Розділ XVI. Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?

Почало сутеніти. Потягло вечірньою прохолодою. Я лежав і думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зі мною лежав Павлуша. Нічого мені не було б страшно, ніякі випробування. І чекати я міг би хоч цілу ніч. І нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радістю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хіба б це помогло…

Від села по дорозі хтось їхав велосипедом.

Я спершу думав, що у Дідівщину. Але велосипедист минув поворот на Дідівщину і почав наближатися «глеканкою» до лісу. Хто ж це? Невже не бачить, що на башті прапор? Не пропустять же…

Він їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледіти, як надимається од вітру сорочка на спині. Я нагострив око і раптом відчув, як мене підкинуло, і я став на чотири.

То був Павлуша.

Він щосили накручував педалі — поспішав. І обличчя в нього — серйозне й заклопотане. І не було з ним ні дикточки, ні фарб. Отже, не малювати він їхав. Та й хто б це поночі їхав у ліс малювати?

І зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замість мене. Бо я не підійшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. І вони вирішили, що я не впораюсь, вирішили доручити іншому. А хто ж у нас серед хлопців підходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацієвський, не Вася Деркач і навіть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантові.

Цей раптовий здогад паралізував мене, зробив моє тіло млявим, ватяним і безсилим. Я не міг ворухнутися. Розчепірившись, як теля на льоду, я тільки стояв навкарачках з роззявленим ротом і дивився услід Павлуші, поки він не зник у лісі.

І хоч ніхто мене не бачив, це були хвилини найбільшого в моєму житті сорому і ганьби. Якби мені привселюдно плюнули в очі, було б легше, ніж оце зараз.

Я уявив собі, як повернеться Павлуша після успішного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цінним подарунком або навіть просто грамотою, і він, зашарівшися, скромно, як дівчинка, опустить очі, ніби він ніякий не герой (він це уміє!). А Гребенючка підійде і при всіх його поцілує, а Галина Сидорівна його обніме і, може, теж поцілує, а на мене ніхто й не подивиться, наче я вмер і мене зовсім нема на світі. Я все це собі уявив, і мені стало так гірко, ніби я полину наївся. І мені захотілося, щоб зараз розчахнулась земля і поглинула мене назавжди, щоб прилетів з полігону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд і розірвав мене на атоми.

Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася.

Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір.

За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу…

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?

Невгамовний неспокій опанував мене. Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту, і глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордості й благородства, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем моєї душі, не пустили.

Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили? Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, відкинутого, як непотріб, жалюгідного.

Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала у село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою.

Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимуся. Нічого я не знаю! Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!

Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов’яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись.

Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.

Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни.

— Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку.

— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки.— А, це ти…— мовила вона, вигулькнувши з-за хати.— Що таке? Що сталося?

— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів: — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.

— Та ти що?

— Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви…

— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.

— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі…

— Що ти кажеш? У нас же й красти нічого.

— І високий такий, метрів два.

— Ти диви! Ану ходім глянемо.

— То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося.

— Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз,— вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.

— Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!

Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.

— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.

— Отам у кущах,— підказав я.

Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.

Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов’яга, почувши моє «до вас дядько Петро і дядько Микола», одразу дременув.

— От бачиш — нема,— весело сказала Галина Сидорівна.— Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить.

— Ну, може, може,— заспокоїла вона мене.— Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося… Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій.

Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.

— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися?

Вся приємність одразу зникла.

— Не знаю,— буркнув я.— Ну, я піду. До побачення.

— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили…

Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.

І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч.

Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я… Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов’ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так.

І така мене байдужість охопила до всього на світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув.