На смерть Шевченка

В сум не вдавайтеся — це передбачено, —
Дехто й бажав його смерті завчасної.
Так загибати Всевишнім призначено
Кращій людині Росії сучасної.
Тяжко жилося в дні юності мрійної,
Повної запалу, світлого прагнення,
Смілих промов, боротьби безнадійної;
Потім гірке довгочасне ув’язнення.
Звідав бідаха тюрми петербурзької,
Нагляду, допитів, ласки жандармської,
Звідав роздолля землі оренбурзької
І безпросвітної долі солдатської…
Муштру, нужду і знущання, не каючись,
Там він терпів, у казарму закинутий;
Міг від різок він, звичайно, й загинути, —
Може, і жив він, на те сподіваючись.
Та, не спиняючи гноблення звірського,
Доля грайлива народу російського
Стійкість його зберегти постаралася.
Муки скінчились. Йому вже всміхалося
Все дороге його серцю бентежному,
Все, що зазнати раніш не судилося.
Бог тут позаздрив сердешному:
Серце спинилося.

1861