Розділ XVII. Мене викликають до телефону. «Розслідування футбольної баталії». Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути — скільки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід:

— Вставай, діячу! Царство Боже проспиш. Через тебе радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дриґнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:

— Не займайте, діду! Я сплю… Я спати хочу…

Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:

— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:

— Га? Що? Хто?

— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетів на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.

Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату.

— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда.— Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:

— Алло!

— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос.— Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під’їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об’єктивно. Зрозумів? Запам’ятав? Федорищенко. Інспектор райвно.

— Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко,— сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана.

— Тепер слухай,— вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово).— Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв’язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з’явиться білий прапорець, у той день о дев’ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?

— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.

— Слухайте! — І голос у мене зірвався.— Слухайте, а… а…— я не знав, що сказати,— а… а… А як вас по батькові?

— Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь.— От! Я й сам не знаю, як ім’я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

— Ага, спасибі, тепер знатиму,— сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання.

Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.

— Молодець,— сказав він.— Ну, добре. Тоді все. А у Дідівщину таки з’їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!

— Ага, зараз поїду. До побачення,— я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.

— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.

— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.

— А-а… Я його, здається, знаю,— поважно прогугнявив Халабуда.— Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю…

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім’я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг.

Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав.

Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»

«Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене,— подумав я.— І вирішили повернутися до моєї кандидатури».

Мені стало жаль Павлушу. Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…

Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.

А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.

Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. То, власне кажучи, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці.

На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м’яча.

Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу «Г» — васюківською «Ракетою» і дідівщинським «Космосом». Команди були шкільні, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який хоч учився тільки у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здорованів-десятикласників, «як мальчиків» (за висловом діда Салимона).

Матч проходив у запеклій боротьбі. За п’ятнадцять хвилин до кінця рахунок був двадцять три — вісімнадцять на користь дідівщинського «Космосу». Стадіон шаленів. Болільники галасували, як бики на ревищі. Серед наших особливо завзятущими були дід Салимон і баба Маруся, наша шкільна прибиральниця. Дід Салимон не змовкав ні на хвилину, підбурюючи гравців на активні дії:

— Вовко, давай, давай, давай! Банько, пасуй Грицькові! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м’яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..

А баба Маруся весь час стиха бубоніла:

— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола!

І коли наші таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:

— Штука!

І хрестилася.

За п’ятнадцять хвилин до кінця Вовка Маруня прорвався з м’ячем до воріт і вже був би вклеїв у дев’ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрідний брат того Гепи, що пішов учитися на попа) підчепив його ногою, і Вовка заорав носом. І суддя, дідівщинський кіномеханік Яшка Бриль, замість того, щоб призначити одинадцятиметровий пенальті, призначив кутовий. Мовляв, Гепа діяв правильно, тільки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.

Що тут зчинилося! Наші болільники так несамовито загорлали, засвистіли, заверещали, наче прийшов кінець світу.

— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж лопався, дід Салимон.

— Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.

Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги. Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе.

Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервування невдало — м’яч полетів в аут.

Проте за хвилину м’яч знову попав до Маруні, і він знову прорвався до воріт. Але Гепа, бачачи, що суддя крізь пальці дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, і той знову заорав носом. І тут Маруня не стерпів (він був дуже гарячий), підхопився і, незважаючи на те, що ледь сягав Гепі до підборіддя, заліпив йому по пиці. Гепа хвицьнув ногою, і Маруня кубцем покотився по землі. Тоді до Гепи підскочив наш лівий край Юрко Загубенко і врізав його під дихало. І почалося…

Поки глядачі опам’ятались і кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дідівщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим міг дуже просто відлупцювати принаймні п’ятьох їхніх форвардів. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимові сили.

Ледве розтягли.

— Оце так товариська зустріч,— сказав дід Салимон.— Другу таку товариську зустріч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищі.

— Це ще, панімаєте, нічого,— сказав Павлушин тато.— Це ще, панімаєте, дрібниці. А от між Сальвадором і Гондурасом через футбольний матч справжня війна була виникла. Стотисячні, панімаєте, армії між собою билися. Артилерія, літаки, танки… Оце, панімаєте, болільники…

Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличників і судді. Щоб знав, як підсуджувати своїм.

Отакий-то був матч тридцятого червня.

Чесно кажучи, було що розслідувати.

Я заїхав у Дідівщину і звернув прямо до сільмагу. Купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний. Незважаючи навіть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.

На вишці над лісом майорів червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.

Під’їхавши до села, я знов-таки, як і вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорівни. Мені кортіло глянути, що воно там таке — чи нема якихось слідів учорашнього чолов’яги. А може, він ще потім уночі приходив?

Коло вчительчиного садка я зліз з велосипеда, поклав його на землю і крадькома, як справжній детектив, пішов, роздивляючись на всі боки. Стежку у двох місцях перетинали сліди здоровеннецьких, не менше як сорок п’ятий номер, чобіт. Вони чітко відбилися на вогкій землі.

Одні сліди були повернуті носками до саду, другі — навпаки, до поля. Це він ішов, це він повертався.

Біля кущів малини, де він ховався, трава була прим’ята і лежав мокрий недокурок сигарети з фільтром. Я підняв. Сигарету було дуже мало надкурено і загашено об землю. Марка — «Столичні».

Шерлокові Холмсу або майорові Проніну одного цього недокурка і цих слідів було б досить, щоб знати все. Але я не був ні Шерлоком Холмсом, ні майором Проніним. Я міг сказати лише те, що чолов’яга — курець (раз недокурок!) і що в нього великі ноги (бо це було видно з слідів). Більше я не міг сказати нічого. Хіба тільки, що сигарети він купляв не в нашому сільмазі, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дідівщинському, там є, я тільки що бачив.

Але для з’ясування особи незнайомця цього було малувато.

Що ж він усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотів пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий він був ні на кого з наших, зовсім не знайомий якийсь…

— Тільки ж гляди все-таки, Ганю, обережніше,— почув я біля хати голос Галини Сидорівни.

— Ой, що ви, Галино Сидорівно, що ви!.. — пискляво засокоріло у відповідь. То був голос Гребенючки.

А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.

Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного — і алюр три хрести!

От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрі до вчителів піддобрюються, лізуть із своєю любов’ю: «Галино Сидорівно, я вам те! Галино Сидорівно, я вам се! Галино Сидорівно, дорогенька! Галино Сидорівно, золотенька! Галино Сидорівно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно!

Краще вже двійки одержувати, ніж підлизуватись.

Я виїхав на вулицю і побачив у спину Гребенючку, що йшла од воріт Галини Сидорівни, у нарядному білому платтячку з синіми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрібненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендітна.

Раптом я згадав Павлушу, як він сидів сьогодні на землі коло велосипеда, похмурий, темний, як осіння ніч. І лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!

Посеред вулиці розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.

Назад вона не оберталася, мене не бачила.

Ех, розігнавсь я та прямісінько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цілі гейзери бруднючої води й грязюки линули на Гребенючку, і біле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчірку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.

— Ой! — тільки встигла зойкнути вона, відсахнувшись.

А я пришпорив свого Вороного і, не озираючись, помчав далі. У душі моїй булькала й клекотіла радість помсти.

Ото щоб знала, щоб не розлучала друзів, не робила з них ворогів, кропива жалюча!

Я різко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землі коло свого велосипеда і крутить ключем якісь гайки.

І раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона піде в такому вигляді!), вона обов’язково повинна пройти нашою вулицею повз наші з Павлушею хати. І Павлуша її зараз побачить і…

Я натиснув на педалі і проскочив до себе у двір. Павлуша навіть голови не підняв.

Прихилив я Вороного до воріт і причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навіть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарешті, яка вона поганюча.

Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорівни скаржитися на мене і вимагати покарання. Адзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потім на когось звертає.

Я дивився крізь тин на Павлушу. Вулиці я не бачив і тому не помітив, як вона ішла. Та враз Павлуша так рвучко підхопився, що велосипед упав на землю.

— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув він здивовано.

У мене серце забилося швидше.

Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавішує на мене чортів, будь здоров. Тільки держись! Ну і хай! Хай докаже! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, а потім…

— Та сама винна,— весело заджерґотіла Гребенючка.— Грузовик їхав, а я просто під колеса підлізла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!

— То біжи додому швидше! От іще! — гукнув Павлуша з щирим співчуттям і досадою.

А я тільки рота роззявив…

Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. І стало мені якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюці з голови до п’ят.

Гребенючка давно побігла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись біля тину, і не міг зрушити з місця.

Почав накрапати дощ.

Павлуша потяг велосипед в хату.

Пішов у хату і я… Настрій у мене був зіпсований вкрай.

…Дощ лив цілісінький день. А надвечір знявся вітер. Він, як з відра, хлюпав у вікна важкі пригорщі зливи — аж дзвеніли шибки. І шалено завивав у димарі. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цікаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сіменона (він мені не давав, бо вважав, що не дитяча) і, вкрившися з головою, лишивши тільки вузеньку щілину, щоб падало світло, поринув у захоплюючий світ комісара Мегре, світ загадкових убивств, страшних злочинів і таємниць.