Розділ тринадцятий

Висадка в невідомій гавані. — Знову в полоні. — Іван Гермогенович іде по гарячих слідах. — Істота, яка дихає хвостом. — Несподіване відкриття.

Перед світанком знявся сильний вітер.

Горіх, пірнаючи в хвилях, то злітав на високі гребені, то зникав у білій киплячій піні. Хвилі з шумом перекочувалися через нього, підхоплювали, кидали в усі боки. Холодні бризки сипалися згори в широкий люк, падали на Карика і Валю, але діти лише неспокійно поверталися уві сні, затуляли обличчя і шию руками та відсувались далі від люка. Вони так змучилися й стомились, що їх не міг розбудити навіть крижаний душ.

Та ось сильна течія завертіла горіх, закружеляла його у вирі. Горіх рвучко хитнувся, нахилився набік. Карик перекотився через сестру, боляче вдарився головою об стіну.

— Що? Що таке? — скрикнув Карик.

Він спробував устати, але горіх знову гойднуло, і Карик знову покотився по підлозі. Хапаючись за шерехаті стіни горіха, він якось піднявся і загукав:

— Валю, щось сталося! Вставай! Хтось тягне наш горіх!

Протираючи руками заспані очі, Валя збентежено глянула на Карика.

— Може, звір якийсь напав на нас? Треба швидше розбудити Івана Гермогеновича. Іване Гермогеновичу! — закричала Валя, схоплюючись.

Але як тільки вона випросталась, підлога під її ногами гойднулася, Валю віджбурнуло до стіни. Вона збила Карика і разом з ним покотилася по шерехатій підлозі.

Навколо було темно, і лише згори, крізь круглий люк, просочувалося блакитнувате нічне світло.

Тримаючись за стіни горіха, Карик підповз до люка, висунув голову. В обличчя хлюпнула хвиля.

Вітер зі свистом метався над водою, здіймаючи круті, пінисті хвилі, що вирували навкруги.

Все навколо кипіло, як у казані.

Карик закричав:

— Валю! Швидше!.. Дивися, що це? Дивися, ми пливемо!

Валя ледве добралася до люка і вчепилась у його краї руками.

— Пливемо! — злякано мовила Валя. — Кудись пливемо. Хитало так, наче діти пливли по справжньому океану. Валя роззирнулася, потім глянула на Карика, потім знову оглянулась і зблідла:

— А де ж Іван Гермогенович?

— Не знаю, — збентежено відповів Карик. — Десь поряд!

— Де поряд? Що ти говориш? — злякано закричала Валя. — Ми ж у горісі. В горісі — розумієш? А навколо вода.

Дужий поштовх відкинув дітей від люка. Підлога під ногами завертілась, застрибала.

Карик і Валя впали.

Вітер, люто посвистуючи, пронісся над річкою. Усе навколо завило, загуло. В люк хлюпнула хвиля, дітей облило з ніг до голови холодною водою. Мокрі й тремтячі, вони сиділи на підлозі, міцно обнявшись, злякано поглядаючи на круглий люк.

Над люком у каламутному небі бігли чорні хмари.

Горіх хилився набік, і тоді перед самим люком стрибали піняві вали. Та ось знову крен, і знову повз люк швидко біжать хмари, і в хмарах пірнає блідий місяць.

За кожним новим поштовхом діти розлітались у різні боки, але Валя одразу ж квапливо підповзала до брата й міцно чіплялася за нього. Бідні діти нічого не могли збагнути: де Іван Гермогенович, як горіх опинився у воді й куди їх несе річка?..

Л горіх плив усе вперед і вперед, то стрибаючи по гребенях хвиль, то пірнаючи у воду.

Та ось буря ніби почала вщухати. Горіх уже не кидало і не жбурляло, а лише погойдувало, як колиску.

Діти встали.

— Здається, кінчилася хитавиця! — сказав Карик.

Він підійшов до люка, виглянув з нього.

Повз них, зовсім близько, пливли береги, порослі лісом. Хвилі тихо хлюпали внизу.

І раптом горіх зупинився.

Чорні брили землі здіймалися перед самим люком, як стіна. Берег був так близько, що до нього можна було доторкнутися рукою.

Горіх приставав до невідомої пристані.

— Кудись усе-таки приїхали! — тихо мовила Валя.

— Вилазь швидше! — наказав Карик, чіпляючись руками за краї люка.

Допомагаючи одне одному, Карик і Валя вибралися із горіха й зістрибнули на землю.

 

Був ранній ранок.

У сірих передсвітанкових сутінках стояли тихі, сумні пагорби. На далекому обрії ледь помітно світилася рожева смуга.

У тихій бухті біля самого берега плавав, ледь погойдуючись, чорний, мокрий горіх.

Мимо з шумом котилась річка. Течія несла на хвилях палиці, галуззя, пелюстки. Їх несло в бухту, прибивало до берега. Вони кружляли і, пропливаючи повз горіх, злегка підштовхували його, ніби намагаючись зрушити з місця.

Вся бухта, наче половою, була вкрита сухим плавником. Діти піднялися на пагорбок і нерішуче зупинилися. Щулячись від холоду, вони стояли, розгублено поглядаючи одне на одного.

Куди йти?

Що робити?

Ех, коли б тут, поряд з ними, був Іван Гермогенович!

— Невже пропав? — зітхнула Валя.

— Знайдемо, — рішуче сказав Карик. — Він тут. Неодмінно десь тут…

Він склав долоні рупором, піднявся навшпиньки й щосили гукнув:

— Іване Гер-мо-ге-е-но-ви-и-чу!

Десь позаду, за темними пагорбами, зашуміло листя.

Діти прислухалися.

Кроки?

Ні. Це вітер. Це шумлять дерева.

Валя знову важко зітхнула.

— Нічого, нічого. Ми знайдемо його. От побачиш. Він не покине нас.

Карик узяв сестру за руку й повів за собою берегом річки. Кожні п’ять-шість кроків вони зупинялися і голосно гукали:

— Іване Гер-мо-ге-но-ви-и-чу!

Але професор не озивався.

— Знаєш що, — сказав Карик, — я піду берегом, а ти йди трохи далі. Он бачиш, — там якийсь гай за пагорбами. Ну от. Ти йди до того гаю і кричи. Тільки голосніше. Спершу кричатиму я, потім ти, потім знову я, потім ти! Гаразд?

— Гаразд.

— Тільки не відходь далеко та оглядайся. Будь обережна. Ну, йди.

Карик пішов берегом, а Валя рушила до темного гаю. Час від часу діти зупинялися, кричали і знову йшли далі.

Валя дійшла до гаю.

У гаю було темно й похмуро. Чорні вузлуваті стовбури дерев піднімали вгору погнуті, покривлені гілки; широке листя звисало до самої землі.

— Гей, Ва-ал-ю! — прокотилося десь біля річки.

— Ау! — озвалася Валя. — Я тут!

Валя підійшла до темного гіллястого дерева. Від дерева линув смачний, приємний запах.

І дивно: пахло справжнім мигдальним печивом, як дома перед святами, коли мама виймала з духовки деко з печивом.

Валя згадала, що з учорашнього дня вона ще нічого не їла.

«Треба подивитися, чим це так смачно пахне?» — подумала вона й рішуче підійшла до дерева.

— Гей, Карику! — закричала Валя. — Я на дерево полізу. З дерева кричатиму. Ти чуєш?

— Вилазь і кричи. Тільки голосніше. Я йду до тебе! — озвався Карик.

Валя вхопилася руками за мокрі, слизькі гілки й швидко, по-мавпячому, полізла вгору.

Розсуваючи широке листя, що звисало зі стовбура, перегороджуючи дорогу, Валя лізла все вище й вище. Зрідка вона поглядала вгору.

Зовсім близько над головою видно було щось на зразок величезної чашки. Валя добралася до неї, вчепилась за вологі, пружні, наче гумові, стіни й заглянула всередину.

Зовсім близько від неї погойдувалися пухнасті кулі. Вони висіли на товстих довгих батогах, що піднімалися з дна чашки.

Від них і линули міцні і смачні пахощі.

Валя відчула, що коли зараз же, цю мить, не з’їсть оцю кулю, яка гойдається перед її носом, вона просто помре від голоду.

Вона підтягнулася на руках і сіла верхи на край пелюстки, як на паркам.

Смачна куля була зовсім поряд. Валя вчепилася в неї руками і щосили смикнула до себе. Але відірвати її не пощастило. Куля трималася міцно.

Валя смикнула дужче.

Пелюстка, на якій вона сиділа, похитнулася, і Валя трохи не втратила рівновагу. Щоб не впасти, дівчинка відпустила кулю, міцно вхопилася за край пелюстки.

Куля відлетіла вбік, ударилась об другий край чашки й одразу ж знову затанцювала перед очима Валі.

Тоді Валя рвонула кулю з такою силою, що вся чашка затремтіла. Куля відірвалась від жердини, і в ту ж мить Валя разом зі своєю здобиччю гупнула вниз, на дно чашки.

Не випускаючи кулі з рук, Валя схопилась і глянула вгору і вусібіч. Вона була в серцевині величезної квітки. Вологі пелюстки зводилися навкруг, наче гладенькі стіни круглої башти. У щілини темних пелюсток просочувалось рожеве ранкове світло.

Десь далеко-далеко кричали птахи. Внизу, шелестячи листям, пробіг хтось, швидко перебираючи легкими ногами.

«Треба злазити на землю!» — подумала Валя.

Міцно притискаючи до грудей смачну кулю, вона обійшла чашку-квітку й зупинилася перед вузькою щілиною між пелюстками. Спробувала протиснутися в щілину, але щілина виявилась надто вузькою.

Тоді Валя спробувала вибратися нагору по батогу, але, тільки-но вхопилася за нього руками, стіни чашки зарухалися, наче живі, і повільно почали зближатися.

Величезна квітка, в яку залізла Валя, склала над її головою пелюстки. У квітці одразу стало темно.

Марно Валя намагалася розсунути пелюстки, вибратися з квітки. Пелюстки міцно стулились, не випускаючи її з пахучої в’язниці.

— Карику! Ка-арику!— злякано закричала дівчинка. — Швидше! Сюди! До мене!

Вона кричала щосили, але голос її не міг пробитися крізь м’які, товсті стіни. Здавалось, вона кричить, уткнувшись обличчям у пухову подушку.

Цей притлумлений ледь чутний крик, наче відлуння далекої луни, досяг Карика. Він зупинився, прислухався. Йому здалось, ніби десь, далеко-далеко за пагорбами, кричить Іван Гермогенович.

— Ага! — зрадів Карик. — Іде сюди. Знайшов усе-таки нас.

Він швидко вибіг на високий пагорок і, склавши руки рупором, закричав:

— Ту-ут! Сю-юди! Ми тут!

У відповідь лише пугукнув нічний птах. Біля підніжжя горба гомінливо котилася річка. Хвилі хлюпали в берег, М’яко шерхотів, осипаючись з обриву, пісок.

«Звідки ж він кричав? — думав Карик. — Праворуч чи ліворуч?»

Він постояв трохи й знову гукнув.

Але ніхто не озвався. Він гукнув ще й ще раз, повертаючись у різні боки.

Марно. Йому не відповідав ніхто.

Карик насупився.

— Ні, мабуть, мені причулося.

Він глянув на темний гай, де залишилась Валя, і голосно сказав.

— Валю, ти чула? Невже Іван Гермогенович кричав? Чула ти чи ні?

Але на цей раз і Валя не відповіла Карикові.

«Ну, не вистачає ще, щоб вона пропала!» — подумав Карик і гукнув голосніше:

— Ва-алю!

З обриву упав у воду камінь. Карик здригнувся, оглянувсь, постояв трохи й знову гукнув:

— Ва-алько-о-о!

Валя не відповіла.

«Ну от, казав їй, щоб сиділа на дереві й чекала, а вона пішла кудись… Зв’яжешся з дівчиськами — сам не радий будеш».

І він не поспішаючи пішов полем до гаю.

Та ось і гай.

Карик підійшов до дерев. Задравши голову, він подивився на густе верховіття.

Вранішній вітерець тихо похитував широке листя, з якого виглядали величезні жовті кулі.

Валі на деревах не було.

— Де ж вона? — зовсім розгубився Карик.

Він крикнув іще раз і ще раз, але тільки вітер шарудів йому у відповідь.

Валя не озивалася.

Карик прикусив губу, зупинився й замислився:

«Валя не могла забігти далеко. Значить?.. Значить, її хтось схопив, потягнув кудись, а може… зжер».

Карик навіть здригнувся.

«Ах, коли б тут був Іван Гермогенович! Він би неодмінно щось придумав, неодмінно знайшов би Валю».

Карик безпорадно оглянувся.

Навколо лежали мовчазні горби. Холодне небо висіло над мертвими пісками. Сумно шумів голий, висохлий ліс на сусідньому пагорку.

Над головою зі свистом бігли кудись величезні жуки, зачіпаючи крилами потворні дерева.

Усе навколо було чуже, незвичне, жахливе. Карик, здригнувшись, з пронизливим криком побіг уперед, не розбираючи дороги.

 

Перед світанком Іван Гермогенович прокинувся від нестерпного холоду. Він присунувся до стіни, але одразу ж відскочив од неї, наче вжалений. Рогова стіна раковини була холодна, як лід. Спати в такому холодильнику було просто неможливо. Іван Гермогенович вибрався з раковини й почав бігати навколо неї, намагаючись хоч трохи зігрітися.

Ще світив місяць.

Холодний вітер дув в обличчя, в спину, здіймав хмари дрібного каміння, воно боляче шмагало по руках і ногах.

— Ну й пічка! — бурчав професор. — Добре ще, що діти влаштувались у теплому місці.

Він вирішив подивитись, як вони сплять у горісі? Чи зручно їм? Чи затишно? Тремтячи від холоду, він пішов до річки.

Блідий місяць освітлював голий пагорок з самотнім сухим деревом на вершині. Професор збіг на пагорок, розгублено розглянувся.

Пагорок був пустий.

Сухе, скривлене дерево скрипіло на вітрі, сумно шурхотячи висохлим листям. Чорні тіні сумно повзли по холодній землі.

— Дивно… Дуже дивно… — пробурмотів Іван Гермогенович.

Він добре запам’ятав, що тут, на цьому самому місці, лежав величезний горіх. Ось і неглибока впадина, вдавлена його круглими боками. Ну, звичайно, це те саме місце. Сумнівів не могло бути.

Професор нахилився до землі, уважно розглядаючи її. Від впадини до річки тягнулася чорна широка смуга; здавалось, тут протягли недавно важку ношу.

— Дивно! Дуже дивно!

Професор пішов по сліду, весь час зупиняючись, уважно розглядаючи землю. Так він дійшов до річки.

Поскубуючи бороду й розгублено оглядаючись, Іван Гермогенович замислено дивився на чорну річку. Вона гомінливо котила води, несла величезні пелюстки квітів і сухий плавник.

Професор стояв на березі річки, не знаючи, що й подумати.

Коли б на дітей напав хтось, коли вони спали, — я почув би, як вони кричать, кличуть на допомогу. Я тай чутко сплю, що вві сні чую навіть шарудіння. Але що ж тоді трапилося? Може, горіх здуло вітром у воду, а діти так міцно спали, що не прокинулися навіть? Ну, звичайно, тільки так і могло бути. Однак куди ж понесло горіх? У який бік?

Професор спустився до річки, кинув у воду шматочок сухого листка.

Течія підхопила листок, закрутила і понесла праворуч, підкидаючи його на темних хвилях.

Професор побіг берегом у той бік, куди понесло листок.

Ліс підступав до самої річки. Професор то пробирався крізь хащі, то йшов водою, теплою, як літепло.

Ніч була світла, місячна. Тільки біля берегів, де густо росли високі трав’яні дерева, лежали чорною смугою широкі тіні. ….

Посередині річки місячною доріжкою пливли, обганяючи професора, пелюстки, гігантське листя і колоди.

Вони пірнали, то зникаючи, то знову з’являючись, — здалеку здавалося, що хтось пливе, борючись із хвилями.

Щоразу, коли на середині річки пропливала, пірнаючи, колода, Іван Гермогенович зупинявся і тривожно стежив за нею: «Чи не діти пливуть?»

Він ліз у річку, заходив по пояс у воду, готуючись кинутися на допомогу. Та ось колода підпливала ближче. Уже зовсім виразно виступали голі сучки:

— Ху!— з полегшенням зітхав Іван Гермогенович ,і швидко йшов далі.

Річка довго петляла серед темних лісів і гір і нарешті простяглася перед професором широким сяючим плесом.

Розсунувши руками мокрі гілки, Іван Гермогенович вийшов із лісу й несподівано мимоволі зупинився.

Залитою місячним світлом річкою пливли Карик і Валя.

— Так, так, це вони! — зашепотів Іван Гермогенович.

Он посередині річки пливе Карик, а трохи праворуч від нього, ближче до берега, — Валя. Голови їхні то зникають під водою, то з’являються знову, наче поплавки. Мабуть, діти давно вже вибилися з сил і ось-ось підуть на дно.

— Ах, коли б тільки встигнути!

Професор кинувся в воду. Течія підхопила його, понесла понад берегом.

— Трима-айтесь! — загукав Іван Гермогенович.

Розсікаючи руками воду, він швидко поплив на: допомогу дітям.

З кожним змахом руки відстань між ним і дітьми скорочувалась.

І ось уже професор підплив до них впритул, простягнув руку… Але що це?

Він побачив під водою вигнуті літерою S суглобисті тіла.

— Ах, будь ти неладна! — вирвалося з досадою у професора, і він поспіхом повернув назад до берега.

Те, що здалося йому в непевному місячному світлі дітьми, були лише звичайнісінькі личинки мухи-левинки.

Вони трималися на поверхні річки, чіпляючись за водяну плівку своїми дивними хвостами, схожими на розтріпані перуки.

Личинки пливли униз головою, час від часу хапаючи річкових жителів, що загавилися. Дихали вони своїми волохатими хвостами.

Колись замолоду професор збирав ці личинки для акваріума. Із личинок виходили потім мухи з чорними й жовтими смугами, схожі на бджілку, і навіть відкладали яєчка на квітучі водяні рослини акваріума.

Про коників, які слухають ногами, і про левинку, яка дихає хвостом, професор навіть написав книжку.

Іншого часу Івана Гермогеновича не можна було б відтягнути й силою від цих незвичайних комах, але зараз йому було не до них.

Намацавши ногами дно, професор вийшов на берег і, тремтячи від холоду, побіг, намагаючись зігрітися на бігу.

Час від часу він зупинявся, прислухався. Але чув лише, як стукотить його серце та шумить над головою вітер.

Помітивши обіч пагорок, він біг до нього, вилазив нагору і, склавши долоні рупором, голосно кричав:

— Ка-а-ари-ку! Ва-а-лю!

І знову біг до річки.

«А що, коли спустити на воду пліт? — подумав Іван Гермогенович. — Зіштовхнути в річку три-чотири колоди, зв’язати їх — і пліт готовий. На плоту я, мабуть, швидше дожену дітей».

Але професорові не довелось збивати пліт.

Пліт, паче в казці, паче за щучим велінням, сам підплив до берега. Він зупинився біля темної піщаної мілини й закрутився на місці.

— Оце чудово! — вигукнув Іван Гермогенович. Він, з розбігу скочивши на пліт, заходився розгойдувати його, допомагаючи йому зрушити з піщаної мілини.

Нарешті пліт здригнувся, хитнувся з боку на бік і, розхитуючись, повільно поплив за течією.

Поряд з професором пливли такі ж плоти, з’являючись то праворуч, то ліворуч. Попереду і позаду пливли плоти більші й менші за розмірами, але всі вони були схожі один на один, як близнята.

— Звідки тут стільки плотів? — здивувався Іван Гермогенович. — Що це за плоти і куди вони пливуть так дружно?

Він нахилився і при тьмяному місячному світлі почав оглядати пліт, на якому плив сам.

Під його ногами лежали щільно підігнані одна до одної колоди, схожі на гігантські сигари.

Іван Гермогенович нахилився, доторкнувся вологих колод рукою.

— Ах, он воно що, — пробурмотів професор, відсмикуючи поспіхом руку. — Скажіть, будь ласка, яка дивна подорож… Ніколи б не подумав, що мені доведеться плавати на такому страшному плоту.

Пліт, на якому плив Іван Гермогенович, був набитий незвичайним вантажем: трюми його були начинені пропасницею. Кожна колода-сигара ховала в собі личинку малярійного комара-анофслеса.

— От уже не думав, що мені доведеться бути капітаном малярійного корабля! — усміхнувся Іван Гермогенович.

Праворуч і ліворуч від плоту пропливали, переганяючи професора, такі ж малярійні кораблі. Певно, десь у верхів’ї річки комарі-анофелеси відкладали яйця.

Час від часу річкою пропливали і яйця звичайнісінького комара. Вони пливли, склеєні стосиком, стійма, немов поплавки, і дуже схожі були на човники.

На кожному повороті, на кожному вигині річки Іван Гермогенович витягав шию, напружено вглядаючись у темряву: чи не прибило горіх до берега, чи не пливе він у якій-небудь тихій заводі?

Лісисті береги давно лишилися позаду.

Річка круто повертала вбік. Мимо пропливали нескінченним ланцюгом голі горби.

Світало.

Місяць поблід. Зорі гасли одна за одною, немов їх гасив хтось, і лише низько над пагорбами висіла самотня зелена зірочка.

Пліт відносило сильною течією до берега. Іван Гермогенович стояв на самому краю плоту, розтирав холодні руки, груди й боки.

Річка повернула праворуч. І раптом професор почув в далечині, за пагорбами, чийсь слабкий голос. Іван Гермогенович здригнувся. Серце у нього закалатало.

— А-ая! — кричав хтось на березі.

Професор забігав по хисткому плоту і щосили гукнув:

— Карику! Валю!

— Іване Гермогенови-ичу!—долинуло донього з-за пагорбів.

— Тут! Тут! Сюди! — заметушився Іван Гермогенович

Із-за пагорба показалась голова Карика, потім плечі» нарешті Карик вискочив на пагорб, розгублено оглядаючись навсібіч.

— Сюди! Карику! Сюди! — гукнув Іван Гермогенович.

Побачивши професора, Карик якось дивно схлипнув і щодуху побіг до річки.

— Приставайте! Приставайте швидше! — кричав він, безладно розмахуючи руками.

Професор ліг на пліт і почав квапливо загрібати руками воду, але пліт, як навмисне, відносило вниз по річці кружляло у вирах, кидало на каміння.

Він проплив повз Карика, швидко віддаляючись за течією.

— Зупиніться! Будь ласка, зупиніться! — кричав Карик, доганяючи пліт.

— Зараз, зараз, голубчику! — І професор заходився ще швидше загрібати руками воду.

Але пліт не слухався його. Тоді Іван Гермогенович підбіг до його краю і з розбігу пірнув у воду.

Карик заплакав І теж поліз у річку.

— Куди ти, куди? — крикнув професор, піднімаючи над водою голову.

Але Карик, нічого не тямлячи, йшов по воді назустріч професорові, зупинився лише тоді, коли зайшов у річку по пояс.

Професор підплив до хлопчика.

— Ти сам? А де Валя? Щось трапилося? — спитав він, з тривогою поглядаючи на заплакане обличчя Карика.

— Сталося! — схлипнув Карик. — Валя пропала!

— Що ти говориш? — Професор схопив Карика за руку. — Як же це сталося? Коли? Де ти її загубив?

— Ну, ми пливли спочатку в горісі, потім припливли до берега і пішли вас шукати, а потім…

Карик махнув рукою і замовк.

— Ну, а далі, далі що? — квапив професор. — Кажи, де ти її залишив?

— Там, — непевно махнув рукою Карик, — за цими пагорбами.

— Ти пам’ятаєш це місце?

— Так, але звідси не знайду, а ось горіх знайду!

— А де горіх?

— Там, у бухті.

— Ось що, — рішуче мовив Іван Гермогенович, — ходімо спершу до бухти, де зупинився горіх, а там уже видно буде, що робити. Гайда?

Професор і Карик, вийшовши на берег, мовчки пішли по холодній мокрій землі.

— Показуй дорогу! — наказав Іван Гермогенович.

— Я показую, — зітхнув Карик і знову схлипнув, — ось сюди треба йти.

— І, будь ласка, не плач! Ми знайдемо її. Адже не голка — жива людина… І покричати може. І нас почує… Знайдемо. Неодмінно знайдемо.

Вдалині видно було бухту.

На тихій воді погойдувався, як баржа, чорний величезний горіх.

— Ось він, — тихо мовив Карик.

— Бачу.

Професор зупинився.

— Ти пам’ятаєш, куди би пішли звідси? — запитав Іван Гермогенович.

— Пам’ятаю, — сказав Карик. — Я пішов берегом, а Валя пішла праворуч. Туди.

— Гаразд! — мовив Іван Гермогенович, — Веди тією дорогою, де проходила Валя.

Мандрівники вирушили в дорогу. Коли вони дійшли до гаю, Карик сказав:

— Ось звідси вона кричала мені востаннє. А потім, зникла.

— А що вона кричала, ти не пам’ятаєш?

— Здається, «ау»! — невпевнено відповів Карик,

Професор замислився.

— Вранці ти її шукав тут?

— Шукав. Увесь гай обійшов.

— Ось що… Ти йди праворуч, а я піду ліворуч, — сказав Іван Гермогенович. — Не втрачай тільки з поля зору цей гай. Тут, у гаю, і зустрінемось. Ходімо!

Професор і Карик. розійшлися в різних напрямках. Вони йшли, оглядаючи уважно кожну ямку, заглядали під каміння, товсті листки, дивилися: чи це сховалася туди Валя, чи не заснула вона там?

Карик гукав, поки не охрип. Але все була марно.

Валі ніде не було».

Після тривалих пошуків вони повернулися в гай. Іван Гермогенович і Карик так стомились, що ледве пересували ногами. Розмовляти не хотілося.

Вони сіли під деревом і, опустивши голови, сиділи, намагаючись не дивитись один на одного.

Над самою головою професора звисала гілка з жовтими кулями.

Кулі погойдувалися, волочачи по землі круглі тіні. Одна куля була зовсім мов жива. Стіни її тремтіли. Вона якось дивно ворушилася на гілці, наче хотіла відірватись і зістрибнути на землю.

Інші кулі висіли спокійно.

— Ну що ж, — зітхнув професор, — ходімо подивимось іще раз. Ти йди в той бік, а я піду до річки. Потім знову вернешся в гай. Зрозумів?

— Зрозумів, — сумно мовив Карик.

Іван Гермогенович підвівся і швидкими кроками рушив до річки.

Карик пішов у протилежному напрямку. Коли він ішов, йому почувся кволий, приглушений крик.

Він швидко повернувся.

— Іди, йди, — закричав професор, — не гайнуй марно часу!

І знову вони почали шукати, бігаючи по пагорбах, зрідка перегукуючись.

Раптом професор зупинився.

Осторонь гаю він побачив дивні сліди. Земля була розрита, розкопана. Відбитки чиїхось ніг було виразно видно на пухких пагорбах. Мабуть, тут недавно відбувся гарячий бій.

Професор нахилився до самої землі.

Свіжий широкий слід тягнувся до піщаних пагорбів.

— Це вона, — випростався професор, — треба поспішати. Карику, швидше сюди! — махнув він рукою.

— Знайшли? — закричав Карик здалеку.

— Іди сюди!

Коли прибіг задиханий Карик, Іван Гермогенович мовчки, показав йому сліди боротьби на землі.

— Це що? — поблід Карик.

— Здається, — тихо мовив професор, — її тут схопили. Як видно, вона опиралася, але…

Професор замовк.

— Її розтерзали? — скрикнув Карик.

— Не думаю, — невпевнено сказав Іван Гермогенович, — але її потягнули в нору.

— Навіщо?

— Потім про це, а зараз біжімо швидше по сліду. Здається, я знаю, хто її схопив. Біжімо. Ми ще встигнемо.

Професор і Карик побігли по сліду.

Вони бігли все далі й далі від гаю, де в жовтій квітці лишилася Валя.

Вітер здійняв над пагорбами високі стовпи куряви, закрутився, завертівся навколо професора і Карика, замітаючи на землі їхні легкі сліди.