Розділ XXIV. Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?

Я прохворів понад два тижні.

Вже потім Павлуша мені розказував, що коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п’ять десятих. Я був без пам’яті і весь час повторював:

— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!..

А хто «вона» — невідомо.

Я добре знав хто, але, звісно, нічого не сказав.

Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.

Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:

— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?

Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царату виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то дореволюційний жандармський метод, засуджений радянською педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав: «Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано! І мовчи мені, сатано, бо ще дам!»

А тут, бач, «синку», «милий»…

Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.

— Синочку, любий! — кинулася до мене.— Краще вже, правда?

Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди так міряла температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих):

— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона сунула мені під пахву термометр.

Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, у самих трусах — тільки прокинувся.

На обличчі його була розгублена усмішка.

— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче!

— Та цить! Розкричався! — гримнула мати.— Від такого крику в нього знов температура підскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись, пошепки сказав:

— Вибачай, то я од радості.

Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.

— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, ледь чутний він був — наче з погреба.

— Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

— Жертв нема?

— Та слава Богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці… А корови всі порятовані і добро…

— І все завдяки солдатам, хай їм сонце світить! — встряла мати.— Якби не вони, хтозна, що б і було.

— Да, техніка тепер в армії могуча,— мовив дід.

— І кажуть, то ж ти їх привів,— мати ніжно поклала мені руку на чоло.

— Не знав я, що такого сина геройського маю,— наче з трибуни сказав тато.

— Та!..— Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто. Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними.

«Це вони тому, що я хворий».

Дід кахикнув і сказав:

— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд… От побачиш, зараз прибіжить.

Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивести мене з того стану незручного.

Мати витягла в мене з-під пахви термометр.

— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?

А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.

— Слава Богу, нема перелому. Вивих. І трохи зв’язки… Медичка сказала, скоро у футбола гулятимеш.

Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:

— Драстуйте… Можна?

— Та заходь, заходь, чого там,— усміхнулась мати.— На поправку пішло.

— Я ж казав, я ж казав, що сьогодні краще буде.— Павлуша підійшов до ліжка. Він аж світився весь.

— Здоров, старик! Ну як?

— Нічого…— усміхнувсь я, тамуючи радість.

І замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.

— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побігла у кухню. Батько пішов у спальню одягатись. Підвівся, крекчучи, зі стільця й дід:

— Ну, балакайте собі, старики, а я, молодий, до праці піду,— і почовгав у двір.

— Сідай, чого стоїш,— сказав я Павлуші. І він сів скраю на ліжко.

Він сидів і мовчав. Тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. І я мовчав і усміхався. І відчував, що я повертаюсь звідкись здалеку-здалеку у знайомий і рідний мені світ — наче з далекої важкої мандрівки додому. І рідний мені цей світ головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смішно стирчить на маківці волосся.

Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненно. Я не знаю, що б тоді було.

— Ну, як там, розкажи,— сказав нарешті я.

— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров’я вивішуй. Як прем’єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.

— От іменно — більше нікуди!

— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував… Баба Мокрина день і ніч за тебе Богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.

— Та ну тебе!.. Ти толком розкажи, як там…

— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гепнувся від ентузіазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, розпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває погано, а поліз у кошару вівці рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й затнувся.

— Ну що ж… молодці хлопці,— зітхнув я.

— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав… Але… але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що…

— Ага! — криво усміхнувся я.— А як там взагалі?

— Взагалі нічого… Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об’єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня… Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією наші люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село.

— Та йди ти! І без мене їх би викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що…

— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усміхнувся.

«Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я.— Що це ти говориш! Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.

А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:

— Ну я піду, мабуть… Тобі спокій потрібен…

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидів… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди,— сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усміхнувсь я.— Вітай там хлопців!

І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.

— Я ще до обіду забіжу обов’язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша і побіг.

Він навіть не сказав, з ким і про що він домовився.

Значить, ясно з ким! З нею! Побіг її порати. Ех!..

А чого обов’язково її? Може, й не її зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не видумуй. Не видумуй. Не виду…

Зненацька ліжко моє хитнулося, м’яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна…

Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: «Видно, і нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з половиною стіни. Поки всі винесеш!..»

Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої, пінистої води, з краю в край. Білої як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелиться так низько над водою.

Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.

Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони і це навколо вода, змішана з молоком. Але чому моє залізне ліжко не тоне?

І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка…

Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свіжісіньке, парне. Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:

— Випий, синку, випий молочка.

І зараз голос батька:

— Він заснув, не буди його, хай…

Але я вже прокинувсь і розплющив очі.

Я випив молока і знову заснув.

Коли я прокинувся, був уже обід. Я пообідав (з’їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув… І спав так до ранку.