Убивці

Двері відчинились, і в перекуску Генрі зайшли двоє. Вони сіли до прилавка.

— Що подати? — спитав Джордж.

— Не знаю, — відказав один. — Ти що їстимеш, Еле?

— Та не знаю, — озвався Ел. — Не надумаю навіть, що б його взяти.

Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся на них з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв там із Джорджем.

— Я візьму смажений вирізок з яблучною підливою та картопляним пюре, — сказав перший.

— Це ще не готове.

— Якого ж дідька ви пишете його в карту?

— Це обідня страва, — пояснив Джордж. — Обіди в нас від шостої. — Він поглянув на стінний годинник за прилавком. — А тепер п’ята.

— Годинник показує двадцять на шосту, — сказав другий незнайомець.

— Він на двадцять хвилин забігає.

— Ну, біс із ним, з тим годинником, — сказав перший. — Чим же тут можна підживитися?

— Можу подати різні сендвічі, — відказав Джордж. — Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.

— Даси мені курячі крокети з сметановою підливою, з горошком і картопляним пюре.

— Це теж обіднє.

— Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Оце то ви працюєте!

— Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку…

— Я беру яєчню з шинкою, — сказав той, котрого звали Ел. Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі гудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички.

— А мені яєчню з салом, — сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом виглядали на близнят. На обох були пальта, видимо завузькі. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок.

— А випити щось є? — спитав Ел.

— Пиво, лимонад, імбировий напій.

— Я питаю випити.

— Оце все, що я сказав.

— Знаменитий городисько, — мовив другий. — Як він хоч зветься?

— Саміт.

— Ти чув коли про такий?— «спитав Ел свого товариша.

— Ні, — відказав той.

— А що тут роблять вечорами? — спитав Ел.

— Обідають, — сказав його товариш. — Усі приходять сюди і їдять отой славлений обід.

— Таки вгадали, — мовив Джордж.

— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел.

— Атож.

— Ти молодець хоч куди, еге?

— Атож.

— Ніякий ти не молодець, — сказав другий. — Правда ж, Еле?

— Бовдур він, — сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка. — Тебе як звати?

— Адамс.

— Ще один молодець, — сказав Ел. — Як по-твоєму, він молодець, Максе?

— У цьому городиську самі молодці, — озвався Макс.

Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.

— Котра ваша? — спитав він Ела.

— А ти не пам’ятаєш?

— Із шинкою.

— Бач, який молодець, — сказав Макс. Тоді простягнув руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.

— А ти чого витріщився? — Макс звів очі на Джорджа.

— Та ні, що ви.

— А я кажу — так. Ти витріщався на мене.

— То він, певне, пожартував, Максе, — сказав Ел.

Джордж засміявся.

— Тобі нема чого сміятися, — сказав йому Макс. — Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?

— Добре, не буду, — мовив Джордж.

— Він гадає, що це добре. — Макс обернувся до Ела. — Він, бач, так гадає. Он він який.

— О, він розумник, — сказав Ел.

Обидва знову взялися до їжі.

— А як звати отого молодця, що стовбичить там коло прилавка? — спитався Ел у Макса.

— Гей ти, молодче, — сказав Макс до Ніка. — Ану катай за прилавок до свого приятеля.

— А що таке? — спитав Нік.

— А нічого.

— Сказано тобі, то йди, — докинув Ел.

Нік зайшов за прилавок.

— Що це значить? — спитав Джордж.

— То не твоя справа, — відказав Ел. — Хто там є в кухні?

— Негр.

— Який іще негр?

— Негр, кухар.

— Скажи йому, нехай вийде сюди.

— А це навіщо?

— Скажи йому, нехай вийде.

— Чи ви собі думаєте, де ви є?

— Ми пречудово знаємо, де ми є, — відказав той, котрого звали Макс. — Хіба ми схожі на дурників?

— Розмовляєш ти й справді наче дурник, — сказав йому Ел. — Якого дідька ти панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звернувся він до Джорджа. — Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди.

— Що ви хочете йому зробити?

— Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?

Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.

— Семе! — гукнув він. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр.

— Що таке? — спитав він.

Ті двоє біля прилавка скинули на нього поглядом.

— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій, — сказав Ел.

Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.

— Слухаю, пане, — мовив він.

Ел зліз з високого стільчика, на якому сидів.

— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем, — сказав він. — Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче. — І цей невеличкий чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.

Другий, на ім’я Макс, сидів біля прилавка напроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до перекусної Генрі був бар.

— То що, молодче, — спитав Макс, дивлячись у дзеркало, — чом ти нічого не кажеш?

— Що це все означає?

— Гей, Еле! — гукнув Макс. — Мій молодець хоче знати, що це все означає.

— А чого ти йому не розтлумачиш? — долинув із кухні Елів голос.

— Як ти думаєш, що воно все означає?

— Не знаю.

— А як ти думаєш?

Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало.

— Не можу сказати.

— Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!

— Еге ж, я чую, — озвався Ел із кухні. Він одчинив низьке віконце, через яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою з-під томатового соусу, щоб не зачинялось. — Слухай, молодче, — сказав він Джорджеві з кухні. — Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч. — Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.

— Побалакай зі мною, молодче, — сказав Макс. — То як ти думаєш, що тут має статися?

Джордж мовчав.

— Ну, то я тобі поясню, — провадив далі Макс. — Ми хочем уколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім’я Оле Андресон?

— Знаю.

— Він кожного вечора приходить сюди обідати, правда ж?

— Іноді приходить.

— О шостій, чи не так?

— Так, якщо взагалі приходить.

— Усе це, молодче, Ми знаємо, — сказав Макс. — Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?

— Інколи ходжу.

— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти.

— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?

— Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.

— Та й побачить лиш раз у житті, — докинув Ел із кухні.

— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.

— Нас попрохав про це один приятель. Це просто дружня послуга, молодче.

— Помовч, — сказав Ел із кухні. — Ти до біса базікаєш.

— Таж треба мені розважати свого молодця. Правда, молодче?

— Ти занадто розбазікався, — сказав Ел. — Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене пов’язані докупи, мов ті посестри з монастирської школи.

— То ти бував у монастирській школі?

— Хтозна, може й бував.

— У хедері ти бував. Оце напевне.

Джордж поглянув на стінний годинник.

— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче?

— Гаразд, — сказав Джордж. — А що ви зробите з нами потім?

— Там побачимо, — сказав Макс. — Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.

Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.

— Здоров, Джордже, — сказав він. — Підхарчитись є чим?

— Та Сем якраз вийшов, — відказав Джордж. — Вернеться десь за півгодини.

— Ну, то я краще піду куди-інде, — сказав водій.

Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.

— Чисто зроблено, молодче, — сказав Макс. — Ти справжній джентльмен.

— Він знав, що я розчереплю йому голову, — озвався з кухні Ел.

— Ні, — заперечив Макс. — Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається.

За п’ять хвилин до сьомої Джордж сказав:

— Він не прийде.

Перед тим до перекусної заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіча з яєчнею та шинкою, що той загадав йому зробити «на винос». У кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку куцого утинка дубельтівки. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв’язані спиною до спини; роти їх були заткані стирками. Джордж приготував сендвіча, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.

— Мій молодець на все зугарний, — сказав Макс. — І куховарити годен, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.

— Он як? — мовив Джордж. — А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не ждіть.

— Дамо йому ще десять хвилин, — сказав Макс.

Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п’ять хвилин на восьму.

— Ходім, Еле, — сказав Макс. — Нема чого тут стовбичити. Він не прийде.

 Почекаємо ще п’ять хвилин, — озвався Ел із кухні.

За ті п’ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар заслаб.

— То якого ж біса ви не візьмете іншого? — спитав той. — Добра мені перекусна! — І пішов геть.

— Ходім, Еле, — сказав Макс.

— А що робити з цими двома молодцями й негром?

— Та нехай собі живуть.

— Ти так думаєш?

— А певне. Ми своє відбули.

— Не до смаку мені ці сентименти, — сказав Ел. — Ти вибовкав більш як треба.

— Е, до лиха, — сказав Макс. — Мали ж ми якось розважатися, чи не так?

— І все одно базікав ти забагато, — сказав Ел.

Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналися цівки утинка. Він поправив пальто руками в рукавичках.

— Ну бувай, молодче, — сказав він Джорджеві. — Щасливий ти хлопець.

— А правда, — докинув Макс. — Можеш грати на перегонах.

І обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони поминули ліхтар і перетяли вулицю. Вузькі пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар’єте.

Джордж подався до кухні й розв’язав Ніка та кухаря.

— Годі з мене цих штук, — сказав Сем, кухар. — Годі, аж по саму зав’язку!

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота стирком.

— Слухай-но, — мовив він, — якого дідька ти репетуєш? — Він намагався вдавати хвацького хлопця.

— Вони хотіли вбити Оле Андресона, — пояснив Джордж. — Думали його застрелити, коли він прийде обідати.

— Оле Андресона?

— Атож.

Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців.

— Вони пішли? — спитав він.

— Еге, — відповів Джордж. — Пішли вже.

— Не подобається мені вся ця історія, — сказав кухар. — Ой як не подобається.

— Слухай-но, — мовив Джордж до Ніка. — Сходив би ти до Оле Андресона.

— Гаразд.

— Не лізьте ви в це діло, — обізвався кухар Сем. — Краще сидіть собі тихенько.

— Коли не хочеш, не ходи, — сказав Джордж.

— Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть, — правив своєї кухар. — Сиділи б собі тихенько.

— Я піду до нього, — сказав Нік Джорджеві. — Де він живе?

Кухар відвернувся.

— Ці хлопчиська завше гадають, що вони розумніші інших, — пробурчав він.

— Він живе в мебльованих кімнатах місіс Гірш, — відповів Джордж Нікові.

— То я йду туди.

Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерева. Нік подався вздовж трамвайної колії і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Гірш були через три будинки за рогом. Нік піднявся на ганок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.

— Оле Андресон тут живе?

— Ви хочете його бачити?

— Так, якщо він удома.

Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридора. Жінка постукала в двері.

— Хто там?

— Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон, — сказала жінка.

— Це я, Нік Адамс.

— Заходь.

Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер важкої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він навіть і не глянув.

— Що там таке? — спитав він.

— Я оце був у перекусній Генрі, — сказав Нік, — коли зайшли якісь двоє, зв’язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.

Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого.

— Вони вивели нас до кухні, — провадив далі Нік. — Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.

Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.

— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.

— Нічого не можу з цим зарадити, — мовив Оле Андресон.

— Я розкажу вам, які вони з себе.

— Не хочу я знати, які вони з себе, — мовив Оле Андресон. Він дивився на стіну. — А за те, що прийшов сказати, дякую.

— Та що вже там.

Нік подивився на дебелого чолов’ягу, що лежав на ліжку.

— Хочете, я піду розкажу в поліції?

— .Ні, — відповів Оле Андресон. — Це нічого не допоможе.

— Я міг би що-небудь для вас зробити?

— Ні. Нічого Тут не поробиш.

— А може, це тільки пуста погроза?

— Ні. Це не пуста погроза.

Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни.

— Найгірше те, — промовив він, дивлячись у стіну, — що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день лежу.

— А ви не могли б виїхати з міста?

— Ні, — відповів Оле Андресон. — Далі тікати нікуди. — Він дивився у стіну. — Тепер уже нічого не вдієш.

— А чи не можна якось це залагодити?

— Ні. Ради на це нема. — Він говорив тим самим безживним голосом. — Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.

— То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа, — сказав Нік.

— Бувай, — мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка. — Дякую, що зайшов.

Нік подався з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.

— Він цілий день у кімнаті, — сказала Нікові жінка внизу біля дверей. — Мабуть, що нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погожа яка днина», — а він хоч би що.

— Він не хоче нікуди виходити.

— Жаль, що йому нездужається, — сказала жінка. — Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.

— Я знаю.

— Ніколи й не подумала б, якби не обличчя, — провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей. — Він такий лагідний.

— Ну, добраніч, місіс Гірш, — сказав Нік.

— Я не місіс Гірш, — відказала жінка. — То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.

— Добраніч, місіс Бел, — сказав Нік.

— Добраніч, — відповіла жінка.

Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді вздовж трамвайної колії до перекусної Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком.

— Ну, бачив Оле?

— Бачив, — відповів Нік. — Сидить у кімнаті й не хоче нікуди виходити.

Почувши Піків голос, кухар прочинив двері з кухні.

— Вуха мої вас не чули б, — мовив він і зачинив двері.

— Ти розказав йому?

— Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке.

— І що він думає робити?

— Нічого.

— Вони ж уб’ють його.

— Либонь, що вб’ють.

— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чикаго.

— Либонь, що так.

— Страшна річ.

— Жахлива, — сказав Нік.

Вони помовчали. Джордж дістав стирка й витер прилавок.

— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.

— Зрадив кого-небудь. Вони ж бо за це й убивають.

— Мабуть, поїду я геть із цього міста, — сказав Нік. — Еге ж, — погодився Джордж. — Непогано було б. — Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там у своїй кімнаті й знає, що це його не мине. Чистий жах.

— Ну, — сказав Джордж, — а ти про це не думай.