Розділ другий

Дивна рідина. — Загадкова поведінка трусиків і сандалій. — Незвичайне перетворення у звичайнісінькій кімнаті. — Пригода на підвіконні. — Карик і Валя вирушають у дивовижну подорож.

А було так.

Увечері того дня, коли діти зникли, Карик сидів у кабінеті професора Єнотова.

В такий час цін любив розмовляти з Іваном Гермогеновичем.

У кабінеті сутінки; із темних закутків піднімаються до стелі довгі чорні тіні; здається, — там причаївся хтось і дивиться на світлу пляму над великим столом.

Голубі вогники спиртівок тягнуться, здригаючись і розхитуючись, до закоптілих денець скляних колб. У колбах щось булькає і клекоче.

Крізь фільтри повільно просочуються і дзвінко падають у бутель прозорі краплини.

Карик заліз з ногами у велике шкіряне крісло.

Притиснувшись підборіддям до столу, він уважно стежив за спритними рухами професора, намагаючись не дихати, не ворушитись.

Коли професор працює, він насвистує різні пісеньки, а іноді розповідає Карикові кумедні пригоди з свого дитинства, про далекі країни, де довелось йому побувати, про дивовижних звірів, яких він бачив у Америці, Африці й Австралії.

Ось і зараз, закачавши рукави халата, насвистуючи, Іван Гермогенович працював, схилившись над столом, переливаючи сині, червоні, чорні рідини з одної скляночки в іншу, помішуючи їх скляною паличкою і час від часу бовтаючи. Карик стежив за кожним рухом професора, наче перед ним був фокусник чи чародій.

Іван Гермогенович схопив велику скляну колбу з густою масною рідиною, розлив її по вузьких довгих склянках, понюхав і раптом засміявся:

— А все ж таки, здається, виходить! Спробуємо перевірити розчин, укинемо в нього оці білі кришталики.

Він підчепив роговою ложечкою із чорної банки білі крупинки і почав кидати їх по одній у приготовані скляночки. І раптом рідина закипіла, в ній з’явилися білі пластівці, які почали повільно опускатись на дно, і одразу ж вона перетворилася в темно-фіолетову, а білі пластівці стали золотистими.

— Перемога! — вигукнув Іван Гермогенович. — Ура! Це велика перемога! Наша праця увінчалась успіхом! Тепер нам лишається тільки пригостити піддослідного кролика нашою чаклунською рідиною, і тоді…

— І що тоді буде? — спитав Карик.

— О, тоді ти побачиш таке, чого ніхто ще в світі не бачив.

Він клацнув пальцями й голосно заспівав:

— О рідина — чудо й краса!
Творити будем чудеса!

Карик мимоволі поморщився: співав професор хоч і дуже голосно, але в нього не було слуху, і тому всі пісні він виконував на один мотив, схожий на завивання вітру в комині.

— А якщо кролик не співатиме? — спитав Карик.

— Як це не співатиме? Примусимо випити… Але це вже завтра… А зараз… — Іван Гермогенович глянув на годинника і заметушився: — Ай-яй-яй, Карику! Як ми засиділися!.. Одинадцята година… Так… Одинадцять годин і дві хвилини.

Карик зрозумів, що йому час іти додому. Зітхнувши, він нехотя зліз із крісла й спитав:

— А завтра ви не почнете без мене?

— Ні в якому разі, — крутнув головою професор. — Адже я обіцяв тобі.

— А Валю можна привести?

— Валю? — професор подумав. — Ну що ж… Приходь із Валею.

— А що як нічого не вийде?

— Все вийде, — впевнено мовив професор, гасячи спиртівки.

— А кролик перетвориться на блоху?

— Ну ні, — засміявся професор, — кролик так і лишиться кроликом.

— А люди можуть зменшуватись?

— А чому ж ні?

— Ну як же, — нерішуче сказав Карик, — людина все- таки цар природи і… раптом…

— І раптом?..

— І раптом… Вона буде менша за муху.., Це ж….

— Що?

— Це ж непристойно!

— Чому?

— Не знаю! Бабуся каже, — непристойно. Ми з Валею читали недавно книжку про Гуллівера і ліліпутів, а бабуся взяла та й порвала її. Вона каже, непристойно зображувати людей крихітними. Бабуся розгнівалася навіть. Вона сказала: людина більша за всіх тварин, а тому всі й підкоряються їй.

— А чому ж пристойно людині бути меншою за слона?

— Так то ж слон!

— Нісенітниці, мій хлопчику, — людина велика не зростом, а своїм розумом. І розумна людина ніколи не подумає навіть, пристойно чи непристойно випити зменшувальну рідину і вирушити в дивний світ комах, щоб відкрити багато чого такого, що дуже потрібно й корисно людині. Та й, крім того… А втім, пора, мій друже, й по домівках.

— А скажіть, Іване Гермогеновичу…

— Ні, ні. Більше я нічого не скажу. Досить. Відкладемо розмову на завтра! Іди, друже, додому. І я стомився, Та й тобі час уже спати.

Всю ніч Карик перевертався з боку на бік. Уві сні він бачив рожевого слона, ще й такого крихітного, що його можна було посадити в наперсток. Слон їв компот, бігав по столу навколо тарілок і так пустував, що розсипав усю сіль, а сам мало не втопився в гірчиці. Карик дістав його з гірчичниці й почав обмивати в блюдечку, але слон виривався й штовхав Карика хоботом у плече. Потім він стрибнув йому на голову й сказав голосом якоїсь знайомої дівчинки:

— Карику, що тобі? Чого ти кричиш?

Карик розплющив очі. Біля ліжка стояла, загорнувшись у ковдру, Валя.

— Ага! Ти вже прокинулась, — сказав Карик. — Дуже добре. Одягайся швидше.

— Навіщо?

— Треба йти. Ходімо до Івана Гермогеновича. Ой, що там сьогодні буде… Такі дива! Такі дива!

— А що?

— Вдягайся швидше!

— Я надіну трусики і сандалії, — сказала Валя, квапливо застеляючи ліжко.

— Вдягай що хочеш, тільки якнайшвидше!

Шукаючи сандалії, Карик пошепки розповідав:

— Ти розумієш, як він здорово придумав!..

— Придумав?

— Ага! Іван Гермогенович придумав… Таку рідину придумав… Розумієш?

— Смачну? Так? — спитала Валя, застібаючи ремінчики сандалів.

— Дуже смачну… Хоч невідомо ще… Для кроликів рідина!.. Сьогодні він дасть їм попити цієї рідини, а як вони вип’ють, — тоді… Уй-юй-юй!

— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Валя.

— І знаєш, що з ними буде? З кроликами?

Валині очі широко розкрилися.

— Ну й Що ж з ними буде? — спитала вона чомусь пошепки.

— З ними? — Карик подумав трохи і сказав чесно: — Поки ще невідомо, буде щось з ними чи не буде, але… Ми зараз побачимо… Це ж поки лише дослід. Ходімо швидше!

Карик, а за ним Валя, зачинили за собою двері й тихенько прошмигнули через мамину кімнату.

Мама гукнула щось услід, але Карик схопив Валю за руку і, посварившись їй пальцем, швидко потяг за собою.

— Мовчи! — зашепотів Карик, — а то почнеться зараз: зуби чисть, умивайся, вдягайся, снідай, ногами за столом не гойдай… Неодмінно запізнимось!

Перебігши двір, вони шмигнули на парадні сходи, вихопились, не зупиняючись, на п’ятий поверх. Карик перший схопився за ручку від дверей, на яких висіла записка зі словами:

Дзвоник не діє. Прошу стукати.

Карик постукав, але ніхто не озвався. Тоді він потяг на себе ручку від дверей, і вони раптом відчинилися,

Діти зайшли в напівтемну прихожу. Тут було прохолодно. В кутку поблискувало велике дзеркало. Згори з великої шафи дивились на дітей бронзові та мармурові голови. На вішалці висіли професорова шуба, пальто і темний плащ, схожий на шахову дошку.

У квартирі панувала тиша. Десь дуже далеко, мабуть, на кухні, капала з крана вода. У їдальні ритмічно цокав годинник.

Мабуть, Іван Гермогенович у своєму кабінеті! — сказав Карик. — Ходімо швидше!

Але і в кабінеті професора не було.

Діти вирішили почекати його.

Вікна професорового кабінету були відчинені Навстіж. Яскраве літнє сонце щедро осявало великий білий стіл. Він геть був заставлений пузатими банками, колбами і ретортами. Між банками стояли в склянках жмутки дуже довгих скляних трубок. Сліпуче блищали на сонці нікельовані чашечки, матово світилися фарфорові ступки, весело сяяв міддю мікроскоп. Моторні сонячні зайчики стрімко бігали по стелі, ковзали по стінах, стрибали в колбах і ретортах.

Громіздкі й поважні стояли уздовж стін скляні шафи з товстими й тонкими: книжками.

Назви книжок прочитати ще можна було, але щоб зрозуміти прочитане, потрібно, мабуть, дуже й дуже довго вчитися. Золотими літерами на корінцях книжок значилися такі назви: «Екологія тварин», «Гідробіологія», «Хірономіди», «Аскариди».

Ці книжки, певно, краще було не чіпати.

Діти мовчки обійшли кабінет, покрутили трохи гвинтики мікроскопа, посиділи по черзі в шкіряному кріслі, на спинці якого лежав, розкинувши порожні рукави, білий халат професора, а потім почали розглядати банки, колби, реторти.

— А в якій банці смачна рідина? — спитала Валя. — Ти сказав, що Іван Гермогенович придумав смачну рідину.

— Ой, Валько, — суворо сказав Карик, — ти краще відійди од столу і нічого не чіпай!

— Я не чіпаю! — зітхнула Валя і присунулась зовсім близько до високої вузької склянки, наповненої доверху золотавою рідиною. Із дна склянки піднімались маленькі світлі пухирці й беззвучно тріскались на поверхні. Рідина, схожа на газовану воду, мабуть, була така ж прохолодна. Валя обережно взяла високу склянку. Вона була холодна як лід. Дівчинка піднесла склянку до обличчя і понюхала. Вода пахла персиками і ще чимсь незнайомим, але дуже, дуже смачним.

— Ой, як гарно пахне! — вигукнула Валя.

— Постав на місце! — сердито сказав Карик. — Нічого не чіпай. Може, це отрута. Відійди од столу. Чуєш?

Валя поставила склянку на місце, але від столу не відійшла, рідина так приємно пахла, що хотілося понюхати ще раз..

— Валько, відійди! — сказав Карик. — А то я мамі скажу. Чесне піонерське!

Валя обійшла круг столу, посиділа в кріслі, але незабаром вернулася назад і ненароком опинилася знову перед склянкою.

— А знаєш, Карику, це ж газована вода! — сказала вона, і раптом їй так захотілося пити, наче цілий день вона їла копчені оселедці.

— Не чіпай! — крикнув Карик.

— А якщо мені хочеться пити? — спитала Валя.

— Іди додому і пий чай.

Валя нічого не відповіла. Вона підійшла до вікна, глянула вниз, а коли Карик одвернувся, швидко підскочила до столу і, схопивши склянку, відхлебнула трошки.

— От смакота! — прошепотіла Валя.

— Валько, ти збожеволіла! — закричав Карик.

— Ой, Карику, як смачно! Покуштуй! — І вона простягнула склянку братові. — Холодна і дуже смачна… Ніколи такої не пила.

— А що як це отрута? — мовив Карик, недовірливо поглядаючи на рідину.

— Отрута гірка, — засміялась Валя, — а це дуже смачно. Карик переступив з ноги на ногу.

— Мабуть, гидота якась! — сказав він, нерішуче простягаючи руку до склянки.

— Зовсім не гидота. Покуштуй. Пахне персиками, а на смак як ситро. Тільки ще смачніша.

Карик оглянувся навсібіч. Коли б у цю мить ввійшов професор, у нього з Кариком, певно, відбулася б дуже неприємна розмова. Але в кабінеті була тільки Валя, тому Карик поспіхом одпив кілька ковтків і поставив склянку на попереднє місце.

— А й справді, смачно! —сказав він. — Тільки більше не пий, а то Іван Гермогенович помітить. Давай краще посидимо на вікні. Мабуть, скоро прийде Іван Гермогенович, і ми почнемо робити досліди.

— Гаразд, — зітхнула Валя і з жалем подивилась на склянку з такою смачною рідиною.

Діти вилізли на диван, що стояв біля столу, а з дивана перебралися на підвіконня.

Звісивши голови вниз, вони лежали, дригаючи ногами й розглядаючи згори далекий двір.

Внизу блукав кіт Анюта. Він був такий маленький, наче іграшковий.

— У-ух, як високо! — мовила Валя і плюнула вниз. — Ти б стрибнув?

— Стрибнув, — відповів Карик, — з парашутом стрибнув би.

— А без парашута?

— Без парашута? Ні, без парашута з такої висоти не стрибають.

Повз вікна шугали ластівки, хапаючи на льоту комах. Сизі голуби сідали на балкони та підвіконня.

— Бабка! — закричала раптом Валя. — Дивись, дивись!

Просто на дітей летіла, може рятуючись від ластівок, голуба бабка! Побачивши дітей, вона застигла нерухомо в повітрі, потім кинулась убік і з такою силою вдарилася об шибку відчиненого вікна, що упала на підвіконня мертва.

— Моя! — вигукнув Карик.

— Ні, моя! — закричала Валя. — Я перша побачила її.

Бабка лежала на підвіконні між Кариком і Валею, безпорадно перебираючи крихітними лапками.

Карик простягнув руку до бабки, і раптом йому здалося, що він губить трусики; він квапливо нахилився, але не встиг їх підхопити, — трусики ковзнули вниз, а вслід за ними упали з ніг і сандалії.

Карик хотів зіскочити з підвіконня на диван, що стояв біля вікна, але диван несподівано швидко побіг униз, наче ліфт з горішнього поверху.

Нічого не розуміючи, він розгублено глянув навсібіч і побачив, що вся кімната якось дивно розтягується і вгору і вниз.

— Що це? — злякано вигукнув Карик.

Стіни, підлога і стеля розсувалися, як міхи величезної гармошки.

Люстра мчала разом зі стелею вгору. Підлога стрімко опускалась униз.

Минуло не більше хвилини, а кімнату вже не можна було впізнати.

Високо над головою погойдувався гігантський скляний стратостат, обвішаний блискучими на сонці, прозорими бурульками.

Це була люстра.

Глибоко внизу простяглося неозоре жовте поле, розкреслене рівними квадратами. На квадратах валялись чотирикутні колоди з обпаленими кінцями. Поряд них лежала довга біла труба, на якій величезними літерами було написано: «Біломорканал». Один кінець її був обпалений і вкритий густою шапкою сірого попелу.

Обіч, наче шкіряні гори, стояли чорні крісла, а білий халат професора вкривав їх, як вічний сніг укриває гірські вершини.

Там, де стояли книжкові шафи, тепер здіймалися хмарочоси із скла і коричневих балок. Крізь скло можна було бачити великі, як п’ятиповерхові будинки, книжки.

— Карику, що це? — спокійно запитала Валя, розглядаючи з цікавістю дивне перетворення кімнати.

Тепер тільки Карик помітив Валю. Вона стояла біля нього без сандалій і без трусиків.

— Дивись, Карику, як смішно! — засміялась вона. — Це досліди почалися? Так?

Але не встиг Карик відповісти, як поряд щось зашелестіло, затріщало. Густі хмари пилу піднялися над підвіконням. Валя вчепилася Карикові в плече. Тієї ж хвилини війнув вітер. Пил злетів угору й повільно розвіявся.

— Ой! — вигукнула Валя.

На тому місці, де щойно лежала крихітна бабка, ворушилось товсте і довге, як колода, колінчате тіло з величезним гаком на кінці.

Вкрите бірюзово-голубими плямами, коричневе тіло судорожно стискалось. Суглоби рухалися, то наповзаючи один на одного, то вихиляючись убік. Чотири величезних прозорих крила, вкритих густою павутиною блискучих прожилок, тремтіли в повітрі. Страхітлива голова билась об підвіконня.

— Кари-ику! — прошепотіла Валя. — Хто це?

— У-с-с!

Обережно ступаючи, Карик пішов по підвіконню, яке тепер було схоже на дерев’яну автостраду, але, ступивши кілька кроків, злякано зупинився.

Він стояв на краю безодні.

Йому здалося, що він дивиться вниз з висоти Ісаакіївського собору.

І тоді Карик зрозумів, що сталося. Він обернувся до Валі, взяв її за руку і, заїкаючись від жаху, сказав:

— Це… Це, мабуть, була вода для кроликів… Розумієш?.. Дослід професора удався… Тільки зменшилися не кролики, а ми з тобою.

Валя нічого не зрозуміла.

— А що це таке? — спитала вона, вказуючи на потвору, що нерухомо лежала на підвіконні.

— Це?.. Бабка!

— Така величезна?

— Зовсім не величезна, — сумно сказав Карик, — вона така, як і була. Зате ми з тобою стали крихітними… Наче блоха…

— От цікаво! — зраділа Валя.

— Дурна! — розсердився Карик. — Нічого цікавого нема… Посадять нас тепер у банку і розглядатимуть у мікроскоп.

— А по-моєму, — впевнено сказала Валя, — розглядати не будуть. Іван Гермагенович прийде і зробить нас знову великими.

— Еге-е, великими! Він навіть не помітить нас!

А ми закричимо!

— Не почує!

— Не почує? Чому? Хіба він глухий?

— Ні, він не глухий, але голоси тепер у нас, мабуть, як у комарів.

— Невже? — недовірливо усміхнулась Валя і щосили крикнула: —Еге-ей! Ми ту-у-ут!

Вона глянула на Карика і запитала:

— Ну що? Погано чути?

— Для нас — добре, а для Івана Гермогеновича — погано.

— А що ж тепер буде з нами?

— Нічого особливого. Змахнуть ганчіркою з підвіконня, розтопчуть ногами — от і все…

— Хто змахне?

— Та сам же Іван Гермогенович.

— Змахне ганчіркою?

— Атож! Витиратиме пилюку й змахне! З пилюкою!

— А ми… А ми… А ми… Слухай, Карику, я вже придумала… Знаєш що, сядемо на бабку. Іван Гермогенович побачить дохлу бабку і неодмінно покладе її собі в стіл, а ми тоді заберемось під мікроскоп, і він побачить нас… Ну, звісно, побачить! І зробить знову великими… Вилазь швидше на бабку.

Валя схопила Карика за руку.

— Сідай!

Допомагаючи один одному, діти спритно видерлися на бабку, але як тільки вони усілись, бабка заворушилася, затріщала громохкими крильми, важко заворушилась і запихкала, як машина.

Діти відчули, як під ними почало вигинатися сильне м’язисте тіло.

— Ой, вона жива. Злазь швидше! — верескнула Валя.

— Нічого, нічого. Тримайся міцніше.

Діти міцно обхопили руками й ногами тулуб бабки, але вона вигиналася усім тілом, намагаючись звільнитися від неприємної ноші. Карик і Валя хитались, підстрибуючи, наче на пружинах.

— Скине! Ой, скине! — верещала Валя.

— Підожди! — крикнув Карик. — Я їй… Ось, стривай!

Він доліз до голови бабки, перехилився і щосили ударив її кілька разів кулаком по очах.

Вабка здригнулась, вигнулася і завмерла.

— Здається, знову здохла, — сказала Валя.

— Побачимо.

Карик зліз із бабки, обійшов її навколо, потім схопив двома руками прозоре смоляне крило і спробував трохи підняти її. Бабка не ворушилась.

— Здохла, — упевнено сказав Карик, вилазячи на бабку.

Якийсь час діти сиділи мовчки, час від часу поглядаючи на двері, та невдовзі їм стало нудно, і вони почали розглядати бабку. Карик виліз на крило і спробував відірвати його від тулуба. Але крило трималося дуже міцно. Тоді Карик стрибнув на голову бабки і постукав п’ятами по її очах.

— У-ух, очиська які! Бачиш?

— Ага.

Несміливо простягнувши руку, Валя сторожко доторкнулася до холодних, наче вилитих із кришталю, очей.

— Страшні!

У бабки й справді були дивовижні очі — величезні, випуклі, наче скляні ліхтарі. Вкриті тисячами рівних граней, вони світилися зсередини голубувато-зеленими вогнями. І ці дивні очі дивились одразу і на Карика, і на Валю, і на двір, і на небо, і на стелю кімнати, і на підлогу. Здавалось, у кожному оці світилися тисячі окремих зеленкуватих очей, і всі вони дивилися уважно й пильно. А перед цими величезними очима, на самому краю голови, сиділи ще троє маленьких коричневих очей, і вони теж дуже пильно стежили за дітьми.

— Знаєш, — сказала Валя, — все-таки вона жива. Вона дивиться, Карику, бачиш?

— Ну то й що?

— Треба вбити її ще раз. Раптом вона оживе?.. Ти знаєш, що їдять бабки?

— Здається, траву або сік квітів, — непевно мовив Карик. — Добре не пам’ятаю. А що?

— Боюсь, коли б вона не з’їла пас, якщо оживе. Хто знає, що вона звикла їсти? Давай краще уб’ємо її ще раз.

Валя спустила була ноги на підлогу, намагаючись злізти з бабки, але в цей час у квартирі наче гримнув вибух. Потім пролунало розмірене, важке тупотіння.

— Що це? — завмерла Валя.

— Це… Ур-ра! Це Іван Гермогенович іде! — радісно загукав Карик.

Валя поспішила усістись на попереднє місце.

Двері грюкнули. У вікно вдарила хвиля повітря. До кабінету зайшов чоловік-гора з бородою, схожою на стіг білого бавовнику.

Тоді Карик і Валя закричали щосили:

— Іване Гермогеновичу!

Чоловік-гора широко розкрив очі. Долоня завбільшки з обідній стіл злетіла вгору і зупинилась біля скрученого раковиною вуха, з якого стирчали в боки сиві жмутики волосся, товстого як олівці для малювання. Він оглянувся, прислухавсь, знизав зачудовано плечима.

— Іване Гермогеновичу! Іва-ане Ге-ермо-о-ге-ено-вичу! — вигукнули разом Карик і Валя.

Чоловік-гора шумно зітхнув. У кімнаті все загуло. Діти мало не злетіли разом з бабкою вниз, на кам’яний двір.

— До на-ас! Сюди-и!

Чоловік-гора ступив до столу.

— Ур-ра! — закричав Карик. — Він чує!

— Ми тут! Ту-ут! — надривалась Валя.

Чоловік-гора зупинився.

— До на-ас! Сюди! Ми тут! — кричали діти.

Чоловік-гора підійшов до вікна.

Та раптом бабка ворухнулась, затріщала смоляними кризами, здійняла на підвіконні густу хмару пилу й разом з Кариком і Валею пірнула вниз, у синій повітряний океан.

— Тримайся! — закричала Валя, хапаючи Карика за шию.