На південь від «Щілини»
Старий Сан-Франциско, тільки Сан-Франциско інших часів, часів до землетрусу, поділявся пополам «Щілиною»[1]. «Щілина» — залізна колія — проходила серединою Маркет-стріту; звідти було чути безнастанне гудіння безкрайого кабеля, який рухав трамвайні вагони, тягнучи їх вгору і вниз. Насправді там було дві «Щілини», але в скоромовці Заходу, заощаджуючи час, називали їх здебільшого просто «Щілиною». На північ від «Щілини» були театри, готелі, тягнувся район крамниць, банків та солідних установ. На південь від неї — фабрики, трущоби, пральні, механічні майстерні, їдальні і житла робітничого класу.
Отож «Щілина» ніби символізувала поділ суспільства на класи, і ніхто не переходив її краще за Фредді Друммонда. Він звик жити по обидва боки її, і в обох цих світах йому жилося надзвичайно добре. Фредді Друммонд був професором на соціологічному відділі в Каліфорнійському університеті і як професор соціології він уперше перейшов «Щілину», жив шість місяців у цьому великому робітничому гето і написав «Некваліфікований робітник» — книгу, яку скрізь вітали як важливу данину прогресивній літературі, як блискучу відповідь літературі опозиційній. З політичного й економічного боку книга була ортодоксальна. Керівники великих залізничних товариств купували її цілими виданнями її роздавали своїм службовцям. Одне об’єднання промисловців розповсюдило п’ятдесят тисяч екземплярів. Книга була майже такою ж аморальною, як славнозвісна й загальновідома книга «Послання до Гарсії», а своєю шкідливою проповіддю заощадливості й достатку була близька до книги «М-с Віггз із капустяної ділянки».
Спершу Фредді Друммонду було страшенно важко звикати до робітників. Він не розумів їхніх звичаїв, а вони, безперечно, не розуміли його поводження. Вони були підозріливі. Він не мав минулого. Він нічого не міг розповісти їм про свої попередні роботи, його руки були ніжні. Його надзвичайна чемність викликала підозру. Коли він уперше рішив грати роль, то думав, що кожен вільний і незалежний американець може вибрати сам собі роботу, не даючи ніяких пояснень. Але, як він незабаром переконався, це було не так. Спершу робітники зустріли його дуже обережно, як дивака. Трохи пізніше, коли він краще призвичаївся до своєї ролі, він непомітно для себе почав удавати людину, що бачила кращі часи, далеко кращі, але зазнала невдачі, хоча, певна річ, тільки тимчасової.
Він багато чого навчився, і на сторінках «Некваліфікованого робітника» можна було натрапити на чимало узагальнень, частенько помилкових. Проте він урятувався за звичаєм консервативних і розсудливих людей, почепивши до своїх узагальнень ярлик «спроба». Один з перших своїх експериментів він почав на великому консервному заводі Велмакса, де йому треба було робити невеликі упаковочні ящики. Фабрика постачала для ящиків частини, і Фредді Друммонду треба було, орудуючи легким молотком, збивати готові частини дротяними гвіздочками.
Робота була некваліфікована, але відрядна. Звичайні робітники заробляли щодня півтора долара. Фредді Друммонд побачив, що інші робітники, працюючи разом з ним, заробляли один долар і сімдесят п’ять центів на день. Та на третій день він заробив стільки, як і вони. Але він був честолюбний: не задовольнився й не хотів виробляти стільки, як вони; на четвертий день заробив два долари.
Ще за день, працюючи з усієї сили, він заробив два з половиною долари. Його товариші по роботі погрозливо й косо дивилися на нього і в’їдливо зауважували своїм, незрозумілим йому, жаргоном щось про те, що треба тиснути господарів і, стримуючи свій запал, іти разом з усіма. Його здивувало таке ледарство у відрядній роботі, і він узагальнив цю думку про ледарство, властиве некваліфікованому робітникові, і другого дня зробив ще більше: вистукав молотком за ящики на три долари.
Цього вечора, виходячи з заводу, він мав розмову з товаришами по роботі — вони були дуже сердиті і недоладно докоряли йому своїм жаргоном. Він не міг зрозуміти мотивів їх дій. Самі дії були рішучі. Коли він відмовився зменшити темпи своєї роботи, посилаючись на вільний договір, незалежність американця і гідність праці, вони вирішили збити його темпи своїми силами. То була люта бійка, бо Друммонд був великого зросту, атлет, але врешті натовп нам’яв йому ребра, натовк голову, потоптав пальці, так що він з тиждень пролежав у ліжку, а коли встав, узявся до іншої роботи. Усе те він відповідно описав у своїй першій книзі — в розділі під заголовком «Тиранія праці».
Трохи згодом, у другому відділі заводу Велмакса, працюючи серед жінок розподільником фруктів, він спробував був переносити за раз по два ящики фруктів і зразу ж почув докори від інших вантажників. Це була очевидна симуляція, але він вирішив, що його справа тут — не умови міняти, а спостерігати. От тоді він став переносити по одному ящику, і так добре засвоїв науку ухилятися від роботи, що написав про це спеціальний розділ з кількома параграфами, присвяченими спробам узагальнень.
За ті шість місяців він працював на кількох підприємствах і виявив, що з нього вийшла добра імітація справжнього робітника. Фредді Друммонд був природний лінгвіст і завжди носив з собою записну книжку, вивчаючи слова й вирази робітничого жаргону, аж доки не зрозумів його цілком. Жаргон дав йому змогу ближче вивчити хід думок своїх товаришів, і він зібрав чимало матеріалу для розділу майбутньої книги, яку мав намір назвати «Синтез психології робітничого класу».
Перш ніж виплисти на поверхню того світу, на дно якого він пірнув, зрозумів він, що був добрим актором і виявив пластичність своєї натури. Він сам дивувався своїй гнучкості. Опанувавши зразу жаргон і перемігшії страшенну огиду, він побачив, що може проникнути в усі закутки життя робітничого класу й принатурюватися так, що почуватиме себе там комфортабельно, як у себе вдома. Як він писав у передмові до своєї другої книжки «Трудівник», він намагався побачити справжнє життя робітників, і єдиний можливий спосіб досягти цього такий: працювати поряд з ними, їсти їхню їжу, спати на їхніх ліжках, розважатись їхніми розвагами, думати їхніми думками і почувати їхніми почуттями.
Він не був глибоким мислителем. Він не вірив у нові теорії. Усі його норми й критерії були умовні. Його дисертацію про французьку революцію відзначено в факультетських літописах не тільки за багатомовність і сумлінну точність, але й за те, що книга була найсухіша, наймертвіша, найформальніша й найортодоксальніша за все, написане на цю тему. Він був дуже стриманий, і ця його природна стриманість була велика і тверда, як сталь. Приятелів у нього було мало. Він був не експансивний. Він не мав хиб і ніколи ні на що не спокушався. Тютюн ненавидів, до пива почував огиду, і, коли траплялось випити, не пив нічого міцнішого за біле столове вино.
Його як новачка палкіші товариші охрестили «Льодником». На факультеті йото називали «Холодильником». Але найбільше його засмучувало, коли звали його тільки «Фредді». Звали його так, коли він грав захисником в університетській футбольній команді, і його формалістична душа не могла погодитися з таким зменшеним іменням. Була небезпека, що, за винятком офіціальних паперів, його завжди зватимуть Фредді, і часом у нічному кошмарі йому ввижалося майбутнє, коли про нього говоритимуть як про «старого Фредді».
Як на доктора соціології, він був дуже молодий, всього мав двадцять сім років, але на вигляд здавався ще молодшим. Його можна було вважати за старшого студента, начисто поголеного, стрункого, з спокійними рухами, простодушного й здорового, знаного як прекрасного атлета, що може добре володіти собою, як кожна холодна, стримана людина. Він ніколи не говорив на наукові теми за межами аудиторії та залу нарад, і тільки пізніше, коли вийшли його книги, почав іноді прилюдно виступати, читаючи доповіді по відомих літературних та економічних товариствах.
Він усе робив правильно — занадто правильно; в одежі і в поводженні був непохитно коректний. Але він зовсім не був денді. Він був університетською людиною і своїм одягом і поводженням являв собою тип людей, яких останніми роками чимало вийшло з наших вищих шкіл. Вітаючись, стискав руку досить міцно, твердо й вимушено. Голубі очі були холодні й переконливо щирі. Його голос, твердий і мужній, звучав виразно й бадьоро і був приємний для слуху. Єдиною хибою Фредді Друммонда була стриманість. Він ніколи не давав собі волі. Під час футбола, коли гра ставала напруженішою, його холодність зростала, його вважали за визначного боксера і називали автоматом, бо удари його були розмірені й точні, як рухи машини, — чи то він захищався, чи нападав. Він рідко побивав противника, але й його теж рідко побивали. Він був надто вправний, надто стриманий, щоб дозволити собі дати більше ударів, ніж мав намір. Він вважав усе це за вправи. І це стримувало його поривання.
Дедалі Фредді Друммонд частіше переходив «Щілину» і зникав на південь від Маркет-стріту. Літні й зимові свята він перебував там, чи то було на тижні, чи наприкінці тижня, він охоче й залюбки там жив. Чимало матеріалу можна було зібрати там. Його третя книга «Маса й господар» стала підручником в американських університетах; не знаючи цього, він уже працював над своєю четвертою книгою «Помилки нездатного».
А проте в його ролі було дивне перебільшення, чи якесь збочення. Може, то була втеча від традицій свого оточення й виховання, або від поміркованої спадковості предків, що були книжники з покоління в покоління. Та що б там не було, а він з приємністю спускався в робітничий світ. В своєму власному світі він був «Льодником», але внизу він був «Велетень», Біль Тотс, що пив і курив, розмовляв жаргоном, бився і був улюбленцем усіх. Всі любили Біля, ,і не одна робітниця залицялася до нього. Спочатку він тільки добре виконував свою роль, але з часом симуляція стала в нього другою натурою. Він уже не грав роль, а справді любив ковбасу, ковбасу і сало, дарма, що в своєму товаристві тією стравою гидував.
Все це робивши заради потреби, він став робити його заради того самого життя, яке само стало йому метою. Він дуже жалкував, коли наближався час повертатися до своєї аудиторії і своєї стриманості. Він часто ловив себе на тому, що тішиться наперед, чекаючи того сподіваного часу, коли зможе перейти «Щілину» і буде вільно розважатися, як паруб’яга. Він не був зіпсований, але в ролі «Велетня» Біля Тотса він витворяв силу-силенну такого, чого Фредді Друммонд ніколи не дозволив би собі. Та до того ж Фредді Друммонду і не було потреби витворяти таке. Це було найдивніше відкриття.
Фредді Друммонд і Біль Тотс були натури цілком відмінні одна від одної. Бажання, смаки й поривання їхні були зовсім протилежні. Біль Тотс уникав роботи з спокійною совістю, але Фредді Друммонд засуджував байдикування, як страшенний злочин, негідний американця, і разом з тим присвячував цілі розділи на засудження цього пороку. Фредді Друммонд не любив танцювати, а Біль Тотс не пропускав жодної вечірки в різних танцювальних клубах, як-от «Магнолія» або «Західна зоря» чи «Еліта», він навіть одержав масивний срібний кубок у тридцять дюймів заввишки за найкраще вбрання на великому новорічному маскараді різників та м’ясників. Біль Тотс любив дівчат, і дівчата любили його, а Фредді Друммонд удавав із себе аскета і особливо одверто заперечував проти рівноправності жінок і цинічно гостро й потай засуджував спільне набування освіти.
Фредді Друммонд без ніякого зусилля міняв своє поводження разом з одягом. Коли він входив у темну малу кімнату, де обертався на іншого, вся постать його була випростана, він тримався занадто напружено. Він був негнучкий, плечі були відкинуті на дюйм назад, обличчя серйозне, майже суворе і без виразу. А коли він виходив звідти в одежі Біля Тотса, то був іншою істотою. Біль Тотс не згинався, але постать його ставала гнучкою й граціозною. Навіть звук його голосу змінювався, сміх звучав голосніше й щиріше, а говорив він недбайливіше, і часом з його губ злітала лайка. Біль Тотс розважався допізна по трактирах, часом добродушно задираючись з іншими робітниками. Так само на недільних гулянках або коли він повертався з вистави, його рука із звичною фамільярністю обіймала стан якоїсь дівчини, а тимчасом він сам виявляв гостру й чарівну дотепність у жартівливих залицяннях, що їх тільки й можна було сподіватися від порядного хлопця його класу.
Біль Тотс був справжнім жителем на південь від «Щілини», він був справжнім робітником, класово-свідомим, як кожен середній робітник, а «скебів»[2] ненавидів більше, ніж середній член спілки. Коли був страйк водників, Фредді Друммонд мав змогу стояти осторонь і холодно та критично спостерігати Біля Тотса, що ледарював, глузуючи з штрейкбрехерів, портових вантажників. Біль Тотс платив членські внески в спілку портових вантажників і справедливо обурювався на узурпаторів своєї праці. «Велетень» Біль Тотс був дуже високий і спритний, і через це він завжди був попереду, коли здіймалася буча. Граючи свою роль, Фредді Друммонд відчував справжнє порушення прав своїх, та тільки він повертався в класичну атмосферу університету, як уже помірковано й консервативно узагальнював свої спостереження й викладав їх на папері, як годилось соціологові. Біль Тотс, маючи обмежені погляди, не міг піднятися над свідомістю свого класу; Фредді Друммонд це ясно бачив. Але Біль Тотс цього не бачив. Коли страйколом віднімав у нього роботу, очі його наливались кров’ю, і тоді він нічого іншого не бачив. Фредді Друммонд, бездоганно одягнений і врівноважений, сидів за кафедрою в аудиторії соціології № 17, він бачив Біля Тотса і все, що оточувало його, всю проблему штрейкбрехерства та профспілок і зв’язок цієї проблеми з економічним добробутом Сполучених Штатів, які боролися за світовий ринок. Біль Тотс зовсім нічого не бачив, крім їжі або призу за змагання наступної ночі в «Веселому Атлетичному Клубі».
Коли Фредді збирав матеріали до книги «Жінка й праця», він дістав перше застереження про небезпеку. В обох світах він мав великий успіх. Ця дивна роздвоєність, що її він розвинув, була дуже непевна, і, сидячи в своєму кабінеті, він зміркував і зрозумів, що так далі не може тривати. Він, справді, дійшов до такого становища, коли твердо й неминуче мусив вибрати один світ або другий. Жити далі в обох світах він не міг. І, глянувши на ряд томів, що прикрашали полиці обертової шафи з книгами, — його томів, починаючи з його дисертації і кінчаючи книгою «Жінка й праця», — він вирішив, що це якраз і є той світ, якого він мусить триматися. Біль Тотс служив його меті, але надалі ця співучасть була небезпечна. Біль Тотс має зникнути.
Фрсдді Друммонда стривожила Мері Кондон, голова інтернаціональної Спілки Рукавичниць № 974. Уперше він її побачив з галереї глядачів на щорічному конгресі Північно-Західної Федерації Праці, побачив її очима Біля Тотса, якого вона найдужче вразила. Але вона була зовсім не в жанрі Фредді Друммонда. Що йому до її величної постаті, граціозної і дужої, як у пантери, що йому до її напрочуд гарних чорних очей, які, залежно від настрою, то спалахували вогнем, то усмішкою кохання? Він ненавидів жінок із зайвою життєвістю і браком… стриманості. Фрсдді Друммонд визнавав доктрину еволюції, бо визнавали ж її всі люди з вищою освітою, і він непохитно вірив, що людина піднялася на вищий щабель життя з купи гною та комашіння нижчих потворних організмів. Але він сміявся з цієї генеалогії, соромився її і волів не думати про неї. Мабуть, через це він призвичаїв себе до залізної стриманості і проповідував її іншим, і тому давав перевагу жінкам його типу, які скинули з себе негідну й тваринну спадковість від прабатьків, які своєю дисципліною й самовладанням відтіняли ширину того провалля, що відмежовувало їх від темних предків.
Біль Тотс таких міркувань не мав. Він покохав Мері Кондон з першого разу, побачивши її в тій залі, де відбувався конгрес, і постановив собі, що неодмінно довідається, хто вона. Незабаром він зустрів її зовсім випадково, коли був фурманом на хурі транспортної контори Пата Морріса. Зустрілись вони в мебльованих кімнатах на Міссіон-стріт, куди ного було покликано взяти сундук на зберігання. Дочка господарки покликала його й повела в маленьку кімнату, де жила рукавичниця, яку недавно відвезли до лікарні. Біль цього не знав. Він нахилився й підняв на плечі сундук, що був дуже великий, і насилу випростався, стоячи спиною до відчинених дверей. В цю мить він почув жіночий голос:
— Член спілки? — спитав хтось.
— А вам що до того? — огризнувся він. — Уступіться з дороги. Мені треба повернутися.
Та зразу ж, хоч був він здоровенний, його швидко відштовхнули, він хитнувся назад, а сундук, переваживши, грюкнув об стіну. Він уже думав вилаятись, але, повернувшись, в ту саму мить побачив блискучі сердиті очі Мері Кондон.
— Звичайно, член спілки, — сказав він. — Тільки хотів піддурити вас.
— Де картка? — спитала вона діловим топом.
— В кишені. Але я не можу зараз її добути. Цей клятий сундук дуже важкий. Зійдемо вниз до підводи, і я вам покажу її.
— Поставте сундук додолу, — почувся наказ.
— Нащо? Кажу ж вам, що маю картку.
— Ставте додолу, та її усе. Жоден «скеб» не торкнеться до сундука. Як вам не соромно, ви, здоровенний боягуз, одбиваєте заробіток у чесних людей. Чому не вступите в спілку, щоб бути людиною?
Краска зійшла з обличчя Мері Кондон, і видно було, що вона дуже розсердилась.
— Подумати тільки, такий здоровило, а зрадник свого класу. Вам, мабуть, кортить вступити в міліцію, щоб під час майбутнього страйку мати нагоду підстрелити якогось хурщика? Може, ви вже й тепер служите в міліції? Ви така людина…
— Ви таки своє! Це вже занадто! — Біль з грюкотом поставив сундук на підлогу, випростався й засунув руку в кишеню куртки. — Я ж казав, що тільки дурив вас. Ось, гляньте.
Це була справжнісінька членська картка.
— Гаразд. Сховайте, — мовила Мері Кондон. — Та вдруге не дуріть.
Коли вона побачила, як легко він підняв на плечі здоровенний сундук, обличчя її полагіднішало, а очі заблищали, коли оглянула його дужу струнку постать. Але Біль цього не бачив. Він надто багато уваги віддав сундуку.
Вдруге він побачив Мері Кондон під час страйку праль. Прачки недавно зорганізувались, були ще недосвідчені в цьому ділі і запросили Мері Кондон керувати їхнім страйком. Фредді Друммонд захотів довідатись про хід страйку й послав Біля Тотса присусідитися до спілки й вислідити. Біль працював у пральні, і одного ранку викликали мужчин піддати сміливості дівчатам; Білю випало стояти біля дверей начального відділу саме тоді, коли Мері Кондон намагалась увійти туди. Завідуючий, дуже великий і кремезний, загородив їй дорогу. Він не хотів, щоб його дівчат викликали, і мав намір провчити Мері, щоб не встрявала в чужі справи. Коли Мері хотіла проскочити повз нього, він своєю жирною рукою повернув її за плечі назад. Вона оглянулась і побачила Біля.
— Ідіть сюди, містер Тотс, — покликала. — Поможіть мені. Я хочу ввійти туди.
Біль здригнувся від приємного подиву. Вона запам’ятала його прізвище з членської картки. В ту ж мить завідуючий відлетів від дверей, лютуючи і посилаючись на закон, а дівчата покинули свої машини. Протягом цього короткого і вдалого страйку Біль був пажем і посланцем Мері Кондон, а коли повернувся до університету і знову став Фредді Друммондом, то дуже дивувався, що міг побачити Біль Тотс у тій жінці.
Фредді Друммонд був у цілковитій безпеці, але Біль Тотс закохався. Цей факт треба було визнати, і він став пересторогою Фредді Друммонду. Ну що ж, Біль зробив своє діло, і треба покласти край його авантюрам. Уже не було чого знову переходити «Щілину». Тільки три розділи лишилось докінчити в останній книзі «Трудова тактика й стратегія», але для тих розділів він уже мав на руках чимало відповідного матеріалу.
Другий висновок був такий, що йому треба добре заякоритись як Фредді Друммонду, а через те йому треба ближче зійтися з людьми свого стану. Найкраще було одружитися, бо він добре знав, що коли не одружиться Фредді Друммонд, то Біль Тотс напевне це зробить, і тоді буде жахлива плутанина. І от на сцену виходить Кетрін Ван-Ворст. Вона вчилася в університеті, а її заможний батько був членом факультету і деканом філософського відділу. З усіх поглядів цей шлюб підхожий — до такого висновку прийшов Фредді Друммонд, і було оголошено й здійснено заручини. З вигляду холодна й стримана, аристократична й зовсім консервативна, Кетрін Ван-Ворст, хоч по-своєму була гаряча, не менше за Друммонда вміла володіти собою.
Усе наче було гаразд, але Фредді Друммонд не міг уникнути поклику з того нижчого світу, його вабило вільне, відкрите, просте, безвідповідальне життя на південь від «Щілини». Коли наближався час його одруження, він відчув, що добре вкоренилося в ньому все пережите, і що йому над усе схотілося хоч раз іще пірнути у те вільне життя і востаннє побути добродушним паруб’ягою та шибайголовою, перед тим як осісти в сірій аудиторії та звичайному шлюбі. І мовби навмисне, щоб його спокусити, останній розділ «Трудової тактики й стратегії» лежав недописаний, бо бракувало дрібних, проте важливих даних, що їх він досі не подбав зібрати.
І от Фредді Друммонд востаннє спустився за «Щілину» як Біль Тотс, здобув дані, але, на біду, стрівся з Мері Кондон. Сидячи в кабінеті, він незадоволено згадував усе. Це застереження було подвійно важливе. Біль Тотс поводився препогано. Він не тільки стрів Мері Кондон в Центральній Робітничій Раді, але по дорозі до її дому зайшов з нею у дешевий ресторан і почастував її устрицями. А перед розставанням обійняв її й поцілував, і ще раз поцілував просто в губи. І її останні слова звучали в його вухах, слова надзвичайно ніжні з стриманим риданням у горлі: вони були криком кохання: «Білі… любий, любий Білі».
Фредді Друммонд здригався, згадуючи. Він бачив — перед, ним розверзалась безодня. За своєю природою він не був многоженцем, і його жахали наслідки такого становища. Треба було покласти край і вибрати один з двох шляхів: або він має остаточно стати Білем Тотсом і одружитися з Мері Кондон, або лишитися Фредді Друммондом і одружитися з Кетрін Ван-Ворст. В іншому разі його поводження було б негідне, ганебне й жахливе.
Наступними кількома місяцями місто Сан-Франциско роздирали робітничі страйки. Як професійні спілки, так і асоціації підприємців затялися й рішили боротися до краю, щоб раз назавжди, так чи інакше, розв’язати всі суперечки. Але Фредді Друммонд непохитно правив коректуру, читав лекції і нікуди не встрявав. Він присвятив себе Кетрін Ван-Ворст і дедалі дужче поважав її й захоплювався нею; ні, навіть любив її. Страйк бендюжників захопив його, але не настільки, як він сподівався, а великий страйк м’ясників поширювався, але він лишався байдужим. Привид Біля Тотса зовсім зник, і Фредді Друммонд з свіжим, юнацьким запалом узявся писати давно намічену брошуру на тему «Зменшення прибутків».
До шлюбу лишалося два тижні, коли одного дня Кетрін Ван-Ворст заїхала до нього, щоб узяти його і помчати оглядати юнацький клуб, недавно заснований товариством Робітничих Селищ, в якому вона брала участь. Автомобіль належав її братові, але вони їхали самі та ще шофер. Вулиця Керні, Маркет-стріт і Джірі, перехрещуючись, утворюють гострий ріг, подібний до літери «V». Друммонд і Ван-Ворст, їдучи автомобілем по Маркет-стріту, мали намір обігнути ріг і виїхати на Джірі. Але вони не знали, що відбувається на Джірі, і яка доля судилася їм за рогом вулиці. З газет було відомо про страйк м’ясників, що він широко розрісся й загострився, але це в даний момент було якнайдалі від Фредді Друммонда. Він же сидів біля Кетрін! І сидячи поруч, ретельно викладав їй свої погляди на робітничі селища — погляди, у формулюванні яких відіграв чималу роль Біль Тотс із своїми пригодами.
Їм назустріч вулицею Джірі їхало шість підвід з м’ясом. Поруч кожного хурщика-«скеба» сидів полісмен. Спереду, ззаду її з боків цієї процесії марширував, охороняючи її, ескорт цілої сотні полісменів.
За полісменами, на певній відстані, пристойно, але галасливо сунув натовп, захарастивши всю вулицю від одного тротуару до другого. М’ясний трест докладав зусиль, щоб приставити м’ясо до готелів і, між іншим, зірвати страйк. До «Сент-Френціс» уже довезли м’ясо ціною кількох розбитих вікон та голів, а тепер ця експедиція марширувала на допомогу готелю «Палас».
Сидячи поруч Кетрін і нічого не помічаючи, Друммонд усе розводився про робітничі селища, а тимчасом авто, методично сигналячи, уже почало завертати за ріг. Коли це виїхала з-за рогу велика підвода, навантажена брилами кам’яного вугілля, запряжена четвіркою здоровенних коней; виїхала вона з вулиці Керні, немов збираючись повернути на Маркет-стріт, і загородила автомобілеві дорогу. Хурщик ніби завагався, а шофер, хоч і не швидко їхав, але, незважаючи на застережливі вигуки полісмена, всупереч правилам їзди, повернув своє авто ліворуч, щоб проскочити поперед хури.
В цю мить Фредді Друммонд урвав розмову. Він її так і не скінчив, бо події розгорталися швидко, як на сцені. Він чув рев натовпу в тилу і вловив виблиски касок поліції, що охороняла підводи з м’ясом. У цю мить бендюжник на вугільній хурі ударив по конях батогом і з усієї сили погнав їх прямо — навперейми процесії з м’ясом; тоді враз спинив коней, загальмував підводу і, прив’язавши віжки до гальма, умостився з таким виглядом, ніби розташувався тут надовго. Авто, наскочивши, теж мусило спинитися, затиснуте здоровенними засапаними кіньми.
Шофер хотів дати задній хід, але на нього наскочила і зачепилась колесами підвода, яку з усієї сили гнав старий ірландець. Друммонд упізнав коней і підводу, бо він сам часто їздив ними. Ірландець був Пат Морріс. З другого боку на підводу з вугіллям наскочила підвода з броварні, а трамвай, що мчав із сходу Керні-стріт, довершив блокаду; дико гудучи гонгом вагоновожатий вороже кричав на полісмена, який стояв на перехресті. Підвода наскакувала на підводу, збільшуючи безладдя. Вози з м’ясом спинилися. Поліція піймалась у пастку. Рев у тилу зростав, бо юрба розпочала наступ, а тимчасом полісмени напали на підводи, що загородили дорогу.
— От ми й вскочили, — холодно зауважив Друммонд Кетрін.
— Так, — хитнула вона головою і так само холодно сказала: — Які вони дикуни!
Він ще більше захопився нею. Вона, справді, була в його жанрі.
Він був би й тоді задоволений Кетрін, якби вона навіть скрикнула й притулилась до нього, але така її поведінка це… це було щось дивовижне. Вона так спокійно сиділа серед цієї бурі, наче біля опери, коли зіб’ються карети.
Поліція намагалась розчистити дорогу. Хурщик на вугільній підводі — здоровенний чолов’яга без піджака — запалив люльку і сидів, попихкуючи нею. Він поблажливо поглядав на капітана поліції, що скаженів і лаяв його, й у відповідь тільки знизував плечима. Здалеку чути було — торох-торох-торох — як торохкали поліцейські палиці по головах, чути було гамір прокльонів, зойків, криків. Несамовитий гамір збільшився, і можна було зрозуміти, що натовп прорвався і стяг «скеба» з хури. Капітан поліції послав туди з свого авангарду підмогу, що відігнала натовп далі. Тимчасом одне по одному відчинялися праворуч угорі вікна контор, і класово-свідомі чиновники почали викидати на голови полісменів та «скебів» зливу конторського приладдя: порожні кошики з-під паперу, пляшки з чорнилом, прес-пап’є, друкарські машинки, — все, що потрапляло під руку, летіло вниз.
Полісмен з наказу свого капітана поліз на високу підводу з вугіллям, щоб арештувати хурщика. Хурщик ліниво й спокійно підвівся йому назустріч, зненацька схопив його й шпурнув просто на капітана. Хурщик був молодий велетень, і коли він зліз на свій вантаж та захопив у кожну руку по брилі вугілля, полісмен, який саме видирався збоку на підводу, роздумав й стрибнув на землю. Капітан наказав півдюжині полісменів взяти підводу приступом. Бендюжник, перебігаючи з одного боку на другий, кидав на них величезними брилами вугілля.
Натовп на тротуарах, а хурщики на удачливих підводах захоплено зойкали і підбадьорювали його. Вагоновода, що держаком з гальма трощив по касках полісменів, побито до нестями й стягнуто з площадки. Капітан поліції, розлютившись за поразку своїх людей, сам керував наступом на підводу, навантажену вугіллям. Душ із двадцять полісменів нападало на цю незвичайну фортецю. Але хурщик викручувався. Часом шестеро, а то й восьмеро полісменів котилось на брук і під віз. Зайнятий обороною своєї фортеці ззаду, підводчик повернувся й побачив, що капітан якраз вилазить на сидіння спереду. Він ще висів у повітрі, ще не врівноважився, коли хурщик кинув на нього тридцятифунтову скибу вугілля. Він влучив капітанові в груди, і той полетів шкереберть на спину корінного, гепнув на землю і вдарився об заднє колесо авто.
Кетрін думала, що капітан убився, але він схопився на ноги і знову рушив у наступ. Вона простягла руку в рукавичці і погладила бік пирхаючого тремтячого коня. Але Друммонд не помітив цього руху. Він нічого не бачив, крім бійки на вугільній підводі, а тимчасом десь у його заплутаній психології важко й напружено поривався ожити якийсь Біль Тотс. Друммонд вірив у закон і потребу підтримувати встановлений лад, але бунтівливий дикун, що жив у ньому, не визнавав нічого. Тепер, як і завжди, Фредді Друммонд напружив усю свою залізну стриманість, щоб урятуватися. Але ж сказано: «Дім, що поділиться сам у собі, загине». І Фредді Друммонд почував, що вся його сила й воля роздвоювались між ним і Білем Тотсом, що то — єдине ціле, складаючись з їх двох, поділяється надвоє.
Фредді Друммонд зовсім спокійний сидів в авто поруч Кетрін Ван-Ворст, але з очей Фредді Друммонда виглядав Біль Тотс, а там, десь за цими очима, змагались за владу над цим спільним тілом Фредді Друммонд, розсудливий консервативний соціолог, і Біль Тотс, класово-свідомий робітник і войовничий член спілки. То Біль Тотс визирав із тих очей, то він передбачав неминучий кінець битви на вугільній підводі. Він бачив, як один полісмен видерся на гору вантажу, далі другий, третій. Вони, незграбно хитаючись, ступали по нерівній поверхні, але вже розмахували довгими киями. Один кий влучив хурщикові в голову, від другого він ухилився і удар потрапив у плече. Йому ясно було, що справу програно. Тоді враз він метнувся вперед, схопив двох полісменів в обійми, і — сам в’язень — не випускаючи з рук двох бранців, гепнув з ними разом на брук.
Кетрін Ван-Ворст мало не зомліла, побачивши кров і жорстоку бійку. Але її млість зникла перед надзвичайним і несподіваним випадком, що стався далі. Людина, яка сиділа поруч неї, несамовито, некультурно скрикнула і зірвалася з місця на ноги. Кетрін побачила, як та людина перестрибнула через переднє сидіння, скочила на широкий зад корінного, а звідти вихопилася на підводу. Він налетів, як вихор. Спантеличений офіцер, стоячи на вугіллі, ще не встиг зміркувати, чого тут опинився цей добре одягнений, але схвильований джентльмен, як нараз, збитий кулаком, шкереберть полетів на брук. Другому полісменові, який саме видерся на підводу, удар прийшовся в обличчя, і він полетів на брук, наслідуючи приклад свого старшого. Ще три полісмени кинулися на гору і, зчепившися з Білем Тотсом у страшній сутичці, били його киями по голові й по чому попало, аж піджак, жилет і накрохмалена сорочка на ньому подерлися на шмаття. Але три полісмени розлетілись у різні боки, а Біль Тотс, тримаючись на форті, мов рясним дощем, обсипав їх вугіллям.
Капітан відважно кинувся в атаку, але велика скиба поблагословила його в голову і розсипалась чорним порохом. Поліції треба було прорвати блокаду спереду, доки натовп не прорвав її ззаду, і Білю Тотсу треба було утриматись на підводі, доки прорветься натовп. Отже, вугільна баталія тривала далі.
Натовп упізнав свого чемпіона. «Велетень» Біль, як звичайно, зайняв передову позицію, і Кетрін Ван-Ворст була збентежена вигуками «Біль! О Біль!», які було чути з усіх боків. Пат Морріс в екстазі кричав і підстрибував на сидінні своєї підводи:
— Жери їх, Біль! Жери їх! Живцем жери!
Вона почула з тротуару жіночий голос, що вигукував:
— Стережись, Біль, вони спереду!
Біль послухався перестороги і, спритно влучаючи вугіллям, геть чисто змів нападаючих з переднього кінця підводи. Котрій Ван-Ворст повернула голову і побачила на тротуарі жінку з зашареним лицем і чорними блискучими очима, яка пильно й захоплено дивилась на того, хто кілька хвилин тому був Фредді Друммондом.
З вікон контор почулися вигуки й оплески. І звідти посипалась нова злива конторських стільців та шафочок. Натовп уже прорвався крізь лінію підвід і ринув уперед; кожен полісмен, одтиснутий від товаришів, став центром груп, що билися. Скебів постягували з підвід, посторонки в коней поперерізували, і перелякані тварини кинулися врозтіч. Багато хто з полісменів, рятуючись, позалазив під віз з вугіллям, інші, посідавши на вільних коней, хапаючися за їхні гриви, тікали тротуаром в інший бік — до Маркет-стріту.
Кетрін Ван-Ворст знову почула той самий застережливий жіночий голос, що гукав ззаду:
— Тікай, Біль! Саме час! Тікай!
За хвилину поліцію змели геть. Біль Тотс стрибнув на брук і пішов до жінки, що стояла на тротуарі. Кетрін Ван-Ворст бачила, як та жінка обняла його і поцілувала в губи; Кетрін Ван-Ворст, дуже зацікавлена, стежила, як він обняв ту жінку, і обоє пішли тротуаром, розмовляючи і сміючись, і він був балакучий і невимушений, яким їй і не снився ніколи.
Поліція знову повернулась і розігнала всіх, дожидаючи підмоги й інших коней та хурщиків. Натовп зробив своє діло і розходився, а Кетрін Ван-Ворст усе ще дивилась на того, кого знала як Фредді Друммонда. Він був вищий за юрбу на цілу голову. Він все ще обіймав ту жінку. Кетрін Ван-Ворст стежила з автомобіля, як пара перейшла Маркет-стріт, переступила «Щілину» і зникла на Третій вулиці в робітничому гетто.
* * *
Наступними роками Фредді Друммонд більше не читав лекцій в Каліфорнійському університеті, і жодної книжки на економічні й робітничі теми з ім’ям Фредерікса Друммонда вже не вийшло. Зате з’явився новий робітничий лідер, що звався Біль Тотс. Це він одружився з Мері Кондон, головою Міжнародної Спілки рукавичниць № 974; це він організував відомий страйк поварів та офіціантів, що мав успішні наслідки, і повів за собою десятки інших спілок, які стояли досить далеко від них, як спілки птахівників та трунарів.