Ворог усього світу
Це Сайлес Баннерман кінець кінцем вислідив ученого чарівника й архіворога людства Еміля Глюка. Зізнання Глюка перед тим, як він пішов на електричне крісло, добре висвітлює цілий ряд багатьох, неначе не зв’язаних між собою таємничих подій, що так схвилювали весь світ між роками 1933 та 1941. Після опублікування визначних документів, які нікому й не снилися, світ довідався, що існував якийсь зв’язок між убивством португальського короля та королеви і вбивством нью-йоркських полісменів. Хоч усі вчинки Еміля Глюка були огидні, ми не можемо не почувати трохи жалю до нещасного, потворного й зневаженого генія. Про цей бік його повісті досі не говорили, але з його зізнань і сили-силенної свідчень, документів та протоколів маємо змогу безсторонньо змалювати його точний портрет і розглянути всі чинники та впливи, що виробили з нього людську потвору, які гнали його вперед і вниз тією жахливою стежкою, на яку він ступив.
Еміль Глюк народився в Сіракузах, штат Нью-Йорк, 1895 року. Його батько, Джозсф Глюк, був приватним полісменом і нічним сторожем. У 1900 році він несподівано помер від запалення легенів. Мати, гарненька, тендітна жінка, яка до одруження була модисткою, втративши чоловіка, загорювала і теж померла. Чулість матері перейшла у спадок хлопцеві, ставши хворобливою й жахливою.
З 1901 року хлопець, шестирічний Еміль, перейшов жити до своєї тітки місіс Енн Бартель. Вона була материна сестра, але не мала в своїх грудях доброго почуття до чутливого замкнутого хлопця. Енн Бартель була дріб’язкова, обмежена, безсердечна жінка. Та до того обсіли злидні, а чоловік її був ледащо і мандрівний нездара. Малий Еміль Глюк був не потрібний їй, і Енн Бартель могла бути певна, що довела йому цей факт. Як ілюстрація до її поводження з ним у цей ранній формувальний період може бути такий випадок.
Проживши трохи більше як рік у домі Бартель, Еміль зламав собі ногу. Він скалічився, граючись на забороненому даху — всі хлопці це робили і довіку робитимуть. Нога зломалася в двох місцях: між коліном і стегном. Еміль, підтримуваний своїми переляканими товаришами, доволікся до тротуару перед домом, де й зомлів. Сусідські діти боялися сварливої жінки з гострими рисами обличчя, яка панувала в домі Бартель, але тепер вони наважились подзвонити і сказати Енн Бартель про нещасний випадок. Вона навіть не глянула на малого хлопця, що лежав немічний на тротуарі, і, грюкнувши дверима, повернулась до своєї балії. Час минав. Сипнув дрібний дощ, а Еміль Глюк опритомнів і лежав, ридаючи, на дощі. Ногу треба було негайно вправити. Через бруд швидко почалося запалення. Кінець кінцем, години через дві, обурені жінки по-сусідському почали докоряти Енн Бертель. Тоді вона вийшла й глянула на хлопця. Штовхнувши його, безпорадного, ногою в бік, істерично закричавши, вона зріклась його. Це не її дитина, сказала вона і порадила викликати карету, щоб відвезти хлопця в місто у лікарню. Потім повернулась у дім.
Тоді одна жінка — Елізабет Шепстоун — підійшла до хлопця, оглянула й поклала його на зняту віконницю. Це вона, відштовхнувши Енн Бартель, внесла хлопця в дім і покликала лікаря. Коли лікар прибув, Енн Бартель зразу застерегла його, що не плататиме за його послуги. Два місяці пролежав малий Еміль у ліжку; перший місяць лежав на спині, і ніхто ні разу не перевернув його; лежав занедбаний, самотній, і тільки зрідка безплатно відвідував його лікар і без того переобтяжений. Він не мав цяцьок, анічогісінько, чим скоротив би собі довгі й нудні години. Жодного ласкавого слова ніхто не промовив до нього, ніхто не погладив рукою його лоба, ні єдиного дотику або виявлення люблячої ніжності, — нічого, крім грубості і докорів Енн Картель та безнастанно повторюваних повідомлень, що він нікому не потрібний. І цілком зрозуміло, що таке оточення породило в самотньому, покинутому хлопцеві біль і ворожість, які пізніше виявились в його страшних вчинках, що вжахнули весь світ.
Може здатися дивним, що Еміль Глюк завдяки Енн Бартель дістав освіту в університеті, але пояснення просте. Її нездара чоловік, покинувши жінку, рушив на золоті розсипища Невади і повернувся до неї архімільйонером. Енн Бартель ненавиділа хлопця і негайно відіслала його за сто миль в академію у Форрестауні. Соромлива й чутлива, самотня й незрозуміла була його мала душа, а у Форрестауні він був іще самотнішим, ніж завжди. Він ніколи не їздив на канікули й свята додому, як інші хлопці. Натомість блукав по спустілих приміщеннях і в саду, доброзичливий, незрозумілий служникам та садівникам; багато читав — це теж пригадувалось потім — і цілими днями бував у полі, або сидів перед вікном, завжди втупивши очі в сторінки якоїсь книги. Тоді ж він зіпсував собі зір і був змушений носити окуляри, що потім так вирізнялися на фотографіях, уміщених у газетах 1941 року.
Він був визначним студентом. Якби схотів, то був би й дуже старанним, але йому не треба було старанності. Один погляд у текст, і він уже знав його. Наслідком було те, що за півроку він прочитував таку незчисленну кількість другорядних книжок, як середній студент за шість років. У 1909 році, коли йому ще не сповнилось і чотирнадцяти років, він уже був підготовлений («більше ніж підготовлений», як говорив директор академії), щоб вступити в Єйл або в Гарвард. Але через свій молодий вік ще не міг вступити в ті університети, і от в 1909 році ми бачимо його новачком на історичному відділі Боудойнівського коледжу. 1913 року він закінчив його з найвищою нагородою і негайно виїхав з професором Бредлоу в Каліфорнію до Берклі. За все своє життя Еміль Глюк мав тільки одного друга — професора Бредлоу. Через хворі легені професор змушений був переїхати з Мейну в Каліфорнію, де йому запропонували кафедру в державному університеті. Протягом 1914 року Еміль Глюк, живучи у Берклі, слухав спеціальний науковий курс. Наприкінці цього року дві смерті змінили його надії і зв’язки в житті. Смерть професора Бредлоу позбавила його єдиного друга, якого він коли-небудь знав, а смерть Енн Бартель позбавила його грошей. Енн Бартель, до кінця життя ненавидячи нещасного хлопця, викроїла йому тільки сто доларів.
Наступного року, коли йому було двадцять літ, Еміль Глюк став інструктором хімії в Каліфорнійському університеті. Тут спокійно минали його роки; він чесно виконував свою роботу, діставав за неї платню, і — завжди студент — здобув із півдюжини вчених ступенів. Він був, між іншим, доктором соціології, філософії, а проте як ученого останніми часами його знали тільки як професора Глюка.
Йому було двадцять сім років, коли він уперше прославився в газетах, видавши свою книгу «Стать і прогрес». Ця книга і досі лишається віхою в історії й філософії шлюбу. То був важкий том понад сімсот сторінок, уважно, старанно і ретельно написаний і надзвичайно оригінальний. То була книга для вчених, і автор її не думав, що вона викличе загальну цікавість. Але Глюк в останньому розділі написав лише три гіпотетичних рядки про бажаність пробного шлюбу. Враз газети підхопили ці рядки і висміяли його; увесь світ сміявся з Еміля Глюка, молодого двадцятисемирічного професора в окулярах. Фотографи знімали його, репортери напосідали на нього, в жіночих клубах і скрізь по всій країні виносили резолюції, засуджуючи його аморальні теорії; уряд, бажаючи перевести Каліфорнійський університет на асигнування штату, скликав збори, де обмірковували цю справу й вимагали виключити Еміля Глюка під загрозою відмовити університету в асигнуваннях, одначе ніхто з його гонителів не читав тієї книги: для них було досить і трьох рядків перекрученого газетного тексту. Отак і почалася зненависть Еміля Глюка до журналістів. Через них серйозна, цінна праця шести років стала посміховищем і набула лихої слави. До самої смерті, на превеликий жаль журналістів, він не міг їм простити цього.
Потім ще за одну біду були відповідальними перед ним газети. Він мовчав п’ять років після виходу книги, а мовчати самотній людині дуже тяжко. Кожен співчував би жахливій самотності Еміля Глюка в цьому багатолюдному університеті, але він не мав друзів і тому не мав співчуття. Єдиною втіхою були для нього книжки, і він читав, вивчав їх силу-силенну. Але 1927 року він прийняв запрошення виступити в «Товаристві людських інтересів» в Емервіллі. Він не покладався на свою красномовність, і коли ми пишемо ці рядки, перед нами лежить копія його учених записок. Це була поміркована, наукова і, треба додати, консервативна праця. Але в одному місці (я процитую з нього) він написав так: «В суспільстві намічається індустріальна й соціальна революція». Меткий репортер вихопив слово «революція», вирвав з тексту і, підтасувавши слова, змалював Еміля Глюка явним анархістом. І враз блискавкою пробігло по проводах: «Професор Глюк — анархіст», що було негайно ж висміяно всіма газетами країни.
Він намагався заперечувати попередні газетні нападки, але тепер мовчав. Зневіра вже роз’їдала йому душу. Університет звертався до нього, щоб захищався, але він похмуро відмовлявся, навіть відмовився захищати свою роботу, щоб урятувати себе від вигнання. Він не схотів сам вийти у відставку і був звільнений з університету. Треба додати, що на ректора й проректора університету зробили політичний тиск.
Гнаний, зацькований і незрозумілий, покинутий і самотній, він не пробував помститися. Все життя його кривдили, і за все життя він нікого не скривдив. Але гірка чаша була ще не вщерть повна.
Втративши посаду і будь-який заробіток, він почав шукати роботи. Перша робота його була в спілці металістів, у Сан-Франциско, де він виявив себе найкращим креслярем. Там він уперше докладно познайомився з військовими суднами та їх конструкцією. Але репортери і тут його виявили і висміяли в новій професії. Він негайно відмовився від цієї роботи і знайшов іншу; коли репортери вигнали його з півдесятка місць, він загартувався і не зважав на зухвалі переслідування газет. Це трапилося тоді, коли він відкрив гальваностегічну майстерню на Телеграф-авеню в Окленді. Майстерня була невелика, і працювало в ній три чоловіки та два хлопчаки. Сам Глюк працював дуже багато. З дня у день (так свідчив полісмен Кер’ю як свідок) він не залишав майстерні аж до першої і другої години ночі. За цей час він закінчив удосконалення запалювача для газомотора, і відрахування за патент кінець кінцем збагатило його.
Відкрив він свою гальваностегічиу майстерню ранньої весни 1928 року, і цього самого року нещасливо закохався в Ірен Теклі. Можна уявити, що кохання такої незвичайної людини, як Еміль Глюк, теж було незвичайне. На додаток до його геніальності, самотності, хворобливої вразливості треба взяти до уваги, що він нічого не знав про жінок. Напливи бажань затопляли його істоту, але він був недосвідчений у виявленні їх умовних форм. Через свою надмірну соромливість він був зв’язаний у своєму залицянні. Ірен Теклі була досить гарна дівчина, але обмежена й легковажна. Вона працювала в маленькій кондитерській, що навпроти майстерні Глюка. Він заходив туди випити содової води з лимонним соком до морозива і подивитися на неї. Дівчина немов не помічала його і тільки загравала з ним. Він «дивак», говорила вона; а іншим часом називала його химерником і показувала, як він сидів по другий бік прилавка і придивлявся до неї крізь окуляри, червоніючи й ніяковіючи, коли вона поглядала на нього, і як він частенько виходив з кондитерської страшенно збентежений.
Глюк робив їй найдивовижніші подарунки: срібний чайний сервіз, брильянтовий перстень, комплект хутра, театральний бінокль, велику «Історію світу» в багатьох томах, мотоцикл, увесь посріблений в його майстерні. Та ось з’явився коханець дівчини, зайняв тверду позицію, дуже розлютився і примусив її повернути Глюкові весь його чудний асортимент подарунків. Цей чоловік, Вільям Шербурн, був здоровенний, тупоголовий, з великими щелепами; вийшовши з робітничого класу, він швидко досяг успіху як будівельник-підрядник. Глюк нічого не розумів. Він намагався пояснити все і пробував поговорити з дівчиною, коли вона ввечері йшла з роботи додому. Вона пожалілась Шербурну, і однієї ночі той побив Глюка. Побив страшенно, бо в записах Червоного Хреста значилось, що Глюка привезено тієї ночі і він лежав у лікарні цілий тиждень.
Та Еміль Глюк ще нічого не розумів. Він і далі домагався від дівчини пояснень. Боячися Шербурна, він звернувся до начальника поліції за дозволом носити револьвер, але начальник не дозволив, а журналісти використали це для сенсації. І от тоді, за шість днів до шлюбу з Шербурном, було убито Ірен Теклі. Це трапилось уночі проти неділі. Вона допізна працювала в кондитерській і вийшла звідти після одинадцятої години з тижневим заробітком у гаманці. Проїхавши трамваєм вулицю Сан-Пабло до Тридцять Четвертої вулиці, вона зійшла і мала пройти до дому ще три квартали. Тоді її востаннє бачили живою. Другого ранку її знайшли задушеною на пустирі.
Еміля Глюка негайно заарештували. Ніщо не могло його врятувати. Його обвинуватили не за справжніми свідченнями, а за свідченнями, підтасованими оклендською поліцією. Можна з певністю сказати, що більшість свідчень було сфабриковано. Усні свідчення капітана Шігена були явним клятвопорушенням, бо потім виявилося, що він тієї ночі не тільки не був біля пустиря, де трапилось убивство, а навіть перебував за містом в управлінні шосейних шляхів у Сан-Леандро. Нещасного Глюка засудили на довічне ув’язнення в Сан-Квентінській тюрмі, але репортери і публіка нарікали, називали присуд неправильним, бо, на їхню думку, треба було винести йому смертний вирок.
Глюк увійшов у Сан-Квентінську тюрму 17 квітня 1929 року. Це було на тридцять четвертому році його життя. За три з половиною роки ув’язнення він мав час поміркувати про людську несправедливість; отже, в ньому глибоко вкоренилася страшенна зненависть до всього людства. За цей же самий час він зробив три діла: написав славетний трактат «Людська мораль», знамениту брошуру «Здравомислячий злочинець» і виробив свій жахливий і потворний план помсти. На єдине в своєму роді знаряддя помсти його навів один випадок, що трапився в його гальваностегічній майстерні. В своєму зізнанні він сказав, що, сидячи в тюрмі, він теоретично розробив по змозі кожну деталь так, щоб, звільнившися, негайно розпочати свою швидку помсту.
Його звільнення справило сенсацію. Але це звільнення неймовірно і злочинно зволікали бездушні бюрократи-законники. Першого лютого 1932 року бандит Тім Гезуел був підстрелений, коли намагався пограбувати одного громадянина на Підмонт-Гайт. Тім Гезуел три дні конав і за цей час не тільки признався в убивстві Іреп Теклі, а ще й дав переконуючі докази тому. Берт Деннікер, в’язень, що вмирав від туберкульозу у Фолсомській тюрмі, був заплутаний у цю справу як співучасник і теж признався. Тепер неможливо нам збагнути, чому ще зволікали й гальмували судову справу. У лютому доведено, що Еміль Глюк невинний, а проте його звільнено тільки в жовтні. Вісім місяців помилково засуджений мусив терпіти незаслужену кару. Це, безперечно, не сприяло розвиткові його лагідності та веселості, і ми можемо добре собі уявити, який біль роз’їдав його душу протягом тих жахливих восьми місяців.
Вийшовши на волю восени 1932 року, він, як звичайно, знову став об’єктом для всіх журналістів. Газети, замість того, щоб висловити глибокий жаль, і далі продовжували своє давнє сенсаційне переслідування. А найбільше — «Сан-Франциський Вісник». Джон Гартуел, видавець цієї газети, ретельно розробив геніальну теорію про зізнання обох злочинців і доводив, що кінець кінцем за вбивство Ірен Теклі повинен відповідати Глюк. І Гартуел загинув. І Шербурн теж загинув, а полісмен Філіпс був прострелений у ногу і звільнений з оклендської поліції.
Убивство Гартуела довго було таємницею. Тоді він сидів сам у своїй редакційній конторі. Конторський хлопець почув револьверний постріл і, кинувшись у контору, побачив Гартуела, що конав у своєму кріслі. Поліція збентежилась, бо він був убитий не тільки з свого власного револьвера, а й револьвер вистрелив з шухляди його конторки. Куля пробила шухляду й пройшла далеко в тіло. Поліція відкинула думку про самогубство, а думку про вбивство відхилила як абсурдну, і всі обвинувачення скерувала на компанію бездимного пороху «Евріка». Поліція пояснила, що вибух стався сам, і хіміків цієї компанії дуже налякали на допиті. Та хіба поліція могла знати, що навпроти через вулицю в Торговому Домі Еміль Глюк наймав кімнату № 633 і був там саме тоді, коли так таємниче вистрелив револьвер Гартуела.
Тоді ще не зв’язували смерті Гартуела зі смертю Вільяма Шербурна. Шербурн жив у будинку, який збудував для Ірен Теклі. Одного ранку в січні 1933 року його було знайдено вбитого. Слідчий виявив, що то було самогубство, бо він був убитий з власного револьвера. Тієї ж ночі трапився цікавий випадок: був підстрелений полісмен Філіпс, що стояв на тротуарі біля дому Шербурна. Полісмен доліз до телефону на розі вулиці і викликав швидку допомогу. Він жалівся, що хтось ззаду вистрелив йому в ногу. Ногу прошили три кулі 38 калібру, і її треба було ампутувати. Та коли поліція виявила, що він сам себе поранив з власного револьвера, його підняли на сміх і напали на нього, що він був тоді п’яний. І хоч як він запевняв, що не брав і краплі в рот, хоч настійно заявляв, що револьвер був у нього в кобурі, що він і пальцем не торкався до нього, його звільнили з посади. Через шість років після цього — зізнання Глюка зняло з нещасного полісмена ганьбу; він і досі живий, у доброму здоров’ї і одержує прекрасну пенсію від міста. Еміль Глюк, позбувшись своїх ближчих ворогів, почав шукати ширшого поля діяльності, бо завжди сильною була його ворожість до журналістів та поліції. Поки він сидів у в’язниці, зростали відрахування на його винахід запалювача для газомоторів, а тепер їх що не рік, то більшало. Він був незалежний і мав змогу скрізь мандрувати по світі й носити свою потворну жадобу помсти. Він став маніяком і анархістом, тільки не філософом-анархістом, а насильником-анархістом. Мабуть, світ помилився, бо краще було б назвати його нігілістом або винищувачем. Відомо, що він не був зв’язаний ні з якою групою терористів. Він сам один виконував усі операції, але терор і винищення, які він вчинив, були в тисячу разів більші, ніж ті, що заподіяли всі терористи разом.
Свій від’їзд з Каліфорнії він відзначив, висадивши в повітря форт Мейзон. У своєму зізнанні він говорив про це як про невеличкий експеримент — пробу руки. Протягом восьми років мандрував по світу Глюк, таємниче страховисько, руйнуючи майно на сотні мільйонів доларів і винищуючи незчисленну силу людей. Єдиним позитивним наслідком його жахливих дій було знищення терористів. Щоразу після якогось його виступу поліція облавою забирала терористів усієї околиці. І чимало з них було скарано. В самому тільки Римі після вбивства італійського короля страчено сімнадцять чоловік.
Мабуть, найдивовижнішим досягненням Глюка було вбивство португальського короля й королеви. Це трапилось у день їх шлюбу. Проти терористів було вжито всіх запобіжних заходів і шлях до собору по лісабонських вулицях оточено подвійним цепом війська, а карету оточував ескадрон з двохсот кавалеристів. Коли це трапилося щось дивовижне. В безпосередній близькості почали самі стріляти автоматичні рушниці кавалеристів і подвійного цепу піхоти. У метушні дула рушниць, стріляючи, повертались на всі боки. Сталася жахлива бойня — коні, солдати, глядачі і король з королевою були подірявлені кулями. Справа ускладнилась: два терористи в різних кінцях юрби, що товпилась позаду піхоти, були розірвані своїми ж бомбами. Ці бомби вони збирались кинути при нагоді. Хто міг про це подумати? Страшенну паніку зробив вибух бомб і збільшив безладдя; гадали, що це була чимала частина загальної атаки.
Вражало те, що не можна було пояснити, як військо поводилося з своїми самострільними рушницями. Неможливо було припустити, щоб воно теж було у змові, одначе там лежали сотні вбитих шальними кулями, — і серед них король та королева. Але найбільше збивало з пантелику те, що сімдесят процентів солдатів самі себе повбивали або поранили. Дехто з свідків атаки пояснював, що лояльні піхотинці-солдати відкрили вогонь проти зрадників, які наскочили на королівську карету. Одначе ніякі свідчення тих очевидців, що лишилися живі, не підтвердились, хоч багатьох з них узяли на катування. Вони уперто твердили своє, що зовсім не стріляли з своїх рушниць, а що рушниці самі стріляли. Хіміки висміяли їх і сказали, що, може, якийсь там набій з новим бездимним порохом і міг вибухнути сам, але неймовірно й неможливо, щоб стільки рушниць заразом стрельнули на даній площі. Кінець кінцем так і не з’ясували цього дивовижного випадку. На всьому світі думали, що все трапилось через сліпу паніку гарячкових нерозважних латинян (це була правда), переляканих вибухом двох бомб терористів; у зв’язку з цим згадали кумедну сутичку між російським флотом та англійськими рибальськими човнами, що трапилась багато років тому.
А Еміль Глюк хихотів собі і далі провадив своє. Він знав, у чім річ. Але як про це було знати світові? Глюк випадково натрапив на таємницю в своїй колишній гальваностегічній майстерні на Телеграф-авеню в Окленді. Це трапилося саме тоді, коли Терстонська Силова компанія встановила біля його майстерні бездротову телеграфну станцію. Незабаром його електролітична ванна вийшла з ладу. Проводка ванни мала багато зіпсованих контактів, і, дослідивши, Глюк виявив незначне «спікання» в деяких місцях проводки. Це призвело до зниження опору і збільшення току, що проходив крізь розчин, спричинилось до його кипіння і зіпсувало всю роботу. У чім тут справа? — виникло питання перед Глюком. Рішення його було просте. До установки станції бездротового телеграфу ванна діяла добре. Ванна вийшла з ладу не раніше, як була встановлена станція бездротового телеграфу. Через це станція була тому причиною. Але як? Він швидко відповів на це питання. Якщо електричний розряд може примушувати спрацьовуватися когерер на відстані трьох тисяч миль через океан, то, звичайно, електричний розряд від станції за чотириста футів міг би привести до подібного ефекту в зіпсованих контактах у ванні.
Глюк тоді перестав над цим міркувати. Він тільки відремонтував ванну і працював далі в гальванопластиці. Та потім, у тюрмі, він пригадав цей випадок, і в його голові блискавкою промайнула думка, яку це матиме вагу. В німій тиші він винайшов таємничу зброю, щоб помститися за себе над усім світом. Його великий винахід, який вмер разом із ним, полягав у тому, що він міг давати напрям і ціль електричному розряду. То була проблема бездротового телеграфу, ще й досі не розв’язана, але Еміль Глюк, сидячи в тюрмі, розв’язав її. Коли його звільнили, він застосував це. Все було дуже просто: треба належно скерувати силу, якою володів, навести іскру на пороховий погріб у форті, на військове судно, або на револьвер. На далекій відстані він міг не тільки робити вибухи пороху, але й підпалювати великі пожежі. Зовсім випадково з його вини розпочалась велика пожежа в Бостоні, а проте, коли він робив своє останнє зізнання, додав, що то був йому приємний випадок, і що він ніколи за тим не жалкував.
Еміль Глюк спричинився і до жахливої німецько-американської війни, яка винищила 800.000 чоловіків, поглинувши майже незліченну силу грошей. Всі пам’ятають, що в 1939 році через пікардський інцидент відносини між обома країнами були напружені. Німеччина, хоча й скривджена, не бажала війни і на знак миру послала сім лінкорів на чолі з кронпринцом, щоб скласти дружелюбний візит Сполученим Штатам. Уночі 15 лютого сім військових суден кинули якір у Гудзоні проти Нью-Йорка. Тієї ж ночі Еміль Глюк сам із своїм апаратом на борту теж виїхав катером. Катер (як потім доведено) він купив у Росс-Тернер компанії, а більшу частину свого апарата, якого використовував цієї ночі, придбав на електричному заводі «Колумбія». Але тоді цього ніхто не знав. Знали тільки, що сім лінкорів — через чотири хвилини кожен — один по одному висадились у повітря. Дев’яносто процентів команди та офіцерів загинуло разом з кронпринцом. Чимало років перед тим американський лінкор «Мейн» висаджено в повітря у гавані Гавани, і негайно розпочалася війна з Іспанією, хоч всі мали сумнів, чи вибухи сталися через якусь змову, чи випадково. Але не можна було пояснити випадковістю вибух семи лінкорів у Гудзоні через кожні чотири хвилини. Німеччина була певна, що це зробили підводні човни, і негайно оголосила війну. Через шість місяців після признання Глюка, Німеччина повернула Сполученим Штатам Філіппіни та Гавайські острови.
Тимчасом Еміль Глюк, злобний чарівник і архізненависник, ураганом літав на своєму шляху знищення. Він не залишав слідів. Працюючи вміло, він стирав їх за собою. Його метод був такий: він наймав кімнату, або будинок і потай ставив там свій апарат, який, до речі, так вдосконалив і спростив, що займав він дуже мало місця. Здійснивши свою мсту, Глюк обережно вивозив апарат. Він збирався прожити довге життя, сповнене жахливих злочинів.
Епідемія стріляння серед нью-йорських полісменів стала справою надзвичайною. Вона була однією з найжахливіших таємниць того часу. Протягом якихось двох тижнів понад сто полісменів поранили себе в ногу своїми власними револьверами. Інспектор Джонс не розгадав таємниці, але від нього походила ідея перехитрувати Глюка. Він запропонував полісменам не носити револьверів, і далі більше не було випадкових пострілів.
Ранньої весни 1940 року Глюк зруйнував морську верф на острові Мер. З кімнати в Валехо він послав свої електричні розряди через протоку Валехо до острова Мер. Спершу, бавлячись блискавками, він скерував їх на лінкор «Меріленд». Він стояв у доку біля одного мінного арсеналу. На його передній палубі, на тимчасовій величезній платформі з дощок лежало понад сотню мін. Ці міни призначалися для захисту Голден Гейт[1].
Однієї з них було б досить, щоб зруйнувати десяток лінкорів, а там же їх було понад сотню. Катастрофа сталася жахлива, і то була тільки увертюра Глюка. Він розважався, посилаючи свої блискавки на берег острова Мер і висадив у повітря п’ять міноносців, мінну станцію і великий арсенал у східній частині острова. Повернувши знову на захід, він випадково зачепив поодинокі склади віддалік від берега, потім висадив у повітря три крейсери і лінкори: «Орегон», «Делевер», «Нью-Гемпшайр» та «Флоріду», — ця остання якраз стояла в сухому доку і цей чудовий док зруйновано геть чисто разом з нею.
То була страшна катастрофа, і країна здригнулась від жаху. Та все це було ніщо проти того, що трапилося далі. Пізно восени цього ж року Еміль Глюк змів Атлантичне узбережжя від Мейну до Флориди. Ніщо не врятувалось. Форти, мінні склади, берегові споруди, мінні станції і всі види арсеналів, — все це димом пішло. Три місяці після того, серед зими, він так само, всіх приголомшивши, зруйнував північний берег Середземного моря від Гібралтару до Греції. Зойк пішов по всіх країнах. Було ясно, що в усьому цьому руйнуванні відчувалась дія людська, і цілком ясно було, що руйнування робить не окрема якась держава. Було очевидно, що за цим якраз стояла людина, хто б вона не була, яка загрожувала всьому світу. Жодна країна не почувала себе в безпеці. Не було ніякого захисту проти цього невідомого й всемогутнього ворога. Війна була даремна; не тільки даремна, але, по суті, небезпечна. Протягом року порохові заводи стали, солдатів та матросів повідпускали з усіх укріплень та суден. На спільному конвенті в Гаазі держави навіть серйозно обмірковували справу всесвітнього роззброєння.
От тоді і вславився секретний агент Сполучених Штатів Сайлес Беннерман, заарештувавши Еміля Глюка. Спершу з Беинермана сміялися, але він добре приготував усі докази, і за кілька тижнів найбільші скептики переконалися, що в усьому винен Еміль Глюк. Одначе Сайлес Беннерман ніяк не міг з’ясувати собі, навіть для власного задоволення, як виникла в нього перша думка про зв’язок між Глюком та жорстокими злочинами. Правда, Беннерман у секретних урядових справах був у Валехо саме тоді, коли сталися вибухи на острові Мер; правда й те, що на вулицях Валехо йому вказували на Еміля Глюка як на чудернацького дивака. Але тоді це не справило на нього ніякого враження. Уже згодом, коли проводив Беннерман свої вакації в Скелястих горах, коли читав перші повідомлення про катастрофи на Атлантичному узбережжі, він несподівано подумав про Еміля Глюка. У нього негайно промайнула думка, що між Глюком та цими катастрофами є зв’язок. Це була тільки гіпотеза, але її було досить. Велика річ зародження гіпотези. Це — акт підсвідомої діяльності нашого мозку, річ незбагненна: так у голові Ньютона блиснула думка про всесвітнє тяжіння.
Далі легко було. Де був Глюк під час катастрофи на березі Атлантичного океану? — таке питання виникло в голові Беннермана. Власними розшуками він сам усе викриє. Незабаром він встановив, що Глюк восени 1940 року їздив коло берега Атлантичного океану. Так само довів, що Глюк був у Нью-Йорку під час епідемії стріляння серед полісменів. «Де ж Глюк тепер?» спитав себе Беннерман далі. І ніби у відповідь на це, прийшла звістка про величезні вибухи на середземноморському узбережжі. Беннерман знав, що Глюк з місяць тому поїхав у Європу. Беннерману не треба було їхати туди самому. Телеграфом через секретних співробітників він стежив, як Глюк їздив уздовж берега Середземного моря, і як траплялись там вибухи на берегових укріпленнях і на суднах. Беннерман довідався, що Глюк тепер пливе до Сполучених Штатів пароплавом «Плутонік» компанії «Зелена Зірка».
Беннерману все стало ясно, і, ждучи Глюка, він обмірковував деталі, йому допомагав Джордж Броун, що працював на бездротовому телеграфі системи Вуда. Коли «Плутонік» підійшов до Сенді-Гук, Беннерман пересів з урядового буксира на «Плутонік» і заарештував Еміля Глюка. Настав суд і признання. В признанні, він одверто жалкував тільки за одним, а саме: що не встиг всього зробити. Він говорив, що ніколи не уявляв, щоб хтось міг викрити його; якби він передбачав це, то діяв би швидше і в тисячу разів більше зруйнував би. його тайна померла разом з ним, хоч тепер відомо, що французький уряд звертався до нього й пропонував мільярд франків за його винахід, проте він мав силу відмовитись і затаїти секрет електричних розрядів.
— Що? — відповів Глюк, — продати вам, щоб ви поневолили нещасне людство і знущалися з нього?!
1 хоч військові департаменти всіх держав у своїх секретних лабораторіях провадили досліди, їм аж ніяк не вдалося натрапити на слід цього винаходу. Еміля Глюка страчено 4 грудня 1941 року; отож помер на сорок шостому році життя один з найбільш нещасних світових геніїв, людина з надзвичайним інтелектом, але замість того, щоб повернути на добре, люди його спотворили й скалічили, і він став найдивовижнішим злочинцем.
Витяг із книги м-ра А. Г. Бернсайда «Незвичайні злочинці» з ласкавого дозволу видавців м-ра Голідея та м-ра Відсенда.
[1] Золотих Воріт.