Морський фермер

— Це лікарський катер іде, — сказав капітан Мак-Ельрат.

Лоцман щось буркнув, а капітан перевів підзорну трубу з катера на смугу берега і вище до Кінгстауна, а потім поволі на північ до Гоут-Геда.

— Приплив добрий, і ми будемо в доку о другій годині, — удостоїв сказати лоцман, намагаючись бути веселим. — В кінець доку, так?

В цей час шкіпер буркнув:

— Поганий дублінський день.

Знову шкіпер буркнув. Він стомився від бурхливої вітряної ночі в Ірландському каналі, від тих безсонних годин, що довелось йому провести на містку. Він стомився від усієї подорожі — два роки й чотири місяці від рідного порту до рідного порту, вісімсот п’ятдесят днів за корабельним журналом.

— Справжня зимова погода, — відповів, помовчавши, шкіпер. — Міста майже не видно. Цілісінький день ітиме силенний дощ.

Капітан Мак-Ельрат був маленький чоловік, такий завбільшки, що йому було зручно тільки виглядати через брезент з містка судна. Лоцман і третій офіцер здавались проти нього високими, так само і рульовий — величезний німець, дезертир з військового корабля, якого він договорив у Рангуні. Але недостача кількох дюймів не зменшувала здібностей капітана Мак-Ельрата. Принаймні так думала Компанія, і так само думав би й він, якби мав доступ до старанних, докладно записаних протоколів про нього, складених в архівах контори. Але Компанія ніколи й не патякала на своє довір’я до нього. Це було не в звичаях Компанії, бо вона мала принцип — ніколи не давати своїм службовцям нагоди думати, що вони необхідні, або навіть надзвичайно цінні; тому вона часто осуджувала їх і ніколи не хвалила. Що таке якийсь там капітан Мак-Ельрат, — берегти шкіпера, одного з восьмидесяти шкіперів, які командували вісімдесятьма різними зафрахтованими суднами на всіх першорядних і другорядних морських шляхах?

На головній палубі два китайці-кочегари розносили сніданок на іржавих залізних тарілках, що не раз зазнавали сили й люті морських хвиль. Один моряк спускав трос, протягнутий збоку над гратами люків і вантажним коловоротом аж до сходів капітанського містка.

— Тяжкий перехід, — сказав лоцман.

— Еге ж, часом дошкуляло, та дарма; шкода тільки, що згаяно багато часу, а я ненавиджу гаяти час.

Кажучи так, капітан Мак-Ельрат глянув назад, угору і вниз, а лоцман, стежачи за його поглядом, побачив німе, але виразне пояснення, чого саме згаяно час. Димар, пофарбований внизу ясно-жовтою фарбою, був білий від солі, а трубка свистка блищала кришталем на сонці, що випадково в цю мить визирнуло крізь хмари. Рятувальний човен зник з лівого борту, а залізні боканці були зігнуті й викручені, що свідчило про страшенну силу ударів хвиль, які тріпонули старого «Тріапсіка». Боканці з правого борту так само були порожні. Потрощені уламки рятувального човна валялись біля розбитого люка машинного відділу, закритого брезентом. Внизу, біля правого борту, лоцман побачив потрощені двері їдальні, абияк загороджені, щоб не заливало страшною хвилею. Боцман з матросом зняли з вантів димаря мотузяну чотирикутну сітку, що не подужала розбити тих страшенних хвиль.

— Двічі я говорив власникам про ці поганючі двері, — сказав капітан Мак-Ельрат. — Та вони відповідали, що й так добре. А цього разу хвиля була така велика, страшенно велика. Найбільша хвиля і зруйнувала все. Вона зірвала двері й шпурнула їх просто на стіл в кают-компанії, а також розбила господареву каюту. Він жалкував про це.

— Мабуть, вам чимало клопоту було, — співчутливо зауважив лоцман.

— Та було. Щось незвичайне діялось. Тоді загинув і мій помічник. Він стояв зі мною на містку, і я наказав йому перевірити клини на першому люку. Вода вільно доходила до нього, і я не був певний в ньому. Я хотів поглянути на цей люк і боявся, що може насунутись велика хвиля, бо вона вже насувалась з корми на місток. Слово честі, вона була величезна! Навіть нам на містку попало. Спершу я й не помітив, що зник мій помічник, бо тріски летіли, і треба було забити двері й закрити брезентом люк. А потім шукали, шукали його і ніде не знайшли. Рульовий сказав, що бачив його, коли він сходив по трапу, як насунулась на нас хвиля. Ми шукали його на носі, шукали в каюті, в кочегарці, на нижній палубі і кінець кінцем знайшли його там, по обидва боки щита парової труби, біля кермового коловорота.

Лоцман вилаявся від жаху й подиву.

— Так, — стомлено вів далі шкіпер,—по обидва боки парової труби. Кажу вам, його розрізало вздовж, як оселедця. Хвиля, мабуть, підхопила його на верхній палубі, протягла крізь машинний відділ і вдарила головою об щит. Щит врізався в нього, як у масло, пройшовши між очей крізь усе тіло, так що одна нога й рука опинилися по один бік щита, а друга нога й рука — по другий бік. Кажу вам, це було страшне видовище. Ми склали його докупи, загорнули в парусину й спустили в море.

Лоцман знову вилаявся.

— О, дарма, — запевнив його капітан Мак-Ельрат. — Втрата невелика. Той помічник не був путнім моряком. З нього був би путящий свинопас; даремно він сюди поліз.

Кажуть, є три категорії ірландців: католики, протестанти та північні ірландці. Ці північні ірландці — переселенці з Шотландії. Капітан Мак-Ельрат був з північних ірландців і хоч говорив, на думку більшості, як шотландець, але найбільше його дратувало, коли його вважали шотландцем. Перекопаний ірландець, він міцно тримався всього свого, хоч трохи копилив губу, коли згадували про південних ірландців, або навіть про жителів Оранжа. Сам він був пресвітеріанин, хоч від його общини лишилось всього п’ять чоловік, що завжди збирались на збори в Оранжі. Він жив на острові Мак-Джіл, де сім тисяч чоловік жили так дружно, спокійно й доброчесно, що на весь острів був тільки один полісмен і зовсім не було жодного трактиру.

Капітан Мак-Ельрат не любить моря і ніколи його не любив. Воно гнітило його, хоч було йому засобом до життя, тільки засобом; воно було йому місцем, де він працював, як іншому млин, майстерня чи контора. Романтика ніколи не співала йому своїх пісень, пісень сирени, і ніколи в його холодній крові не було бажання пригод. Він був позбавлений фантазії. Дивовижні глибини не були чимось надзвичайним. Шквали, урагани, смерчі та прибої були йому тільки перешкодою в дорозі, що дошкуляли судну на морі, а господареві на містку, — тільки перешкодою і нічим більше. Він на них дивився, а проте не бачив їх, оті чуда й дива далеких країн. Чи то палали йому перед очима чудові бронзові тропічні моря, чи то дмухали в лице люті вихорі на півночі Атлантичного океану, або десь далеко на півдні Тихого океану, — у спогадах його тільки лишались: розбиті двері кают-компанії, залита палуба й люки, витрата вугілля понад норму, довгі переїзди і змита несподіваною зливою свіжа фарба.

— Я знаю своє діло, — часто говорив він, але поза ділом було все те, чого він не знав, все, на що він дивився очима смертного, а проте не уявляв, що воно існує. Що він знав своє діло, в цьому власники були певні, бо інакше не доручали б йому командувати «Тріапсіком», зареєстрованим на три тисячі тонн, але містким на дев’ять тисяч тонн і оціненим у п’ятдесят тисяч фунтів.

Він став моряком не тому, що любив мореплавство, а тому, що така була його доля, тому, що в батька він був молодшим, а не старшим сином. Острів Мак-Джіл був невеликий, і землі на ньому вистачало тільки певній кількості землеробів. Для рівноваги зайве населення мусило шукати заробітку на морі. Так було протягом поколінь. Старший сип діставав у спадщину від своїх батьків ферму, а молодший ішов на море й борознив солону воду. Отож і Дональд Мак-Ельрат, син фермера і душею фермер, мусив кинути той ґрунт, який він любив, і йти на море, яке ненавидів; але така була його доля — орати море. І борознив він його вже двадцять років, суворо, вміло, байдуже, розсудливо, дбайливо, щиро й економно, почавши з юнги та помічника матроса на баку, далі став мічманом і капітаном парусника, звідти перейшов на пароплав і став другим офіцером, першим і кінець кінцем капітаном; спершу командував малими суднами, далі більшими і, нарешті, став капітаном на старому «Тріапсіку»; було це, безперечно, старезне судно, але варте своїх п’ятдесяти тисяч фунтів; воно могло ще перебути багато штормів, тягаючи по морях свій вантаж на дев’ять тисяч тони.

Із містка «Тріапсіка», з такого високого поста, що його він досяг у змаганні з іншими, він дивився на дублінський порт, який відкривався перед ним, на місто, спохмурніле під темним небом вітряного дня, на переплутаний узор щогл і снастей понад затокою.

Він повертався, двічі об’їхавши навколо світу, повертався після нескінченних мандрівок по далеких морях, приїздив додому, до жінки, якої не бачив двадцять вісім місяців, до дитини, якої ще зовсім не бачив і яка вже ходила й говорила. Він помітив, як унизу з дверей бака, наче кролі з сажа, виходили кочегари та прибиральники на огляд портового лікаря. То були китайці з невиразними, подібними до сфінксів, обличчями. Вони ходили якось по-своєму незграбно, волочачи ноги, наче грубе взуття було надто тяжке для їх тонких ніг.

Він на них дивився і не бачив їх; рукою провів під козирком кепі і машинально почухав щетину рудого волосся. Все, що відбувалось перед ним, було тільки фоном його мирних мрій, мрій, які часто виникали протягом довгих ночей на містку, коли старий «Тріапсік» гойдався на бурхливих хвилях океану, коли його палубу заливало, а снасті рипіли під натиском бурі, в сніжну хуртовину, чи під тропічною зливою.

У мріях він бачив ферму, будинок і вкриті соломою будівлі, дітей, що бавляться на сонці, на дверях свою добру дружину, чув, як мукали корови, кудкудакали кури й били копитами коні в стайні на сусідній батьківській фермі, а далі бачив безлісі, хвилясті лани, обгороджені й добре оброблені, що простяглися до гребнів гладеньких, невеликих пагорків. Це була його мрія, його привиддя, його романтика і пригода, мета всіх зусиль, найвища нагорода за те, що різав він солону воду і прокладав довгі-довгі борозни навколо світу, женучи по морях свого плуга.

Такий невибагливий і простий своєю тугою за домом, цей чоловік, що стільки мандрував, був далеко простішим і невибагливішим за селянина. Його батькові пішов сімдесят перший рік, але він жодної ночі ніде не ночував, крім свого власного дому, на своєму ліжку на острові Мак-Джіл. На думку капітана Мак-Ельрата, то був ідеал життя, і він дивувався, що є такі люди, які без ніякого примусу кидають ферму і йдуть у море. Цій мандрівній людині увесь світ був такий знайомий, як іншому шевцеві, що сидить у своїй майстерні, знайоме все село. Капітанові Мак-Ельрату світ був селом. У своїй уяві він бачив вулиці на тисячу миль завдовжки, а то й довші; обминаючи миси, або потрапляючи в тихі затоки, він бачив перехрестя, від якого шлях ішов в один бік до розквітлих полів і теплих морів, а в другий — до невпинних штормів та небезпеки великих західних бур. Яскраво освітлені міста видавались йому крамницями на цих довгих вулицях, крамницями, де укладають угоди, набивають засіки, навантажують чи вивантажують товари, де він від своїх господарів з Лондона одержує накази, куди йому далі пливти довгими вулицями моря — по новий вантаж, чи везти товар туди, де ваблять шилінги та пенси, і куди страховщики не забороняють іти кораблям. Але як же нудно було дивитися на все, і якби не заробіток, то яка користь була б з тих мандрівок?

То було в Кардіффі два роки й чотири місяці тому, як він востаннє попрощався з жінкою, вирушивши до Вальпараїсо з вантажем вугілля 9 тисяч тонн. Із Вальпараїсо він порожняком поїхав до Австралії — це шість тисяч миль; наприкінці довелось витримати шторм із малим запасом вугілля. Узявши вугілля, проїхав шість тисячі миль до Орегона, а звідти з різним вантажем до Японії та Китаю. Звідти до Яви, де навантажив цукор для Марселя, а тоді назад Середземним морем у Чорне. Потім у Балтімору, везучи туди руду; але їх тіпав шторм, і знову не стало вугілля і треба було заїхати в Бермуду. Далі, терміново зафрахтований до Норфолка, Вірджинії, і там, навантаживши таємниче, контрабандне вугілля, поплив до Південної Африки з наказу таємничого прикажчика-німця, якого посадили на борт зафрахтовщики судна. Потім поїхали на Мадагаскар, роблячи з наказу прикажчика по чотири вузли, бо побоювались, що російському флоту знадобиться це вугілля. Плутанина, затримки, довге чекання на морі, міжнародні ускладнення (увесь світ цікавився старим «Тріапсіком» та його контрабандним вантажем), і ось вони їдуть до Японії в морський порт Сасебо. Повернувшись до Австралії, вдруге зафрахтовані, забрали вантаж різного краму в Сіднеї, Мельбурні та Аделаїді і повезли до острова Маврікія, Лоренісо Марксе, Дурбан, в затоку Альбоа, в Капштадт. З наказу власників їхали до Цейлону, а з Цейлону до Рангуна по вантаж рису для Ріо-де-Жанейро. Звідти до Буенос-Айреса і там навантажували маїс для Англії, або для континенту, спиняючись у Сен-Вінсенті, і, одержавши наказ, рушили до Дубліна. Два роки й чотири місяці — вісімсот п’ятдесят днів, за корабельним журналом, — їздили вони на сотні миль тими довгими морськими вулицями і знову повернулися до Дубліна. Йому все це вкрай остогидло.

Мале буксирне судно підхопило «Тріапсік» та з грюкотом і стукотом, під крики команди, не поспішаючи, посуваючись то вперед, то назад, стукаючись носом, потягло старого, морського розбитого бродягу крізь ворота в кінець доку. З корми і з борту викинули на берег линву. Біля доку вже зібралась невелика купка щасливців, що живуть на суходолі.

— Стоп! — густим басом наказав капітан Мак-Ельрат, а третій офіцер запрацював підоймою машинного телеграфу.

— Сходні! — гукнув другий офіцер і, коли наказ виконали, сказав: — Єсть!

Сходні були останнім актом. «Єсть» означало відпустку. Мандрівку закінчено, і команда нетерпляче посунула вперед по іржавій палубі, де лежали вже спаковані мішки, налагоджені на берег. Матроси вже відчували на губах смак землі; те саме й шкіпер відчував, коли, бурмочучи, прощався з лоцманом, який залишав судно. Сам він спустився в свою каюту. На палубі скупчилися біля трапу митні урядовці, оглядач, службовці агентств та вантажники. Швидко віддавши накази, капітан вийшов з своєї каюти, бо агент ждав на нього, щоб іти в контору.

— Чи сповістили дружину?— замість привітання спитав капітан агента.

— Так, послали телеграму зразу ж, як тільки довідались про ваш приїзд.

— Вона, мабуть, приїде ранішнім поїздом, — вирішив шкіпер і пішов умитися й перемінити одежу.

Він востаннє кинув оком на кабіну і на дві фотокартки на стіні — одну дружини, а другу дитини, якої що й не бачив. Він ввійшов у каюту, обшиту кедровими та кленовими панелями. Там стояв довгий стіл, за яким він їв сам увесь цей нудний час, хоч за нього можна було посадити й десятеро; ні сміху, ні балачок, ні дискусій не було чути в цій їдальні. Він мовчки й похмуро їв; мовчав і той азіат, що, тихо рухаючись, йому слугував. І враз йому спало на думку, який самотній він був оці два роки з лишком. Усі прикрості й тривоги доводилось затаїти в собі. Ніхто з ним не поділяв їх. Обидва офіцери були надто молоді й легковажні, а помічник надто дурний. Не було чого радитися з ним. Єдиною співмешканкою його, що жила з ним у каюті, була відповідальність. Вони разом обідали й вечеряли, разом ходили по містку і разом спали.

— Ну! — прошепотів він до своєї похмурої спільниці, — я відкараскався від тебе… хоч на тиждень.

Зійшовши на берег, він випередив останніх матросів з їхніми дорожніми мішками і в агентстві із звичайною тяганиною закінчив свої корабельні справи. Коли йому запропонували випити, він узяв собі молока й соди.

— Я не член товариства тверезості, — пояснив він, — але все своє життя не любив ні пива, ані віскі.

Зразу після полудня, виплативши своїй команді платню, він поспішив до приватної контори, де (йому вже сповістили) ждала його дружина.

Спершу він глянув на неї, хоч йому дуже кортіло подивитись на дитя, що сиділо на стільці поруч. Міцно обійнявши її, він відхилився трохи й дивився на її обличчя довго й уважно, вдивляючись у кожну рису на ньому і дивуючись, що за цей час воно ніяк не змінилося. «Ніжна людина», подумала про нього жінка, хоч думка його помічників, якби спитали їх, була б інша: «сувора й сердита людина».

— Ну, Енні, як почуваєш себе? — спитав він і знову пригорнув її до себе.

Він, відхилившись, дивився на неї; з цією жінкою він був одружений десять років, але знав її дуже мало. Вона була йому майже чужа, чужіша за його слугу-китайця і, безперечно, чужіша за його офіцерів, яких він бачив день у день протягом восьмисот п’ятдесяти днів. Одружений десять років, він за цей час не прожив з нею й дев’яти тижнів, яких ледве вистачило б на медовий місяць. Щоразу, приїздивши додому, він знову знайомився з нею. Така доля судилася всім, хто йшов борознити солоне море. Ті люди мало знають своїх жінок, а ще менше своїх дітей. Його старший механік, короткозорий, старий Мак-Ферсон, оповідав, що, коли він повернувся додому, його вигнав власний син, чотирирічний хлопчина, який ще не бачив свого батька.

— Оце паша дитина? — спитав шкіпер, нерішуче простягаючи руку до щічки дитини.

Але хлопчик відсунувся від нього, ховаючись за матір.

— О! — скрикнула вона, — він ще не знає свого власного татка.

— І я його не знаю. Присягаюсь, я не впізнав би його в натовпі, хоч, здається, в нього ніс подібний до твого.

— І твої очі, Дональде. Поглянь на них. Це твій тато, дитинко. Поцілуй його, ти ж маленький мужчина.

Але дитя притулилось до неї з виразом ще більшого страху й недовіри, а коли батько спробував узяти його на руки, воно мало не заплакало.

Шкіпер підвівся і, щоб якось замаскувати прикрість, витяг годинника й глянув на нього.

— Час, Енні, — сказав він. — Поїзд скоро відійде.

У поїзді він спочатку сидів мовчки і дивився на жінку та дитину, що засинала у неї на руках, або поглядав у вікно на лани, які бігли назустріч їм, на зелені безлісі пагорби, що невиразно маячіли крізь густу сітку дрібного дощу. В купе вони сиділи самі. Коли хлопець заснув, жінка поклала його на лаві і добре загорнула. Розпитавши про здоров’я родичів та приятелів і вислухавши плітки острова Мак-Джіл та відомості про погоду й ціну на землю та збіжжя, капітан Мак-Ельрат вирішив, що треба оповісти любій дружині про свої мандрівки в усі кінці світу. Але те, що він оповідав, не була чарівна казка про чудові, квітучі країни або таємничі східні міста.

— А яка Ява? — спитала вона.

— Страшенна пропасниця. Половина команди там захворіла, і ми мало працювали. Увесь клятий час тільки хіну та хіну ковтали. Всі матроси щоранку пили натщесерце хіну та джін. А ті, що не хворіли, удавали з себе хворих.

Вдруге спитала вона його про Ньюкасл.

— Вугілля й вугляна курява — от і все. Погане місто. Від мене там втекло два китайці-кочегари. Власники заплатили за них урядові штрафу по сто фунтів за кожного. «Ми дуже жалкуємо, — писали вони мені (я одержав їхнього листа в Орегоні). — Ми дуже жалкуємо, що втекло двоє китайців із вашої команди, і радимо надалі бути обережнішим». Бути обережнішим! Обережнішим я вже не міг бути. Китайцям треба було виплатити по сорок п’ять фунтів платні кожному, і я не думав, що вони тікатимуть.

— Але це такий власницький спосіб: «Ми дуже жалкуємо», «ми просимо попереджати», «ми радимо», «ми не розуміємо» і так далі. Проклята вантажна помийниця! А вони думають, що я можу їздити нею як «Луканією» і не палити вугілля. Та й з гвинтом. Було ж мені. Він був старий, залізний, на кінцях зігнутий, і з ним ми не могли швидко йти. Зробили новий, бронзовий, дев’ятсот фунтів коштував. Вони хотіли повернути свої витрати, а в мене саме поганий перехід був, ми щодня проходили малу відстань. «Ми жалкуємо й зауважуємо, що від Вальпараїсо до Сіднея ви довго йшли, проходячи по сто шістдесят сім миль на годину. Ми сподівалися кращих наслідків від нового гвинта. Ви мусили проходити по двісті шістдесят миль щодня».

— А ми ж ішли взимку: вітер, злива, шторми майже весь час; так ішли сім днів, ще й з машинами, що раз у раз спиняються, та й вугілля обмаль, а помічник мій такий дурний — навіть не міг розглядіти вночі ліхтарів на пароплавах і все викликав мене на місток. Я їм написав пояснення, а дістав відповідь: «Консультант навігації каже, що ви надто далеко ухилялись на південь» і «ми сподіваємося кращих наслідків від нового гвинта». Консультант навігації! Береговий лоцман! Це була правильна широта для зимового переходу від Вальпараїсо до Сіднея.

А коли я йшов до Окленда, то ледве вистачило вугілля; я шість днів не палив, бо треба було заощаджувати (тільки дев’ять тонн у мене лишалося). Я все тривожився, що ми гаємо час і втрачаємо на цьому, і, щоб заощадити гроші власникам, я без лоцмана ввів судно в порт. Лоцман був не обов’язково потрібний. А в Йокагамі кого ж я стрів! Капітана Робінсона з «Діапсіка». Ми говорили про порти в Австралії, і він зразу спитав: «До речі, про Окленд… Ви, капітане, звичайно, ніколи не були в Окленді?» — «Ні, — кажу, — я був там і навіть нещодавно». — «О, — мовив він, люто глянувши, — так це ви той меткий капітан, що дав власникам привід послати мені цього листа: «Ми зауважуємо вам, що ви витратили п’ятнадцять фунтів на лоцмана в Окленді. Одне наше судно було недавно там і не робило таких витрат. Ми просимо вас зважити на те, що не було особливої потреби брати лоцмана і радимо вам надалі не робити непотрібних витрат».

А хіба вони хоч словом згадали мені про ті п’ятнадцять фунтів, що я зберіг їм? Не згадали. Вони послали листа капітанові Робінсону з доганою, що не заощадив їм п’ятнадцять фунтів, а мені писали: «Зауважуємо вам, що ви витратили в Окленді дві гінеї на лікаря». А я витратив їх на двох китайців. Я думав, що в них «бері-бері», через це й послав по лікаря. Через тиждень я поховав їх обох у морі. А вони: «Будь ласка, поясніть цю незвичайну витрату», а капітанові Робінсону: «Просимо вас зважити, що ми вважаємо зайвою вашу витрату на лоцмана».

А хіба я не телеграфував їм з Ньюкасла, сповіщаючи, що їхня стара помийниця потребувала сухого доку? Сім місяців вона не була в доку, а нема гіршого на світі місця, як західний берег. Але вони вже зафрахтували судно під вугільний вантаж до Портленда. «Арата», судно Вур Лайн, вийшла з порту разом з нами до Портленда; старий «Тріапсік» проходив по шість, а, як добре йшов, то й по сім вузлів. А в Комоксі, де я брав вугілля, я одержав від власників листа. Сам господар підписав його, а внизу власноручно дописав: «Арата» випередила вас на чотири з половиною дні. Я розчарований». Розчарований! А я ж телеграфував їм із Ньюкасла. Коли наше судно ввели в сухий док в Портленді, то на ньому були бакенбарди з фут завдовжки, черепашки завбільшки, як мій кулак, а устриці, як невелика тарілочка на підливу. Після того два дні чистили док від черепашок та всякої всячини.

А то ще була справа з решіткою в Ньюкаслі. Фірма зробила її важчою, ніж призначив інженер, але забула змінити різницю. В останній момент, коли я вже збирався від’їздити, вони приїздять до мене з рахунком: «Доплата за решітку шість фунтів». Вони були на судні, і Мак-Ферсон погодився на цей рахунок. Я сказав, що це мене дивує, і не хотів заплатити. «Значить, ви не довіряєте старшому механіку?»— кажуть вони. — Довіряю, — відповів я, — але не бачу його підпису. їдьмо зі мною на судно. Човен одвезе вас туди й назад, і вам за це не доведеться платити. Тоді ми побачимо, що скаже Мак-Ферсон».

Але вони не поїхали. У Портленді я одержав рахунок з листом. Я не звернув уваги. У Гонгконгу я одержав листа від підприємців. Фірма послала рахунок їм. Я написав їм з Яви пояснення. А в Марселі знов одержав від власників листа: «За додаткову роботу в машинному відділі — шість фунтів. Механік підписав, а ви не заплатили. Хіба ви не покладаєтесь на чесність механіка?» Я відповів їм, що покладаюсь, і пояснив, що рахунок був за зайву вагу решітки, і що це правильно. А хіба вони заплатили? Ні, вони повинні дослідити все. А потім якийсь службовець у конторі заслаб, і рахунок загубився. І листування пішло й пішло. Я одержав листи від власників і від фірми: «За помилкову вагу решітки шість фунтів»; одержував у Балтіморі, в бухті Делагоа, в Моджі, в Рангуні, в Ріо і в Монтевідео. І ще й досі не скінчилося. Скажу тобі, Енні, не легко догодити власникам.

Він на мить замислився і тоді обурено пробурмотів: — За помилку в решітці шість фунтів.

— Чи чув ти про Джеймі? — під час паузи спитала жінка.

Капітан Мак-Ельрат заперечливо похитав головою.

— Його змило з корми разом з трьома матросами Де?

— Біля Горна. Він був тоді на «Торнсбі».

— Вони поверталися додому?

— Так, — хитнула вона головою. — Ми одержали звістку про це тільки три дні тому, його жінка вмирає з розпачу.

— Джеймі був добрий чолов’яга, — сказав Мак-Ельрат, — але впертий був, і нелегко з ним працювати. Ми були з ним разом помічниками на «Ебоні». І от Джеймі немає.

Знову помовчали, але жінка порушила мовчання, запитавши:

— А ти чув про «Бенкшайр»? Мак-Дугал розбився на ньому в Магелановій протоці. Не далі як учора було про це в газеті.

— Жахливе місце ота Магеланова протока, — сказав Мак-Ельрат. — Мій проклятий помічник двічі мало не посадив мене там на мілину, коли проходили тією протокою. Він був ідіот, божевільний якийсь. Я й на хвилину не міг лишити його на містку. Коли ми підходили до Вузького Коліна, година була препогана, сніжна хуртовина. Я в рубці і даю йому розпорядження про зміну курсу: «Зюд-ост-ост», кажу я йому, — «Зюд-ост-ост, сер», повторює він. Хвилин за п’ятнадцять я вийшов на місток. «Чудно якось, — каже мені помічник, — я зовсім не пам’ятаю цих островів біля входу в Вузьке Коліно». Я глянув на ті острови й закричав рульовому: «Клади руль на правий борт!» Треба було бачити, як старий «Тріапсік» страшенно круто повернув. Я підождав, поки перестав іти сніг і тоді, — як тобі сподобається? — побачив, що Вузьке Коліно було на схід, а острови біля входу в затоку — на південь. «За яким курсом ви йшли?» спитав я рульового. «Зюд-ост, сер», відповів він. Я глянув на помічника. Що я міг йому сказати? Я ледве не вбив його. Різниця на чотири румби. Ще хвилин п’ять, і старий «Тріапсік» загинув би.

А хіба не те саме було, коли ми проходили протокою на схід? Нам досить було б чотирьох годин, якби була добра погода. Я цілих сорок годин був на містку. Я показав помічнику курс і сказав, щоб огонь Асктарського маяка був за кормою. «Не беріть далі за норд-вест». І я спустився вниз, щоб поспати. Але від тривоги не міг спати. «Що таке ці чотири години проти тих сорока, що я пробував на містку?» подумав я собі. А за ці чотири години помічник може занапастити судно. «Ні», сказав я сам собі і встав.

Умившись і випивши чашку кави, я вийшов на місток. Глянув на вогонь Асктарського маяка. Маяк був на норд-вест-весті, і старий «Тріапсік» був майже на мілині. Хіба не ідіот той помічник? Можна було через борт побачити по кольору води. Це, скажу тобі, була пересторога старому «Тріапсіку». Двічі за тридцять годин мій помічник ледве не посадив нас на мілину, якби я не нагодився.

Капітан Мак-Ельрат своїми невеликими синіми очима глянув лагідно й здивовано на сплячу дитину; дружина поспішила відвернути його увагу від спогадів.

— Ти пам’ятаєш Джіммі Мак-Кауля? — спитала вона. — Ти ходив до школи разом з двома його хлопцями. Старий Джіммі Мак-Кауль, що його ферма за будинком доктора Гейторна.

— А, знаю, а що з ним сталося? Він умер?

— Ні, але він спитав твого батька, коли ти останній раз поплив до Вальпараїсо, чи бував ти там раніше. А коли твій батько відповів, що не бував, Джіммі сказав: «А як же він знайде туди дорогу?» А батько й відповів: «Це дуже просто, Джіммі. Уяви, що ти їдеш до кого-небудь, хто живе в Белфасті. Белфаст велике місто, Джіммі, і як же тобі знайти дорогу?» «Язик довів би, — відповів Джіммі. — Я питав би стрічних людей». «Я ж казав тобі, що це просто, — промовив твій батько. — Так само й мій Дональд знайде дорогу до Вальпараїсо. Він питатиме кожне судно, яке йтиме по морю йому назустріч, доки не натрапить на таке, що йде з Вальпараїсо, і капітан цього судна покаже йому дорогу». А старий Джіммі почухав потилицю й сказав, що він зрозумів, і що, справді, дуже просто.

Капітан затрусився від сміху, і його стомлені сині очі на мить повеселішали.

— Той чолов’яга, мій помічник, був такий тонкий, як ми з тобою, коли скласти нас докупи, — промовив він згодом, і очі йому злегка заблищали від цього дотепу. Але блиск той швидко зник, і сині очі потемнішали. — Що він зробив у Вальпараїсо! Тільки й усього, що вивантажив шістсот сажнів кабеля і не взяв розписки від перевізника. Я в цей час брав митне свідоцтво. Коли ми вийшли в море, я довідався, що помічник не взяв розписки за кабель.

«Так ви не взяли розписки?», спитав я.

— «Ні, — відповів він. — Кабель повезли просто в агентство».

«Хіба ви з учорашнього дня плаваєте на морі, що й досі не знаєте, що помічник не повинен видавати вантажу без розписки, особливо на західному березі? Що перешкодить перевізникові вкрасти кілька сажнів кабеля?»

Так і вийшло, як я сказав. Шістсот сажнів здано з нашого борту, але агентство одержало тільки чотириста дев’яносто п’ять. Перевізник присягався, що одержав від помічника тільки чотириста дев’яносто п’ять сажнів. У Портленді я дістав від власників листа. Вони лаяли за це не помічника, а мене, а я ж тоді був на березі в справі судна. Не міг же я бути одночасно в двох місцях. І досі одержую листи від власників і від агентства.

З того помічника поганий моряк був; він не дбав про інтереси власників. Він хотів посварити мене з Торговельною Палатою, бо я взяв вантажу більше, ніж належало. Він усе говорив про це боцманові. Потім сказав мені в очі, що я навантажив на півдюйма більше за ватерлінію. Це було в Портленді, де ми брали свіжу воду і йшли до Комокса, щоб навантажити вугілля та взяти прісної води. Скажу тобі, Енні, це була правда, бо коли ми навантажили вугілля, судно було на півдюйма глибше за ватерлінію. Але цього я нікому не скажу, тільки тобі. А той дурний помічник хотів донести на мене Торговельній Палаті і тільки про це й мріяв, аж поки його не розрізало навпіл щитом парової труби.

Він був дурний. Навантаживши судно в Портленді, я мав узяти ще шістдесят тонн вугілля, щоб вистачило до Комокса. За навантажування плашкоутом було накладно платити, а не було місця біля вугляного доку. Біля нього стояв французький барк, і я спитав його капітана, скільки він візьме, коли після денної роботи поступиться для мене місцем на кілька годин. «Двадцять доларів», відповів він. Ця ціна для власників була вигідніша, ніж платня за плашкоут, і я на це пристав. Тієї ж ночі, як потемнішало, я підійшов і навантажив вугілля. Потім ми відійшли в течію, звичайно, під паром, щоб кинути якір.

Ми мусили виходити кормою вперед, бо щось зіпсувалось у машині. Старий Мак-Ферсон сказав, що він полагодить вручну, але це забере час. Я відповів «гаразд». Лоцман був у нас на борту. Течія силенна, а навпроти нас, тільки нижче, стояло судно з ліхтерами[1] по обидва боки. Я бачив на судні ліхтарі, але на ліхтерах їх не було. Важко вести під паром велике судно, та ще коли Мак-Ферсону доводилось близько пропливати повз те судно, щоб дістатися у кінець доку. І от, пропливаючи, саме тоді, як я передав Мак-Ферсону напрямок, ми вдарили кормою об ліхтер.

«Що це?» — спитав лоцман, коли ми стукнули.

«Не знаю, — відповів я, — і сам дивуюсь».

Як бачиш, лоцман не дуже розумівся на своїй роботі. Ми скерували судно на своє місто, кинули якір, і все пішло б гаразд, якби не той проклятий ідіот помічник.

«Ми розбили ліхтер», сказав він, підіймаючись сходами на місток, а лоцман стоїть та прислухається.

«Який ліхтер?» спитав я.

«Отой, що біля судна», відповів помічник.

«Я не бачив ніякого ліхтера», кажу я і добре наступаю йому на ногу.

Коли лоцман пішов, я й кажу помічникові:

«Якщо ви, чоловіче добрий, нічого не тямите, то, ради бога, не роззявляйте свого рота, коли вас не питають».

«Але ж ми розбили той ліхтер, хіба ви не бачили?» сказав він.

«Хоч би ми й розбили, але не ваше діло говорити про це лоцману, і затямте собі: я не припускаю, що там був якийсь ліхтер».

А другого ранку, коли я одягався, стюард каже мені: «Там, сер, один чоловік хоче вас бачити». — «Веди його сюди», кажу. Він прийшов. «Сідайте», кажу. Він сів.

Це був власник того ліхтера, і коли він розповів мені все, я й кажу: «Ніякого ліхтера я не бачив».

«Що це ви? — каже він. — Не бачили двохсоттонного ліхтера завбільшки з будинок? Він же стояв коло судна».

«Коли я йшов, то дивився на ліхтарі судна, — відповів я, — і знаю, що його не зачіпав».

«Але ви зачепили ліхтер, — сказав він. — Ви розбили його. Ви зробили мені на тисячу доларів збитку і заплатіть за це».

«Ось що, містер, — відповів я, — коли я веду вночі судно, я дотримуюсь закону, а закон наказує мені керуватись ліхтарями на суднах. На вашому ліхтері не було ліхтарів, а я не повинен остерігатися ліхтерів, які не вивішують ліхтарів.

«Ваш помічник каже…» почав він.

«К лихій годині помічника, — сказав я. — А хіба на вашому ліхтері був ліхтар?»

«Ні, не було, — відповів він, — але була ясна ніч, і світив місяць».

«Ви, здається, знаєте своє діло, — промовив я. — Але дозвольте вам сказати, що і я добре знаю своє і не обминаю ліхтерів без ліхтарів. Якщо ви думаєте розпочати справу, прошу. Стюард проведе вас. Прощайте!»

Отак на цьому й скінчилося. Але це показує тобі, який був нікчемний той помічник. Я гадаю, всі власники мусять радіти, що його розрізало навпіл ударом об той щит парової труби. Він мав руку в конторі, через те й держали його.

— Скоро продаватимуть ферму Віклея, це мені сказали агенти, — промовила жінка, лукаво стежачи, яке враження справить на нього її повідомлення.

На мить його очі захоплено заблищали, і він випростався, як людина, що хоче взятися до якогось приємного діла. Ця ферма була його мрією: вона межувала з фермою його батька, а від її рідних була не далі як за милю.

— Ми купимо її, — сказав Мак-Ельрат, — хоч про це нікому не скажемо, доки не заплатимо грошей. Я чимало заощадив за цей час, хоч тепер платять не дуже добре, але ми матимемо затишне гніздечко. Я поговорю з батьком і віддам йому гроші, щоб були під рукою, і коли я буду на морі, він зможе купити ферму, як оповістять продаж.

Він протер запітнілу зсередини шибку і дивився у вікно на заливний дощ, крізь який нічого не міг розгледіти.

— Коли я був ще молодим, то боявся, щоб власники не пустили мене з торбою. Та я ще тепер боюся, щоб не звільнили. А коли ферма буде моя, я більше не боятимусь. Препогана робота — борознити море. Я плаваю по всіх морях, у всяку погоду, в небезпеку. Плаваю судном, оціненим у п’ятдесят тисяч фунтів, у сто тисяч фунтів, у півмільйона доларів, як кажуть янкі, і за все дістаю якусь дурницю — двадцять фунтів на місяць. Хто на суші візьметься за таку дрібницю — двадцять фунтів — провадити якесь діло на сотні тисяч фунтів? Та ще морока мені з такими господарями, з тими власниками, з фрахтовщиками та Торговельною Палатою: всі тягнуть у різні боки. Власники хочуть, щоб я швидше їхав і наплював на риск; фрахтовщики — щоб безпечно довіз усе, Торговельна Палата хоче, щоб їхав обережно, а обережність завжди затримує. Три різних господарі, і всі три можуть занапастити тебе, якщо не виконаєш їх суперечливих бажань.

Почувши, що поїзд уповільнює хід, Мак-Ельрат знову глянув крізь шибку. Він підвівся, застебнув пальто, підняв комір і незграбно взяв на руки дитину, яка й досі спала.

— Я побачуся з батьком, — мовив він. — Коли буду на морі в той час, як оповістять продаж, гроші в нього будуть під рукою, і він не пропустить цього випадку й купить. Тоді власники нехай пускають мене з торбою, якщо спаде їм таке на думку, тоді я буду ввесь час з тобою, Енні, а море нехай хоч западеться.

На їхніх обличчях з’явився вираз щастя. На мить перед очима їх стало те саме затишне видіння спокою. Енні нахилилась до чоловіка, і коли поїзд спинився, вони поцілувалися над сплячою дитиною.