Сила дужого

Оповідання

«Притча не бреше, але брехуни можуть говорити притчами».

Ліп-Кінг.

Дід Довгобородий урвав свою розповідь і, облизавши масні пальці, витер їх об голі боки, не зовсім закриті подертим клаптем ведмежої шкури. Навколо нього сиділи навпочіпки три юнаки, онуки його: Швидконогий-Олень, Жовтоголовий і Той, що боїться темряви. На вигляд вони були однакові. Шкура диких тварин частково прикривала їх тіло. Вони були зігнуті, худі, вузькостегні і кривоногі, а проте мали дужі груди та важкі й здоровенні руки. Густе волосся вкривало їх груди, руки, ноги й плечі. На головах було скуйовджене, пострижене волосся, яке довгими пасмами звисало з голови на очі, схожі на бусинки, чорні й блискучі, мов у птаха. Очі були близько одне від одного, вилиці широкі, а нижня масивна щелепа виступала вперед.

Була ясна, зоряна ніч; далеко, вниз від них, простяглися вкриті лісом пасма гір. Небо в далечині червоніло загравою вулкана. Позаду них зяяла чорна паща печери, і з неї часом подували пориви крізного вітру. Якраз перед ними палав огонь. Збоку лежала почасти з’їдена туша ведмедя, а навколо, на чималій віддалі, розташувалось кілька кудлатих, великих собак, подібних до вовків. Коло кожної людини лежали лук, стріли і величезний дрюк. Кілька примітивних списів спиралось біля входу печери на скелю.

— Так от як ми переселилися з печери на дерево, — промовив Довгобородий.

Хлопці несамовито зареготали, мов великі діти, згадуючи слова його попередньої розповіді. Довгобородий теж сміявся, і кістяне шило, завдовжки у п’ять дюймів, просунуте крізь носовий хрящ, тріпотіло і танцювало, надаючи йому лютого вигляду. Дід оповідав не виразними словами, а випускав дикі звуки, якими висловлював те, що хотів сказати.

— І це перше, що я пам’ятаю про Морську Долину, — вів далі Довгобородий. — Ми були дуже дурною юрбою. Не знали, в чому полягала сила. Бачте, кожна родина жила сама собі і піклувалась тільки про себе. Нас було тридцять родин, але ми не підтримували один одного. Ми весь час боялися одне одного. Ніхто нікого не відвідував. У верховітті нашого дерева ми зробили курінь, а на помості коло нього була купа каміння на голови тих, хто наважився б прийти до нас. Мали ми також списи й стріли. Ніколи не ходили ми під дерева інших родин. Мій брат пішов одного разу під дерево старого Бу-у, і йому пробили голову — то був його кінець.

Старий Бу-у був дуже сильний. Говорили, що він міг легко скрутити голову дорослій людині. Я ніколи не чув, щоб він зробив це, бо ніхто не давав йому нагоди. Батько теж не давав нагоди. Одного дня, коли батько був на березі, Бу-у погнався за матір’ю. Вона не могла швидко бігти, бо напередодні рвала на горі ягоди, і ведмідь роздер їй ногу. Бу-у схопив її і поніс на своє дерево. Батько вже ніколи не повернув її собі. Він боявся. Старий Бу-у дражнив його. Але батько не зважав на те.

Другий сильний чоловік був Дужа-Рука; він був найкращий рибалка. Але одного дня, лазячи по яйця морської чайки, упав зі скелі. Він уже ніколи не видужав після того. Дуже кашляв, і плечі йому зігнулись одне до одного. Отож батько взяв собі жінку Дужої-Руки. Коли той ходив навколо нашого дерева і кашляв під ним, батько глузував з нього і шпурляв каміння. Отак жили ми в ті часи. Не знали ми, як треба об’єднати сили і стати дужчими.

— А хіба міг брат узяти братову жінку? — спитав Швидконогий-Олень.

— Авжеж, аби тільки той сам пішов жити на інше дерево.

— Але ми не робимо тепер такого, — відповів Той, що боїться темряви.

— Це тому, що я краще вчив ваших батьків. — Довгобородий засунув волохату руку у ведмежу тушу і, витягши звідти повну жменю здору, почав ссати його з замисленим виглядом. Знову витерши руки об голі боки, він говорив далі: — Те, що я вам розповідаю, трапилось давно, тоді, як ми не знали нічого кращого.

— Дурні ви були, коли не знали нічого кращого, — зауважив Швидконогий-Олень, а Жовтоголовий щось промимрив на знак згоди.

— Так, ми були дурні, і ще стали дурнішими, як побачите далі. Але ми вивчились на краще і ось як. Ми, рибоїди, не знали, як саме з’єднати всі свої сили, щоб вони були силою всіх нас. М’ясоїди, що жили у Великій Долині, по той бік вододілу, трималися гурту: полювали разом, рибу ловили разом і разом воювали. Одного разу прийшли вони в нашу долину. Наші родини позалазили кожна в свою печеру або на своє дерево. Було тільки десять м’ясоїдів, але вони билися вкупі, а ми билися — кожна родина окремо.

Довгобородий розгублено і довго лічив на пальцях.

— Нас було шістдесят чоловік, — це все, що він спромігся висловити губами й пальцями. — І ми були дуже сильні, тільки не знали цього. Отже, тільки стежили, як десять чоловік кинулись на дерево Бу-у. Він добре бився, але йому не щастило. Ми спостерігали це. Коли кілька м’ясоїдів намагалися здертись на дерево, Бу-у мусив вилізти, щоб кидати їм на голови каміння; тоді інші м’ясоїди, які цього тільки й ждали, прошили його всього стрілами. І то був кінець Бу-у.

Потім м’ясоїди перемогли Одноокого з родиною. Розпаливши багаття коло печери, викурили його звідти, як ми сьогодні викурювали ведмедя. Тоді вони полізли до Шестипалого на дерево і вбили його з дорослими синами, а решта з нас тимчасом повтікала.

М’ясоїди захопили кілька наших жінок, убили двох дідів, що не могли швидко бігти, і кількох дітей. Забравши з собою жінок, вони подались у Велику Долину.

Тоді ми позлазились назад і чомусь, — може, тому що полякалися і почували потребу один в одному, — заговорили про всі події. То була наша перша нарада — наша перша справжня нарада. І на цій нараді ми утворили наше перше плем’я, бо вже дечого навчилися. З десяти м’ясоїдів кожен мав силу десятьох, бо десятеро билися, як один. Вони з’єднали свої сили. Але наші тридцять родин, або шістдесят чоловік, мали силу одного, бо билися нарізно.

То була велика розмова і важка розмова, бо тоді ми ще не мали таких слів, як тепер, щоб говорити. Клоп придумав потім кілька слів, так само й ми вигадували часом по слову. Але кінець кінцем ми погодилися згуртувати свої сили і бути як один, коли м’ясоїди прийдуть до нас через вододіл красти жінок. І це було плем’я.

Ми поставили на кряжі двох чоловіків — одного на день, а другого на ніч, щоб стерегти, коли прийдуть м’ясоїди. То були очі племені. А ще десятеро вдень і вночі було напоготові з дрючинами, списами й стрілами в руках. Раніше, коли хто ходив по рибу, по черепашки чи по чайчині яйця, той ніс з собою зброю і тільки половину часу витрачав на здобування їжі, а другу половину вартував, бо боявся, щоб хто не напав на нього. Тепер усе змінилося. Чоловіки виходили неозброєні і весь свій час витрачали тільки на здобування їжі. Так само, коли жінки йшли в гори по коріння й ягоди, п’ятеро чоловіків з десятка йшли з ними, охороняючи їх. Увесь час, вдень і вночі очі племені стежили з вершини кряжа.

Але почалися прикрощі. Як звичайно, через жінок. Чоловіки, що не мали жінок, хотіли захопити чужих, і було багато бійок між ними: інколи комусь розбивали голову, або встромляли списа в тіло. Коли один з вартових був на вершині вододілу, хтось викрадав його жінку, і він спускався відбивати її. Тоді другий вартовий, побоюючись, що хтось візьме його жінку, теж спускався вниз. Були непорозуміння і поміж тих десяти, які завжди були при зброї, і вони билися п’ятеро проти п’яти, аж поки деякі втікали берегом вниз, а інші гналися за ними.

Отож плем’я лишалося без очей, або вартових. Ми не мали сили шістдесяти. Ми зовсім не мали сили. А тому ми зібрали нараду й утворили наші перші закони. Я був щеням тоді, але пам’ятаю. Ми сказали: щоб бути дужими, ми не повинні вбивати один одного, і встановили закон, що коли хто вб’є, того мусить убити плем’я. Встановили й другий закон: коли хто вкраде чиюсь жінку, його теж мусить убити плем’я. Ми сказали: якщо хто-небудь матиме надто багато сили і через неї кривдитиме своїх братів у племені, його треба вбити, щоб сила його більше не шкодила. Коли залишимо його силу, брати боятимуться, і плем’я розпадеться, і ми знову будемо такі безсилі, як тоді, коли м’ясоїди вперше напали на нас і вбили Бу-у.

Суглоб-Кістка був сильний, дуже сильний і не визнавав ніякого закону. Він знав тільки свою власну силу і через те, сповнений тої надмірної сили, пішов та й узяв собі жінку Тричерепашного. Тричерепашний спробував битися, але Суглоб-Кістка вибив йому мозок з голови. Одначе Суглоб-Кістка забув, що всі ми згуртувалися, щоб додержувати закону серед нас, і ми його вбили під його деревом, а тіло повісили на гілці, як пересторогу, що закон сильніший за якусь людину. Ми встановили закон, усі ми, і ніхто не був вищий від закону.

Були ще інші прикрості, бо, знайте, Швидконогий-Оленю, і ти, Жовтоголовий, і Той, що боїться темряви, що не легко утворити плем’я. Було багато справ, дрібних справ, багато турбот, щоб скликати всіх чоловіків і зробити нараду. Ми збирали наради ранком, опівдні, увечері й опівночі. Через наради ми мали обмаль часу, щоб здобувати їжу, бо все траплялась якась дрібниця, яку треба було владнати: призначити двох нових вартових, що мали стати на кряжі замість колишніх, або призначити, скільки їжі треба дати на пайку тим, які завжди при зброї і які не могли самі собі здобувати тієї їжі.

Нам потрібний був вождь, що робив би все це, був би голосом нашої ради і давав би зборам звіт про все, що робитиме. Отож обрали ми Фіс-Фіс на вождя. Був він сильний, дуже хитрий, а коли сердився, то пирхав якось отак: «фіс-фіс», як дика кішка.

Десятьом чоловікам, що охороняли плем’я, наказано було спорудити кам’яний мур у найвужчому місці долини. Жінки і більші діти допомагали чоловікам будувати той міцний мур. Після того всі родини спустились із своїх дерев і печер і збудували курені під захистом муру. Ці курені були більші й далеко кращі, ніж печери й дерева, і кожен мав більше часу, бо чоловіки, з’єднавши сили, утворили плем’я. Отже, маючи мур, охорону й вартових, залишалося більше часу полювати, рибалити й збирати коріння та ягоди; було більше їжі, кращої їжі, і ніхто не ходив голодний. Триногий, — так прозваний, бо ще в дитинстві ноги йому перебито, і він ходив з ціпком, — дістав насіння дикого зерна, посадив його в землю в долині коло свого куреня. Він також пробував садовити товсті корінці та інше, що знаходив у гірських долинах.

У Морську Долину прийшло багато родин з обох прибережних долин і з високих гір, де вони жили не як люди, а як дикі звірі, і прийшли вони тому, що у нас, завдяки охоронцям, вартовим і муру було безпечно, що мали ми досить їжі, за яку не треба битися. І незабаром у Морську Долину насходилась сила-силенна родин. Але перед тим, як це сталося, землю, що була для всіх і належала всім, поділили. Почав це Триногий, коли посіяв зерно. Але більшість з пас не цікавилась землею. Ми думали, що якось безглуздо розмежовувати її кам’яними огорожами. їжі ми мали вдосталь, так чого ж нам ще треба було? Я пам’ятаю, що мій батько та я будували кам’яні огорожі для Триногого, і за це нам давали зерно.

Ось чому тільки деякі з нас мали землю, а Триногий мав найбільше. Інші, що взяли собі землю, віддавали її тим, хто працював, і за те їм платили зерном, товстими корінцями, ведмежими шкурами й рибою, яку хлібороби вимінювали на зерно. І от ми довідались, що землі вже немає.

Це було тоді, коли Фіс-Фіс умер, а Собачий-Зуб, його син, став вождем. Він напосідав, щоб його будь-що, а настановили на вождя, бо ж перед ним батько його був вождем. Собачий-Зуб мав себе кращим від батька. Спочатку він був добрим вождем, робив багато, і рада мала щораз менше роботи. Тоді піднявся новий голос у Морській Долині. То був Кривогубий. Ніколи ми не зважали на нього, аж поки він не почав говорити з духами померлих. Пізніше ми прозвали його Гладким-Здоровилом, бо він надміру багато їв, нічого не робив і все гладшав. Одного дня Гладкий-Здоровило сповістив нас, що він знає тайни мертвих і що він — голос бога. Він потоваришував з Собачим-Зубом, який наказав нам зробити Гладкому-Здоровилу курінь. Гладкий-Здоровило поклав табу навколо цього куреня, де тримає свого бога.

Все більшала й більшала сила Собачого-Зуба над радою, і коли рада ремствувала і хотіла обрати іншого вождя, Гладкий-Здоровило говорив голосом бога й забороняв. Триногий та інші, що мали землю, стояли за Собачого-Зуба. Але найдужчим у раді був Морський-Лев, і йому землевласники таємно дали землі, надавали також ведмежих шкур і кошелів із зерном. Ось чому Морський-Лев сказав, що голос Гладкого-Здоровила — це справді голос бога, і всі мусять йому коритись. І скоро після цього Морського-Лева назвали голосом Собачого-Зуба, і він говорив за нього.

Іще був Мале-Пузо — невеличкий чоловік і такий тонкий. наче ніколи не мав доволі їжі. У гирлі річки, там, де мілина зменшувала силу бурунів, Мале-Пузо зробив велику загату для риби. Раніш ніхто ніколи не бачив і не мріяв про таку загату. Він із сином і жінкою працював цілими тижнями, а ми всі тимчасом сміялися з їх роботи. А коли її скінчили, то першого ж дня він зловив риби більше, ніж усе наше плем’я за тиждень; отже, була дуже велика радість. Ще тільки одне місце лишалося в річці, де можна було б зробити другу загату, але, коли мій батько, я й десятеро інших чоловіків взялися робити дуже велику загату, прийшла варта з того великого куреня, якого збудували ми Собачому-Зубові. І вона, колючи своїми списами, прогнала нас, бо Мале-Пузо мав зробити загату собі з дозволу Морського-Лева, який був голосом Собачого-Зуба.

Люди дуже ремствували, і мій батько зібрав раду. Та коли він підвівся, щоб говорити, Морський-Лев пробив йому списом горло, і він умер. І Собачий-Зуб, і МалеПузо, і Триногий, і всі, хто мав землю, сказали, що це добре. А Товстий-Здоровило сказав, що це божа воля. Після того всі боялися виступати в раді, і не було більше ради.

Другий чоловік — Свиняча-Щелепа — почав держати кіз. Він чув про це у м’ясоїдів, і незабаром придбав багато отар. Інші, що не мали ні землі, ані рибної загати і ходили голодні, раді були працювати на Свинячу-Щелепу; вони доглядали його кіз, охороняли їх від диких собак і тигрів та пасли на пасовищах у горах. За це Свиняча-Щелепа давав їм козяче м’ясо і шкури на одежу, а пастухи часом вимінювали козяче м’ясо на рибу, зерно і товсте коріння.

Це було тоді, коли видумали гроші. Морський-Лев перший надумав і поговорив про це з Собачим-Зубом і Гладким-Здоровилом. Бачите, ці троє від усього в Морській Долині мали свою пайку. Їм належав третій кошик зерна, третя рибина й третя коза. Зате вони годували охорону й вартових, а решта була їхня. Часом, коли ловилось багато риби, вони не знали, що робити з своєю рибою. Тоді Морський-Лев посадив жінок робити з черепашок гроші — маленькі круглі монети, гладенькі й гарні, з діркою в кожній. їх низали разками й ті разки назвали грішми.

За кожен разок можна було дістати тридцять або сорок рибин, але жінки, роблячи разок на день, мали кожна по дві рибини. То була риба Собачого-Зуба, Гладкого-Здоровила і Морського-Лева, риба, якої ті троє не з’їдали. Отож усі гроші належали їм. Тоді вони сказали Триногому та іншим землевласникам, що братимуть свою пайку зерна й коріння грішми; Малому-Пузові сказали, що візьмуть свою пайку риби грішми; Свинячій-Щелепі теж, що братимуть свою частину кіз і сиру теж грішми. Отже, той, хто не мав нічого, працював на того, хто мав, і йому платили за це грішми. На ті гроші купували зерно, рибу, м’ясо, сир. Триногий і всі власники сплачували грішми Собачому-Зубові, Морському-Левові і Гладкому-Здоровилу їхній пай. Ці троє теж грішми платили охороні й вартовим, які купували за них собі їжу.

А що гроші були дешеві, то Собачий-Зуб мав багато більше охоронців. І що гроші легко було робити, чимало людей почали виробляти їх собі. Але охорона штрикала тих людей списами й стріляла в них стрілами, бо вони розбивали плем’я. А розбивати плем’я було погано, бо тоді м’ясоїди перейшли б вододіл і повбивали б усіх нас.

Гладкий-Здоровило був голосом бога, але він узяв Перебите-Ребро і настановив його на жерця, так що він став голосом Гладкого-Здоровила і мусив за нього говорити. Обидва вони мали інших людей, що слугували їм. Так само і Мале-Пузо, і Триногий, і Свиняча-Щелепа мали інших людей, які вилежувалися на сонечку навколо їхніх куренів, були їм за посланців і виконували їхні накази. І все більше й більше людей відривалося від праці, а тим, що далі працювали, стало важче робити, ніж раніше. Отож люди не схотіли робити й намагалися знайти якихось способів, щоб інші люди робили на них. Косоокий знайшов такий спосіб: він перший зварив із зерна вогненний напій. І відтоді він більше не працював, бо, потай поговоривши з Собачим-Зубом, із Гладким-Здоровилом та іншими власниками, умовився, що тільки він сам буде варити вогненний напій. Та Косоокий не сам варив. Люди варили йому напій, а він платив їм грішми. Він продавав вогненний напій за гроші, і всі люди купували. І багато разків грошей віддав він Собачому-Зубові, Морському-Левові та всім іншим.

Гладкий-Здоровило та Перебите-Ребро підтримали Собачого-Зуба, коли він брав собі другу й третю жінку. Вони сказали, що Собачий-Зуб не такий, як інші люди, а другий після бога, якого тримав у своєму курені — табу — Гладкий-Здоровило; Собачий-Зуб теж так сказав і хотів довідатись, хто ремствував на те, що він узяв собі кілька жінок. Собачий-Зуб зробив великого човна й одірвав від роботи чимало людей, які потім, на сонечку вилежуючись, нічогісінько не робили, тільки гребли замість Собачого-Зуба, коли він сідав у човен. Він поставив Тигрову-Морду старшим над усіма охоронцями; отож Тигрова-Морда став його правою рукою, і коли хтось не подобався Собачому-Зубові, Тигрова-Морда вбивав того чоловіка. А Тигрова-Морда наставив біля себе ще одного, і той був його правою рукою: виконував його накази та вбивав замість нього.

Дивна річ: дні минали, ми працювали тяжче й тяжче, однак харчів діставали менше й менше.

— А як же кози, зерно, товсте коріння й загати? — опитав Той, що боїться темряви. — Що ж із усім цим? Хіба не було більше їжі, щоб могли заробити її ті, що працювали?

— Була, — відповів Довгобородий. — Троє на рибній загаті ловили риби більше, ніж усе плем’я, коли не було загати. Та хіба ж я не казав, що ми були дурні? Ми здобували їжі багато, а одержували мало.

— Але ж не зрозуміло, як це багато людей, нічого не роблячи, все поїдали? — опитав Жовтоголовий.

Довгобородий сумно хитнув головою.

— Собаки Собачого-Зуба обжирались м’ясом, люди, на сонечку вилежуючись і нічого не роблячи, качались, як сир у маслі, а тимчасом малі діти криком кричали, засипаючи голодні.

Швидконогий-Олень був вражений розповіддю про голодування і, відірвавши шмат ведмежого м’яса, настромив на рожен і засмажив його на жару. Він зжер його, плямкаючи губами, а тимчасом Довгобородий оповідав далі:

— Коли ми ремствували, Гладкий-Здоровило вставав і голосом бога говорив, що бог відзначив мудрих людей і дав їм у власність і землю, і кіз, і загату, і вогненний напій, і що без цих мудрих людей ми були б подібні до тварин, як тоді, коли жили на деревах.

Тоді знайшовся ще один, що став за співця пісень у вождя. Люди його називали Клопом, бо він був малий, з поганим обличчям і незграбним тілом і не визначався в роботі чи в діях. Він любив найситніші кістки з мозком, добірну рибу, тепле козяче молоко, найкраще стигле зерно та затишне місце коло вогню. Отак жив собі у вождя під боком отой співець, вигадавши спосіб нічого не робити й гладшати. А коли люди дедалі більше ремствували і почали камінням шпурляти у курінь вождя, Клоп співав пісень про те, як добре бути рибоїдом. Він співав, що рибоїди — обранці божі і найкращі божі створіння. Він співав, що м’ясоїди — мов ті свині й вороння, і що добре рибоїдам битися з ними і в бою вмирати, бо тим вони виконують волю бога, який велить нищити м’ясоїдів. Слова його пісні запалювали нас, як вогонь, і ми вимагали, щоб нас вели на м’ясоїдів. Ми забували про свій голод, про свої нарікання і раділи, коли Тигрова-Морда вів нас через кряж, де ми вбивали м’ясоїдів.

Але життя в Морській Долині не легшало. Щоб дістати собі їжу, був тільки один спосіб: працювати на Триногого, на Мале-Пузо, або на Свинячу-Щелепу, бо вже більше не було землі, де людина могла б посіяти собі зерно. І часто робочих рук було більше, ніж треба було Триногому та іншим. Отож ці люди голодували з своїми жінками, дітьми та старими матерями. Тигрова-Морда запропонував, щоб вони, коли хочуть, пішли до нього в охорону, і багато зголоднілих пристали на це; відтоді вони тільки й знали, що штрикали списами тих, хто працює і ремствує, що стільки є ледачих дармоїдів.

А коли ми нарікали, Клоп співав нових пісень. Він співав про те, що Триногий, Свиняча-Щелепа та інші — дужі люди, і тому вони мали всього багато. Він співав, що ми повинні радіти, маючи в себе таких дужих людей, бо, якби їх не було, ми загинули б від власної нікчемності та від м’ясоїдів. Тим то ми й повинні радіти, що такі дужі люди наклали на все свою руку. І Гладкий-Здоровило, і Свиняча-Щелепа, і Тигрова-Морда, і всі багатії казали, що це правда.

«Гаразд, — мовив Довгоіклий, — тоді й я буду дужим». І він добув зерна, зварив вогненний напій і почав продавати його за оті разки грошей. І коли Косоокий нарікав, Довгоіклий говорив, що він теж дужий, і якщо Косоокий здійматиме бучу, він провалить йому голову. Тоді Косоокий злякався, пішов і поговорив з Триногим. І всі троє пішли радитися з Собачим-Зубом. Собачий-Зуб поговорив з Морським-Левом, а Морський-Лев послав посланця з дорученням до Тигрової-Морди. Тигрова-Морда послав свою охорону спалити курінь Довгоіклого разом з огненним напоєм. Отож вони знищили його з усією родиною. Гладкий-Здоровило сказав, що добре зробили, а Клоп співав нових пісень про те, як добре додержувати закону, яка прекрасна країна Морська Долина, і що кожен, хто любить її, мусить іти й убивати поганих м’ясоїдів. І знову його пісня була як вогонь для нас, і ми забували всі свої нарікання.

Було щось дивне, коли Мале-Пузо, наловивши багато риби (її довелось би дуже дешево продавати), чималу частину кидав назад у море, а за решту треба було Дорожче платити. Триногий часто залишав більше ланів незасіяними, щоб одержати більше грошей за своє зерно. Жінки виробляли з черепашок стільки грошей, що вони були зайві, і Собачий-Зуб наказав їх більше не виробляти. І жінки лишились без роботи і стали виконувати чоловічу роботу. Я працював на рибній загаті, одержуючи кожного п’ятого дня разок грошей. А тепер моя сестра робила замість мене, дістаючи кожного десятого дня разок грошей. Жінкам платили дешевше, і ми зосталися без їжі. Тигрова-Морда сказав, що ми можемо вступити в охорону. Тільки я не міг бути охоронцем, бо кульгав на одну ногу, і Тигрова-Морда не взяв мене. А таких, як я, було чимало. Ми були покидьками і тільки тинялися, просячи роботи, або гляділи малих дітей, коли жінки були на роботі.

Жовтоголовий теж зголоднів під час розповіді і смажив на жару шмат ведмедини.

— А чому ви не повстали всі разом і не вбили Триногого, Свинячу-Щелепу, Гладкого-Здоровила та інших і не добули собі вдосталь їжі? — спитав Той, що боїться темряви.

— Бо ми цього не розуміли, — відповів Довгобородий. — Тоді було про що подумати, та до того ж варта штрикала нас списами, а Гладкий-Здоровило говорив про бога, а Клоп співав нових пісень. І коли хто думав про справедливість і говорив про це, Тигрова-Морда разом з охоронцями хапали того і під час відпливу прив’язували до скелі, а як починався приплив, вода, підіймаючись, затопляла його.

Дивна річ була з грошима. Вони, як і пісні Клопа. Здавалось, що все гаразд, але то було не так, і поволі ми зрозуміли. Собачий-Зуб почав збирати гроші в себе. Він складав їх на великі купи в курені, який і вдень і вночі стерегли вартові. І чим більше він нагромаджував грошей, тим більше вони дорожчали, і людина мусила працювати довше, ніж раніш, щоб одержати той самий разок грошей. Та до того ж все говорили про війну з м’ясоїдами, і Собачий-Зуб із Тигровою-Мордою зібрали в багатьох куренях повно зерна, сушеної риби, копченого козячого м’яса та сиру. І хоч там була сила-силенна харчів, одначе людям невистачало їжі. Та в чім була річ? Коли люди починали занадто голосно нарікати, Клоп співав нову пісню, Гладкий-Здоровило говорив, і то були слова бога, що ми повинні убивати м’ясоїдів, а Тигрова-Морда вів нас через кряж, щоб убивати і щоб нас убивали. Я був досить кволий, щоб стати охоронцем і гладшати, вилежуючись на сонці, та коли збиралися на війну, Тигрова-Морда охоче брав і мене. А коли ми з’їдали всі припаси, які були по куренях, ми кидали воювати й поверталися додому, щоб працювати і зібрати більше харчів.

— Виходить, ви всі подуріли тоді, — зауважив Швидконогий-Олень.

— Ми таки й справді всі подуріли тоді, — погодився Довгобородий. — Все те було дивне. Жив тоді Перебитий-Ніс. Він завжди говорив, що в нас усе не так як слід. Він казав, що ми, справді, стали дужчими, з’єднавши наші сили докупи. І він говорив, що, коли ми вперше утворили плем’я, ми правильно вирішили позбавляти життя тих, чия сила була на шкоду племені, хто розбивав голови своїм братам і викрадав жінок своїх братів. А тепер, казав він, плем’я стало не дужчим, а слабішим, бо в нас є люди з такою силою, що шкодила племені: люди, які мали силу, володіючи землею, як от Триногий, які мали силу, володіючи загатою для риби, як от Мале-Пузо, мали силу, володіючи всім козячим м’ясом, як Свиняча-Щелепа; найперше, що треба зробити, — це позбавити цих людей їх лихої сили, примусити їх робити — всіх чисто — і не давати їсти тим, хто не працює.

А Клоп співав іншої пісні про людей, подібних до Перебитого-Носа, який хотів повернути все назад, щоб знову люди жили на деревах.

Але Перебитий-Ніс не говорив цього; він не хотів повертатися назад, а тільки йти вперед; він говорив, що наша сила збільшилась тільки тоді, як ми об’єдналися, і якби рибоїди приєднали свої сили до сил м’ясоїдів, вони більше не воювали б, не треба було б вартових, не треба охоронців, і якби всі працювали, було б стільки харчів, що кожному довелось би робити не більше як дві години на день.

Тоді Клоп знову заспівав; і співав він про те, що Перебитий-Ніс ледащо, і співав він «Пісню про бджіл». То була дивна пісня, і хто її слухав, ставав мов божевільний, наче напивався міцного вогненного напою. У пісні він співав про рій бджіл і розбійницю-осу, яка до них прилетіла жити і крала їхній мед. Вона була ледача і говорила їм, що не треба робити; говорила також, що краще їм заприязнитися з ведмедями, які не були медокрадами, а найщирішими приятелями. Співав Клоп, перемінюючи слова, і хто слухав, той знав, що рій — це плем’я з Морської Долини, що ведмеді — м’ясоїди і що ледача оса — Перебитий-Ніс. І коли Клоп співав, що рій, послухавшись оси, мало не загинув, люди ремствували й огризались, а коли Клоп заспівав, що нарешті добрі бджоли, повставши, на смерть зажалили осу, всі, вхопивши каміння, на смерть забили Перебитого-Носа і кидали па нього каміння, аж доки вже нічого не було видно; тільки височіла над ним купа каміння. Було тут і багато бідаків, які довго й важко працювали і не мали вдосталь їжі, але вони теж помагали кидати каміння на Перебитого-Носа.

А коли загинув Перебитий-Ніс, лишився тільки один, що насмілився висловлювати свою думку, і звався він Волохате-Лице. «Де сила дужого?» спитав він. «Ми всі дужі, і дужчі за Собачого-Зуба, і за Тигрову-Морду, і за Триногого, і за Свинячу-Щелепу та всіх інших, які нічого не роблять, а їдять багато і знесилюють нас своєю шкідливою лихою силою. Раби не мають сили. Якби той, хто перший виявив користь і властивість огню, використав свою силу, ми були б його рабами, як тепер ми раби Малого-Пуза, який виявив властивість і користь загати для риби, і того, хто виявив користь землі, і раби тих, хто має кіз і вогненний напій. Колись, брати мої, жили ми на деревах, і ніхто не був у безпеці. Та ми вже не воюємо один з одним. Ми з’єднали наші сили докупи. Не воюймо ж із м’ясоїдами. З’єднаймо нашу силу з їхньою. Тоді ми справді будемо дужі. І тоді вийдемо разом ми — рибоїди й м’ясоїди — і вбиватимемо тигрів, левів, вовків та диких собак, пастимемо наших кіз по всіх горбах, будемо сіяти зерно і садити товсті корінці по всіх гірських долинах. І з того часу ми будемо такі дужі, що всі люті звірі повтікають від нас, або загинуть. І ніхто не встоїть перед нами, бо сила одного буде силою всіх людей світу.

Так говорив Волохате-Лице, і люди вбили його, бо казали, що він дикий, що хоче повернути назад і жити па дереві. Це було дуже дивно. Тільки виходив хто і хотів вести всіх уперед, про нього говорили, що він тягне всіх назад, і його вбивали. Бідний народ був дурний і помагав забивати його камінням. Ми всі були дурні, крім тих, що гладшали й нічого не робили. Дурних називали мудрими, а «мудрих забивали камінням. Ті, хто працював, діставали мало їжі, а хто не робив, їли занадто багато.

Плем’я втрачало свою силу. Діти були кволі й хворобливі. А що їли ми не вдосталь, то поширились у нас чудні хвороби, і ми мерли, як ті мухи. І тоді м’ясоїди пішли на нас. Тигрова-Морда часто водив нас через кряж убивати їх. А тепер вони прийшли відплатити за свою кров. Ми були занадто кволі й хворі, щоб захистити велику стіну. І вони повбивали пас, — усіх нас, крім деяких жінок, яких узяли з собою. Клоп та я втекли; я сховався в найдикішій місцевості, став мисливцем і вже більше не голодував. Жінку я викрав собі у м’ясоїдів і пішов жити в печери у високих горах, де піхто не міг мене знайти. Ми мали три сини, і кожен син викрадав собі жінку в м’ясоїдів. А що було далі, ви знаєте, бо хіба ви не сини моїх синів?

— А як же Клоп? — спитав Швидкоиогий-Олепь. — Що сталося з ним?

— Він пішов жити до м’ясоїдів і співав пісень їхньому вождю. Тепер він уже старий, але співає тих самих старих пісень, і коли хто повстає і хоче йти вперед, він співає, що той тягне назад, щоб жити на деревах.

Довгобородий застромив руку у ведмежий тулуб і беззубими яснами почав смоктати із жмені здір.

— Колись, — сказав він, витираючи руки об свої боки, — всі дурні помруть, і тоді ті, що лишаться, підуть уперед. Сила дужого буде їх силою, і вони об’єднають свої сили; отже, люди всього світу не битимуться один з одним. Тоді не буде ні охорони, ні вартових на мурі. І всіх лютих звірів буде повбивано і, як казав колись Волохате-Лице, всі пагорби будуть пасовищем для кіз, а всі гірські долини будуть засіяні зерном і засаджені товстим корінням. Всі люди стануть братами, і ніхто не буде ледарювати, на сонечку вилежуючись, і дожидати, поки їх нагодують товариші. І все це стане тоді, коли дурні повмирають, і коли вже не буде співців, що співають «Пісню про бджіл». Бджоли — не люди.