Туан

I

Його знали всі на десять миль в околиці, цього дядька Туана, товстуна Туана, Туана-Моє-Винце, Антуана Машебле, на прізвисько Паленка, шинкаря з Турневана.

Він уславив і все сільце, що вгрузло в придолинок на схилі до моря, бідне нормандське сільце з десяти селянських хаток, оточених канавами й деревами.

Ці хатки заховалися в ярку, порослому травою й чагарником, за поворотом, через який саме сільце й прозвали Турневаном[1]. Здавалось, вони шукають у цій ямі захисту, немов пташки під бурю в борозні, захисту від сильного морського вітру, гострого й солоного, що все роз’їдає й палить, як огонь, а сушить і руйнує, як зимові морози.

А все сільце немов цілком належало Антуанові Машебле, на прізвисько Паленка, якого часто ще називали Туаном і Туаном-Моє-Винце за його звичку безперестану казати: «Моє винце — перше на всю Францію».

Винце — то, звісно, коньяк.

Уже двадцять років напував він округу своїм винцем та паленкою, бо щоразу, як його питали: «Чого б мені випити, дядьку Туане?» — він неодмінно відповідав: «Паленки, мій зятечку, вона й нутро зігріє, і мозок прочистить; для здоров’я нема нічого кращого».

А ще звик він величати всіх і кожного «мій зятечку», хоч ніколи не мав дочки заміжньої або на виданні.

Так, знали всі добре Туана Паленку, найтовщу людину на весь кантон, а то й цілу округу. Його хатинка видавалась до смішного низенькою з тісною для такої туші, і коли його бачили на порозі, де він, бувало, вистоював цілі дні, то дивувались: як це він пролізає у двері? А він увіходив туди щоразу, як показувався клієнт, бо Туана-Моє-Винце всі неодмінно частували, хоч би скільки брали питва.

Шинок його мав вивіску: «Побачення друзів». І справді дядько Туан був другом усім і кожному в околиці. Приходили з Фекана й Монтівільє побачити його й пореготати, його слухаючи, бо він розсмішив би й надмогильний камінь. У нього була манера так глузувати з людей, що вони не сердилися; підморгне оком, щоб усе було зрозуміле без слів, ударить по стегнах у нападі веселості, аж ви несамохіть зайдетеся сміхом. Та не було нічого кумеднішого дивитись, як він п’є. Він міг пити що завгодно і скільки завгодно, аби тільки підносили; в його хитрих очах поблискувала втіха, втіха від подвійного задоволення: по-перше, частуватись і, по-друге, загрібати добрі гроші за це частування.

Місцеві жартуни питали його:

— А море ти випив би, дядьку Туане?

Він відповідав:

— А чом би й ні; тільки дві притичини заважають: одна — що воно солоне, а друга — що не в пляшки ж його розливати, бо, як на моє черево, з такої кухви не нап’єшся.

Треба було ще послухати, як він свариться з жінкою! Таке виходило сміховисько, що ніяких грошей не жаль. Тридцять років, як вони побралися, і всі тридцять років гиркалися щодня. Тільки Туан сміявся, а його стара сердилась. То була висока плоскогруда селянка, що мала цибаті, худі, як у чаплі, ноги й люті совині очиці. Вона розводила курей у дворику за шинком і славилась умінням відгодовувати птицю.

Коли в Фекані в когось із панів обідали гості, то на стіл неодмінно подавали хоч одного з годованців тітки Туан, — без того и обід не обід.

Але вдачі вона була лихої, завжди набурмосена, сердилася на весь світ, особливо на свого чоловіка. За його веселість, і за те, що його всі любили, і за здоров’я, і за дебелість. Вона обзивала його ледарем, бо він заробляв гроші, нічого не роблячи, і ненажерою, бо він їв і пив за десятьох.

Дня не минало, щоб вона не казала йому роздратовано:

— Ішов би ти краще в саж та й сидів би там голяка! Дивитися на тебе — з душі верне: саме сало.

І вона кричала йому в вічі:

— Стривай, стривай, побачимо, що з тобою буде! Луснеш, як лантух з зерном, товстий ти опух!

Туан заходився реготом і відповідав, ляскаючи себе по череву:

— Ех ти, куряча матко, жердино всохла, спробуй одгодувати отак птицю! Ну ж, постарайся.

І, засукуючи рукава на своїй товстенній руці, додавав:

— Оце так крильце, стара, ось поглянь!

А відвідувачі стукали кулаками об стіл, корчачись зі сміху, тупали ногами й захоплено спльовували на долівку.

Стара сердито бубоніла:

— Стривай, стривай… ось побачиш, що вийде: луснеш, як лантух із зерном!

І вона розлютовано виходила під дружний сміх питців.

На Туана справді незмога було дивитися без сміху, такий він зробився червоний та гладкий, неповороткий та задишкуватий. З таких череванів смерть ніби тішиться, підбираючись до них крадькома, хитрує й блазнює, надаючи їм щось до краю кумедне своєю повільною й руйнівною роботою. Замість явити себе, як на інших, не криючись, сивиною, худорбою, зморшками, виснаженням, усім, що змушує казати здригаючись; «Сто чортів, як він підтоптався», — вона, мерзенна, тішилась, нарощуючи сало, доводячи чоловіка до потворної дебелості, забарвлюючи його червоним і синім, роздуваючи його, мов кулю, так що вигляд він мав надлюдськії здоровий; вона спотворила дядька Туана, як і все живе, але ця потворність була в нього не похмурою й лиховісною, як у інших, а кумедною, по-блазенському втішною.

— Зажди трошки, зажди трошки, — товкла своє тітка Туан, — побачимо, що з того вийде.

II

Вийшло те, що Туана розбив параліч. Велетня поклали в комірчині за перегородкою, щоб йому було чути, про що гомонять у шинку, і щоб він міг розмовляти з друзями, бо його голова була, як і раніше, ясна, зате тіло — величезна туша, така, що ні підняти, ані повернути, — зоставалось моторошно непорушним. Спершу сподівалися, що його товсті ноги хоч трохи рухатимуться, та швидко ця надія зникла, й Туан-Моє-Винце дні і ночі лежав у ліжку, яке перестелювали раз на тиждень, покликавши на поміч чотирьох сусідів, і ті піднімали шинкаря за руки й за ноги, поки перебивали під ним солом’яника.

Проте він був, як і раніше, веселий, хоч трохи вже по-іншому — полохливіший і покірливіший, мов мала дитина: боявся своєї жінки. А та без упину верещала:

— Ось де воно, товсте об’їдало, ось воно, ніщо, ледащо, п’яничка неприторенний! По заслузі тобі, по заслузі!

Він мовчав. Тільки підморгував за її спиною й повертався на ліжку — єдиний можливий для нього рух. Він називав цю вправу «поворот на північ» чи «поворот на південь».

За найбільшу йому розвагу було тепер слухати, про Що гомонять у шинку, й перемовлятись через стіну В друзями. Коли він розпізнавав їхні голоси, то кричав:

— Агов, мій зятечку, це ти, Селестене?

І Селестен Малюазель відповідав:

— Я, я, дядечку Туане! Ти знов вибрикуєш, чи що, жирний кролю?

Туан-Моє-Винце промовляв:

— Вибрикувати то я ще не вибрикую. Але худнути не худну, скриня ще добра.

Потім він став закликати до комірчини найближчих друзів, для компанії собі, хоч і гірко йому було бачити, як п’ють без нього. Він водію торочив:

— Ось що мені нагонить смуток, мій зятечку, — не можу я посмакувати свого винця, сто чортів! На інше мені начхать, але не пити — ось це таки біда.

А в вікно зазирала совина голова тітки Туан. Стара кричала:

— Тільки погляньте на нього, на оте товсте ледащо! Тепер і годуй його, й обмивай, та ще чисти, як кабана.

Коли стара відходила, на вікно стрибав червоноперий півень, заглядав у хату круглим цікавим оком і голосно кукурікав. А іноді влітали одна чи дві курки й шукали крихт під ліжком на підлозі.

Друзі Туана-Моє-Винце невдовзі зовсім занедбали свої місця в залі й приходили щодня після обід потеревенити біля ліжка товстуна. І лежачи, цей жартун Туан усе ще потішав їх. Він насмішив би й диявола, оцей пустобрех. Їх було троє — тих, що приходили щодня: Селестен Малюазель, високий, худорлявий і похилий, немов яблуневий стовбур. Проспер Орлявіль, маленький, сухий, схожий на тхора, глумливий і хитрий, як лис, і Сезер Помель, що ніколи не балакав, але так само тішився.

Знадвору вносили и клали на край ліжка дошку, грали в доміно, і, їй-богу, різалися, аж гай шумів, — від другої до шостої години.

Та тітка Туан була просто нестерпна. Вона не могла примиритися, що її товсте ледащо все це розважається, як і перше, і грає в доміно, вилежуючись у ліжку. Досить було їй побачити, що гра починається, як вона влітала, мов оглашенна, перевертала дошку, хапала кості й несла до шинку; досить, мовляв, з неї й того, що вона годує цього кабана, не хоче вона бачити, як він розважається; зумисне, чи що, він дратує бідних людей, котрі цілісінький день працюють не докладаючи рук.

Селестен Малюазель і Сезер Помель схиляли голови, а Проспер Орлявіль під’юджував стару, потішаючись із її гніву.

Якось, побачивши, що вона розлютована більш ніж звичайно, він сказав:

— Ге, тітко, а що б я зробив, бувши на вашому місці?

Вона чекала, що він скаже, пильно дивлячись на нього своїми совиними очима.

Проспер вів далі:

— Він у вас гарячий, як грубка, чоловік ваш, з ліжка не встає. Так от, я б його примусив висиджувати яйця.

Тітка Туан скам’яніла, втупившись очима в лукаве обличчя селянина, — думала, що з неї глузують. А той пояснював свою думку:

— Я поклав би йому п’ятеро яєць під одну руку й п’ятеро під другу того самого дня, коли квочка сяде на яйця. А як курчата вилупляться, я б їх одніс до квочки, хай викохує. Ото б розвелось у вас курей.

Стара здивовано спитала:

— Хіба ж так можна?

— Можна. А чому б ні? Виводять же курчат у теплій коробці. Тож їх можна висидіти й у ліжку.

Вражена такими міркуваннями, вона відразу стихла Й відійшла, задумана.

Десь через тиждень стара принесла до Туана повний фартух яєць і сказала:

— Я посадила жовту на десятеро яєчок. А ось і тобі десятеро. Стережись, щоб не почавити.

Туан розгублено спитав:

— Що тобі треба?

Вона відповіла:

— Треба, щоб ти курчат висиджував, дармоїде.

Спочатку Туан засміявся, але стара стала наполягати. Він розсердився, ошкірився й рішуче відмовився підкласти курячі зародки собі попід пахви.

Але розлючена стара просичала:

— Поки не візьмеш яєць, не даватиму тобі їсти! Подивимось, на чиє вийде.

Стурбований Туан не відповів.

Почувши, що дзвони б’ють дванадцяту годину, він гукнув:

— Гей, мати, юшка вже зварилась?

Стара крикнула з кухні:

— Для тебе нема юшки, товсте ледащо!

Він гадав, що вона жартує, й чекав, потім став просити, скаржитись, лаятись, розпачливо повертався то «на південь», то «на північ», бив кулаком у стіну. Зрештою мусив скоритись і дався покласти собі п’ятеро яєчок під лівий бік. Після чого одержав обід.

Прийшовши, його друзі подумали, що йому зовсім погано, такий він був чудний і засмучений.

Потім, як завжди, почали грати, але Туанові, здавалось, не було з того ніякої розваги, і рукою він ворушив ледь-ледь, дуже погано.

— У тебе немов зв’язані руки, — сказав Орлявіль.

Туан відповів:

— Ага, мені щось давить у плече.

Раптом до шинку хтось увійшов. Гравці замовкли.

Це був мер із своїм заступником. Вони попросило по чарці коньяку й заговорили про місцеві справи. Вони балакали півголосом; Туан хотів був притулитися вухом до стіни й, зробивши різкий поворот «на північ», влаштував у ліжку яєчню.

На його прокльони прибігла тітка Туан і, здогадавшись про біду, притьмом розкрила його. Обурена, надто захекана, щоб говорити, вона стояла спочатку непорушно перед жовтою припаркою, що прилипла до боку її чоловіка. Потім, тремтячи з люті, кинулась на паралітика й почала щосили лупити його по череву, як ото б’ють праником білизну на ставку. Вона молотила кулаками швидко-швидко, з глухим стукотом, паче заєць по барабану.

Туапові друзі сміялися, аж падали, кашляли, чхали, охкали, а товстун обережно боронився від наскоків дружини, щоб не потовкти решти яєць, які лежали з другого боку.

III

Нарешті Туан поступився. Він мусив висиджувати яйця, зрікшись гри в доміно, усіх рухів, бо за кожне розчавлене яйце вража баба морила його голодом.

Він нерухомо лежав горілиць, втупивши очі в стелю, розкинувши руки, немов крила, гріючи собою курячі зародки в білій шкаралущі.

Відтепер він балакав тільки пошепки, немов боячись не те що рухатися, а навіть шелестіти, і все турбувався за жовту квочку, яка відбувала в курнику ту ж повинність, що й він.

Він питав у жінки:

— А жовту годували сьогодні?

Стара ходила від курей до чоловіка й від чоловіка до курей, заклопотана, обтяжена турботами про майбутніх курчат, що висиджувалися і в ліжку, і в курнику.

Сусіди, котрі знали про цю історію, з цікавістю заходили до шинку й статечно питали про здоров’я Туана. Вони підступали до нього навшпиньки, немов до хворого, й співчутливо-питали:

— Ну що? Як воно там?

Туан відповідав:

— Та воно нічого, але мені аж млосно, так воно гріє. У мене аж дрижаки біжать по шкірі.

І от якось уранці жінка ввійшла до нього дуже схвильована й повідомила:

— У жовтої семеро вивелось. Троє бовтунів.

У Туана сильно закалатало серце: скільки ж виведеться в нього?

— А скоро це буде? — спитав він з тривогою, ніби жінка, що має стати матір’ю.

Стара, боячись невдачі, відповіла люто:

— Треба гадати, скоро!

Вони стали чекати. Попереджені про близький час, зійшлися й Туанові друзі, непокоячись і собі.

По всьому селу тільки про це й говорили, тільки й бігали щось дізнатися до сусідів.

Десь близько третьої години Туан задрімав. Він спав тепер півдня. Раптом він прокинувся від незвичайного лоскоту під правим боком. Застромив туди ліву руку — і щось живе, все в жовтому пуху заворушилося в нього під пальцями.

Він так схвилювався, що закричав і випустив курча, а те побігло йому по грудях. У шинку було повно люду. Всі кинулись до дверей, набилися в комірчину, оточили Туанове ліжко, немов балаган штукаря, а стара, прибігши, обережно вийняла пуцьвірінка, який заплутався в чоловіковій бороді.

Усі мовчали. День був теплий, квітневий. В одчинені вікна чути було, як жовта курка квоктанням скликала своїх новонароджених діток.

Туан, аж упрівши з хвилювання, з нудоти, з тривоги, бурмотів:

— У мене ще одне оце зараз вивелося, під лівим боком.

Жінка засунула в ліжко довгу кощаву руку й витягла друге курча спритно й обережно, як баба-пупорізка.

Сусідам захотілося подивитись на нього. Курча передавали з рук у руки й розглядали, немов якесь диво.

Далі двадцять хвилин не було жодного курчати, зате потім вилупилося аж четверо.

Глядачі загомоніли. А Туан усміхався, задоволений таким успіхом, — він починав пишатися своїм незвичайним батьківством. Ще б пак, не часто побачиш такого, як він! От уже, правда, дотепник!

Він оголосив:

— Шестеро! От, сто чортів, які хрестини!

Люди голосно засміялися. До шинку напхалися нові відвідувачі. Решта ще чекали під дверима. Всі питали одне одного:

— Скільки там у нього?

— Шість штук.

Тітка Туан віднесла до квочки цей новий приплід, а та розгублено квоктала, настовбурчивши пір’я й широко розгортаючи крила, щоб накрити всіх своїх курчат, число яких зростало на очах.

— Ось іще одне! — гукнув Туан.

Проте він помилився — їх було троє! Оце так успіх! Останнє вилупилося о сьомій годині вечора. Всі яєчка були добрі! І Туан, що аж нестямився з радості, переможно цілував у спинку тендітного голопуцька, трохи не задушивши його губами. Він хотів залишити останнє курчатко в ліжку до другого дня, охоплений материнською ніжністю до манюсінької істоти, якій дав життя, — але стара віднесла й це, як інших, не слухаючи чоловікових нарікань.

Захоплені свідки почали розходитися, обговорюючи цю подію; один тільки Орлявіль, що лишився останній, запитав:

— Дядьку Туане, ти ж мене першого пригостиш смаженими курчатами, правда?

На думку про смаженину Туанове обличчя засяло, і товстун відповів:

— Певна річ, пригощу, мій зятечку!