Гість

Сипкі піски підповзають до самого фасаду заїзду й тут зупиняються. З цього пустища і з заростів осоки погляд вільно перебігає по білій поверхні, вкритій убогою рослинністю, аж поки упреться в небо. Позаду заїзду земля тверда й нерівна, і менше ніж за кілометр починаються вилощені до блиску горби, поволі підвищуючись і нарешті зливаючись у суцільний кряж; вершини полискують у хмарах, наче голки або леза сокир. Ліворуч видніється ліс, вузькою звивистою стрічкою тягнеться він уздовж пісків, піднімаючись угору, перш ніж зникнути між косогорів, дуже далеких од заїзду; чагарі, дика рослинність, сухе й повзуче зілля, що глушить усе, яруги, змії, болітця. Але цей ліс тільки підступ до сельви, її бліда тінь: він закінчується на краю низини, під масивною горою, за якою царство справжньої сельви. І сеньйора Мерседітас це знає: якось, кілька років тому, вона видерлася на шпиль цієї гори і звідти крізь серпанок хмар під її ногами злякано роздивлялася на безмежне зелене плоскогір’я, що стелилося внизу.

Сеньйора Мерседітас лежить на двох мішках і спокійнісінько собі дрімає. Трохи віддалік коза тикається мордою в пісок, натужно жує дерев’яну тріску й час від часу розтинає меканням тепле вечорове повітря. Раптом тварина нашорошує вуха й завмирає. Жінка розплющує очі.

— Що таке, сіра?

Коза сіпає вірьовку, на якій її прив’язано. Жінка важко зводиться на ноги. Метрів за п’ятдесят чітко вимальовується чоловіча постать; поперед неї по піску біжить її тінь. Жінка прикладає дашком до чола долоню. Швидко озирається довкола й застигає непорушно. Чоловік уже близько; він високий, худий, смаглявий, аж чорний, волосся кучеряве, очі глузливі. На ньому вицвіла сорочка, баєві, закачані до колін, штани. Ноги скидаються на дві чорні колодки.

— Добрий вечір, сеньйоро Мерседітас. — Голос у чоловіка дзвінкий і ущипливий.

Жінка блідніє.

— Чого тобі? — мимрить вона.

— Ви впізнаєте мене? Ну що ж, я дуже радий. Якщо вже ви така люб’язна, то я б не проти трохи перекусити. І випити. Мене мучить спрага.

— У заїзді є пиво й фрукти.

— Дякую, сеньйоро Мерседітас. Ви така добра. Як завжди. Чи не могли б ви скласти мені компанію?

— Я? — Жінка недовірливо зиркає на нього. Вона огрядна і вже в літах, але обличчя в неї ще гладеньке. Вона боса. — Ти ж уже тут бував не раз.

— Ет! — чоловік махає рукою. — Просто я не люблю їсти сам.

Жінка якусь мить іще вагається, а тоді йде до заїзду, шурхотячи по піску ногами. Входить. Відкриває пляшку пива.

— Дякую, щиро дякую, сеньйоро Мерседітас. Проте я волію молока. Оскільки пляшку відкрито, чому б вам не випити її самій?

— Щось не хочеться.

— Та ну-бо, сеньйоро Мерседітас, випийте за моє здоров’я.

— Не хочу.

Чоловік глипає на неї лихим оком.

— Ви що, глуха? Кажу ж вам, випийте цю пляшку. На здоров’я!

Жінка бере обома руками пляшку й повільно п’є маленькими ковтками. На брудному прилавку стоїть глечик з молоком. Чоловік відганяє рукою мух, що кружляють довкола, піднімає глечик і нахильці п’є.

— Ах! — задоволено каже він, облизуючись. — Яке у вас добре молоко, сеньйоро Мерседітас. Мабуть, козяче, еге ж? Воно таке смачне. Ви вже допили пиво? А чому не відкриваєте ще одну? Пийте на здоров’я!

Жінка мовчки скоряється. Чоловік тим часом уминає два банани й апельсин.

— Не треба так поспішати, сеньйоро Мерседітас. А то як пити з шийки, то пиво розіллється й зіпсує вам сукню. Будьте обережніші. Відкрийте ще одну пляшку і випийте її на честь Нуми. На здоров’я!

Чоловік не перестає приказувати «на здоров’я», аж поки жінка не спорожняє чотири пляшки. У неї соловіють очі, і вона, гикаючи та спльовуючи, сідає на мішок із фруктами.

— Боже мій! — говорить чоловік. — Оце так дама! Та ви, бачу, п’яничка, сеньйоро Мерседітас. Пробачте, що я так вас називаю.

— Ти ще пошкодуєш, Хамайкіно, що так образив бідолашну жінку. Ось побачиш. — Язик у неї зовсім не плутається.

— Справді? — зневажливо мовить чоловік. — До речі, о котрій годині прийде Нум а?

— Нума?

— О, та ви, бачу, пропускаєте все повз вуха, сеньйоро. Коли він приходить?

— Ти брудний негр, Хамайкіно. Нума тебе вб’є.

— Не говоріть таких слів, сеньйоро Мерседітас! — Він позіхає. — Добре, гадаю, поки що досить. Звичайно, до ночі. А зараз ми прив’яжемо комусь голову до ніг.

Він підводиться й виходить. Іде до кози. Тварина недовірливо дивиться на нього. Він одв’язує її. Повертається до заїзду, крутячи на пальці кінець вірьовки й висвистуючи. Жінка тим часом устигла щезнути. Де й подівся лінивий спокій його рухів. Лаючись, він швидко оббігає заклад. Потім кидається до гайка, слідом за козою. Коза знаходить жінку за деревом і починає лизати її. Хамайкіно сміється, бачачи, як люто зиркає жінка на козу. Він мовчки повертає сеньйору Мерседітас до заїзду.

— Ви справді страшна жінка. Що за безглузда думка спала вам у голову!

Він зв’язує їй руки й ноги. Потім легко підіймає її й кладе на прилавок. Якусь мить сердито дивиться на неї й раптом починає лоскотати підошви її ніг, широкі й репані. Жінка корчиться від реготу; на обличчі її розпач. Прилавок вузький, і, звиваючись, сеньйора Мерседітас важко скочується на підлогу.

— Їй-богу, ви страшна жінка, — повторює він. — Лежите майже непритомні, а самі не спускаєте з мене очей. Ви таки невиправна, сеньйоро Мерседітас!

Коза просунула голову в двері й утупилася в жінку.

Зненацька з вечорових сутінків (таки вже сутеніє) долинає кінське іржання. Сеньйора Мерседітас підводить обличчя й наслухає, широко розплющивши очі.

— Це вони, — каже Хамайкіно, зриваючись на рівні.

Коні не перестають іржати й форкати. З порога заїзду чоловік люто кричить:

— Ви що, здуріли, лейтенанте?

З-за кам’яного стрімчака виринає лейтенант поліції, маленький присадкуватий, у чоботях з острогами, обличчя спітніле, дивиться несміливо.

— Ви що, здуріли? — повторює Хамайкіно. — Що сталося?

— Ти на мене не кричи, — каже лейтенант. — Ми щойно приїхали. А що таке?

— Як то що таке? Звеліть своїм людям відвести коней якомога далі. Хіба ви не знаєте своєї служби?

Лейтенант червоніє.

— Ти все-таки ще не на волі, негре, — зауважує він. — Говори, та не забалакуйся.

— Сховайте коней і, якщо хочете, позав’язуйте їм писки. Але щоб їх більше не було чути. І чекайте мого сигналу. — На обличчі Хамайкіно розпливається нахабна посмішка. — Невже вам і досі не ясно, що доведеться підкоритися мені?

Лейтенант кілька секунд вагається.

— Ну що ж, нарікатимеш на себе, якщо нічого не вийде, — мовить він і, обернувшись, наказує: — Сержанте Літума, сховайте коней.

— Слухаю, сеньйоре лейтенант, — озивається хтось із-за скелі. Чується цокіт кінських копит. Потім — тиша.

— Оце вже мені до вподоби, — каже Хамайкіно. — Треба тільки – бути виконавцем. «Дуже добре, генерале». «Браво, майоре». «Мої вітання, капітане». Чекайте на цьому місці. Я дам знати.

Лейтенант показує йому кулак і зникає між скель. Хамайкіно йде до заїзду. Очі в жінки палають ненавистю.

— Запроданець, — сичить вона. — Прийшов з поліцією. Наволоч!

— Що за манери? Боже, що у вас за манери, сеньйоро Мерседітас! Я прийшов не з поліцією. Я прийшов сам. А зустрівся з лейтенантом уже тут, до вашого відома.

— Нума не прийде, — каже жінка. — І поліцейські знову посадять тебе в тюрму. А коли ти звідти вийдеш, Нума тебе вб’є.

— Помиляєтесь, сеньйоро Мерседітас. І даремно ви каркаєте!

— Запроданець! — повторює жінка; їй вдається сісти. Тепер вона тримається твердіше. — Ти думаєш, Нума дурний?

— Дурний? О ні, де там. Просто він папуга, та й годі. Але не журіться, сеньйоро Мерседітас. Я певний, що він прийде.

— Не прийде. Він не такий, як ти. У нього друзі. Вони його попередять, що тут поліція.

— Ви так гадаєте? А я от ні. Вони не знатимуть цього. Поліція прийшла з іншого боку, з-за стрімчаків. Я перетнув піски сам. У всіх дворах запитував: «Сеньйора Мерседітас у заїзді? Мене щойно випустили, і тепер я скручу їй в’язи». Не менш, як двадцять осіб побігли повідомити про це Нуму. Ви все ще вірите, що він не прийде? Коли б ви бачили, як ви зблідли, сеньйоро Мерседітас!

— Якщо з Нумою щось станеться, — погрозливо мимрить жінка, — ти шкодуватимеш усе життя, Хамайкіно.

Той знизує плечима. Закурює сигаретку й починає насвистувати. Потім підходить до прилавка, бере гасову лампу й вішає її на віхтик осоки на дверях.

— Уже споночіло, — мовить він. — Ви прийшли сюди, сеньйоро Мерседітас. Я хочу, щоб Нума бачив, як ви сидите біля дверей, чекаючи його. Ах, я й забув, що ви не можете рухатися. Даруйте мені, що я такий забудькуватий.

Він нахиляється й бере її на руки. Садовить на пісок, позаду заїзду. Світло лампи падає на жінку й пом’якшує вираз її обличчя; вона здається тепер добрішою і молодшою.

— Навіщо ти це робиш, Хамайкіно? — питає вона кволим голосом.

— Навіщо? — перепитує Хамайкіно. — Вам ніколи не доводилося сидіти у в’язниці, правда, сеньйоро Мерседітас? Там дуже нудно, запевняю вас. I страшенно хочеться їсти. Послухайте, я забув про одну деталь. Не сидіть з роззявленим ротом і не пробуйте кричати, коли побачите Нуму. А то ще муха залетить.

Він заливається дзвінким сміхом, іде до заїзду й вертається звідти з ганчіркою в руках. Обв’язує нею нижню частину обличчя жінки. Розвеселений, якусь хвилину розглядає її.

— Дозвольте вам зауважити, що тепер у вас дуже кумедний вигляд, сеньйоро Мерседітас. Я навіть не знаю, на що ви схожі.

У темному заїзді Хамайкіно рухається пружно й безшелесно, як вуж. Спершись ліктями на прилавок, він схиляється і застигає в такій позі. За два метри від нього в конусі світла непорушно сидить жінка; вона витягнула обличчя, ніби нюшить повітря і до чогось прислухається. Зліва, заглушаючи спів цикад, долітає легенький, але дуже виразний шерех. Ось він повторюється, вже голосніший: хмиз у гайку тріщить у когось під ногами — хтось іде до заїзду. «Він не сам, — шепоче Хамайкіно. — їх декілька». Він сягає в кишеню, виймає сюрчок і, стромивши його в рот, чекає. Жінка хвилюється, і Хамайкіно лається крізь зуби. Йому видно, як вона ворушиться і як наче маятник хитається туди-сюди її голова, силкуючись скинути пов’язку. Шерех змовкає: може, кроки глушить пісок? Жінка повертає обличчя в лівий бік, і її очі — мов у зляканої ігуани, мало не вискакують з орбіт. «Вона побачила їх», — шепоче Хамайкіно. Кінчик його язика впирається в шорсткий метал сюрчка. Сеньйора Мерседітас і далі мотає головою й харчить. Коза мекає, і Хамайкіно ловить її. За кілька секунд він бачить, як над жінкою нагинається якась тінь і гола рука тягнеться до її пов’язки. Він щосили дмухає в сюрчок і водночас кидається на прибульця. Свист піднімає всіх на ноги і губиться, заглушений лайкою і швидким тупотом, що лунає зліва і справа. Двоє чоловіків навалюються на жінку. Лейтенант діє блискавично: коли Хамайкіно підбігає до нього, він уже однією рукою тримає Нуму за чуба, а другою приставляє до його скроні револьвер, їх оточують четверо поліцейських з гвинтівками.

— Біжіть! — кричить Хамайкіно поліцейським. — У гайку його дружки. Мерщій, бо втечуть. Мерщій!

— Спокійно! — мовить лейтенант, не відриваючи очей від Нуми. Той краєчком ока намагається побачити револьвер. Він зовсім спокійний, руки його висять уздовж тіла.

— Сержанте Літума, зв’яжіть його.

Літума кладе на землю гвинтівку й розкручує сировицю, приторочену до пояса. Він зв’язує Нумі ноги, а потім надіває йому наручники. Підійшла коза і, обнюхавши Нумині ноги, починає їх лизати.

— Подати сюди коней, сержанте Літума.

Лейтенант ховає револьвер у кобуру й нахиляється до сеньйори Мерседітас. Знімає їй з рота пов’язку і розв’язує руки. Жінка зводиться на ноги, відганяє козу й підходить до Нуми. Мовчки гладить його чоло.

— Що він тобі зробив? — питає Нума.

— Нічого, — відказує вона. — Курити хочеш?

— Пане лейтенант, — править своєї Хамайкіно, — невже ви не розумієте, що за кілька метрів звідси, у гайку, його спільники? Ви що, не чули їхніх кроків? Їх щонайбільше троє. Чому ви не пошлете нікого взяти їх?

— Заткни пельку, негре, — мовить лейтенант, дивлячись на нього. Він витирає сірник і підносить до сигарети, яку сеньйора Мерседітас стромила в рот Нумі. Той жадібно затягується, тримаючи сигарету в зубах і випускаючи дим через ніздрі. — Я прийшов, щоб узяти тільки його.

— Що ж, — мовить Хамайкіно. — Тим гірше для вас, якщо ви не знаєте своєї служби. Я своє зробив. Я вільний.

— Так, — каже лейтенант. — Ти вільний.

— Коней подано, сеньйоре лейтенант, — доповідає Літума, тримаючи за повіддя п’ятеро скакунів.

— Посадіть його на свого коня, Літума, — наказує лейтенант. — Повезете його до міста.

Сержант разом з іншими поліцейськими піднімають Нуму і, розв’язавши йому ноги, висаджують на коня. Літума сідає позад нього. Лейтенант підходить до свого коня.

— Послухайте, сеньйоре лейтенант, а з ким поїду я?

— Ти? — перепитує лейтенант, ставлячи ногу в стремено. — Ти?

— Так, — говорить Хамайкіно. — Як же я?

— Ти вільний, — відповідає лейтенант. — Тобі не обов’язково їхати з нами. Можеш іти на всі чотири сторони.

Літума й інші поліцейські регочуть.

— Це, мабуть, треба розуміти як жарт? — питає Хамайкіно тремтячим голосом. — Ви не покинете мене тут, сеньйоре лейтенант. Ви ж чули ці шерехи, там, у гаю. Я дотримав свого слова. Ви не залишите мене тут самого.

— Якщо їхати швидко, сержанте, — мовить лейтенант, — то на світанні будемо в Піурі. Вночі краще їхати через піски. Коні менше втомлюються.

— Сеньйоре лейтенант! — благає Хамайкіно, чіпляючись за стремено офіцерового коня — Ви не покинете мене тут самого! Майте бога в серці!

Лейтенант стромляє другу ногу в стремено й відштовхує негра.

— Доведеться час від часу переходити на чвал, — каже він. — Як, по-вашому, буде дощ, сержанте Літума?

— Я гадаю, що ні, сеньйоре лейтенант. Небо чисте.

— Ви не можете поїхати без мене! — кричить Хамайкіно здавленим голосом.

Сеньйора Мерседітас заливається гучним реготом.

— Рушаймо! — наказує лейтенант.

— Сеньйоре лейтенант! — волає Хамайкіно. — Сеньйоре лейтенант, благаю вас!

Коні поволі віддаляються. Хамайкіно вражено дивиться вслід. Світло лампи падає на його перекошене від страху лице. Сеньйора Мерседітас невтримно регоче. Зненацька вона змовкає. Складає рупором долоні й підносить до рота.

— Нумо! — гукає вона. — Я приноситиму тобі щонеділі фрукти!

І знов заливається гучним реготом. З гайка долинає тріск сухого галуззя і листя.