Розділ XI. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!

Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.

Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.

Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.

Біг і хвилювався: а що, як він не приїхав, весілля ж по кілька днів, гуляють. І сам себе заспокоював: та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п’ять хвилин автобусом. Приїдуть.

Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.

Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.

Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.

Чекати довелося довгенько.

Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: «Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля»; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі…

Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір’ї один.

Тепер можна.

— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір.— Можна до вас?

— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон.— Заходь! Що тобі? Меду?

У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.

— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон.— Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?

Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.

— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон.— То давай, ну!

— Та ні, я просто… просто спитати хотів…— нарешті зваживсь я.

— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.

— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?

— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ.— Гм… Уночі… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?

— Ну, не відчували нічого… такого?

— Відчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай Бог милує, блоха. А що?

— Та ні! У такому… у… душевному відношенні.

— А-а… У душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.

— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?

— Тю! Видіння! Та що я — хворий який, чи що? Хай Бог милує!

— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиної могили не тільки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — І я простягнув дідові фотографію.

У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Мацієвський, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам)

Павлуша з Гребенючкою. Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.

— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей.— Що ж то таке? Га?

— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!

— Ну-у? — роззявив рота дід.

З хати вийшов племінник діда Салимона.

— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах.

— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон.— Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.

— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:

— Ай-яй-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.

— Мда-а,— розгублено розвів руками дід Салимон.— Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…

— Хіба я знаю…— знизав плечима племінник.— Треба щось придумати. Якось викручуватись.

— А що, як…— задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Потім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.

— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.

— Що це ви…— почала вона.

Але племінник перебив її:

— Цить! Давай сюди! — І, змовницьки приставивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

І тільки тут я збагнув, що вони сміються.

Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж…

Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:

— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи…— Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисто, на повні груди: — Га-га-га-га-га!

І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п’яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.

Вони жаліли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.

Та, люди добрі!

Та, їй же Богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.

І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.

— Ну, то розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!

— Та! — не піддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав: — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!..

Павлуша знизав плечима.

— Ну що! І тебе просити треба? — скривився дід.

— А я тут ні при чому,— хмикнув Павлуша.

— Як?! — здивувався дід Салимон.— Хіба ви не вдвох?

— Нє-а!..— сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е… Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.

Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть.

Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.

Ну, тепер усе! Кінець!

Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.

Все!

Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.

Все!

Нема в мене більше друга.

Все!