Розділ XV. Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір

Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк — зупинився.

— Іванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозі? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.

— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник… Пацан якийсь. Я його жену, а він лізе…

Кущі розсунулися, і з’явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:

— У чім річ, га?

Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: «Той чи не той? Той чи не той?» І ніяк я не ніг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, поки він передавав мені листа, можна було щось запам’ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжене, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки… Здається, таки той.

— Ти що — німий, да? Не розумієш, що тобі кажуть? А що з вухами? Чому такі червоні? І шия… Іванов! — він раптом метнув блискавичний погляд у бік солдата.— Ти що… га?

— Та що ви, товаришу старший лейтенант!

Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.

— Як ви могли подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!

— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю.— Ін-терес-но! Так що тобі тут треба, га?

«Нічого-нічого,— подумав я,— перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не «підчепите». Я не розколюся, не бійтесь».

І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав:

— Та грибів хотів підшукать… Хіба не можна? Не можна?

Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, потім повернувся до солдата:

— Іванов, приглянеш за його велосипедом, да…

— Єсть! — козирнув солдат.

— А ти поїдеш зі мною,— наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.

— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми з місця так стрімко рвонули вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офіцерову гімнастерку.

Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій «генеральській» дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я сливе летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хіба я міг, скажіть, бути спокійний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалися мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Ясно тепер, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення. Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Пацана треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.

І було мені, з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п’ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку, підпирала радісна гордість, що саме вибрали мене,— виходить, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують… А може, навпаки, прийдуть у школу і на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цінний вручать, фотоапарат, транзистор абощо… А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!

Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові в спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев’яною, як ото на шосе при в’їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями. Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.

— Пропускай! Лазутчика везу,— наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в’їхали на територію табору.

«Лазутчика везу»,— значить, доведеться-таки кудись лізти.

Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.

І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські: «Равняйся на отличников боевой и политической подготовки!», «Тяжело в учении — легко в бою!», «Стрелять только на хорошо и отлично!».

«Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі,— подумав я.— Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи — кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники…»

— Клас тактики,— не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.

— Спортплощадка, «Смуга перешкод», да,— знову, не обертаючись, сказав офіцер.

«Спортплощадка» була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те що він назвав «смуга перешкод», то був комплекс різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити, тощо.

Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати… А втім, може, мені зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячі іграшки?!

— Артилерійський парк, да,— мотоцикл притишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих грузовиків з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмиколісних машин із скошеними вниз, як у човнів, носами.

— А то що таке?

Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин із скошеними носами.

— Бронетранспортери-амфібії. Для подолання водних рубежів, да, і для висадки десантів. Зрозумів?

— Зрозумів.

Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але все-таки він намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.

І оте своє «да» майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев’яного барака він сказав:

— А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.

Антончик Мацієвський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.

— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офіцер.

— Ага,— сказав я.

— Ти в якому класі?

— У сьомому.

— Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да…

Він розвернув мотоцикл і дав газ. І за хвилину ми знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули «генеральською» дорогою назад до доту.

«Оце все? — розчаровано дивувавсь я.— Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім… Чи, може… чи, може, я їм… не підійшов? »

Мені стало дуже гірко від цієї думки.

Ми під’їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і усміхнувся.

— Мені злазити? — тихо спитав я.

— Да, дорогий друже,— сказав він.

Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.

Він знову усміхнувся.

— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчадзе,— він простягнув мені руку.— До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, солдат. Вірно я кажу, га?

Ні, щось він не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.

— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув.— Навряд. Хіба що Павлуша, може… Але…

Він пильно глянув на мене і сказав:

— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумію, про що ти говориш…

Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

— Нічого, це я просто так… Спасибі! До побачення! — Я  швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від’їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:

— Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось відповів — я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони точно думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо… Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов…

Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.

І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам’ятав би.

Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава Богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!

Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м’якенький, як перина, сивий лишайник.

Звідси добре було видно і дерев’яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука — це стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.