Розділ IX. Отець Гога

Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала бабів на збори тощо.

Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш…

Дід Салимон, як вип’є, любить вести з батюшкою антирелігійні розмови. Він тоді каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай мені Гога розкаже про Бога». Бере пляшку, сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.

Отець Гога випивки не цурався і антирелігійних розмов не уникав. Випити він міг, як добрий молотник, і не п’янів.

Після тих диспутів дід Салимон казав:

— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у Бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!

«Должность» у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі «Запорожця», тоді «Запорожця» поміняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».

З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу Божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.

І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.

Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:

— А розкажи, що там було і як…

Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.

І почалося…

Рип-рип!..

Рип-рип!..

Рип-рип…

Хвіртка наша не зачинялась.

Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.

Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.

Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір’я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів… піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.

— А-а, рибалка,— привітно усміхнувся до мене отець Гога.— Здоров був!

Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина,— «славен єси, отроче… видіння, що тобі явилося… Варвара Великомучениця, сохрани, спаси і помилуй…». Та ще й при дідові. Хоч хрестись і тікай.

Але він не починав.

— Ану показуй улов,— сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати: — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші… носачі й звичайні… краснопір, язьок… О! І линок один навіть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв’яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тісто? Га?

— На черв’яка… червоного,—ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?

Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:

— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.

І пішов до машини.

Коли він од’їхав, я здивовано зиркнув на діда:

— Що таке? Чого він хотів?

— Хто його зна… Води попросив… У радіатор залить. Каже, википіла в його…

Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.

Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.

І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.

І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид,— дідько б його вхопив зовсім!

І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не про-

йшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я… Павлуша стане художником, Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я… ченцем. З довгими патлами і ріденькою борідкою. У чорній сутані і з хрестом на шиї.

Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути… Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно. .

Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.

Ні!

Ні-і!..

Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.

Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе-таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.

І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство,— хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..

Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.

З таким твердим рішенням я заснув.