Розділ сьомий

Бій у підземеллі. — Істоти з вухами на ногах. — Незвичайний ліс. — Іван Гермогенович стає пілотом. — Несподівана зустріч.

Іван Гермогенович сидів у норі. Коли очі його звикли до темряви, він побачив у глибині чорної печери величезну голову з довгими вусами.

— Ну й гусар! Хто ж це такий? — пробурмотів розгублено Іван Гермогенович.

Голову її передню частину тулуба прикривав широкий випуклий щит. З-під щита висувалися зубчаті лапи, короткі, але дуже широкі. Професор одразу зрозумів, що боротися з підземною істотою йому не під силу. Вона уб’є його одним ударом лапи. Але все ж Іван Гермогенович вирішив захищатися.

Він притиснувся спиною до холодної, сирої стіни підземелля і виставив уперед осине жало.

Істота заворушилася. Велике жовте тіло, наче складене з широких кістяних кілець, заворушилось. Із стін печери з шурхотом посипалась земля.

«А що, коли напасти на неї ззаду?» — подумав Іван Гермогенович.

Але й ззаду істота була невразлива. Двоє перетинчастих крил, складених разом, прикривали тулуб міцною бронею.

— Але хто ж це? Хто?

Професор звівся навшпиньки, витягнув шию і раптом із жахом побачив дві пилки з гострими шипами, які волочилися по землі, наче два хвости.

— Підземний цвіркун! Ведмедик! — прошепотів Іван Гермогенович.

Ведмедик шумно повертався в підземеллі, розгрібав лапами землю і рухався все ближче й ближче до професора.

«Харчується личинками комах, земляними черв’яками, — пригадав професор, — отже, зжере й мене».

Безпорадно оглядаючись вусібіч, Іван Гермогенович почав обережно відступати в темний куток печери, намагаючись триматися якнайдалі від ведмедика.

«Треба обійти його!» — подумав професор, пробираючись попід стіною в тил своєму ворогові.

Ведмедик повернувся. Він повів вусами, немов принюхуючись чи прислухаючись.

Професор затамував подих.

Ведмедик опустив вуса і, незграбно загрібаючи лапами- лопатами, кинувся на професора.

Іван Гермогенович побіг назад і став на попереднє місце.

Ні! Не так-то легко обманути ведмедика під землею. Адже він тут почувається як риба у воді.

— Ні! Не втекти! Треба битися!

Іван Гермогенович зупинився і, рішуче піднявши списа напоготові, приготувався до бою. Він відступив назад. Лікті його торкнулися стіни, і тут він несподівано відчув під ліктем порожнечу.

Він проворно повернувся. Прямо перед ним зяяв вхід у широку темпу пору.

Професор перевів подих.

Куди веде цей тунель? Хто його вирив? Чи не криється тут нова небезпека?

Але про це зараз ніколи було думати…

«Сховатися, піти, заритися глибше в землю!» — майнуло в голові професора, і він, не роздумуючи, шугнув у нору.

Спотикаючись і боляче вдаряючись об каміння, Іван Гермогенович почав пробиратися в цілковитій темряві, намацуючи шлях руками.

Тунель виявився довгим. Він то спускався вниз, то піднімався вгору, то звертав праворуч, то круто йшов ліворуч і ставав дедалі вужчим.

Доводилося низько нахилятись, а то й повзти на чотирьох, волочачи за собою спис.

Але все це було дрібниці. Зі всіма цими незручностями професор ладний був примиритися. Він ладний був повзти цілий день навіть на животі, аби лише втекти від клятого цвіркуна! Аби лише сховатися кудись!

Але, здавалось, утекти від ведмедика неможливо.

Він ішов по гарячих слідах невідступно, і професор виразно чув за собою наростаючий шерхіт погоні.

Тільки-но Іван Гермогенович просковзнув у тунель, ведмедик зупинився, пошарив вусами по стінах печери і завмер, ніби роздумуючи: куди ж сховався цей дивний і такий проворний черв’як?

Вуса ведмедика неспокійно зарухалися. Вони обмацували підлогу, стіни, стелю і незабаром знайшли вхід у йору.

Ведмедик просунув туди голову, важко задихав.

Тут він, чи що?

Він постояв трохи на місці, постукуючи лапами, а потім рішуче втиснув своє громіздке тіло в нору і, швидко загрібаючи землю, поповз по тунелю.

Ведмедик просувався, як просувається гарячий цвях у шматку масла. Він ішов, пробиваючи своїм тілом рихлу землю, свердлячи її з неймовірною швидкістю.

Професор почув позаду, за своєю спиною, уривчасте дихання, і раптом на плечі йому опустилися жорсткі вуса ведмедика.

Вони обмацували його, ковзали по обличчю, по руках.

Іван Гермогенович скрикнув. Швидко повернувшись, він ударив списом по вусах і поліз далі.

Нерівні стіни вузького тунелю боляче дряпали боки, плечі, лікті.

Тунель став такий тісний, що Іван Гермогенович ледве просувався вперед.

Від плісняви й вологи дихати було важко.

Професор обливався потом. Серце його калатало. Руки й ноги тремтіли.

Що далі, то важче було пробиратися по тісному підземному коридору, але професор уже не чув за спиною уривчастого дихання ведмедика. Ведмедик лишився десь далеко позаду, і тепер Іванові Гермогеновичу здавалось, що він утік від погоні.

Упираючись у землю ліктями й коліньми, професор повз, напружуючи всі сили, важко дихаючи, ледве стримуючи кашель. І раптом перед ним виросла стіна землі. Далі ходу не було.

Тунель кінчався тупиком.

Іван Гермогенович здригнувся.

«Невже смерть? Але хто ж тоді врятує Карика і Валю?» Обливаючись потом, він квапливо шарив у темряві; але руки всюди натикалися на щільні земляні стіни.

Що ж робити?

Він сидів у норі, як у пастці. Позаду наступає ведмедик, попереду — глуха стіна.

Що можна зробити в такому безвихідному становищі?

Іван Гермогенович відчув, як по тілу його поповзли мурахи. Руки й ноги похололи. У роті пересохло.

— Ну ні, — рішуче промовив професор, — ми ще побачимо, хто кого. Ти — велика, сильна істота, але ж я людина. Я битимуся з тобою і переможу.

Годину тому Іван Гермогенович міг би роздушити пальцем ведмедика, а тепер треба зібрати всі свої сили, та й то він не може сказати упевнено, чим скінчиться бій.

Іван Гермогенович повернувся назад і, притискаючись до щільної земляної стіни тупика, виставив уперед списа.

— Битиму у самісінький нервовий вузол, під око, — голосно мовив професор.

Але тут в голові його майнула думка, від якої він здригнувся.

«А як же я вийду звідси, якщо вб’ю ведмедика? Адже він закриє тунель своєю величезною тушею. Як прибрати з шляху таке велетенське страховисько?»

Однак думати було ніколи.

Все гучніше й гучніше наростав підземний шум. Ведмедик був зовсім близько.

Минула хвилина, друга.

— Геть! Геть! — закричав Іван Гермогенович, розмахуючи списом і намагаючись криком валяками ведмедика.

Земля з гуркотом обвалилася. По стінах тунелю чути було шурхіт. Жорсткі вуса ведмедика простягнулися до професора, обмацуючи в темряві його голову й плечі. Іван Гермогенович рвонувся назад і заходився гамселити страховисько по голові списом.

— Ось! Ось! Ось! — хрипло кричав професор.

Ведмедик не чекав такого нападу. Він подався назад.

— Ага! Ага! — закричав Іван Гермогенович, сміливо кидаючись на ворога.

Ведмедик насторочив вуса. Професор ударив по них навідліг кулаком і, голосно лаючись, погнав істоту по тунелю.

Він, не перестаючи, бив ведмедика по голові списом, намагаючись поцілити гострим кінцем у нервовий вузол. Але раптом ведмедик втяг голову під щит, і спис застукав по роговій кришці без усяких наслідків.

Страховисько зупинилося. Видно, спис більше не турбував його. Професор зрозумів: битва програна.

Ворухнувши широкими лапами, ведмедик перейшов у наступ.

Професорові довелося тепер знову відступати.

Розмахуючи списом, він почав повільно відходити у кінець тунелю, поки не відчув позаду щільну стіну.

«От і кінець!» — подумав Іван Гермогенович.

Стомлено заплющивши очі, він втягнув голову в плечі і весь зіщулився.

Раптом він почув над головою шерхіт. Стеля нори тріщала, наче її свердлили згори. На голову Івана Гермогеновича посипалася земля.

Стеля тріснула. В норі на якусь мить майнуло тьмяне світло, професор побачив клаптик далекого синього неба, але одразу ж, затуляючи щілину, зверху спустилось у тунель щось на зразок величезного стручка.

— Що це? — вигукнув професор, схопивши стручок руками.

Стручок здригнувся і почав швидко підніматись угору.

Професор зрозумів лише одне: цей стручок прийшов звідти, де було сонце, і він повинен вийти до сонця з-під землі разом з ним, із цим стручком.

Він іще міцніше обхопив стручок руками й ногами і в ту ж хвилину, мов корок, вилетів з-під землі.

Сонце засліпило його. Професор примружив очі.

— Врятований! Врятований! — зрадів Іван Гермогенович.

Але не встиг він розтиснути руки, як якась незрозуміла сила підкинула його вгору, потім жбурнула вниз, потім знову вгору, потім знову вниз.

Професор злітав, як м’ячик, і знову падав на землю.

Треба було швидше позбавитися стрибаючого стручка. Професор розтиснув руки. Перевертаючись у повітрі, він полетів на землю і сторч головою покотився по камінню.

Скочивши на ноги, Іван Гермогенович побачив недалеко зелене чудисько, що виблискувало на сонці. Воно стояло, розставивши довгі ноги, вкриті гострими шипами-шпорами. Могутні голінки піднімалися кутами над велетенським тулубом. Товстий, зігнутий хвіст, майже вдвоє довший за саму істоту, лежав на землі.

— Ах, ось це хто! — пробурмотів професор, потираючи забиті боки. — Значить, це ти врятував мене? Ну, дякую, дорогий! Дякую!

Почувши голос професора, істота повернула до нього сплюснуту ротату голову, ворухнула вусами неймовірної довжини.

— З якої ж ти родини, мій рятівнику? — ввічливо запитав Іван Гермогенович.

Зелена, наче полакована, істота ворухнула ногами.

— Ах, ось ти хто! — вигукнув професор. — Ти слухаєш мене ногами? Так, так. Зрозуміло. Ти зелений коник. Ну що ж, дякую, дорогий! Дякую, що виручив з біди.

Коник знову ворухнув ногами. Продовгуваті слухові щілини його передніх ніг повернулися до професора. Коник, мабуть, прислухався.

Тепер професорові стало зрозуміло все, що відбулося з ним.

В цю пору року самки коників риють землю, щоб сховати глибоко в ґрунт свої яйця. Навесні з цих яєчок вилупляться личинки коника. Вони вилізуть на поверхню землі й почнуть знищувати гусениць, метеликів, мух. На щастя професора, самка просвердлила землю саме в тому місці, куди загнав його ведмедик.

Але коник не встиг покласти яйця. Доторкнувшись до яйцеклада, Іван Гермогенович, звісно, дуже злякав самку, тому вона так квапливо й висмикнула з-під землі свій хвіст-яйцеклад.

— Вибач, будь ласка, — весело промовив Іван Гермогенович, вибач, що перешкодив тобі.

Коник підстрибнув. Розправивши блискучі на сонці крила, він зник у зеленій гущавині трав’яного лісу.

— Прощавай! Щасливої дороги! — гукнув Іван Гермогенович, помахавши коникові рукою.

Професор залишився один. Він стояв оглядаючись, погладжуючи сиву бороду.

— Однак, — забурмотів Іван Гермогенович, — куди ж ти мене затягнув, зелений стрибунець? Де ж ставок? Як пройти до нього? Праворуч мені йти чи ліворуч?

Навколо шумів ліс. Але тільки зараз професор помітив, як не схожий цей ліс на трав’яні джунглі.

Тут не було покривлених бамбукоподібних дерев. Довгі, ледь зігнуті стовбури тягнулись угору, наче гігантські свічки.

Професор, глянувши на крони, здивовано закліпав очима. Там, на запаморочливій висоті, тихо погойдувалися величезні білі шапки. Кожне дерево стояло, як довга жердина. на яку нап’яли зверху гігантську білу шапку.

— Які ж це? — примружився Іван Гермогенович.

Він підійшов ближче до стовбурів і раптом став як укопаний. Просто на його очах біла пухнаста хмаринка зірвалася з верхівки одного дерева і враз зникла. Вона немов розтанула в повітрі.

Несподівано до ніг Івана Гермогеновича згори впало важке довгасте ядро.

Професор нахилився.

Із головки ядра стирчав довгий тонкий батіг, на якому тріпотів пухнастий парашут.

— Ах, ось воно що! — вигукнув професор. — Та це ж… Але як я одразу не здогадався?

Він уважно оглянув високі дивовижні дерева, потім підійшов до одного з них і спробував вилізти по стовбуру. Обхопивши дерево руками й ногами, Іван Гермогенович почав лізти до верхів’я.

Стовбур дерева був товстий і липкий. Руки й ноги приклеювались до нього, але професор лише порадів. Адже коли б дерево було гладеньким, йому було б важко вилізти на нього.

Ледве віддираючи руки й ноги, важко дихаючи і обливаючись потом, він поліз по стовбуру, як муха по клейкому паперу, бурмочучи під носа:

— Так, так! Чудово! Мені таки щастить сьогодні.

Спершу лізти було важко, але що вище піднімався професор, то тоншим ставав стовбур і легше було по ньому дертися.

Вітер розгойдував дерево, і разом з деревом гойдався Іван Гермогенович, з острахом зрідка поглядаючи на землю.

Та ось і верхівка дерева: біла пухнаста шапка.

Професор простягнув руку, щоб перебратися із стовбура на крону, як раптом по його руці ковзнуло щось м’яке.

Іван Гермогенович притиснувся до стовбура. Навколо нього несподівано залопотіли крила, повітря загуло. Перед очима професора полетіли, пританцьовуючи, крилаті істоти.

Переляканий професор втягнув голову в плечі.

«Зжеруть! Неодмінно зжеруть, розбійники!» — сумно подумав він; однак, глянувши на крилаті істоти, одразу ж заспокоївся.

— Ух! Який же я боягуз! — зітхнув з полегшенням Іван Гермогенович.

Розправивши в повітрі довгі, тонкі ноги, істоти кружляли, навколо дерева, тріпочучи прозорими жорсткими крилами.

їхні довгі хвости торкалися професорового обличчя, ковзали по всьому тілу.

— Одноденки! Всього лише одноденки! — пробурмотів Іван Гермогенович і, вхопившись руками за м’ясисте листя крони, спокійно поліз на верхівку дивовижного дерева.

Одноденки лише з першого погляду здавалися велетнями. Насправді ж вони були трохи більші за професора. Здавалися вони велетенськими лише тому, що позаду в них маяли хвостові питки, схожі в одних на виделку, а в інших — на циркуль.

Хвостові питки були вдвічі довші за тулуб.

«Ач як танцюють! — подумав професор. — Невже скоро стемніє?»

І, не звертаючи більше уваги на крилатих танцівників, Іван Гермогенович виліз на самісіньку верхівку.

Боятися одноденок у нього не було причини. У цих комах нема навіть рота. Їхнє життя таке коротке, що їм зовсім не треба турбуватися про їжу. Вони з’являються на світ, щоб станцювати в теплому повітрі свій єдиний у житті танок.

У веселому хороводі весь день кружляють одноденки, невтомно махаючи крильцями, а коли настають літні сутінки, спускаються на воду, відкладають тут яйця і вже ніколи більше не піднімаються вгору. В ці дні трупи одноденок рудими килимами вкривають річки.

Течія несе міліарди сумирних істот, жене їх понад крутими й пологими берегами, але до устя річки не допливе жодна одноденка. Всіх їх пожеруть у дорозі риби та птахи.

Незавидна доля одноденок. Станцювати і бути з’їденою — тільки для того вони й з’являються на світі!

Оточений хороводом одноденок, Іван Гермогенович стояв на маківці дерева, чимось схожій на купол. Вся її похила поверхня була суціль всаджена темними блискучими ядрами. Від кожного ядра піднімались угору гнучкі стебла з парашутами на кінцях. Вони шуміли над головою професора, як весняний сад.

Час від часу то одно, то друге ядро, здригнувшись і хитнувшись, одривалося від купола і з хвилину висіло над кроною. Повів вітру підхоплював парашут, і тоді ядро пливло у повітрі разом з пухнастим парашутом і стеблом.

Професор доторкнувся до стеблин руками і взявся за роботу.

Вибравши десяток найбільших парашутів, він відірвав їх од ядер. У руках у нього з’явився жмут парасольок з пухнастими хмаринками на кінцях. Парашути так і поривалися вгору, піднімаючи Івана Гермогеновича над кроною; і йому треба було напружувати всі сили, щоб утриматися на місці.

Потім Іван Гермогенович швидко зірвав зо два парашути і, рвучко підстрибнувши, повис у повітрі. Якийсь час він висів, дригаючи ногами, але як тільки війнув вітер, парашути весело зашуміли над його головою.

Повітряний струмінь підхопив професора й поніс над лісом.

— Чудово! Просто чудово! — засміявся Іван Гермогенович, розгойдуючись у повітрі, наче маятник. — От уже ніколи б не подумав, що мені доведеться літати на пушинках кульбаби.

Дивні дерева з білими шапками виглядали тепер з піднебесної висоти як звичайнісінькі кульбабки.

Ліс був схожий на звичайну лугову траву.

Професор оглядівся.

Навкруги простягалися трав’яні джунглі, піщані пустелі.

В далечині, на високій горі, Іван Гермогенович побачив височенний стовп, на якому тріпотіло червоне полотнище.

— Ага! Моя жердина! — прошепотів професор, задоволено усміхаючись.

Ще далі праворуч синіла широка водна гладінь.

— А ось і ставок! Чудово! Тепер я знаю напрям.

Вітер тріпав пухнасті парашути. Пірнаючи в повітрі, Іван Гермогенович летів над лісами й полями, пильно дивлячись униз. Та ось зустрічний повітряний струмінь підхопив Івана Гермогеновича і поніс його просто до ставка.

— Еге! Так я і втоплюсь, мабуть! — насупився професор. — Треба спускатися, поки не віднесло мене у відкрите море.

В цю хвилину Іван Гермогенович пролітав над сонячною галявиною. Місце було зручне для спуску. Він вирішив приземлитися.

Випустивши з рук один по одному парашути, професор пройшов на бриючому польоті над землею і повільно почав знижуватись. І от трава уже знову перетворюється на дрімучий ліс, а вузенький струмок — на широку й бурхливу річку.

— Гоп-ля! — вигукнув професор, випускаючи з рук разом два парашути.

Його пронесло над річкою. Професор звісив голову, відшукуючи зручне місце для посадки, і несподівано побачив Карика і Валю, які пливли по річці.

Хвилі кидали їх на каміння, тягнули за течією; вони перевертались у воді, як колоди.

— Три-и-и -май-тесь! — закричав професор згори.

Випустивши з рук останній парашут, він каменем полетів у спінену воду.