «Організм не приймає!» — вона усміхнулась.— Ех, ти! Герой!

Я насупив брови і одвернувся.

Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.

І все-таки після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руки одпустило. І серце забилося бадьоріше.

Смерть поки що відступила.

Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі… Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі?..

Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував.

Дурень!

Та я ж… Я ж… думав, що вмираю.

«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем»,— шепнув мені глузливо внутрішній голос.

«Тьху на тебе! — лайнув я той голос.— Краще бути живим дурнем, ніж…»

Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров’я, дорога се…

У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.

Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі спиці повибивати можна!

Ну і хай вибиває, її велосипед — може зовсім його розбити.

Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.

Спи спокійно, дорогий товаришу!

Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Стьопа

Карафолька, гад, на велосипеді,— коротше, всі, всі гетьчисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох.

Мда…

Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!

А який же був велосипед! «Україна». З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед!.. Був!..

У дворі знову задеренчало.

Доламує!

Серце моє розчахнулося від болю.

«Дозволяю тобі сьогодні встати на десять–п’ятнадцять хвилин».

Я підвівся і сів на ліжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу і вмру.

Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.

Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла по подвір’ю. На лобі в неї полум’яніла здоровеннецька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її і вона нічого не бачила. У всякому разі дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і…

Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, котра ще трималася в тілі, не витримала.

Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.

— Ех ти!.. Щоб тобі!.. Що ти робиш?! — одчайдушно закричав я. Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:

— Думаєш… думаєш… Я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!..

І, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота і… усміхнувся. «Загаза чогтова…»

Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнівів не було — я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!