Розділ X. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива

Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.

«Це ж він на весіллі перепив»,— догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.

— Драстуйте, діду,— несміливо привітавсь я. Він не відповів, тільки кивнув.

— Похмелитися б вам,— співчутливо сказав я. Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.

Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота:

— Тобі що? Меду?

— Та ні! Ні!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте…

— Нічого. Що тобі?

— Та хотів розказати дещо і попитать…

— Розказуй.

І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилиці задерев’яніла шкіра.

— І ви… теж… бачили… привид?

— Бачив,— спокійно сказав дід Салимон і підвівся.— Ходімо!

«Значить, правда,— у відчаї подумав я.— Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова–Лавуазье точно перетворюється на привид… І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».

Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.

— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивись.

У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці углибині щось біліло. Але не можна, було розрізнити що.

І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев’яний стук.

«Кістки! — похолов я.— Мрець підводиться».

Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше… І враз у отворі з’явився… лелека.

— Ясно? — усміхнувся дід Салимон.

Лелека! Лелека!

Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем. Урра! Діду! Дайте я вас поці…

Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.

«Мабуть, він сховав її під крило,— вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило… тобто під руку?» І чомусь вирішив, що може, і подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так і робиться».

Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия,— рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так…

— Діду,— вражено питаю я.— Діду, а де ж його голова?

— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!

— Що з вами, діду? — лякаюсь я.

— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.

Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови. І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.

І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо,— не вулики, а… гроби… П’ять притрушених землею трухлявих гробів.

І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась… голова попа Гоги.

— Здоров, рибалко! — І піп Гога зареготав: — Го-гага!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — він показав мені рукою «носа». Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.

І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.

І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.

Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші — і не можу.

Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…

Я задихаюся, задихаюся, задихаюся…

І прокидаюсь.