Семюель

Маргерет Генен була така постать, яка вразила б за всяких обставин, але найбільше вразила вона мене, коли я вперше побачив її з мішком зерна на плечах, що важив пудів зо два з половиною, який вона несла від воза до стодоли, хоч і похитуючись, але твердо ступаючи, і спинилася тільки на мить, щоб набратися сили перед тим, як зійти приступками до засіків. Приступок було чотири, і вона сходила ними помалу, але не заточуючись і з такою упертістю й певністю, що мені й на думку не спадало, що вона знесилиться і впустить важкого мішка, під вагою якого зігнулось її худе й виснажене тіло. Вона була, мабуть, дуже стара, і тому я й постояв довше біля воза, спостерігаючи її.

Шість разів вона пройшла від воза до стодоли і щоразу з повним мішком на плечах; я стояв довго, але вона не помічала мене. Коли віз спорожнів, вона витягла сірники й запалила коротку глиняну люльку, вдавлюючи тютюн, що займався, мозолистими і, очевидно, здерев’янілими пальцями. Руки в неї були особливі: ширококості, сухорляві, понівечені роботою, з мозолями, з тупими поламаними нігтями, з загоєними й свіжими уразками та синяками, які здебільшого бувають у чорноробів. Набряклі жили красномовно свідчили про її вік і тяжку працю. Глянувши на ці руки, важко було повірити, що це руки жінки, яка колись була перша красуня на острові Мак-Джіл. Про це я, звичайно, довідався пізніше. Тоді я ще не знав її історії, не знав, хто вона.

Взута вона була у важкі чоловічі шкарбани. Була без панчіх, і я помітив, що коли вона йшла, її босі тонкі ноги совались у зашкарублих, наче залізних черевиках, які щокроку хляпали її по кісточках. Була вона безформна, талії не видно було. А одягнена була в товсту чоловічу сорочку й порвану фланельову спідницю, що колись мала червоний колір. Але найдужче вразило мене її обличчя, зморщене, виснажене, обвітрене негодою, оточене ореолом скуйовдженого сивуватого волосся. Але ні скуйовджене волосся, ні зморшки не могли заховати прекрасний, опуклий лоб, високий і широкий, без найменшої хиби.

Запалі щоки й тонкий ніс не зраджували того життя, що іскрилося в її ясно-голубих очах. Зморшки хоч і були, але не робили ЇЇ старішою на вигляд, а ті очі були ясні, як у дівчини, і широко розплющені вдивлялися кудись у далечінь, не моргаючи, дивилися щиро й уперто, аж бентежили непохитним своїм поглядом. Найбільше вражало, що очі так широко розставлені. Чудово, коли в чоловіка, або жінки відстань між очима рівняється довжині одного ока, але в Маргерет Генен відстань між очима була в півтора рази більша.

Проте її обличчя було так симетрично сформоване, що ця особливість не вражала неприємно, і чужа людина могла б цього й не помітити. Її безформний беззубий рот із опущеними вниз куточками сухих, пергаментних губ не обвисав, як це звичайно буває в такому віці. Її губи швидше скидалися на губи мумії, якби не той вираз суворої непохитності. Вони не були мертві. Навпаки, в них була напруженість, сила м’язів і сила духу. У цих губах і очах її ховалася та впевненість, з якою вона носила важкі мішки, ступаючи твердо й непохитно і висипаючи зерно в засіки.

— Ви вже старі, щоб так працювати, — наваживсь я заговорити.

Вона, не моргаючи, глянула на мене чудним поглядом. Вона думала й говорила з властивою їй повільною розважністю, немов добре знала, що цілий вік житиме, і через це немає потреби поспішати. І знову мене вразила її величезна самовпевненість. У цій вічності, що немов безперечно належала їй, вона мала час зберігати рівновагу. Вона не могла схибити у своєму духовному житті, так само, як не могла оступитися, або похитнутися, несучи мішок зерна. Мені від цього зробилося моторошно. Це була людська душа, досконаліша за мою, вона здавалась мені якоюсь надлюдською. І що більше я довідувався про Маргерет Генен протягом дальших тижнів, то більш таємнича й неосяжна вона мені здавалась. Вона була така чужа, ніби далека мандрівниця з якоїсь іншої планети, і ні вона, ні всі земляки не могли мені навіть натякнути, чим вона живе, якими почуттями горить, чи яким філософським світоглядом керується у своїх вчинках тепер, як і в минулому.

— За два тижні у велику п’ятницю мені буде сімдесят два роки, — сказала вона, відповідаючи на моє запитання.

— Але ж ви такі старі і робите цю чоловічу роботу, та ще й яку важку чоловічу роботу, — напосідав я.

Знову вона немов поринула в ту атмосферу споглядання вічності, і це так чудно вразило мене, що я не здивувався б, прокинувшись через сто років, або й пізніше і побачивши, що вона збирається відповісти:

— Роботу треба зробити, а помогти мені нікому.

— А хіба у вас немає дітей чи рідних?

— О, є чимало їх, та вони не помагають мені.

Вона на мить витягла з рота люльку й додала, хитнувши головою на хату: — Я живу одна.

Я глянув на простору хату, криту соломою, на велику стайню, на простори ланів, що, мабуть, належали цій фермі.

— Чималий клапоть, щоб обробити вам самій.

— О, так, чималий клапоть, сімдесят акрів, його обробляв мій старий з сином та з наймитом, та ще в косовицю брали поденних, а в хаті була наймичка.

Вона злізла на воза, зібрала віжки і, кинувши на мене проникливий погляд, спитала:

— Ви, певно, з-за моря, з Америки?

— Так, я янкі, — відповів я.

— Ви, мабуть, не зустрічали там, в Америці, людей з острова Мак-Джіл?

— Ні, в Штатах я жодного не бачив.

Вона кивнула головою.

— Вони більше живуть дома, хоч не можна сказати, що вони бояться мандрувати. Проте вони повертаються додому, якщо не гинуть у морі, або не вмирають на чужині від пропасниці, чи чогось іншого.

— Значить, ваші сини їздили в море і знову повернулися додому? — спитав я.

— Еге, всі, крім Семюеля; він потонув.

Я міг би заприсягтися, що, згадавши Семюеля, очі в неї дивно заблищали, і це мені здалося якимсь телепатичним відблиском, який я вгадав у її напруженій увазі і безмежній тузі. Мені здалося, що в цьому був ключ до її таємничості, і якби відповідно взятися до нього, то вся Її загадковість стала б зрозумілою. Мені здалося, що я торкнувся до неї і на мить заглянув їй у душу. Питання вже вертілось у мене на язиці, але вона попередила мене.

Нокнула на коней і, сказавши «на все добре, сер», поїхала.

* * *

Просто й звичайно живуть люди на острові Мак-Джіл, і я певен, що найтверезіших, найощадливіших, найроботящіших людей не знайти на цілому світі. Зустрівши їх за кордоном (а зустріти їх можна швидше за кордоном на морі, бо вони є помісь моряків та фермерів), ніхто не подумав би, що вони ірландці. Вони називають себе ірландцями, з гордістю говорять про Північну Ірландію і сміються з своїх братів, шотландців, проте вони справжні шотландці, правда, давно вже переселені, але шотландці з тисячею їхніх рис, не кажучи вже про особливості їх мови та м’яку вимову, що доводить їхнє шотландське походження.

Вузька протока, що ледве досягає півмилі завширшки, відмежовує острів Мак-Джіл від головного суходолу Ірландії, а тільки переїдеш цю протоку — опинишся зовсім в іншій країні. Шотландський вплив тут дуже великий, усе населення пресвітеріани. На всьому острові, де живе сім тисяч чоловік, немає жодного шинку, і з цього видно, як стримано живе ця громада. За старими звичаями, там великий вплив має громадська думка, а також пастори, а батьків та матерів слухають і поважають, як мало де в усьому сучасному світі. Гуляють з дівчатами не пізніше як до десятої години вечора, і жодна дівчина не піде гуляти з хлопцем без відома й згоди батьків.

Хлопці, їздячи морями, беруть участь у розпусному житті нечестивих портів, а повертаючись додому, в перервах між своїми мандрівками, живуть за старою мораллю: гуляють тільки до десятої вечора, щонеділі ходять до церкви слухати проповіді, а дома слухають тих самих суворих батькових порад, що чули їх у дитинстві. Ці моряки знали чимало жінок, та їх розсудливість була завжди з ними, і вони ніколи не привозили їх з собою додому. Єдиним винятком був шкільний учитель, що завинив, узявши собі жінку по той бік протоки, за півмилі. Йому цього ніколи не простили, і він лишився заплямований до самої смерті. Коли він помер, жінка повернулась через протоку до своїх рідних, і тоді зникла пляма безчестя на гербі острова Мак-Джіл. Моряки завжди одружувалися з дівчатами своєї рідної землі і, осівши на пій, були зразком усіх чеснот, якими визначався цей острів.

Острів Мак-Джіл не мав своєї історії. Він не міг пишатися подіями, що потрапили б до літопису. На ньому ніколи не було ніякого безладдя, змови, або земельних розрухів. Там тільки раз позбавили володіння, та й то це була суто технічна випадкова спроба, за порадою юриста орендатора. Отже, острів Мак-Джіл не мав літопису. Історія йшла повз нього. Він вчасно платив податки, визнавав своїх коронованих правителів і був осторонь від усього світу; одного йому треба було, щоб світ його не чіпав. Всесвіт поділявся на дві частини: на острів Мак-Джіл та решту світу. Все, що не було островом Мак-Джіл, вважалося за чужоземне й варварське, бо хіба ж його сини — моряки — не привозили додому звісток про безбожні звичаї того світу?

* * *

Уперше я довідався про існування острова Мак-Джіл від шкіпера з Глазго, їдучи з Коломбо до Рангуна, і цей шкіпер дав мені листа, що відкрив передо мною двері дому місіс Рос, удови флотського капітана, яка жила з дочкою й двома синами капітанами, що були тоді на морі. М-с Рос не брала столовників, але завдяки листу капітана Роса мені вдалося дістати в неї притулок та харч. Увечері, після зустрічі з Маргерет Генен, я спитав про неї в м-с Рос і зразу побачив, що я й справді зачепив тайну.

Як і всі інші люди на острові Мак-Джіл, м-с Рос спершу неохоче говорила про Маргерет Генен. Проте цього вечора я довідався від неї, що Маргерет Генен колись була однією з красунь острова. Дочка заможного фермера, вона одружилася з Томасом Гененом, чоловіком теж заможним. Окрім звичайної хатньої роботи, вона нічого не звикла робити. Ніколи не працювала на полі, як інші жінки.

— А які в неї діти? — спитав я.

— Два сини Джеймі й Тімоті одружилися і плавають на морі. Отой великий будинок, що біля пошти, це Джеймів. її дочки, що ще не вийшли заміж, живуть з братами, а решта померли.

— Семюелі, — вставила Клара, як мені здалося, з іронією.

Це була дочка м-с Рос, молода, струнка дівчина з привабливими рисами обличчя і надзвичайно гарними чорними очима.

— Нема чого сміятися, — дорікнула їй мати.

— Семюелі? — втрутився я. — Не розумію.

— Її чотири сини, що померли.

— І всіх їх звали Семюелями?

— Еге.

— Дивно, — промовив я, помовчавши.

— Дуже дивно, — спокійно ствердила м-с Рос, плетучи вовняний светр, що лежав у неї на колінах. Ці светри вона безперестану плела своїм синам-шкіперам.

— І тільки Семюелі й умирали? — пробував я розпитувати далі.

— Всі інші жили, — відповіла вона. — Прекрасна родина — кращої не було на всім острові. Кращих за її хлопців, шо їздять на морі, не було на острові Мак-Джіл. Пастор завжди мав їх за зразок для інших. А про дівчат нічого поганого навіть пошепки не балакали.

— А чому вони покинули її на старості літ? — наполягав я. — Чому вони, плоть і кров її, не доглядають її? Чом вона живе сама? Невже вони не навідуються і не дбають про неї?

— Ні, це вже двадцять років, а може й більше. Вона сама спричинилась до того. Вона прогнала їх з дому і загнала старого Тома Генена, свого чоловіка, на той світ.

— П’є? — зважився я спитати.

М-с Рос гнівно похитала головою, немов пияцтво було хибою, якої не могла допуститися найнегідніша людина на острові Мак-Джіл.

Запало довге мовчання. М-с Рос уперто плела і тільки на знак згоди кивнула головою, коли прийшов молодий штурман парусного судна, щоб піти з Кларою гуляти. Я розглядав страусові яйця, що висіли в кутку на стіні, як гроно величезних плодів. На кожному були намальовані якісь неймовірно крутоберегі моря, а на них пливли, розрізаючи піну, парусні кораблі. Вони не мали перспективи, але це врівноважувалось мистецькою технічною досконалістю. На камінній поличці лежали дві великих перламутрових черепашки, очевидно, парні, вигадливо вирізьблені терплячими руками в’язнів Нової Каледонії. Посередині між черепашками стояло чучело райського птаха. По всій кімнаті були розкладені чудові черепашки з південних морів, ніжні гілки коралів, що виросли з черепашок уткородок «піпі»; покладені були під скляними ковпаками «ассегаї»[1] з Південної Африки, кам’яні сокири з Нової Гвінеї, величезні кисети на тютюн, оздоблені бісерними геральдичними тотемами з Аляски, бумеранги з Австралії, моделі суден у скляних банках, канібальська чаша «кай-кай» з Маркізьких островів і тендітні вироби з Китаю та обох Індій, інкрустовані перламутром та коштовним деревом.

Я дивився на ці різноманітні нахідки, привезені додому синами-моряками, і думав про тайну Маргерет Генен, що загнала свого чоловіка на той світ і яку покинули власні діти. Вона не пила. А в чім же річ? Якась ганебна жорстокість? Якась дивовижна зрада? А може, жахливий злочин, — із тих, що колись траплялись по селах?

Я висловлював ці міркування, але м-с Рос заперечливо хитала головою.

— Це все не те, — мовила вона. — Маргерет хороша жінка й хороша мати, і я певна, що вона не зачепила й мухи. Виховала своїх дітей в божому страху й скромності. Усе лихо від того, що вона з глузду з’їхала — здуріла.

М-с Рос, щоб показати стан божевілля, значуще постукала себе по лобі.

— Але я говорив з нею сьогодні ранком, — зауважив я, — і мені здалося, що вона цілком нормальна жінка і, як на свої роки, надзвичайно ясно міркує.

— Так, я вірю вам, — спокійно говорила вона далі. — Але ж не про це кажу. Я говорю про її божевільну, злочинну впертість. Ніколи ще не було на світі жінки, впертішої за Маргерет Генен. Все сталося через Семюеля. Так звали її молодшого і, як кажуть, найулюбленішого брата, що вкоротив собі віку через помилку пастора, який не зарегістрував у Дубліні нової церкви. Це вже мусило б її навчити, що таке ім’я нещасливе, але вона не зважала. Скільки було розмов, коли вона свого першого сипа охрестила Семюелем, того, що вмер від крупу. І що ж вона робить далі? Вона й другого хлопця називає Семюелем, і от, коли йому було тільки три роки, він упав у чавун з кип’ятком і зварився. Усе трапилося, кажу вам, через її божевільну, безглузду впертість. Хоч що, а вона мусить мати Семюеля; отак померло чотири її сини. Коли вмер перший, то чи ж не ходила її мати по грязюці, валяючись у ногах і благаючи не називати другого сина Семюелем? Але вона не хотіла поступитися. Маргерет Генен ніколи не поступалась і нізащо не хотіла ніякого іншого ймення крім Семюеля.

Вона збожеволіла на Семюелі. Коли хрестила свого другого хлопця (того, що зварився), усі її сусіди, приятелі й родичі встали й пішли з хати. Пішли вони тоді, коли панотець спитав, як назвати. «Семюелем», відповіла вона, і вони підвелися й вийшли з хати. А її тітка Фенні, сестра її матері, повернулась на порозі і промовила голосно, щоб усі чули: «Нащо вона хоче занапастити немовля?» Панотець добре чув це, і йому було неприємно, але, як потім казав моєму Ларі, нічого не міг вдіяти. Таке було її бажання, і немає такого закону, щоб не дозволив матері називати свою дитину, як вона схоче.

У неї був ще й третій Семюель. А коли він загинув на морі біля мису Кап, вона зламала всі закони природи, щоб мати четвертого. їй було сорок сім, кажу я вам, і вона народила дитину на сорок сьомому році. Подумайте тільки! На сорок сьомому! Це був страшенний скандал.

* * *

Другого ранку я довідався від Клари про улюбленого брата Маргерет Генен. Протягом тижня я клаптиками зібрав докупи всі матеріали до трагедії Маргерет Генен. Семюель Денді був молодший з чотирьох братів Маргерет, найулюбленіший брат, як сказала мені Клара; вона його страшенно любила. Одружившися з Агнес Гювіт, він подався на морс, де плавав за шкіпера на парусному кораблі. Кажуть, вона була струнка дівчина з тендітним обличчям, нервова й вразлива. Вони перші вінчалися в «новій» церкві, та ледве минуло два тижні медового місяця, як Семюель попрощався з своєю молодою дружиною і поїхав капітаном «Лаубанка», великого судна на чотири щогли. Помилка пастора трапилась через «нову» церкву. Але то була помилка не самого пастора, як потім пояснив один староста, а в тому винна була вся Пресвітеріанська рада, що завідувала п’ятнадцятьма церквами на острові Мак-Джіл і на головному острові. Стару церкву вже не можна було полагодити і тому її розвалили, а на старому фундаменті збудували нову. Дивлячись на старий фундамент, подібний до корабельного кіля, ані пастор, ані голова Пресвітеріанської ради і не подумали, що нова церква менш законна за стару.

Першого тижня повінчали три пари у новій церкві, — оповідала Клара. — Перша пара була Семюель Денді та Агнес Гювіт. Другого дня повінчалися Альберт Маган та Мінні Дункан; наприкінці тижня — Едді Трой та Фло Меккінтош — всі моряки. За шість тижнів усі вони одпливли на своїх суднах, і нікому з них і не спилося, який гріх вони вчинили.

Мабуть, диявол розпусти сміявся з того. Все було ніби гаразд. Повінчалися три пари на першому тижні травня, а через три місяці пастор—згідно з законом — послав цивільним властям в Дубліні свій квартальний звіт. Скоро прийшло звідти сповіщення, що церква існувала незаконно, бо не була зареєстрована. Все владнали, швидко зареєстрували церкву. А шлюби ті нелегко було виправити. Всі три чоловіки-моряки були на морі, а їхні жінки, як виходило, не були їм жінками.

— Та пастор не хотів їх лякати, — далі оповідала Клара. — Він скликав нараду, де постановили ждати повернення чоловіків. Коли Альберт Маган несподівано повернувся додому (його судно зайшло в дублінський док), пастор, на лихо, був на другому кінці острова на хрестинах. Була дев’ята година вечора, коли пастор, одягнений в халат і нічні капці, почув цю новину. Він зразу скочив, наказав засідлати коня й подався, як вітер, до Альберта Магана. Альберт зібрався лягати спати і вже роззув одного чобота, коли це приїхав пастор.

— Ходімо зо мною, обоє йдіть, — сказав він, віддихавшись.

— Чого? Я страшенно втомився і лягаю спати! — відповідає Альберт.

— Вас треба законно повінчати, — каже пастор.

Альберт похмуро дивиться й каже: — Що це ви, пасторе, жартуєте? — а сам собі думає та дивується: — Невже пастор хильнув зайвої?

— Хіба ми не вінчані? — питає Мінні.

Пастор заперечливо хитає головою.

— І я не м-с Маган?

— Ні, — відповідає пастор. — Ви не місіс Маган, а тільки міс Дункан.

— Але ж ви самі вінчали нас, — каже Мінні.

— І вінчав, і не вінчав, — відповідає пастор.

Тоді він розповів їм усе чисто. Альберт взув чоботи, й вони пішли з пастором. їх повінчали відповідно закону, і потім Альберт Маган часто говорив: — Не кожному на острові Мак-Джіл доводилось мати дві шлюбних ночі.

Через шість місяців повернувся додому Едді Трой, і його з жінкою теж швидко перевінчали. Тільки Семюель Денді поїхав у трирічну подорож, а його судно ще довше затрималось. Далі становище ускладнилось, бо на руках в його дружини був дворічний хлопчик, який ждав батька. Минали місяці, а дружина марніла з горя. «Не за себе думаю, — не раз говорила вона, — а за бідного малого безбатченка. Коли трапиться що з Семюелем, в якому становищі буде дитина?»

Ллойд оповістив, що «Лаубанк» зник, і власники припинили виплачувати дружині Семюеля його півплатні. Та найбільше її гнітило, що дитина незаконна, і коли зникла остання надія на повернення Семюеля, вона разом з дитиною втопилася в затоці. Тоді трапилась найбільша трагедія. «Лаубанк» не загинув. Були в дорозі деякі невдачі і затримки (дуже довго довелось би про них оповідати), отож це була одна з тих непередбачених, забарних подорожей, які трапляються раз або двічі на півсторіччя. Мабуть, чорт, регочучи, за боки брався! Семюель повернувся з моря і, коли почув ці новини, у нього щось перевернулось — чи в серці, чи в голові. Другого ранку його знайшли на могилі жінки й дитини, де він спробував укоротити собі віку. В історії острова МакДжіл ще не бувало таких страшних смертей. Він плював у лице пасторові, лаяв його і вмирав, так жахливо богохулячи, що ті, хто ходив коло нього, відводили очі й тремтіли.

І незважаючи на все це, Маргерет Генен назвала свою першу дитину Семюелем.

* * *

Чим пояснити упертість цієї жінки? Може, в неї була хвороблива потреба охрестити дитину Семюелем? Її третя дитина була дівчина, названа її ім’ям, а четверта — знову хлопець. Наперекір долі, що позбавляла її дітей, наперекір тому, що її відцуралися приятелі та родичі, вона рішуче наполягала, щоб охрестити і цю дитину ім’ям свого брата. У церкві її уникали жінки, що зросли з нею разом. Мати востаннє благала її і пішла від неї, застерігаючи, що й слова до неї не промовить, коли вона знов так само охрестить дитину. Стара жінка прожила ще тридцять років, але додержала свого слова. Пастор погоджувався охрестити дитину яким-небудь іншим ім’ям, аби не Семюелем; всі інші пастори на острові Мак-Джіл теж відмовились охрестити ім’ям, яке вона обрала. Тоді пішла чутка, що Маргерет Генен хоче подати на суд, але врешті вона повезла дитину до Белфасту і там охрестила її знову Семюелем.

І от нічого не трапилось. Увесь острів збентежився. Хлопець ріс і розвивався. Шкільний учитель раз у раз запевняв, що цей хлопець найздібніший за всіх, яких він коли-небудь бачив. Семюель мав чудове здоров’я, життя в ньому так і кипіло. На дивовижу всім він ні разу навіть не хворів на скрізь поширені дитячі хвороби. Ні на кір, ні на кашлюк, ні на заушницю він не слабував. Він наче був заброньований проти мікробів, неприступний недузі. Ні разу не боліли ні голова, ні вуха. Ніколи не було на його здоровій шкірі чиряка чи прища, говорив мені один дідуган. У школі він побивав рекорди в науці та атлетиці і міг побороти кожного хлопця на острові Мак-Джіл однакового з ним зросту й віку.

То був тріумф Маргерет Генен. Цей зразковий хлопець — її син, та ще її мав її улюблене ім’я. Крім її матері, всі приятелі й родичі помирилися з нею, визнавши свою помилку. Проте кілька старих бабів ще трималися колишньої думки і за чашкою чаю зловісно похитували головами. Хлопець був надто незвичайний, щоб жити. Він не міг уникнути прокляття, що тяжіло на йменні, яким злочинно охрестила його мати. Молоде покоління разом з Маргерет Генен сміялося з старих бабів, а вони й далі все похитували головами.

Потім народилися інші діти. Маргерет Генен мала п’яту дитину, хлопця, і охрестила його Джеймі, а потім одна по одній народилося три дівчини — Аліса, Сара й Пора, потім хлопець Тімоті і ще дві дівчинки — Флоренс та Кеті. Кеті була одинадцята й остання, і Маргерет Генен на тридцять п’ятому році поклала край своїм вправам. Вона добре попрацювала для острова Мак-Джіл і королеви. Вона мала дев’ятеро здорових дітей. Усі вони росли. Здавалося, що її лихо на тому й скінчилося, що померло двоє перших дітей. Дев’ятеро жили, і один з них звався Семюелем.

Джеймі обрав собі професію моряка і не так з свого бажання, як з необхідності, бо на острові Мак-Джіл старший син лишався на землі, а інші йшли борознити солоне море. Тімоті пішов слідом за Джеймі, і коли згодом Джеймі дістав перше командування торговельним портовим пароплавом, що вийшов з Кардіфа, Тімоті був штурманом великого парусника. Проте Семюелю не дуже подобалось орати землю. Фермерське життя не вабило його. Його брати пішли на море не з власного бажання, а тому, що це був єдиний спосіб заробити на хліб. А він, якому й не треба було йти на море, заздрив їм, коли, повернувшися з далеких мандрівок, вони сідали в кухні біля вогнища й розповідали про свої відважні вчинки та дивовижні країни за морем.

Семюель став учителем, і це було дуже прикро його батькові. Він навіть дістав атестат, поїхавши в Белфаст і склавши екзамени. Коли старий учитель пішов, Семюель зайняв у школі його місце. Проте таємно він вивчав навігацію, і Маргерет любила, коли він, сидячи в кухні біля вогнища, збивав теоретичними знаннями навігації своїх братів, що вже були штурманами. Тільки Том Генен дуже сердився, коли Семюель, шкільний учитель, джентльмен і спадкоємець ферми Генен, пішов на море звичайним матросом. Маргерет твердо вірила в зорю свого сина і, що б він не робив, все, на її думку, було на краще. Як у всьому, до чого він брався, так і тут виявилась його природжена здібність: нечувана річ, щоб кого так швидко підвищували, як Семюеля. Уже після двох років мореплавського досвіду його просто з бака взято й тимчасово призначено на другого помічника. Це трапилося в одному порту на західному узбережжі, де лютувала пропасниця. Комісія шкіперів, яка екзаменувала його, визнала, що він знав з навігації більше, ніж вони пам’ятали, або знали раніш. Через два роки він поїхав з Ліверпуля штурманом на «Старрі-Грейс», маючи при собі диплом штурмана військового судна і шкіпер-штурмана — торговельного. От тоді й трапилось те, що віщували старі відьми кілька років тому, коли зловісно похитували головами.

Про це розповів мені Гейвін Мак-Неб, що був тоді боцманом на «Старрі-Грейс», житель острова Мак-Джіл.

— Я добре те пам’ятаю, — сказав він. — Ми йшли на схід, і погода була дуже погана. Такого гарного моряка, як Семюель Генен, я ще ніколи не бачив. Пам’ятаю його погляд в той останній ранок. Він дивився на великі хвилі, що вирували біля корми, дивився на наше старе судно й бачив, як воно перемагало їх. А шкіпер уже кілька днів лежав унизу п’яний. О сьомій годині Генен поставив судно під вітер, не наважуючись іти далі проти таких лютих хвиль. О восьмій після снідання він спустився вниз, а за півгодини з’являється і шкіпер: очі каламутні, хитається й держиться за поручні. Страшенна буря була, кажу я вам, а він стоїть, лупає очима, хитає головою й говорить щось сам собі. «Клади руль», наказує він рульовому. «Всемогутній боже», каже помічник штурмана, що стояв поруч. Шкіпер не глянув на нього, а все щось собі бурмоче та белькоче. І от враз випростався, одхилив назад голову й каже: «Кладіть руль, ви, чорт вас узяв би! Що ви поглухли, що не чуєте мене?»

П’яним щастить, бо «Старрі-Грейс» пішло вперед, і в цю бурю судно не зачерпнуло ані відра води. Помічник штурмана вигукує накази, а матроси виконують їх, скачучи, як божевільні. А шкіпер хитає собі головою й спускається вниз іще випити віскі. Це було однаково, що убивати всіх нас; бо в таку годину найбільше судно не зважилося б у море йти. Ніколи я не бачив такого! Це щось надзвичайне було. А я ж плавав на морі хлопцем і дорослим сорок років. Кажу я вам, це було щось надзвичайне.

Другий помічник штурмана побілів, як смерть, і стояв сам щось із півгодини, і коли вже йому несила була, він спустився вниз і покликав Семюеля і третього помічника. Добрий моряк був той Семюель, але й йому це було понад силу. Він дивився й міркував, дивився й міркував, але не бачив виходу. Він ішов далі. Поки судно встигло б узяти правильний хід, його потрощило б на тріски. Лишалося йти далі. І ми знали, коли шторм збільшиться, хвиля змиє нас з корми всіх до одного.

Я сказав, що то була буря, яку сам бог наслав. Ні, гірше. Мабуть, сам диявол доклав своїх рук і заварив таке жахливе. Я чимало чого бачив на світі, але вдруге не хотів би бачити такого. Ніхто не зважувався лишатися в каюті. Ніхто не хотів бути на палубі. Всі матроси стояли на рангоуті, держались і дивились. Три помічники були на кормі разом з двома рульовими. Тільки одна людина була внизу — це капітан, що хропів п’яний.

І тоді я побачив, як вона йшла, ще за милю здіймаючись над усіма хвилями, як острів на морі — найбільша хвиля, яку я будь-коли бачив. Три помічники стояли й дивились, як вона йде; ми благали бога, щоб, наскочивши, вона не потрощила нас. Коли ж вона здійнялась, мов гора, заклекотівши над кормою й заступивши нам небо, помічники затремтіли: другий і третій кинулися до бізань-щогли й злізли на неї. Перший побіг до руля допомогти рульовому. Він був відважний, той Семюель Генен. Він біг просто назустріч цій матері всіх хвиль, не думаючи про себе, а тільки про судно. Два рульових були прив’язані до штурвалу, але він ладен був стати до руля, якби вони загинули. І ось вона ринула на нас. Ми, стоячи на рангоуті, не бачили корми, бо її залили тисячі тонн води. Хвиля змила все чисто і їх усіх — двох помічників, що злізли на бізань-щоглу, Семюеля Генена, який біг до штурвалу, двох рульових і навіть штурвал. Ми їх більше не бачили, бо судно закрутилося, позбувшись штурвал. Ще двоє, що стояли з нами, покотилися з рангоута, а тесляра ми підібрали на кормі з потрощеними кістками, розчавленого, як желе.

* * *

І тоді трапилося чудо, незвичайне, виявивши героїчний дух цієї жінки. Маргерет Генен було сорок сім років, коли дійшла звістка, що загинув Семюель. Незабаром неймовірна чутка облетіла острів Мак-Джіл. Кажу вам — неймовірна. Острів Мак-Джіл не йняв цьому віри. Лікар Голл мугикав. Усі сміялися, як з дотепного жарту. Простежили, що чутка пішла від Сари Дек, служниці Генен, яка одна тільки й жила разом з Маргерет та її чоловіком. Хоч Сара Дек уперто доводила своє, проте її прозвали язикатою брехухою. Одно чи двоє наважилися спитати самого Тома Генена, але крім похмурих поглядів і лайки вони нічого не почули від нього.

Чутка завмерла, бо острів в усіх подробицях обмірковував загибель «Гренобля» в китайських морях. Усі офіцери з того судна і половина команди народилась і одружилась на острові Мак-Джіл. Але чутка та не зовсім завмерла. Сара Дек все настирливіше доводила своє, Том Генен кидав дедалі похмуріші погляди, а лікар Голл, відвідавши Генен, перестав мугикати. Тоді острів Мак-Джіл заворушився, і поточилися різні плітки. Це було неприродно і безбожно. Такого, ще ніколи не чули. Час минав, і стало очевидно, що Сара Дек говорила правду. Остров’яни вирішили, як той боцман із Старрі-Грейс, що тут втрутився диявол. Ця божевільна жінка, як оповідала Сара Дек, запевняла, що в неї буде хлопець. «Я породила одинадцятеро дітей, — говорила вона, — шестеро дівчат і п’ятеро хлопців. У всьому повинна бути рівновага, отож повинна бути рівновага і в мене. Шестеро одних і півдюжини інших — от і рівновага; отож буде в мене хлопчик, і це така щира правда, як і те, що ранком сонце сходить».

І сталося диво, народився хлопчик. Д-р Голл був зачудований його бездоганною будовою тіла, його міццю й силою, — написав навіть для «Дублінського медичного товариства» брошуру про це як про найцікавіший випадок за всю його практику. Коли Сара Дек сказала, скільки хлопець важить, острів Мак-Джіл цьому не повірив і знову назвав її брехухою. Та коли доктор Голл ствердив, що він сам важив дитину, що вона справді така й є, то всім забило дух, і вже далі люди вірили всьому, що говорила Сара Дек про апетит і швидкий розвиток дитини. І цього разу Маргерет Генен знову повезла дитину до Белфаста і охрестила Семюелем.

* * *

— Золото, не дитина була, — казала мені Сара Дек.

Сара — тепер, коли я її побачив — була дебела, флегматична стара дівчина шістдесяти років. Вона зазнала стільки трагічного й незвичайного, що старі баби раді були без кінця слухати її, коли вона цокотіла без угаву.

— Яка ж то була хороша дитина! — казала мені Сара Дек. — Ніколи не турбувала. Посадиш було на сонечку і сидітиме цілу годину — не крикне, аж доки не зголодніє! А дужий був хлопець! Схопить за руку — як дорослий. Пам’ятаю, через кілька годин після свого народження, він як ухопив мене, то я аж закричала з переляку. Ніколи не докучав. Уночі ніколи й нікому не заважав спати, не будив, навіть, коли зуби різались. А Маргерет, пестячи його на руках, говорила, що другої такої гарної дитини не знайдеться на всі три королівства.

А ріс він як! Ріс як і їв! На першому році такий завбільшки виріс, як дворічний. От тільки не ходив і не говорив. Крім якогось булькання з горла нічого не було чути, тільки лазив рачки і ніяк не ходив. Можна було думати, що це через такий зріст. Усе йшло на силу й здоров’я. Навіть Том Генен повеселішав, дивуючись на його здоров’я, і теж говорив, що такого не знайдеться в усіх трьох королівствах. Доктор Голл перший запідозрив щось, я пам’ятаю це, хоч тоді мало тямила, про що він думав. Бачу, він держить якісь речі перед очима малого Семмі і стукотить голосніше й тихше, далі й ближче від вух малого. І тоді я бачила, як доктор Голл пішов, насупивши брови й хитаючи головою, так наче хлопчисько слабий був. Але ж він не був слабий; дивлячись, як він їсть і росте, можна було заприсягтися, що він не слабий. Та доктор Голл і слова не сказав Маргерет, а я й не здогадувалась, чого він так стривожився.

Я пам’ятаю, коли Семмі вперше заговорив, йому було два роки, хоч на вигляд видавався п’ятирічним, а ходити ще не ходив і тільки лазив рачки, турбував тільки, щоб швидше нагодували, бо він часто їв. Якось я вішала білизну на шворці, коли це він вилазить рачки, хитає великою головою і лупає очима проти сонця. І от зненацька він заговорив. Я мало не вмерла зі страху і враз зрозуміла, чому це доктор Голл хитав головою. Заговорив? Жодна дитина на острові Мак-Джіл не говорила так голосно, запевняю вас. Тепер уже не можна було помилитися. Я стояла і вся здригалась і тремтіла. Малий Семмі ревів. Кажу вам, сер, він ревів, як осел, чисто, як осел, так голосно, довго й весело, що здавалося, йому лопнуть легені.

— Він був ідіот — великий дивовижний ідіот. Після цього доктор Голл сказав Маргерет, що хлопець ідіот, але вона не вірила.

— Це все пройде, — говорила вона. — Він дуже швидко ріс. Незабаром побачите.

Але Том Генен зрозумів і вже ніколи не підводив голови. Він ненавидів цю істоту і не міг примусити себе доторкнутися до неї, дарма, що раніш милувався його красою. Я не раз бачила, як він стежить за ним з-за рогу, дивиться, аж очі з жаху на лоб вилазять. Коли хлопець ревів, старий Том затуляв собі вуха й здавався таким нещасним, що мені шкода було його.

А як він ревів! Він тільки те й робив, крім того, що їв та ріс. Тільки було захоче їсти, то зареве, і втишити його можна тільки їжею. Щоранку підлазив до кухонних дверей і, блимаючи очима проти сонця, ревів. Через цей рев він і загинув.

Я добре пам’ятаю все. йому було три роки, а на зріст здавався десятирічним. Старий Том почував себе гірше й гірше; оре було на полі та все щось говорить і мурмотить сам до себе. Пам’ятаю, ранком одного дня він сидів на лаві біля кухні і приробляв держално до лопати. А ота потвора-ідіот підлізла зненацька до дверей і, як звичайно, заревла проти сонця. Я бачила, як старий Том здригнувся й глянув. А потвора-ідіот хитає своєю великою головою, лупає очима і реве, як великий осел. Це було вже занадто й для Тома. Зненацька щось лихе трапилося з ним. Він зірвався на ноги і торохнув держалном потвору-ідіота по голові. Та все бив і бив, наче злякався, як скаженої собаки. А тоді пішов просто в стайню і там повісився на бантині. Після такого я вже не лишалась там і пішла жити до своєї сестри, що одружилася з Джоном Мартіном і заможненько жила.

* * *

Я сидів біля дверей кухні і дивився на Маргерет Генен, а вона придавлювала своїм здерев’янілим пальцем тютюн у люльці, що вже розгорався, і дивилась крізь присмерк на лани. Це була та сама лава, де сидів Том Генен у той останній кривавий день свого життя. А Маргерет сиділа на порозі, де проти сонця блимала потвора, хитала головою й ревла. Ми розмовляли з нею вже годину, і вона говорила з повільною певністю вічності, що так пасувала їй. Але не міг я збагнути того основного, що проходило крізь її плутане життя. Може, вона мучениця за правду? А може, молилась абстрактній істині? А може, тоді, як назвала свого першого сина Семюелем, думала, що абстрактна правда є найвища мета людства? А може, то була незламна впертість вола, чи зацуганість норовистої коняки? Уперта химера селянського розуму? А може, примха? Якась манія божевілля, в якій був вищий розум? Може, до неї повернувся дух Бруно? А може, була переконана в своїй непохитній правоті? Може, то була опозиція проти темних забобонів? Або (це складніша думка) її опанував якийсь безмежніший, глибокий забобон, фетиш обожування, що його альфою й омегою був таємничий Семюель?

— Скажіть мені, — говорила вона, — якби я другого Семюеля назвала Ларі, то хіба він не впав би в чавун і не потонув би? Скажіть мені, сер, — ви на вигляд розумна людина, — хіба ім’я могло як-небудь вплинути? Хіба я не прала б того дня, якби він був Ларі, або Майкл? А вода хіба не була б гаряча й не ошпарила б дитини, коли б вона була названа інакше, а не Семюелем?

Я визнав правильність її міркувань, і вона говорила далі:

— Хіба може саме ім’я змінити наміри божі? Невже світом керують якісь випадки й помилки, а бог є якась квола, нікчемна істота, що змінює людську долю тільки через те, що якийсь черв’як Маргерет Генен назвала свою дитину Семюелем? От хоч би мій син Джеймі. Він не візьме до себе в команду руського фіна, бо вірить, що руські фіни накликають бурю й негоду. А хіба це на вашу думку правда? Чи, може, думаєте, що бог, який посилає вітер, нахилить голову з вишини та слухатиме слів якогось там брудного фіна на якомусь брудному судні?

Я відповів, що, безперечно, не слухатиме, але вона не спинилась і доводила далі.

— Чи, може, думаєте, що бог, який керує зірками та їх рухом, і якому наш світ є тільки приступка, — може, думаєте, що він буде знову мститися Маргерет Генен і посилати велику хвилю біля мису, щоб змила її сина в вічність за те, що вона охрестила його Семюелем?

— Але чому Семюелем? — спитав я.

— Не знаю. Я так хотіла.

— Але чому ви так хотіли?

— Та як мені вам відповісти на таке питання? Хіба може відповісти на це хто-небудь із живих, або мертвих? Хто може сказати, чому він хоче так, або інак? Мій Джеймі страшенно любив вершки. Він, як сам казав, пив би їх доти, доки не порозкисають його зуби. А Тімоті дуже не любив вершків. Я люблю слухати, як гримить, гуркоче грім, а моя Кеті не зносить його, кричить, біжить і залазить під перину. Я ніколи не чула відповіді, чому саме те чи інше комусь подобається. Ми — смертні і не можемо знати. Досить з нас і того, що ми знаємо, що саме нам подобається, а що ні. Мені подобається, от і край. А чому подобається, жодна людина не може знати. Я люблю ім’я Семюель, люблю, бо воно гарне. Це найкраще ім’я, і звучить надзвичайно й чудово.

Сутінки густішали, і я мовчки дивився на прекрасний, опуклий лоб Маргерет, якого не поморщив час, дивився в її очі — ясні, широко розплющені, які вдивлялися в далечінь. Вона підвелася з таким виглядом, що, мовляв, час мені вже йти, і сказала:

— Вам буде темно йти додому, та й дощ може сипнути.

— Чи ви, Маргерет Генен, не жалкуєте про що-небудь? — несподівано спитав я, не подумавши.

Вона пильно подивилась на мене.

— Еге, жалкую, що не народила ще одного сина.

— І ви б…? — запнувся я.

— Еге, я знов назвала б його цим ім’ям, — відповіла вона.

Я йшов по темній дорозі між огорожею з глоду, міркуючи над тим, чому саме те чи інше припадає нам до вподоби, повторював ім’я Семюель то тихо, то голосно і прислухався до сполучення тих чудових звуків, що причарували душу Маргерет і довели її життя до трагедії. Семюель! У цих звуках була чудова краса. Чудова!