Розділ п’ятий

У полоні в павука. — Битва в підводній в’язниці. — Рослина- приблуда. — Скрутне становище. — Карик знаходить вихід.

Карик розплющив очі і раптом пригадав усе. Пригадав, як вони з Валею летіли на бабці. Пригадав страшний хобот водоміра, дужі волохаті лапи павука.

Навколо було темно і пахло вогкістю. Десь унизу, під ногами, тихо хлюпала вода. Поряд з Кариком хтось дуже, дуже тихо дихав.

Карик лежав, витягнувшись на весь зріст, але ніяк не міг зрозуміти, на чому ж він лежить. У голові в нього шуміло, руки й ноги задерев’яніли. Він застогнав і одразу ж почув зляканий голос Валі:

— Тихше! Він тут!

Карик повернув голову і стукнувся лобом об Валину скроню.

Валя тихо скрикнула.

Карик спробував відсунутись від неї далі, але не міг: хтось обмотав його І Валю з ніг до голови товстими мотузками і міцно-міцно прив’язав одно до одного.

Карик рвонувся дужче, і раптом від сильного поштовху він і Валя почали гойдатися, мов на гойдалці, з боку на бік,

— Тихше! — швидко зашепотіла Валя. — Тихше, будь ласка! Він унизу.

— Павук?

— Так… Він тільки що шарудів там… Я чула…

— Тобі страшно?

— Дуже. А тобі?

— Теж страшно, тільки ти не плач. Спочатку спробуємо якось звільнитися.

Карик розсунув головою мотузяні сітки і оглядівся. Внизу чорніла вода, з якої піднімалися темні гладенькі стіни, а над головою — похила стеля.

Діти висіли в повітрі посеред нори.

— Розумієш, — прошепотів Карик, — він підвісив пас. Причепив до стелі.

— Так, — кивнула Валя, — підвісив, я вже давно це зрозуміла.

— А навіщо?

— І я думаю: навіщо? — Нічого не придумала?

— Ні.

Карик ледве висмикнув з павутинних мотузок спочатку одну руку, потім другу.

— Що ти робиш, Карику?

— Тихше! Мовчи!

Намагаючись не дихати, Карик зовсім вивільнив голову і подивився вниз.

Унизу, саме під дітьми, метушився павук. Він полохливо бігав по воді попід стінами свого житла, час від часу зупиняючись і наче до чогось прислухаючися.

Згори, зі стелі, відривалися водяні кулі — краплини — і дзвінко вдарялись об поверхню чорної води. До стелі злітали фонтани бризок.

До Карикового слуху долинув глухий шум. Десь зовсім поряд — здається, за стіною — чи то стукали, чи шкребли. Схоже було, що там ходить людина, мацає по стіні, шукаючи двері.

Цей шум таки непокоїв павука. Він час від часу підскакував до стіни, уклякав, потім, ворушачи довгими лапами, відступав убік.

— Ти чув? — тихо сказала Валя. — За стіною хтось шарудить.

— Так, так, — зашепотів Карик, — я чую.

Шарудіння ставало дедалі сильнішим.

Здавалося, в стіну били м’якими, але важкими кулаками.

— Сюди хтось лізе! — шепнула Валя.

Ту ж мить стіни підводного будинку здригнулися так сильно, що дітей підкинуло в їхній павутинній колисці вгору. Колиска ударилася в стіну і загойдалась, наче маятник.

— Дивись: павук що робить, павук! — зашепотіла Валя.

Павук вискочив на середину пори. Занепокоєно перебираючи ногами, він втупився всіма очима на стіну свого житла.

І враз стіна тріснула. У воду посипалися шматки, схожі на штукатурку. В проломі стіни показалися великі волохаті лапи.

Лапи щосили захитали стіну. Підводний дім задрижав, захитався. Колиску з дітьми почало кидати від одної стіни до другої.

Стіна обвалилася.

З шумом І плеском у підводне житло вдерся товстий павук, схожий як дві краплі води на господаря підводного будинку. Він підібрав під себе колінчаті ноги, наче готуючись до стрибка, і тихо-тихо почав просуватися вперед.

Господар підводного дому змахнув щупальцями.

Павуки дивилися один на одного вичікуючи.

Потім господар підняв щупальця високо над головою і стрімко кинувся на непроханого гостя.

У темряві почалась жорстока битва.

Щупальця свистіли в повітрі, плескали по воді. До стелі злітали бризки, і незабаром стіни вкрилися тремтячими краплинами води.

Битва павуків стрясала підводний дім так, що здригалися стіни, хитався купол і вода кипіла внизу, немов у казані.

Від сильних поштовхів знову почала розхитуватись колиска, в якій лежали діти. З кожним новим поштовхом вона злітала все вище і все частіше ударялась то в одну, то в другу стіну.

Перед очима Карика і Валі мелькали, немов у кіно, стіни, купол, павуки, вода і знову купол, стіни, вода.

Павуки билися мовчки.

Вони обплітали один одного могутніми лапами, розхитувались, як борці в цирку, потім зненацька відскакували, насторожено поглядаючи злими очима один на одного, і знову, наче по команді, кидались у бій; і тоді знову клекотіла й пінилась унизу вода, а стіни підводного будинку стрясалися від могутніх поштовхів так, наче почався землетрус.

Діти стежили за битвою страшних павуків, затамувавши подих.

— Ой Карику, — раптом запхикала Валя, — ой, куди ми попали? Ніхто тепер не дізнається… Ні мама… ніхто… піхто…

— Тихше ти! — цитькав Карик. — Базікаєш тут, а треба втікати… визволятись якось. Мовчи, будь ласка, здається, я вивільню зараз ноги.

Від дужих поштовхів і розгойдування павутинні мотузки послабились. Допомагаючи одне одному звільнитися від мотузків, діти, хоч і з великими зусиллями, все-таки вибрались із мотузяної колиски.

Руки і ноги у Карика і Валі були вільні, але що ж, однак, робити, якщо павуки нападуть на них?

Боротися з такими потворами було не під силу Карикові і Валі. Нікуди було бігти, ніде було й сховатися.

— Дарма, дарма, Валько! Не бійся! — прошепотів Карик тремтячими губами. — Якось вийдемо звідси. Ти тільки не плач, будь ласка!

— Я зовсім не плачу! — схлипнула тихенько Валя і непомітно від Карика поспіхом провела долонею по очах.

Поглядаючи на павуків, Карик виліз обережно з мотузяної колиски, простягнув руку до товстого каната, що спускався зі стелі до колиски, і, тримаючись за канат, випростався.

 

Унизу було тихо.

Витягнувши шию, Карик дивився на павуків і щось бурмотів під ніс. У цю хвилину він був схожий на суддю рингу, який стоїть над боксером, збитим на землю, і лічить:

— Раз, два, три… п’ять… сім… дев’ять!

Якщо збитий на землю боксер не може підвестися після того, як суддя скаже голосно «дев’ять», — значить, боксера вважають переможеним.

А Карик лічив дедалі голосніше:

— Сто один, сто два, сто три, сто чотири… Ура! — несподівано закричав він. — Обидва готові! Дивись, вони не ворушаться! Вставай! Я ж казав — не треба плакати. Тепер нам тільки б вибратися звідси швидше!

Валя підвелася, стала поруч брата.

— Так, — сказала вона, зітхнувши, і розглянулася, — а як же вибратися? Ти знаєш?

— Дрібниці! — впевнено мовив Карик. — А як же, по- твоєму, нас притягнув сюди павук? Треба шукати вхід і вихід! Він має бути тут! Дивись краще!

Діти звісили голови, але Валя не бачила нічого, крім павуків. І це було не дивно: бо вона дивилася тільки на них, усе ще не вірячи, що вони загинули в завзятій боротьбі.

Мертві туші погойдувалися на темній воді.

Хвилі загнали павуків до пролому в стіні, і вони лежали на воді бік у бік, поряд, не звертаючи один на одного уваги.

У підводному домі запала така тиша, що стало чути, як тихо хлюпає вода і падають краплини на воду з забризканих стін і купола підводного дому.

— Здохли! — радісно вигукнув Карик.

Він нахилився, витягнув шию і плюнув спершу на одного павука, потім на другого.

Павуки не ворушились.

Діти подивились одне на одного: здохли чи не здохли? Карик гукнув:

— Еге-ге-гей!

Павуки плавали, наче шкіряні подушки, надуті повітрям.

— Здохли! — уже впевнено сказав Карик і, змірявши очима відстань до води, випустив із рук мотузок. У повітрі майнули руки і ноги, і Карик каменем шубовснув у воду.

— Карику! Божевільний! — закричала Валя, з тривогою глянувши на фонтан бризок, що злетів угору.

Карикова голова показалась на поверхні води. Виринувши, він оглядівся і наввимашки поплив до павуків.

— Карику! — заверещала Валя. — Вернись! Вони ще дихають!

Але Карик, не звертаючи уваги на крик сестри, підплив до одного павука і, піднявши руку над водою, щосили плеснув його по череву.

Черево загуло, як барабан.

Карик швидко відплив геть, але, глянувши на павука, вернувся назад і вдарив його п’ятою по голові. Павук не ворушився. Тоді Карин виліз на тушу, як на пліт, став на весь зріст.

— Стрибай! — гукнув Карик, махнувши Валі рукою.

— Ні! — крутнула Валя головою. — Тут дуже високо!

— Що ж, ти завжди там сидітимеш? Однак доведеться стрибати! Ну! Стрибай!

Валя важко зітхнула.

— Стрибай хутчіш, а то, може, сюди прийдуть інші павуки, тоді нам іще гірше буде.

Валя заплющила очі, розтисла руки І, вереснувши, гепнулась униз. Карика ударив дощ бризок. Хвилі хитнули павуків.

Пирхаючи і відхекуючись, Валя виринула з води.

— Лізь сюди! — гукнув Карик, барабанячи ногами по набряклому череву павука, — Не бійся! Давай руку!

Бліда Валя підпливла до страшної туші, тремтячи намацала руками товсте, волохате тіло павука, але одразу ж, відсмикнувши руку, злякано скрикнула:

— Вору-у-ши-иться!

— Не бреши! Ніхто не ворушиться! — розсердився Карик. — Ну, швидше!

Нарешті після тривалого умовляння Валя взяла руку, простягнуту Кариком, і він витягнув її на страшний плавучий острівець.

Павук не ворушився. Боятись було нічого. Валя присіла навпочіпки і заходилась викручувати мокре волосся, а Карик став на повний зріст І почав уважно розглядати похмуру пору павука.

— Треба йти звідси, — зітхнула Валя. — Треба пошукати двері.

— А ось вони, двері! — Карик простягнув руку до чорного пролому в стіні.

Сплеснувши долонями над головою, він стрибнув у воду і швидко поплив до пролому в стіні.

Валя занепокоєно стежила за Кариком, а коли він сховався в темряві, вона закричала:

— Ну що? Що там?

Карик мовчав.

Валя глянула під ноги і поблідла. Їй здалося, що павук починає ворушитися.

— Ка-ари-ику! — закричала вона.

Голос її прокотився під склепінням і завмер.

— Ка-а-ри-ику! — крикнула Валя ще голосніше.

Вона вже зібралася стрибнути в воду і попливти за братом, але в цю мить Карик з’явився в темному проломі.

— Чого ти кричиш? — сказав він сердито.

Побачивши Карика живого і неушкодженого, Валя заспокоїлася. Вона простягла братові руки і, допомагаючи йому вилізти на павука, спитала:

— Ну, що ти бачив? Там є якісь двері?

— Нема. Така ж нора, як наша, — відповів Карик, знизуючи плечима.

— А є там хто-небудь?

— Нікого!

Карик сів, підтягнув коліна до самого підборіддя і, обхопивши їх руками, замислився.

— І дверей нема?

— Нема!

— А що як пірнути під стіну?

— Під стіну?

Карик нахилився. Звісивши голову, він почав розглядати темпу воду.

Крізь товщу води було видно чорне мулисте дно ставка. Сріблисті павутинні мотузки піднімались із чорного мулу до самих країв підводного дзвона, утримуючи його, не даючи йому спливти.

— Треба пірнути під стіну! — повторила Валя.

— А це ти бачиш?

І Карик показав рукою на напнуті над водою сітки, які оберігали вхід і вихід у підводну в’язницю.

Ні! Пірнати було страшно.

— Повинні бути двері! — сказав Карик. — Адже ми якось увійшли сюди.

Валя щось пробурмотіла.

Карик глянув на сестру і швидко схопив її за руку.

— Валю, що з тобою?

Вона сиділа бліда, широко розкривши рота, хапаючись руками за горло.

— Душно, — хрипко мовила вона, — мені… не вистачає повітря…

— Зараз, зараз! — розгублено забурмотів Карик.

Але він не знав, як допомогти сестричці, та і в нього щось набрякало в грудях, розпираючи до болю ребра.

У голові шуміло, серце калатало несамовито, немов Карик піднімався на круту, високу гору. Сіре, важке повітря входило в легені, як перегріта пара: воно тільки стискало дихання.

Треба було щось робити.

— Ти не бійся! — сказав Карик, торкнувшись Валиної руки. — Якось виберемося!

І знову, в сотий раз, почав оглядати підводну в’язницю. В голові у Карика паморочилось.

Він нахилився, зачерпнув пригорщами води, хлюпнув на обличчя, і раптом рука його повисла в повітрі. Він побачив на чорному мулистому дні величезні зелені яйця, розщеплені з одного кінця. Одно яйце ворухнулось, повільно відділилось од мулу і, стукнувшись об край підводної оселі, злетіло кудись угору. Так само спливло і зникло друге яйце.

Карик простягнув руку Валі.

— Жабурник! Бачиш? — промовив він тремтячим голосом.

Карик не помилився: це були бруньки жабурнику — водяної рослини. У великому світі він часто бачив бруньки жабурнику і тепер легко впізнав їх. Разом з іншими юними натуралістами він збирав ці бруньки для шкільного куточка юннатів і навіть написав якось про цю дивну рослину допис для «Пионерской правды».

Жабурник — бродяча рослина — мандрує ціле літо по ставках та озерах, гнана вітром від берега до берега. Коріння його, схоже на вусики полуниці, харчується просто з води. На кінець літа на вусиках з’являються молоді паростки. Вони виходять на поверхню води і одразу розпускаються в листя, схоже на серце, як його малюють на картинках.

Взимку жабурник вмерзає в кригу і гине. Але ще раніш він устигає розкидати по дну свої дивовижні бруньки.

Всю зиму бруньки — зелені яйця — лежать на дні. А як тільки настають теплі дні, вони наповнюються газами і одна по одній спливають на поверхню і відразу перетворюються в плавучу рослину.

Ось оці бруньки жабурнику і побачив Карик.

Схопивши Валю за руку, він швидко-швидко заговорив:

— Слухай! Ці пухирці злітають, як корок… Треба пірнути і схопитися за один з них. Вони самі нас винесуть нагору…

— А павутина? Дивись, скільки мотузок під водою.

— Однак треба спробувати… Пірнай швидше!

Саме в цю мить на дні заворушилося величезне зелене яйце. Роздумувати було ніколи. Брунька відокремилася від чорного мулу й почала спливати.

— Пірнай! — крикнув Карик.

Валя зібрала всі сили. Глибоко вдихнувши, вона відштовхнулась від павука й зникла під водою. Карик бачив, як, пірнувши під стіну, Валя ухопилась обома руками за товсту бруньку жабурнику й разом з нею злетіла вгору.

Услід за сестрою пірнув і Карик.

Розплющивши під водою очі, він добрався до зеленої торпеди. Вона ворухнулась. Карик обхопив руками й ногами товсті слизькі боки й одразу ж завертівся дзиґою. Брунька жабурнику перевернулася кілька разів і раптом стрімко помчала вгору, пробиваючи товщу води.

Мабуть, довго все-таки довелось їй свердлити воду, бо Карикові вже забракло повітря. Ще хвилина — і в нього розірвалося б від нестачі повітря серце, але, на щастя, саме в цю мить він, як корок, вилетів на поверхню води. В обличчя вдарили гарячі сонячні промені. Засліплений яскравим світлом, Карик бовтався у воді й дихав.

Дихав легко, на повні груди.

Поряд плавала Валя, жадібно ковтаючи свіже, чисте повітря.

— Гей, Валю, — засміявся Карик, — жива? Дихаєш? Дихаю!

— Головне — нічого не боятися, — радісно промовив Карик, — не занепадати духом, не пхикати і не плакати. Вже коли ми з тобою від такого страшного павука зуміли втекти; то й до домівки зуміємо добратися.

Бідні діти навіть не підозрівали, що доведеться пережити їм у цьому незнайомому світі і які небезпеки зустрінуться на їхньому шляху до повернення додому.