Mio, мій Mio

Так, настав ранок, гарний, погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було.

Ох, який то був гарний день! Такого дня якраз би гратися. Я глянув на воду, побрижену ранковим вітерцем. Мені закортіло кинутись в озеро — адже кожному кортить скочити у воду, як він дивиться на неї згори. Може, не завжди, але майже завжди кортить. Я уявив собі, як бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині, а на поверхні води почали розходитись великі кола, що дедалі більшали й більшали і розійшлися по всьому озері. Дуже приємно було дивитися на них.

Але я не мав часу стояти, поки ті кола зникнуть. Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.

Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. В них не було жодного чорного вивідувача. Вони всі десь ділися. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.

Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся.

Я відчинив двері до нашої в’язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він весь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:

— Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.

— Тепер уже нема чого тривожитися,— відповів я.

Ми обидва були такі раді, що тільки дивились один на одного і сміялися.

— Тепер ходімо звідси,— сказав я.— Ходімо і більше сюди не вертаймося.

Ми взялися за руки й вибігли з замку лицаря Като. Ми опинилися на подвір’ї. І хто б, ви думали, кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко.

Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови й зашепотів йому на вухо:

— Мій Мірамісе, мій Мірамісе!

Він дивився на мене відданими очима, і я знав, що він так само тужив за мною, як я за ним.

Посеред подвір’я стримів стовп, а біля нього лежав ланцюг. І я збагнув, що Міраміс теж був зачарований. Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив’язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами. Тепер їм уже не доведеться плакати. Скоро їхнє лошатко повернеться назад.

— А де решта тих, кого викрав лицар Като? — спитав Юм-Юм.— Де ділися зачаровані птахи?

— Їдьмо до озера й пошукаймо їх там,— сказав я.

Ми сіли на Міраміса, а лошатко чимдуж побігло за нами.

Ми виїхали з замку, і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння.

— Замку лицаря Като більше немає,— сказав Юм-Юм.

— Так, від нього лишилося саме каміння,— додав я.

Від скелі, на якій стояв замок, до озера в’юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко. І ми щасливо з’їхали вниз.

На кам’яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.

— О, та це ж брати Нонно! — вигукнув Юм-Юм.— І сестричка Грі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!

Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і сказав тихо, ніби не хотів, щоб хтось почув його слова:

— Я дуже радий, що ти взяв мого плаща. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

А одна дівчинка, сестричка Їрі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихо сказала:

— Я дуже рада, що моя ложечка в тебе. І дуже рада, що ми вже не зачаровані.

Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:

— Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

— Тепер той меч знов лежить на дні озера,— мовив я.— Та хай собі лежить, бо нам ніколи більше не треба буде ніякого меча.

— Не треба. І ми б не змогли його вдруге витягти звідти,— сказав брат Нонно,— бо ми вже не зачаровані птахи.

Я обвів поглядом дітей і спитав:

— А хто з вас ткалина дочка?

Запала тиша. Діти мовчали.

— Хто з вас ткалина дочка? — спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.

— Ткалина дочка звалась Мілімані,— озвався нарешті брат Нонно.

— А де вона? — спитав я.

— Он там лежить,— відповів брат Нонно.

Діти розступилися. На кам’яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.

— Вона налетіла на смолоскип,— пояснив брат Нонно.

Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене!

Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!

— Не сумуй,— сказав брат Нонно.— Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть.

— Хай і так, але ж вона загинула,— в розпачі сказав я.

Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки і сказав:

— Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані. Бо ми підемо додому, тільки ще заспіваємо тобі нашу пісню.

Діти посідали на кам’яну плиту навколо дівчинки й заспівали пісню, яку самі склали для неї:

Сестричко наша, о Мілімані!

Сестричка наша в озеро впала,

в озеро впала, спаливши крильця.

О Мілімані, о Мілімані!

Тихенько спиш ти і вже не встанеш,

не встанеш більше, не злинеш більше

з сумним квилінням над темним плесом.

— Не злине над темним плесом, бо його вже немає,— сказав Юм-Юм.— Є тільки ласкаве озерце. І хвильки в тому озерці співають про Мілімані, що заснула на його березі.

— Якби її було в що загорнути,— сказала сестричка Їрі.— В щось м’якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.

— Загорнемо її в мій плащ,— мовив я.— Загорнемо у ту тканину, яку виткала її мати.

Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м’якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані. Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м’якше лежати на кам’яній плиті.

І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала:

— Яке блакитне озеро!

Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи, що вона ожила.

На озері з’явився човен. Хтось дужими ударами весел борознив його поверхню. Коли човен приплив ближче, ми впізнали тих, що сиділи в ньому. То були Зброяр і старий Ено.

Невдовзі їхній човен уперся в кам’яну плиту, і вони вискочили на берег.

— А що я казав! — громовим голосом вигукнув Зброяр.— А що я казав! Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.

До мене підійшов схвильований Ено.

— Я хочу тобі щось показати, королевичу Mio,— мовив він і простяг до мене зморщену руку.

На долоні в нього лежав зелений листочок, маленький гарний листочок, тендітний, ніжний, ще блідий, з тоненькими прожилками.

— Це з Мертвого Лісу,— сказав Ено.— Я знайшов його на дереві в Мертвому Лісі годину тому.

Він задоволено кивнув сивою, скуйовдженою головою.

— Я щодня ходитиму до Мертвого Лісу дивитися, чи не з’являться там ще якісь зелені листочки,— повів далі він.— А цей візьми собі, королевичу Mio.

Він поклав листочок мені в руку. Мабуть, думав, що кращого подарунка й бути не може. Потім знов кивнув головою і сказав:

— Я вболівав за тебе, королевичу Mio. Сидів у своїй хатині і вболівав за тебе. Хотів, щоб тобі пощастило.

— А що я казав! — втрутився Зброяр.— Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.

— А як ви повернули собі човна? — спитав я Зброяра.

— Мені його пригнали хвилі,— відповів він.

Я глянув на гору по той бік озера, де була Зброярева кузня і стояла хатина Ено. На озері з’явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини та заток, і в них сиділи незнайомі люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду. Адже вони досі ніколи не бачили сонця. А тепер воно ясно світило над озером, над навколишніми скелями, і всюди було гарно й весело. Тільки велика купа каміння на замковій скелі була негарна. Та я подумав собі, що колись вона заросте мохом. Колись м’який зелений мох сховає під собою те каміння, і ніхто не знатиме, що там був замок лицаря Като.

Я колись бачив гарні квітки, що люблять рости в моху. Вони скидаються на малесенькі дзвоники й ростуть у розколинах між камінням. Колись, може, такі маленькі рожеві дзвоники виростуть у моху на руїнах замку лицаря Като. І ті руїни стануть гарні.

Дорога додому була далека, але неважка. Менші діти їхали на Мірамісі, а найменші, зовсім маленькі,— на лошатку. Їм було дуже весело їхати на ньому. Ми, решта, йшли пішки аж до Пущі.

Ми добралися до неї вночі, і вона обернулася в Пущу Місячного Сяйва, так самісінько, як першого разу. Між деревами залягала тиша. Та ось Міраміс заіржав голосно й нестримно, і десь далеко з Пущі йому у відповідь заіржали сто білих коней, так само голосно й нестримно. Ті коні мчали до нас, і їхні копита лунко били в землю. Лошатко теж почало іржати. Воно намагалося іржати так голосно й нестримно, як великі коні, але в нього виходило тихе, смішне іржання, майже нечутне. Та коні однаково почули його. Ох, як же вони зраділи, що лошатко вернулося додому! Вони з’юрмилися навколо нього, всі хотіли підійти якнайближче, торкнутись його, переконатися, що воно справді вернулося додому.

Тепер ми мали сто коней, тож не було потреби йти далі пішки. Кожна дитина мала коня. Сам я сів на Міраміса, а Юм-Юм, як завжди, позад мене, бо не хотів їхати на жодному коні, крім Міраміса. Одна дівчинка, найменша з усіх, їхала на лошатку.

Ми мчали Пущею, і яка ж гарна була та сотня білих коней у місячному сяйві!

Скоро ми побачили між деревами щось біле. То були розквітлі яблуні навколо ткалиної хатини. Білі кучугури тендітного яблуневого цвіту навколо хатини, що була достоту ніби хатина з казки. З неї долинало клацання верстата, і Мілімані сказала:

— Моя мати тче.

Вона зіскочила з коня перед самою хвірткою, помахала нам рукою і сказала:

— Я така рада, що приїхала додому! Така рада, що приїхала додому, поки не відцвіли яблуні!

Вона побігла стежкою поміж яблунями і зникла в хатині. І зразу ж верстат перестав клацати.

Але нам ще було далеко додому, до Острова Зелених Лук, а я дуже хотів швидше опинитися там, у свого тата-короля. Сто білих коней на чолі з Мірамісом знялися над Пущею, вище за високі гори, й полетіли над хмарами в напрямку Острова Зелених Лук.

Був уже ранок, коли ми досягли мосту Вранішньої Зорі. Він сяяв золотим промінням. Вартові спустили його, і сто білих коней, витягнувши шиї, метляючи гривами, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острові Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях, що жодне з них не пропало, всі повернулися додому.

Білі коні помчали далі, і скоро ми опинилися біля трояндового садка мого тата-короля. Тут усі діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Вони поводилися так самісінько, як сто білих коней, коли побачили, що їхнє лошатко повернулося додому. Нонно теж був тут, і його бабуся, і Їрі з братами й сестрами, і батьки Юм-Юма, і багато інших людей, яких я ніколи не бачив. Вони то плакали, то сміялися, обіймаючи й цілуючи дітей, що повернулися додому.

Але мого тата-короля не було між ними.

Ста білих коней нам уже не треба було, і вони подалися назад до Пущі. Я дивився, як вони бігли луками. Поперед усіх мчало біле лошатко.

Юм-Юм почав розповідати своїм татові й мамі про все, що з нами було, і не помітив, як я відчинив хвіртку до трояндового садка. Ніхто не помітив, що я зник у садку, і добре, що не помітив. Бо я хотів побути сам. Я йшов попід срібними тополями, і вони дзвеніли, як завжди, троянди пахли, як завжди, все тут було таке, як завжди.

І враз я побачив його. Побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де я його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Він простяг до мене руки. Я кинувся в його обійми, міцно обхопив його за шию, а він пригорнув мене до себе і прошепотів:

— Mio, мій Mio!

Бо мій тато-король дуже любить мене, а я дуже люблю його.

Того дня нам було весело, як ніколи. Ми гралися в трояндовому садку — я, Юм-Юм, Нонно зі своїми братами й сестрами і решта дітей. Вони побачили курінь, який ми з Юм-Юмом спорудили, і він їм сподобався. Ми їздили на Мірамісі, і він перестрибував через трояндові живоплоти. Гралися ми також моїм плащем, бо брат Нонно не захотів узяти його назад.

— Адже підшивка на ньому твоя, Mio,— сказав він.

Отож ми гралися в хованки. Я надягав плаща навиворіт, бігав поміж кущами троянд, зовсім невидимий, і вигукував:

— Ніхто мене не спіймає! Ніхто мене не спіймає!

І діти не могли мене спіймати, хоч як гналися за мною.

Почало смеркати, і дітям довелося йти додому. Їхні батьки не хотіли, щоб вони так довго гралися першого ж вечора після повернення.

Ми з Юм-Юмом залишилися в курені самі. Коли в трояндовому садку запав присмерк, ми заграли на своїх сопілках.

— Збережімо їх,— мовив Юм-Юм.— І якщо колись розлучимося, то гратимемо собі стародавню мелодію пастухів.

Надійшов мій тато-король, щоб і мене забрати з садка. Я попрощався з Юм-Юмом, і він побіг додому. Попрощався я і з Мірамісом, що пасся біля куреня. Тоді взяв свого тата-короля за руку, і ми теж пішли з трояндового садка додому.

— Mio, мій Mio, ти, певне, виріс, поки тебе тут не було,— сказав мій тато-король.— Мабуть, сьогодні зробимо на одвірку в кухні новий карб.

Ми йшли стежкою попід срібними тополями. Там залягав лагідний присмерк. Над цілим садком нависав блакитний туман. Білі пташки поховалися у свої гнізда. Але на верхівці найвищої тополі сидів самотою і співав свою сумну пісню Жалібник. Я не знав, про що він міг співати тепер, коли всі викрадені діти повернулися додому. Але, мабуть, Жалібник завжди має про що співати.

Ген на луках пастухи почали запалювати вогнища. Вони спалахували одне за одним і, мов зірки, ясніли в присмерку. Я чув, як пастухи грали свою стародавню мелодію.

Я і мій тато-король ішли, трималися за руки й вимахували ними. Мій тато-король дивився на мене згори й усміхався, а я дивився на нього знизу й радів, що йду поруч із ним.

— Mio, мій Mio,— казав мій тато-король.

І більше нічого.

— Mio, мій Mio,— казав мій тато-король, поки ми йшли додому смерком.

Потім настав вечір, а за ним ніч.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Я рідко згадую той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадую Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма. Сподіваюся, що Бенко не дуже тужить за мною. Бо ніхто краще за мене не знає, як важко людині, коли вона тужить за кимось. Але ж у Бенка принаймні є тато й мама, і він напевне знайшов собі нового найкращого друга.

Часом я згадую тітку Едлю та дядька Сікстена і більше не гніваюся на них. Мені тільки цікаво, що вони казали, коли я зник. Чи вони помітили, що мене немає? Їм було байдужісінько до мене, може, вони взагалі не завважили, що я зник. Тітка Едля, може, думає, що варто їй тільки піти в парк Тегнера й пошукати, і вона знайде мене десь на лавці. Може, вона думає, що я сиджу на лавці під ліхтарем, їм яблуко і граюся порожньою пляшкою з-під пива абощо. Може, вона думає, що я сиджу там і дивлюся на будинки, де світяться вікна й де діти зі своїми батьками сідають вечеряти. Може, вона думає так і лютує, що я й досі не повернувся додому з сухариками.

Але тітка Едля помиляється. О, як вона помиляється! На лавці в парку Тегнера немає ніякого Буссе. Він подався в Країну Далеку. Він живе в Країні Далекій, де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх, де є хліб, що втишує голод, і де в нього є тато-король, якого він дуже любить і який дуже любить його.

Ось де тепер Бу Вільгельм Ульсон. Він живе в Країні Далекій, і йому там добре, дуже добре у свого тата-короля.