Розділ вісімнадцятий

Несподіваний напад. — Біологія знадобилася. — Знову дома. — Хвилювання й радощі професора Єнотова. — Безглузді чутки про слонів і мух.

Був уже вечір, коли Карик і Валя ввійшли в темні вулиці міста.

У вікнах будинків світилися жовті вогники. Вулиці були безлюдні. Десь далеко попереду кричали діти. Мабуть, вони грали в козаків І розбійників.

Над темною зеленню саду імені Комінтерну стояли, як голуба заграва, відблиски електричного світла. Там грала музика, скрипіли гойдалки; люди в саду гомоніли, сміялись; весело дзеленчали дзвіночки, заклично гуділа труба.

— Гуляння в саду, —сказав, прислухаючись, Карик, — отже, сьогодні вихідний день.

— А ми коли пропали? — запитала Валя.

— Давно вже.

— Тижнів два пропадали! — зітхнула Валя. — А чомусь здається, що кілька років.

Сад був недалеко від домівки.

— Побіжімо! — запропонувала Валя.

Але тільки-но вони пробігли кілька кроків, як з-під воріт великого будинку вискочив кудлатий кривоногий собачка з обірваним вухом.

Задихаючись від гавкоту, він накинувся на Карика і Валю, намагаючись схопити їх за п’яти.

Карик шпурнув у нього камінцем. Собачка вискнув і, підігнувши хвоста, шугнув під ворота.

— Гей! — крикнув хтось за ворітьми. — Це хто ж нашого Тузика б’є?

На вулицю вибіг гурт хлопчаків.

Карик і Валя зупинилися.

Підтримуючи одною рукою штани, що сповзали, і високо піднімаючи над головою другу руку, в якій був за- тиснутий листок подорожника з професором, Карик сказав:

— А нехай ваш Тузик не кидається на людей.

Хлопці підійшли, щільно оточивши Карика і Валю. Хлопчак у жилетці засунув руки у кишені по самі лікті, хвацько сплюнув і оглянув Валю і Карика з ніг до голови.

— Що за люди? — глузливо спитав він. — Звідки такі взялися на нашій вулиці?

— Ми — мандрівники! — несміло сказала Валя.

Хлопчаки зареготали.

— Вона з мамою на ринок мандрує! — вигукнув один.

— Що ти, що ти! Це ж дочка того самого тюленя, який дрейфував на одній крижині із зимівниками.

— Нічого подібного! Вона під стіл пішки мандрує.

Карик насупився.

— Ану, ви, — сказав він, виставляючи одну ногу вперед, — пропустіть нас, бо…

— А що буде?

— Побачиш тоді!

Хлопчаки почали смикати Валю за довгу сорочку, а Карика за широкі професорові штани.

— Облиште, будь ласка! — запхикала Валя. — Нам треба швидше додому. Ми давно вже не були дома.

— А ви звідки? — спитав хлопчак у жилетці.

— А вам не однаково? — сказав Карик.

— Авжеж, не однаково. У нас на городі два опудала пропали: одно — в сорочці, друге — в штанях.

Хлопчаки засміялись.

— Гей, хлопці, — гукнув один з них, — тягніть їх на город, нехай ворон лякають!

— Тільки підступіть! — хоробро сказав Карик.

Він підняв руку з професором високо над головою, витріщив очі й страшним голосом закричав:

— Мікрога-а-а-стер немо-о-о-ру-ум!

Хлопчаки переглянулись.

— Триунгу-улі-і-іна-а! — верескнула Валя.

— Кар-р-рабус! — заскрипів зубами Карик.

— Ой, божевільні! — злякано вигукнув якийсь хлопчак, і хлопці кинулися урозтіч.

У темряві замелькали білі плями сорочок, праворуч і ліворуч захряскали хвіртки. Вулиця вмить спорожніла.

— От бачиш, — сказав Карик, важко віддихуючись, — усе-таки біологія нам згодилася… А тепер біжімо швидше, щоб нікого більш не зустріти… Мабуть, і справді ми схожі на опудал.

Карик і Валя пустилися так, що у вухах у них засвистів вітер. Будинки, провулки, вулиці, роги будинків, сади — все це пробігало мимо, наче в кіно.

Та ось і знайомі зелені ворота.

Діти з розбігу влетіли на подвір’я.

— Івана Гермогеновича не загубив? — спитала захекана Валя.

Карик обережно відігнув кінчик листка.

— Тут! Сидить!

На подвір’ї було порожньо. Діти підняли голови й довго дивилися на освітлені вікна на другому поверсі.

Крізь занавіски видно було, як хтось — бабуся чи мама — переходить від столу до буфета.

— Вечерю готують! — прошепотіла Валя.

— Ну, ми вечеряти не спізнимось! — сказав Карик. — Ходімо!

— Ой Карику, страшно!.. Мама сваритиметься!..

— Теж сказонула! Хіба мама страшніша за осу євмену? Діти зірвалися з місця, штовхаючись і обганяючи одне

одного, вони побігли сходами й зупинилися біля дверей квартири тридцять дев’ять. Карик квапливо натиснув білу кнопку. За дверима задзеленчав дзвоник.

По півхвилиній тиші, що здалася дітям вічністю, почулися квапливі кроки. Дзенькнув ланцюжок. Двері широко розчинилися.

На порозі стояла мама.

— Ви?! — скрикнула вона й заплакала. — Горобчики ви мої! Ну дайте, дайте мені обняти вас!

Вона почала обнімати дітей і пригортати їх до себе.

— Мамо, стій! Чекай! — кричала Валя, вириваючись. — Ти роздавиш Івана Гермогеновича.

— Валечко, та що тобі? — сказала мама й заплакала ще дужче.

— Стривай, мамо, не плач! — мовив Карик серйозно. — Дай нам спочатку маленьку чисту чарочку.

— Чарочку?

— Так! — кивнув головою Карик. — Ми посадимо в чарочку Івана Гермогеновича, а то я боюсь, щоб не загубити його.

Мама сплеснула руками.

— Обоє! Обоє збожеволіли! Та що ж це таке?

Наштовхуючись на стільці й перекидаючи їх, мама підбігла до телефону, схопила трубку й плачучи вигукнула:

— «Швидку допомогу»! Негайно! Швидше! Що? Чия адреса? Ах, наша адреса?

— Чекай, мамо, — сказав Карик, забираючи в мами телефонну трубку, — йому потрібна лише чарочка, а ти викликаєш цілу карсту «швидкої допомоги»… Навіщо? Адже він заблудить у кареті й блукатиме в ній цілий рік… Дай краще чарку.

Мама злякано сахнулася. Вона пригадала, що з божевільними краще погоджуватись, не дратувати їх. Тому, не кажучи більше й слова, вона дістала з буфета чисту чарку і- обливаючись слізьми, простягла її Карикові.

Затамувавши подих, мама чекала, що ж робитиме Карик. А він, розгорнувши пом’ятий листок подорожника, поклав чарку набік і сказав:

— Переходьте в кришталевий палац, Іване Гермогеновичу!

І раптом мама побачила, як по зеленому листку задріботіла ніжками якась комашка і жваво побігла всередину чарочки. Карик обережно перевернув чарку, поставив її ніжкою на стіл.

— Зручно вам тут? — спитав він і нахилився вухом до самих вінець чарки.

У чарці щось пискнуло.

— Гаразд!—сказав Карик. — Я накрию палац чистим носовичком, а замість матраца кину вам клаптик вати. Відпочивайте поки що.

— Тепер я розумію, — усміхнулась крізь сльози мама, — це якась нова гра. Але що це за кузька, яку ви посадили в чарочку?

— Кузька?—образився Карик. — Нічого собі!.. Хіба можна дак називати вчену людину?

— Розумію! — засміялась мама. — Вона у вас зветься вчений.

— Не в нас, а в усій світовій науці… І не вона, а він.

— Ану покажіть. Дайте глянути, що тут у вас?

Мама нахилилась над чаркою. Вона сподівалася побачити якусь дресировану комаху.

— Лю… лю… людинка! — раптом вигукнула вона злякано.

— Ну, ні, це зовсім не людинка! — сказав Карик. — Це професор, Іван Гермогенович. Він винайшов рідину, що перетворила його в маленького. Ми теж були такими, навіть ще меншими. Потім ми з’їли збільшувальний порошок і стали великими. А для Івана Гермогеновича порошку не вистачило. Але він є у нього в кабінеті. Ми його віднесемо зараз і збільшимо.

Мама здивовано слухала дітей і нарешті зрозуміла, що діти не збожеволіли.

— Діти, — сказала мама, — але ж квартиру Івана Гермогеновича опечатала міліція. Нам доведеться зачекати до ранку. Скажіть про це Іванові Гермогеновичу.

Карик чітко й тихо повторив усе професорові.

— Нічого, Карику, — весело пискнув Іван Гермогенович, — я тут чудово влаштувався. Почекаємо до ранку.

Карик підвів голову й сказав мамі:

— Підождемо до ранку.

У чарці знову пискнуло. Карик послухав і сказав:

— Сідай, мамо. Іван Гермогенович просить, щоб ми розповіли тобі все, все…

Мама слухняно сіла.

Карик кашлянув і неквапом почав розповідати про незвичайні пригоди трьох відважних мандрівників на землі і під землею, на воді і під водою, між небом і землею, у повітрі, в лісах, у горах, у печерах і в ущелинах. І знову всі троє в цій розповіді здійснили свої подвиги: вони знову хоробро билися, пливли на кораблях, літали в повітрі, спускалися в глибокі, темні нори. Слухаючи Карика, мама хитала головою, іноді схлипувала, іноді сміялася, але найчастіше прислухалася, широко розкривши злякані очі, не сміючи ні дихати, ні ворухнутись.

— Бідолашні ви мої!—сказала мама, втираючи сльози хусточкою. — Скільки вам, бідолахам, довелося пережити! От бабуся поахкає, коли повернеться додому і почує про ваші пригоди!

— А знаєш, мамо, — сказав Карик, — я гадаю, бабусі не треба розповідати про наші пригоди.

Мама подумала трохи й усміхнулась.

— Ти правду кажеш, — мовила вона. — Бабуся жінка квола. Слухати такі розповіді для неї, мабуть, шкідливо. Я скажу їй, що ви були в дядька, у Петра Андрійовича… А чим пригощати вас тепер? Що ви їстимете?

— Ой, мамо! — сказала Валя. — Тепер ми все, все їмо.

Мама заметушилась. У їдальні забрязкав посуд. На кухні загули газові ріжки.

Поки діти милися і одягались, мама накрила стіл, і на столі вже шкварчала на сковороді шинка з яєчнею, лежали холодна курка, салат, сир і гори м’якого запашного хліба.

Невдовзі в домі всі заснули.

У своїх чистеньких постелях рівно дихали Карик і Валя. Згорнувшись на клаптику вати, спав у чарці професор. Уперше за останні дні їхній сон був мирним і спокійним.

Їм більше нічого не загрожувало.

 

На другий день Іван Гермогенович як ні в чому не бувало сидів за столом у себе в кабінеті.

Десять кореспондентів фотографували професора, записуючи до блокнотів його незвичайні пригоди.

А незабаром в одному журналі було надруковано про все це чудову статтю з великим портретом Івана Гермогеновича Єнотова.

Хтось поширив чутку, ніби професор Єнотов навчився перетворювати слона в муху, а потім усе переплутали і почали казати: «Він робить із мухи слона».

А втім, може, і є такий професор, який робить із мухи слона, але я про нього нічого не знаю і казати не буду, бо не люблю писати про те, чого ніколи не бачив на власні очі.