Півсотні тисяч

— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.

— Ти бачив коли того Уолкота? — каже він.

— Тільки на тренуванні.

— Ну, — каже Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.

— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солджер.

— Дай боже, щоб так.

— Навіть і жменею шроту не влучив би.

— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.

— А от його влучити, либонь, неважко.

— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джері. Але поки що йому ведеться пречудово.

— Ти заб’єш його до смерті своєю лівою.

— Можливо, — сказав Джек. — Атож. Може, й заб’ю.

— Дай йому чосу, як ти дав Річі Люїсові.

— Річі Люїсові… — сказав Джек. — Отому пархачеві!

Ми троє, Джек Бренан, Солджер Бартлет і я, були в ресторанчику Генлі. При сусідньому столику сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.

— Пархачеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, пархачеві, лобуряко ти ірландський?

— Еге, — озивається Джек. — Саме так.

— Пархачеві! — не вгаває та блудяжка. — Ці ірландські лобурі тільки й знають, що інших прозивати. Пархачеві, еге?

— Та хай їй біс. Ходімо звідси.

— Пархачеві! — аж заходиться та блудяжка. — А чи було коли таке, щоб ти комусь чарку поставив? Тобі ж, надісь, жінка щоранку кишені зашиває. А й собі туди ж — «пархачеві»! Був би тут Річі Люїс, він би тобі показав.

— Еге ж, — мовить Джек. — А ти сама даєш кому дурно, га?

І ми пішли. Отакий був Джек. Коли вже мав що сказати, то рубав навпростець.

Джек поїхав у Джерсі тренуватися на фермі Дені Хогана. Жилося там добре, але Джека це не вельми тішило. Він не любив залишати жінку та дітей і здебільшого був похмурий та смутний. До мене він ставився прихильно, подобався йому й Хоган, а от Солджер Бартлет дуже скоро почав його дратувати. Мати в гурті жартуна, та ще й не дуже дотепного, — то страшна річ. Солджер увесь час брав Джека на глузи, ну просто не давав йому спокою. Жарти його були не такі вже смішні й не такі вже добродушні, і Джекові зрештою це набридло. Ось як воно, приміром, було. Джек кінчає вправлятися з тягарями та мішком і надягає рукавиці.

— Побоксуєш зі мною? — питає він Солджера.

— Гаразд, — каже той. — А як з тобою боксувати? Помолотить тебе, як Уолкот? Кинути разів зо два в нокдаун?

— Саме так, — відказує Джек. Та це йому зовсім не подобалось.

Одного ранку ми всі троє були у прохідці поза фермою. Зайшли далеченько і вже верталися назад. Три хвилини бігцем, хвилину — ступою, тоді знову три хвилини бігцем. Спринтер із Джека був нікчемний. На рингу, коли треба, він рухався швидко, а от на дорозі жвавістю не відзначався. І Солджер увесь час брав його на глузи.

Ми піднялися на пагорб до ферми.

— Ну от що, — каже Джек. — Катав би ти, Солджере, назад до міста.

— Себто як?

— Катай до міста й сиди там.

— А що таке?

— Мене вже нудить від твого базікання.

— Так? — питає Солджер.

— Отак, — відказує Джек.

— Тебе ще не так занудить, коли Уолкот натовче тобі пику.

— Еге ж, — мовить Джек, — може й так. Але від тебе вже тепер нудить.

І того ж таки ранку Солджер виїхав поїздом до міста. Я провів його на станцію. Він був страшенно ображений.

— Я ж просто шуткував, Джері, — сказав він. Ми стояли на платформі, чекаючи поїзда. — Йому не було чого так лютувати.

— Він нервовий і дразливий, — сказав я. — А загалом він хлопець добрий, Солджере.

— Де там у дідька добрий. Ніколи він не був добрим хлопцем.

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я.

Поїзд уже надійшов. Солджер із валізою в руках піднявся на приступку.

— Бувай, Джері, — сказав він. — Ти ще приїдеш до міста перед матчем?

— Навряд.

— Тоді побачимось там.

Він зайшов у вагон, кондуктор скочив на приступку, і поїзд рушив. Я повернувся бричкою на ферму. Джек сидів на веранді й писав листа дружині. Поки мене не було, принесли пошту; я взяв газети, перейшов у другий кінець веранди й сів читати. У дверях з’явився Хоган і підійшов до мене.

— Що вони з Солджером — погризлися?

— Та ні, не погризлися, — відказав я. — Просто Джек сказав йому, щоб він їхав до міста.

— Я бачив, що до цього йдеться, — сказав Хоган. — Він ніколи не полюбляв Солджера.

— Еге. Він мало кого полюбляє.

— Байдужий він до людей, — сказав Хоган.

— Ну, зі мною він завше по-доброму.

— Зі мною теж, — сказав Хоган. — Мені нарікати нема чого. А загалом він усе-таки байдужий.

Хоган пішов у дім, а я сидів на веранді й читав газети. Осінь тільки починалась, і там, серед горбів Джерсі, було дуже хороше; отож, прочитавши газети, я зостався на веранді й задивився на околицю та на дорогу ген унизу серед дерев, що нею, збиваючи куряву, раз по раз проїжджали машини. Днина була погожа І краєвид чудовий. Із дверей вийшов Хоган, і я спитав його:

— Слухайте, Хогане, а дичина якась тут є?

— Ні, — відказав Хрган. — Самі горобці.

— Газету бачили? — спитав я.

— А що там?

— Сенді хапнув учора на трьох заїздах.

— Про це мені ще ввечері телефонували.

— Ви ще не відкинулись од них, Хогане? — спитав я.

— .Та сякий-такий зв’язок маю, — відказав Хоган.

— А як Джек? — спитав я. — І досі грає?

—Він? — мовив Хоган. — Хіба по ньому видно?

Об тій хвилі до нас підійшов Джек з листом у руці. На ньому був светр, старі штани й боксерські черевики.

— Марку маєте, Хогане? — спитав він.

— Давай мені листа, — сказав Хоган. — Я відішлю.

— Слухай, Джеку, — сказав я. — Ти ж грав на перегонах, правда?

— Авжеж.

— Я знаю. Либонь, не раз бачив тебе в Шіпсгеді.

— То чого тепер покинув? — спитав Хоган.

— Багато програв.

Джек підсів до мене на край веранди й прихилився спиною до підпори. Сидів, мружачись проти сонця.

— Дати стільця? — спитав Хоган.

— Ні, — відказав Джек. — Добре й так.

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Так хороше за містом.

— Як на мене, то куди ліпше в місті, з дружиною.

— Ну, тобі ще тиждень лишився.

— Еге ж, — мовив Джек. — Це правда.

Ми й далі сиділи на веранді. Хоган пішов у свою конторку.

— Як по-твоєму, я тепер у формі? — спитав Джек.

— Та як тобі сказати… — відповів я. — Ти ж іще цілий тиждень маєш, аби вбитися в форму.

— Не крути.

— Ну що ж, — сказав я. — У тебе не все гаразд.

— Я спати не можу, — сказав Джек.

— За два-три дні це минеться.

— Ні, — сказав Джек. — У мене безсоння.

— Що тебе непокоїть?

— За дружиною скучив.

— То нехай вона приїде сюди.

— Ні. Для цього я застарий.

— Кожного вечора перед сном ходитимемо на довгі прохідки, щоб ти як слід стомлювався.

— Щоб стомлювався! — сказав Джек. — Я й так завше стомлений.

Отакий він був цілий тиждень. Ночами не спав, а вранці почувався так, як ото, знаєте, бував, коли несила й руку звести.

— Зовсім охляв, мов опара на холоді, — сказав про нього Хоган. — Нічогісінько не вартий.

— Я ніколи не бачив того Уолкота, — сказав я.

— Уолкот виб’є з нього душу, — сказав Хоган. — Розірве його надвоє.

— Ну що ж, — сказав я. — Рано чи пізно це має статися з кожним.

— Але ж не в такий спосіб, — заперечив Хоган. — Люди подумають, що його зовсім не треновано. Це зашкодить репутації ферми.

— Ви чули, що кажуть про нього репортери?

— Ще б пак! Кажуть, що він нікуди не годиться, що його не слід допускати до бою.

— Е, — сказав я, — вони завше помиляються, чи не так?

— Так, — відказав Хоган. — Але цього разу вони не помиляються.

— Де їм у біса знати, тренований боксер чи ні?

— Ну, — сказав Хоган, — не такі вони вже йолопи.

— Єдине, що вони можуть, це довбати когось, як ото Віларда в Толедо. Цей Ларднер он який тепер розумний, а спитайте-но його, що він казав тоді про Віларда.

— Та його тут і не було, — сказав Хоган. — Він пише тільки про великі матчі.

— А мені байдуже, хоч би хто тут був, — відказав я. — Що вони розуміють? Писати, може, й годні ще, а розуміти ні Чорта не розуміють.

— Невже ти гадаєш, що Джек тепер хоч у сякійтакій формі? — спитав Хоган.

— Ні. Йому кінець. Тепер треба тільки, щоб Корбет вибрав його на переможця, і буде по всьому.

— Ну, Корбет — той неодмінно його вибере, — сказав Хоган.

— Звісно, що вибере.

Ту ніч Джек так само не спав. Наступний день був останній перед боєм. Після сніданку ми знов сиділи з ним на веранді.

— Про що ти думаєш, Джеку, коли тобі не спиться? — запитав я.

— Та все за щось тривожусь, — відказав Джек. — То за свою маєтність у Бронксі, то за маєтність на Флориді. За дітей тривожусь. І за дружину теж. Часом думаю про бокс. Буває, згадаю отого пархача Річі Люїса, і така злість мене бере… А ще маю трохи акцій, то й за них тривожуся. Про що тільки не думається!..

— Ну, — сказав я, — завтра ввечері усе вже минеться.

— Атож, — мовив Джек. — Це завше дає полегкість, правда ж? Усе враз стає на свої місця.

Цілий день він був похмурий. Ми не тренувалися. Джек трохи порухався, щоб розім’яти м’язи, — ото й тільки. Побоксував якусь часину з тінню, та навіть і тут виглядав зле. Тоді заходився скакати а мотузкою. Він ніяк не міг спітніти.

— Краще б йому зовсім не вправлятися, — сказав Хоган. Ми стояли й дивились, як Джек стрибає через мотузку. — Він що, взагалі тепер не пітніє?

— Та от не може.

— Як ти думаєш, чи не сухоти в нього? Адже він ніколи не мав клопоту з вагою, правда ж?

— Нема в нього ніяких сухот. Просто нічим йому вже пітніти.

— Треба, щоб спітнів, — сказав Хоган.

Скакаючи через мотузку, Джек наближався до нас. Він стрибав перед нами вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім скоком.

— Гей, — мовив він. — Чого це ви понадувалися, мов сичі?

— Мені здається, годі з тебе на сьогодні, — сказав Хоган. — Видихаєшся.

— Злякалися, га? — озвався Джек і поскакав геть, щосили хльоскаючи мотузкою об землю.

Десь перед вечором на фермі з’явився Джон Коліна. Джек був у своїй кімнаті нагорі. Джон приїхав з міста машиною. З ним були ще двоє. Машина спинилась, і всі вони вийшли.

— Де Джек? — спитав мене Джон.

— Нагорі, лежить у своїй кімнаті.

— Лежить?

— Так, — сказав я.

— Як він тут?

Я подивився на тих двох, що приїхали з Джоном.

— Це його друзі, — сказав Джон.

— Дуже кепсько, — сказав я.

— А що йому таке?

— Не може спати.

— От лихо, — сказав Джон. — Цей ірландець ніколи не може спати.

— Не гаразд із ним, — сказав я.

— Хай йому чорт, — сказав Джон. — Завше з ним щось не гаразд. Ось уже десять років він у мене, і ніколи ще не було все гаразд.

Ті двоє, що були з ним, засміялись.

— Познайомтеся, — сказав Джон. — Це містер Морган і містер Стейнфелт. А це містер Дойл. Він тренує Джека.

— Дуже приємно, — сказав я.

— А тепер ходім нагору до нашого героя, — мовив той, котрого звали Морган.

— Поглянемо на нього, — докинув Стейнфелт.

Ми всі піднялися нагору.

— А де Хоган? — спитав Джон.

— У стодолі, із своїми клієнтами.

— Багато їх тут у нього? — спитав Джон.

— Тільки двоє.

— Тиша й спокій, правда ж? — мовив Морган.

— Еге ж, — відказав я. — Тиша й спокій.

Ми спинилися біля Джекової кімнати. Джон постукав у двері. Відповіді не було.

— Мабуть, спить, — сказав я.

— Якого б то лиха йому спати серед дня?

Джон повернув клямку, і ми всі зайшли до кімнати. Джек лежав на ліжку і спав. Лежав долілиць, сховавши обличчя в подушку і обхопивши її руками.

— Гей, Джеку! — гукнув його Джон.

Джекова голова злегенька ворухнулася на подушці.

— Джеку! — ще раз мовив Джон, нахиляючись над ним.

Джек тільки глибше втопив голову в подушку. Джон торгнув його за плече. Джек сів на ліжку й подивився на нас. Був неголений, у старому светрі.

— О боже! Невже не можна дати людині поспати? — мовив він до Джона.

— Не сердься, — сказав Джон. — Я не знав, що ти спиш.

— Де ж пак! — каже Джек. — Звісно, що ні.

— Це Морган і Стейнфелт, ти їх знаєш, — мовив Джон.

— Радий вас бачити, — каже Джек.

— Як ви себе почуваєте, Джеку? — питає його Морган.

— Чудово, — каже Джек. — Як би ще я мав себе почувати?

— Вигляд у вас бадьорий, — докинув Стейнфелт.

— А то ж як, — каже Джек. — Слухайте, — звернувся він до Джона. — Ви мій менеджер і маєте з мене чималий зиск. То якого ж біса ви не приїдете сюди, коли тут крутяться репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джері самі з ними балакали?

— Тоді в мене Лью мав бій у Філадельфії, — відказав Джон.

— А мені що до того? — не вгаває Джек. — Ви мій менеджер. Ви маєте з цього непоганий зиск, чи не так? Не мені ж ви там грошву добували, в тій Філадельфії! Якого ж біса вас немає тут, коли це потрібно мені?

— Тут був Хоган.

— Хоган! — каже Джек. — Із Хогана такий самий говорун, як і з мене.

— Здається, Солджер Бартлет тут був, тренувався разом з вами? — спитав Стейнфелт, щоб змінити тему розмови.

— Та був, був, — каже Джек. — Аякже.

— Слухайте, Джері, — звернувся до мене Джон. — Може, ви знайдете Хогана й скажете йому, що ми хотіли б його бачити десь так за півгодини?

— Гаразд, — відповів я.

— Якого це дідька він має кудись іти? — каже Джек. — Не ходи, Джері.

Морган і Стейнфелт перезирнулися.

— Заспокойся, Джеку, — сказав Джон.

— Я, мабуть, усе-таки піду пошукаю Хогана, — мовив я.

— Ну що ж, іди, коли хочеш, — каже Джек. — Але ніхто тебе звідси не виряджає.

— То я піду, — сказав я.

Хоган був у стодолі, перетвореній на тренувальну залу. Він тренував двох клієнтів своєї оздоровчої ферми, що тупцяли на рингу в боксерських рукавицях. Жоден з них не зважувався ударити другого, боячись дістати удар у відповідь.

— Досить, — сказав Хоган, побачивши .мене. — Кінчайте своє криваве бойовище, панове. Ідіть під душ, а тоді до Брюса на масаж.

Вони вилізли з-під канатів, а Хоган підійшов до мене.

— Приїхав Джон Колінз із двома приятелями навідати Джека, — сказав я.

— Бачив я, як вони прикотили машиною.

— А що то за двоє із Джоном?

— Та то, як кажуть, спритні ділки, — відповів Хоган. — Хіба ти їх не знаєш?

— Ні.

— Гепі Стейнфелт і Лью Морган. Орудують закладною конторою.

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я.

— А так, — сказав Хоган. — Той Гепі Стейнфелт — неабиякий махінатор.

— Я десь чув про нього.

— Збіса промітний хлопець, — сказав Хоган. — Вони обидва добрі пронози.

— Он як, — сказав я. — То вони чекатимуть на нас за півгодини.

— Це ж як? А раніше ми їм, виходить, будемо заважати?

— Певно, що так.

— Ходімо до мене в конторку, — сказав Хоган. — Хай їм чорт, тим пронозам.

Десь за півгодини ми з Хоганом піднялись нагору. Постукали в двері Джекової кімнати. За дверима чулася розмова.

— Хвилинку, — озвався хтось.

— К бісу ці штуки, — каже Хоган. — Коли я вам знадоблюся, приходьте в конторку.

Клацнув замок. Двері відчинив Стейнфелт.

— Заходьте, Хогане, — мовив він. — А ми тут саме збираємося хильнути.

— Що ж, — каже Хоган, — це діло.

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Моргай — на стільцях. Стейнфелт стояв.

— Чисто тобі змовники, — сказав Хоган.

— Привіт, Дені, — каже Джон.

— Привіт, Дені, — каже Моргай і подає йому руку.

Джек не каже нічого. Просто сидить на ліжку. Він до тих не належать. Він — сам по собі. На ньому старий синій светр, штани, на ногах — боксерські черевики. Йому треба б поголитися. Стейнфелт і Морган убрані як на весілля. Та й Джон незгірше. А Джек сидить насуплений — достоту ірландець.

Стейнфелт дістав пляшку, Хоган приніс склянки, і ми всі випили. Ми з Джеком перехилили по одній, а ті решта — ще і ще по разу.

— Залиште трохи собі на дорогу, — сказав Хоган.

— Не турбуйтесь. Ми маємо не одну, — озвався Морган.

Джек як ото раз був хильнун, так більше й не пив. Стояв і дивився на них. А на його місце на ліжку сів Морган.

— Вивий ще, Джеку, — сказав Джон і подав йому склянку та пляшку.

— Ні, — відказав Джек. — Я ніколи не полюбляв поминок.

Усі засміялися. Джек не сміявся.

Від’їжджаючи, вони всі були в чудовому гуморі. Джек стояв на веранді й дивився, як вони сідають у машину. Вони помахали йому.

— Бувайте, — мовив Джек.

Ми пішли вечеряти. За столом Джек мовчав, тільки вряди-годи просив: «Дайте, будь ласка, це… Дайте, будь ласка, те…» Разом із нами, за одним столом, сиділи оті двоє Хоганових клієнтів. Вони були непогані хлопці.

Повечерявши, ми вийшли на веранду. О цій порі сутеніло рано.

— Прогуляємося, Джері? — спитав Джек.

— А певне, — відказав я.

Ми понадягали пальта й вирушили. До проїжджої дороги було не близько, а ми ще пройшли нею милі з півтори. Там усе їздили машини, і нам доводилося щораз відступати на узбіччя. Джек мовчав. А коли ми зайшли в кущі, аби перепустити якусь величезну машину, він промовив:

— Під три чорти таку прогулянку! Ходімо назад.

Ми піднялися бічною дорогою, що пагорбом і полем вела навпростець до Хоганової ферми. Попереду видно було світло в будинку. Ми підійшли до чільних дверей і побачили на порозі Хогана.

— Добре прогулялися? — спитав він.

— О, пречудово! — відказав Джек. — Слухайте, Хогане, у вас є щось випити?

— Аякже, — мовив Хоган. — А що таке?

— Нехай принесуть до мене в кімнату, — сказав Джек. — Сьогодні вже думаю заснути.

— То ти сам собі лікар, — мовив Хоган.

— Ходімо нагору, Джері, — сказав Джек.

У своїй кімнаті Джек сів на ліжко, стиснувши руками голову.

— Оце життя, еге ж? — промовив він.

Хоган приніс велику пляшку віскі та дві склянки.

— Може, хочеш імбирового пива?

— Щоб мене потім нудило?

— Я просто спитав, — мовив Хоган.

— Вип’єте зі мною? — запропонував Джек.

— Ні, дякую, — відказав Хоган і вийшов.

— А ти, Джері?

— Одну вихилю за компанію, — відказав я.

Джек налив у склянки.

— Ну, — сказав він, — поїхали помалу.

— Долин водою, — мовив я.

— Еге ж, — погодився Джек. — Так, либонь, краще.

Ми мовчки спорожнили склянки. Джек потягнувся налити мені ще.

— Ні, — сказав я. — Більше не хочу.

— Гаразд, — мовив Джек.

Він хлюпнув собі чималу дещицю і долив водою. Обличчя йому трохи проясніло.

— Ну й кодло ж оті, що сьогодні тут були, — сказав він. — Ті двоє ніколи не підуть на ризик. — Він помовчав. — А втім, вони мають рацію. Якого біса даремно ризикувати?.. Налити тобі ще одну, Джері? — спитав він. — Ну ж бо, випий зі мною.

— Мені не треба, Джеку, — відказав я. — Я й так добре почуваюся.

— Та одненьку, — сказав Джек. Він уже трохи захмелів.

— Ну гаразд, — сказав я.

Джек налив мені трохи, а собі майже повну.

— Знаєш, — сказав він, — а я таки люблю це зілля. Коли б не бокс, я, певне, добряче закидав би.

— Еге ж, — мовив я.

— Ти знаєш, — провадив він далі, — за цим боксом я багато чого упустив.

— Ти зажив силу грошей.

— Авжеж, задля того все це й роблю. Так, Джері, багато я упустив.

— Про що ти?

— Ну, — сказав він, — от хоч би й про дружину. Скільки часу я живу поза домом… Та й для дівчаток моїх це недобре. «Хто ваш тато?» — спита їх якась там приятелька з панянок. «Наш тато Джек Бренан». Нічого для них у тім доброго.

 Ну й до лиха, — сказав я. — Аби вони грошву мали.

— Та грошви я їм призбирав дай боже, — сказав Джек.

Він знову налив собі віскі. Пляшка була майже порожня.

— Долий водою, — сказав я.

Джек хлюпнув у склянку води.

— Слухай, — сказав він, — ти не уявляєш собі, як я скучив за дружиною.

— А певне.

— Ні, ти собі не уявляєш. Не можеш цього уявити.

— Либонь, тут усе-таки краще, ніж у місті.

— Для мене, — сказав Джек, — тепер уже однаково, де я не є… Ні, ти не можеш цього уявити.

— Випий ще.

— А що, мене вже розвозить? Дурниці балакаю?

— Та не так щоб дуже.

— Ти не можеш собі уявити, що це таке. Ніхто не може цього уявити…

— Окрім дружини, — докинув я.

— Вона розуміє, — сказав Джек. — Вона все розуміє. Все чисто. Що правда, то правда.

— Долий водою, — сказав я.

— Ох, Джері, — мовив Джек, — ти не можеш собі уявити, що це таке…

Він уже зовсім сп’янів. Сидів і пильно дивився на мене. Якось аж занадто пильно.

— Сьогодні ти добре спатимеш, — сказав я.

— Слухай, Джері, — мовив Джек. — Хочеш заробити грошенят? Заклади щось на Уолкота.

— Он як?

— Слухай, Джері… — Джек поставив склянку. — Ти ж бачиш, я не п’яний. Знаєш, скільки я на нього заклав? Півсотні тисяч.

— То купа грошей.

— Півсотні тисяч, — потвердив Джек. — Два проти одного. Матиму двадцять п’ять тисяч чистого виграшу. Заклади й ти на нього, Джері.

— Випадає незле, — мовив я.

— Хіба ж я можу його здолати? — каже Джек. — Це ніяка не махінація. Мені його не здолати. То чому ж не поживитися з цього?

— Долий водою.

— Після цього бою мені кінець, — каже Джек. — З боксом для мене докінчено. Доведеться піти з рингу битим. То чому ж мені не заробити на цьому хоч якісь гроші?

— А певне.

— Я вже тиждень не сплю, — каже Джек. — Цілу ніч лежу й сушу голову. Не можу заснути, Джері. Ти собі не уявляєш, що це таке, коли людина не може заснути.

— Та звісно.

— Не можу я спати. От не можу — і край. Який глузд стільки років дбати про своє здоров’я, коли ти не можеш заснути?

— То кепсько.

— Ти навіть не уявляєш, Джері, як це воно, коли не можеш заснути.

— Долий водою, — сказав я.

Отож, десь на одинадцяту Джек уже й язиком не міг повернути, і я повів його до ліжка. На той час йому вже очі самі заплющувались. Я допоміг йому роздягнутись і поклав у ліжко.

— Сьогодні ти добре спатимеш, Джеку, — сказав я.

— Еге ж, — каже Джек. — Тепер я засну.

— Добраніч, Джеку.

— Добраніч, Джері. Ти мій єдиний друг.

— А, йди ти… — мовив я.

— Ти мій єдиний друг, — не вгавав Джек. — Єдиний у світі…

— Спи вже, — сказав я.

— Буду спати, — каже Джек.

Коли я спустився вниз, Хоган сидів коло бюрка в своїй конторці й читав газети. Він поглянув на мене.

— Ну як, поклав свого хлопчину спатоньки?

— Звалився.

— То для нього краще, аніж безсоння, — сказав Хоган.

— Авжеж.

— А спробуй-но поясни це отим спортивним писакам.

— Ну, піду й собі спати, — мовив я.

— Добраніч, — сказав Хоган.

Вранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Хоган уже тренував своїх клієнтів у стодолі. Я пішов туди й став дивитися.

— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував їм Хоган. — Здоров, Джері, — сказав він. — Джек уже встав?

— Ні. Спить іще.

Я вернувся в свою кімнату і спакував речі, щоб їхати до міста. Десь о пів на десяту в сусідній кімнаті заворушився Джек. Почувши, що він пішов униз, я спустився слідом за ним. Джек сів снідати. Хоган уже прийшов знадвору й стояв біля стола.

— Ну, як тобі, Джеку? — спитав я.

— Та нічого.

— Спав добре? — спитав Хоган.

— Спав як убитий, — відказав Джек. — Трохи згага пече, але голова не болить.

— От і добре, — сказав Хоган. — Питво було виборне.

— Додасте до рахунка, — сказав Джек.

— Коли думаєш їхати? — спитав Хоган.

— Перед обідом, — відповів Джек. — Одинадцятигодинним поїздом. Сідай, Джері, — обернувся він до мене.

Хоган пішов собі. Я підсів до столу. Джек їв грейпфрут. Коли попадалося зеренце, він випльовував його в ложечку, а тоді скидав на тарілку.

— Здається, я вчора був як ніч, — заговорив він.

— Та трохи вихилив.

— Ото, певне, дурниць намолов.

— Ні, я б не сказав.

— Де Хоган? — спитав він, доїдаючи грейпфрут.

— У себе в конторці.

— Що я там казав про заклади на цей бій? — спитав Джек. Він держав ложечку і колупав нею грейпфрут.

Дівчина-служниця принесла яєчню з шинкою і забрала рештки грейпфрута.

— Дайте мені ще склянку молока, — сказав їй Джек.

Вона вийшла.

— Ти казав, що заклав півсотні тисяч на Уолкота, — відповів я.

— Це правда, — сказав Джек.

— То величезні гроші.

— Оце мене трохи й непокоїть, — сказав Джек.

— Усяке може статися.

— Ні, — сказав Джек. — Йому страх як потрібне чемпіонство. Тут вони гратимуть в одну руку.

— Хто зна, як воно буде.

— Ні. Він хоче стати чемпіоном. Для нього це дорожче за гроші.

— П’ятдесят тисяч — сила грошей, — мовив я.

— Це діло певне, — сказав Джек. — Я не можу перемогти. Ти ж сам знаєш, що мені його ніяк не здолати.

— До останньої хвилини є якийсь шанс.

— Ні, — сказав Джек. — Мені вже кінець. Діло цілком певне.

— Як ти себе почуваєш?

— Незле, — відповів Джек. — Добре виспатись — ось що мені було потрібно.

— Тобі ще може повестися.

— О, я влаштую їм виставу, — сказав Джек.

По сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він зачинився в телефонній будці.

— Це він уперше їй зателефонував, відколи приїхав, — сказав Хоган.

— Зате щодня пише листи.

— Еге, — сказав Хоган. — Марка ж бо коштує тільки два центи.

Ми попрощалися з Хоганом, і Брюс, негр-масажист, одвіз нас бричкою на станцію.

— Прощавайте, містере Бренан, — сказав Брюс біля поїзда. — Я вірю, що ви скрутите йому в’язи.

— Бувай, — відказав Джек.

Він дав Брюсові два долари. Брюс таки добре з ним наморочився, і тепер був видимо розчарований. Джек завважив, що я дивлюся, як Брюс тримає в руці ті два долари.

— Усе записано в рахунок, — сказав він. — За масаж Хоган теж бере.

Цілу дорогу в поїзді Джек мовчав. Сидів у кутку, застромивши квитка за стрічку капелюха, й дивився у вікно. Тільки раз він обернувся й заговорив до мене.

— Я сказав дружині, що на цю ніч візьму номер у «Шелбі», — мовив він. — Це одразу ж за рогом біля «Гардена». А завтра вранці піду додому.

— Це ти добре придумав, — сказав я. — А твоя дружина, Джеку, бачила тебе коли на рингу?

— Ні, — відказав Джек. — Ніколи не бачила.

Я подумав про те, якого страшного побою він сподівається, коли не хоче показуватись після того вдома.

У місті ми взяли таксі до «Шелбі». Готельний служник заніс наші валізи, і ми підійшли до бюрка чергового.

— Почім у вас номери? — спитав Джек.

— Є тільки подвійні, — відказав черговий. — Можу запропонувати гарний номер на двох за десять доларів.

— Це надто дорого.

— Тоді візьміть подвійний за сім доларів.

— З ванною?

— Аякже.

— Можеш і ти зі мною переночувати, Джері, — сказав Джек.

— Та ні, — відповів я. — Я піду до шваґра.

— Я це кажу не до того, щоб ти платив, — пояснив Джек. — Просто не хочеться дурно викидати гроші.

— Запишіться, будь ласка, — мовив черговий. Тоді подивився на наші прізвища в книзі. — Номер двісті тридцять восьмий, містере Бренан.

Ми піднялися ліфтом нагору. Кімната була простора й гарна, з двома ліжками та дверима до ванної.

— Пречудово, — сказав Джек.

Служник, що привів нас у номер, підняв штори й заніс наші валізи. Джек цього наче й не бачив, і я дав хлопцеві двадцять п’ять центів. Ми помилися, і Джек сказав, що не завадило б піти попоїсти.

Ми подались обідати до ресторанчика Джімі Генлі. Там було чимало знайомих хлопців. Поки ми їли, зайшов Джон і підсів до нашого столика. Джек майже не обзивався.

— А як у тебе з вагою, Джеку? — спитав Джон. Джек-бо наминав добренний обід.

— Можу зважитись просто в одязі, — відказав Джек.

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був природжений вельтер[1] і анітрохи не гладшав. А на Хогановій фермі ще й скинув.

— Еге, це єдине, що в тебе завше гаразд, — сказав Джон.

— Атож, єдине… — мовив Джек.

По обіді ми пішли до «Гардена» зважуватись. За умовами матчу мало бути сто сорок сім фунтів о третій годині дня. Обгорнувшись рушником навколо пояса, Джек став на ваги. Стрілка ані зрушилась. Уолкот щойно зважився і стояв збоку серед гурту знайомих.

— Ану дай я гляну на твою вагу, Джеку, — сказав Фрідмен, Уолкотів менеджер.

— Гаразд, тільки зважте і його, щоб я бачив. — Джек кивнув головою в бік Уолкота.

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен.

— Ну, що там виходить? — спитав Джек вагарів.

— Сто сорок три, — відповів товстун, що орудував вагами.

— Добре скинув, Джеку, — мовив Фрідмен.

— Зважте його, — сказав Джек.

Підійшов Уолкот. Він був білявий, з широкими плечима й руками важковаговика. А от ноги мав короткуваті. Джек був на півголови вищий од нього.

— Привіт, Джеку, — сказав Уолкот. Обличчя його було помережане рубцями.

— Привіт, — мовив Джек. — Як ся маєш?

— Чудово, — відповів Уолкот.

Він скинув з пояса рушника й став на ваги. Таких широченних плечей і спини я ще ніколи не бачив.

— Сто сорок шість фунтів дванадцять унцій.

Уолкот зійшов з ваг і вишкірився до Джека.

— Отож-бо, — каже йому Джон. — Джек на чотири фунти легший за тебе.

— Коли вийдемо на ринг, ще й легший буде, — каже Уолкот. — Тепер я можу пообідати.

Ми пішли з вагарні, і Джек одягнувся.

— Вигляд у нього хоч куди, — сказав він.

— З вигляду судячи, йому не раз добряче перепадало.

— Це так, — каже Джек. — Його влучити не важко.

— Куди ви тепер? — спитав Джон, коли Джек одягнувся.

— Назад до готелю, — каже Джек. — Ви все приготували?

— Так, — відказав Джон. — Усе буде готове.

— Піду приляжу на часинку, — каже Джек.

— Я зайду за вами десь о чверть на сьому й ми разом повечеряємо.

— Гаразд.

Повернувшись до готелю, Джек роззувся, скинув піджака й ліг спочити. Я сів писати листа. Кілька разів я позирав на Джека, а він усе не спав. Лежав зовсім тихо, але очі щораз були розплющені. Нарешті він сів на ліжку.

— Хочеш, пограємо в крибедж, га, Джері? — спитав він.

— Можна, — озвався я.

Він дістав з валізи карти й таблицю для запису. Ми сіли грати, і він виграв у мене три долари.

Почувся стукіт у двері, і зайшов Джон.

— У крибедж гратимете, Джоне? — спитав Джек.

Джон поклав на стіл капелюха. Капелюх був зовсім мокрий. Пальто Джонове теж намокло.

— Дощ надворі? — питає Джек.

— Не дощ, а злива, — каже Джон. — Таксі попало в завіз, то довелося вилізти й чалапати пішака.

— Ідіть сюди, пограємо разочок, — каже Джек.

— Тобі треба підживитися.

— Ні, — каже Джек. — Я ще не хочу їсти.

Вони з півгодини грали в крибедж, і Джек виграв у нього півтора долари.

— Ну, а тепер, я думаю, можна й попоїсти, — каже Джек. Він підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Дощ усе йде?

— Еге ж.

— Давайте повечеряємо в готелі, — запропонував Джон.

— Гаразд, — каже Джек. — Тільки пограймо ще раз, і хто програє, той платить за вечерю.

Трохи перегодя Джек підвівся й каже:

— З вас вечеря, Джоне.

Ми спустилися вниз і повечеряли у великій їдальні.

По вечері ми піднялися назад у номер, і вони з Джоном знову сіли грати в крибедж, і Джек виграв два з половиною долари. Тепер він був у доброму гуморі. Джон мав при собі валізку з усім своїм причандаллям. Джек зняв сорочку та комірець і надягнув вовняного натільника й светра, щоб не застудитися на вулиці, тоді поклав у валізку боксерський костюм і халат.

— Зібрався? — питає Джон. — Тоді я звелю викликати таксі.

Скоро по тому задзвонив телефон, і черговий сказав, що таксі чекає.

Ми спустилися ліфтом униз, вийшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Гардена». Дощ лив як з відра, проте на вулиці перед входом зібрався натовп. Усі квитки були продані. Коли ми проходили до роздягальні, я побачив, що зала повна-повнісінька. Згори здавалося, що до рингу не менш як півмилі. Довкола було темно. Світилися тільки лампи над рингом.

— Добре, що такий дощ, а то б вони перенесли матч на відкритий стадіон, — сказав Джон.

— Людей до біса, — обізвався Джек.

— Цей бій зібрав би ще й не стільки, аби місця стало.

— Погоди не завбачиш, — сказав Джек.

Джон підійшов до дверей роздягальні й стромив голову всередину. Джек сидів у халаті, згорнувши руки, і дивився в підлогу. Разом із Джоном прийшли двоє помічників. Вони визирали з-за його плеча.

Джек підвів очі.

— Той уже в залі? — спитав він.

— Щойно вийшов, — відповів Джон.

Ми пішли вниз. Уолкот саме піднімався на ринг. Він проліз між канатами, з’єднав руки над головою і, усміхаючись, вітально помахав ними публіці — спершу в один бік від рингу, тоді в другий, — а відтак пішов і сів. Джек спускався вниз між рядами, і натовп зустрів його оплесками. Джек був ірландець, а ірландці завше мають добрий успіх у публіки. Хоч ірландець і не збере в Нью-Йорку стільки глядачів, як єврей чи італієць, однак плескають їм охоче.

Коли Джек вийшов на поміст і нахилився пролізти між канатами, Уолкот підвівся із свого кутка й приспустив долішній канат, щоб Джекові зручніше пролазити. Публіка в захваті. Уолкот кладе руку Джекові на плече, й вони стоять так якусь хвилю.

— Дешевої слави шукаєш, — каже йому Джек. — Ану забери свою погану руку.

— Спокійно, — мовить Уолкот.

Усе це видається публіці хтозна-яким прекрасним. Як шляхетно поводяться ці хлопці перед боєм! Які вони доброзичливі один до одного!

Солі Фрідмен переходить у наш куток, де Джек бинтує руки, а Джон тим часом уже стоїть біля Уолкота. Джек просунув великий палець у розріз на кінці бинта і вправно оповив руку. Я закріпив бинт тасьмою на зап’ястку і двічі обмотав навхрест над щиколодками.

— Гей, — каже Фрідмен. — Навіщо стільки тасьми?

— А ви помацайте, — каже Джек. — М’яка? Отож-бо. Не будьте такий невірний.

Фрідмен і далі не відходить від нас — і поки Джек бинтує другу руку, і коли один із хлопців-помічників приносить рукавиці, а я натягаю їх Джекові на руки й зашнуровую.

— Слухайте, Фрідмене, — питає Джек, — а хто він родом, цей Уолкот?

— Не знаю, — каже Солі. — Щось ніби данець.

— Він чех, — мовить хлопець, що приніс рукавиці.

Суддя викликає їх на середину рингу, і Джек рушає з свого кутка. Уолкот іде й усміхається. Вони зближаються один до одного, і суддя кладе руки їм на плечі.

— Привіт, шукачу слави, — каже Джек до Уолкота. — Спокійно…

— На біса ти назвався Уолкотом? — не вгаває Джек. — Хіба не знаєш, що він був чорношкірий?

— Слухайте мене, — каже суддя і викладає їм давно відомі приписи.

Один раз Уолкот перепиняє його. Він хапає Джека за руку й питається:

— Можу я бити, коли він отак мене держатиме?

— Забери-но руки, — каже Джек. — Тут тобі не кіно.

Аж ось вони розійшлися по своїх кутках. Я стягнув з Джека халат, і він, спершись на канати, кілька разів зігнув ноги в колінах, почовгав підошвами по живиці. Пролунав гонг. Джек швидко обернувся й вийшов на середину. Уолкот підступив до нього, вони торкнулись рукавицями, і тільки-но Уолкот відсмикнув руку, як Джек двічі затопив йому лівою в обличчя. Другого такого боксера, як Джек, не було й нема. Уолкот став нападати, усе вперед і вперед, притискаючи підборіддя до грудей. Він — силовик і тримає руки зовсім низько. Все, що він уміє, — це підступити і вдарити збоку. Та щоразу, як він підступає, Джекова ліва б’є його в обличчя. Здається, це виходить автоматично. Досить Джекові підняти руку — і вона влучає в Уолкотове обличчя. Разів три-чотири Джек посилає вперед праву, але Уолкот приймає удари плечем або ж перепускає поверх голови. Він діє, як і всі силовики. Боїться він тільки таких, як і сам. Скрізь, де можна боляче вдарити, він закритий. А удари лівою в обличчя його не лякають.

Під кінець четвертого раунду лице Уолкотове було геть розбите й заюшене кров’ю, але кожного разу, коли він підступав упритул до Джека, той діставав такого удару, що на боках його під самими ребрами з’явилися великі червоні плями. Як тільки Уолкот починав зближатися, Джек зв’язував його, тоді вивільняв одну руку й бив знизу, та коли Уолкотові випадало вдарити, він уражав Джека в тулуб з такою силою, що чути було аж на вулиці. Він-бо силовик.

Так воно йшлося ще три раунди. Вони не перемовились між собою ані словом. Вони весь час працювали. А в перервах між раундами заходжувались працювати ми — коло Джека. Здавалося, що він начебто охляв, але Джек узагалі ніколи не був на рингу надто жвавий. Рухався він небагато, а той удар лівою виконував просто механічно. Здавалося, його ліва рука з’єднана з Уолкотовим обличчям, і Джекові досить тільки їй звеліти, щоб вона вдарила. У близькому бою Джек завше був спокійний і сили марно не витрачав. Він досконально знав усі способи близького бою і щоразу брав гору. Коли вони зійшлись у нашому кутку, я бачив, як він зв’язав Уолкота, вивільнив свою праву руку, повернув її і вдарив знизу, влучивши Уолкота в ніс ребром рукавиці. Уолкот облився кров’ю і прихилився носом до Джекового плеча, щоб умазати і його, та Джек двигнув плечем йому по носі, тоді спустив праву руку й повторив той самий удар.

Уолкот розлютився мало не до сказу. На кінець п’ятого раунду він уже смертельно ненавидів Джека. А Джек не лютував, себто був не лютіший, ніж звикле. Далебі, він таки полюбляв допекти противника до живого. Тим-то й дихав таким чортом на Річі Люїса. Йому ніколи не вдавалося урвати Річі терпцю. Той завше приберігав декілька нових підступів, що їх Джек не знав. Поки Джек мався на силі, він був увесь час як за кам’яною горою. Уолкотові вже добряче від нього перепало. Найкумедніше, що все воно виглядало так, наче Джек веде чистий класичний бій. А це тому, що він досконально знав і всі ті штуки.

Після сьомого раунду Джек сказав:

— Моя ліва починає важчати.

Від цього моменту повернуло на поразку. Спершу це було непомітно. Одначе коли перед тим він сам провадив бій, то тепер його провадив Уолкот; коли раніш він був цілком убезпечений, то тепер опинився під постійною загрозою. Він уже не міг здержати Уолкота лівою. Збоку видавалося, ніби все йде, як і перше, але тепер Уолкотові рукавиці замість минати Джека, щоразу влучали його. Він діставав страшні удари в тулуб.

— Котрий це буде раунд? — спитав Джек.

— Одинадцятий.

— Більше не можу, — каже він. — Ноги підтинаються.

Якийсь час перед тим Уолкот хоч і влучав Джека, проте не сильно вражав його. Виходило як у бейзболі, коли гравець, ловлячи м’яч, немовби осаджує його і тим послаблює силу удару. Та тепер Уолкот почав гнітити дужче. Він молотив руками, як машина. Джекові тільки й лишалося, що пробувати блокуватись. А збоку навіть не видно було, який то жорстокий побій.

Між раундами я масував йому ноги. М’язи дрижали в мене під руками весь час, поки я їх розтирав. Він знеміг до краю.

— Ну, як воно? — спитав він Джона, повертаючи до нього розпухле обличчя.

— Це його бій.

— Думаю ще трохи продержатися, — каже Джек. — Не хочу, аби цей виродок мене поклав.

Усе виходило так, як він передбачав. Він знав, що не здужає побити Уолкота. Не мав уже тої сили. Одначе все було гаразд. Гроші закладено напевне, і тепер він хотів закінчити бій собі на втіху. Він не хотів піти з рингу нокаутований.

Пролунав гонг, і ми підштовхнули Джека вперед. Він поволі пішов на середину. Уолкот зараз же підступив до нього. Джек умостив йому лівою в обличчя. Уолкот прийняв удар, зблизився і давай гатити Джека по тулубу. Джек намагався зв’язати його, але то було однаково, що пробувати спинити рукою циркулярну пилу. Тоді Джек вимкнувся і вдарив правою, але схибив. Уолкот затопив йому зліва, і Джек упав. Він упав на руки та коліна й подивився на нас. Суддя почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рахунок дійшов до восьми, Джон подав йому знак. За ревом натовпу годі було щось почути. Джек устав. Провадячи рахунок, суддя весь час придержував Уолкота вільною рукою.

Коли Джек звівся на рівні, Уолкот рушив на нього.

— Обережно, Джімі! — почув я вигук Сола Фрідмена.

Уолкот зближався до Джека, пильнуючи за ним очима. Джек ударив лівою. Уолкот лиш головою мотнув. Він притиснув Джека до канатів, примірявся і легенько вдарив його збоку в голову, а відтак щосили угнітив прямим у тулуб — так низько, як тільки міг. Либонь, не менш як на п’ять дюймів нижче пояса. Я думав, Джекові очі повилазять — так він їх вирячив. Рот йому розтулився.

Суддя схопив Уолкота. Джек ступив наперед. Якщо він упаде — плакали його півсотні тисяч. Він ішов так, наче йому всі тельбухи виверталися.

— Не було занизько, — промовив він. — Це випадково.

Натовп ревів так, що нічого не було чути.

— Мені гаразд, — каже Джек.

Вони стояли просто перед нами. Суддя подивився на Джона й похитав головою.

— А йди-но сюди, сучий ти поляче, — каже Джек до Уолкота.

Джон повиснув на канатах, уже тримаючи напоготові рушника. Джек стояв за яких два кроки від нього. Тоді ступив уперед. Я бачив, що обличчя йому так спітніло, наче його хто викрутив, а по носі повзла додолу велика крапля.

— Виходь, виходь, — кликав він Уолкота.

Суддя поглянув на Джона й махнув Уолкотові рукою.

— Іди, мерзотнику, — сказав він.

Уолкот вийшов. Він не знав, що йому робити. Він ніколи не сподівався, що Джек витриває. Джек ударив його в обличчя лівою. У залі не вщухав несамовитий лемент. Вони зійшлись якраз проти нашого кутка. Уолкот відповів двома ударами. Обличчя Джекове було страшне, я в житті такого не бачив — жах навіть глянути! Він насилу тримався, змушував своє тіло коритись, і все це відбивалося на його обличчі. Він думав лиш про те, щоб не дати своєму тілу улягти болеві в ураженому місці.

Потім він почав бити. З обличчя йому не сходив отой жаский вираз. Він бив низько спущеними руками, завдаючи Уолкотові потужних ударів з обох боків. Уолкот затулився, і Джек став щосили молотити його по голові. Тоді послав уперед ліву і вдарив Уолкота в пах, а правою садонув точнісінько туди, куди той влучив його самого. Набагато нижче пояса. Уолкот повалився додолу, схопившись руками за живіт, перевернувся й зігнувсь навпіл.

Суддя відтягнув Джека і штовхнув його в куток. Джон вискочив на ринг. Натовп і далі несамовито ревів. Суддя на рингу розмовляв з бічними суддями; тоді на поміст піднявся оповісник з мегафоном і оголосив:

— Переміг Уолкот. Був заборонений удар.

Суддя на рингу розмовляв із Джоном.

— А що я міг подіяти? — казав він. — Джек не схотів визнати порушення. А потім знавіснів і сам ударив нижче пояса.

— Він однаково програв би, — сказав Джон.

Джек сидів на стільці в кутку рингу. Я вже стягнув з нього рукавиці, і він обома руками вхопився за вражене місце. Коли він може якось його потримати, обличчя йому стає не таке страшне.

— Піди вибачся, — каже Джон йому на вухо. — Так буде пристойніш.

Джек підводиться, і обличчя йому зрошує рясний піт. Я накидаю на нього халат, і він іде через ринг, тримаючись під халатом рукою за живіт. Уолкота вже підняли й клопочуться коло нього. В його кутку повно людей. До Джека ніхто й слова не скаже. Він нахилився до Уолкота.

— Ти мені пробач, — мовить Джек. — Я не хотів такого.

Уолкот не обзивається. Видно, що йому непереливки.

— Ну от, тепер ти чемпіон, — каже йому Джек. — Радий, либонь, достобіса.

— Дай ти йому спокій, — каже Солі Фрідмен.

— А, це ви, Солі, — каже Джек. — Даруйте, що я так повівся з вашим хлопцем.

Фрідмен тільки глипнув на нього.

Чудною ходою, немов спотикаючись на кожному кроці, Джек вернувся в свій куток; ми допомогли йому пролізти між канатами й повели попри столи репортерів і далі переходом через ряди. З усіх боків тяглися руки, щоб поплескати Джека по спині. А він, загорнувшись у халат, ішов крізь той натовп до роздягальні. Перемога й слава припали Уолкотові. Отак закладалися в «Гардені».

Тільки-но ми дійшли до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.

— Треба їхати в готель і викликати лікаря, — каже Джон.

— Він мені всі печінки відбив, — промовив Джек.

— Ти вже прости мені, Джеку, — каже Джон.

— А, дарма, — озвався Джек.

Він так і лежав із заплющеними очима.

— Вони таки хотіли пошити нас у дурні, — мовив Джон.

— То ваші приятелі, Морган і Стейнфелт, — сказав Джек. — Добрих ви маєте друзів.

Він лежав, не підводячись, але очі розплющив. Обличчя його й досі було моторошно скривлене.

— Просто дивно, який стаєш бистрий на розум, коли тобі йдеться про такі гроші, — промовив Джек.

— Ти залізний хлопець, Джеку, — сказав Джон.

— Ет, — відказав Джек, — то все пусте.