Непереможений

Мануель Гарсія піднявся сходами до контори дона Мігеля Ретани. Поставив додолу валізу й постукав у двері. Ніхто не озивався. Та Мануель, стоячи в коридорі, відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував і крізь двері.

— Ретано, — мовив він, дослухаючись.

Ніхто не озивався.

«І все ж таки він там», — подумав Мануель.

— Ретано, — знову мовив він і постукав сильніш.

— Хто там? — обізвався голос у конторі.

— Це я. Маноло, — відповів Мануель.

— Чого тобі? — спитав голос.

— Роботи, — відповів Мануель.

У дверях щось клацнуло кілька разів, і вони відчинилися. Мануель увійшов, несучи свою валізу.

За столом у протилежному кінці кімнати сидів невеличкий на зріст чоловік. Просто над ним висів маняк бугаячої голови, роботи мадридського набивальника; стіни були прикрашені фотографіями в рамках та афішами корид.

Чоловічок сидів і дивився на Мануеля.

— А я думав, тебе вбито, — сказав він.

Мануель постукав по столі щиколодками пальців. Ретана сидів і дивився на нього через стіл.

— Скільки корид ти відбув цього року? — спитав Ретана.

— Одну, — відказав Мануель.

— Тільки оту одну?

— Тільки оту.

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. Він одхилився на стільці й дивився на Мануеля.

Мануель позирнув на бугаячу голову. Він уже не раз бачив її. Навіть відчував, що вона ніби стосується його родини. Десь перед дев’ятьма роками цей бугай убив його брата, що йому пророкували велике майбутнє. Мануель добре пам’ятав той день. На дубовому підкладі маняка було припасовано мідяну табличку. Мануель не міг прочитати напису на табличці, але вважав, що зроблено його на спомин про брата. Бо ж він таки був здібний хлопчина.

На табличці значилося: «Бугай Маріпоса, від герцога Верагуа. Дев’ять разів поранений списом, заколов сім коней і вбив Антоніо Гарсію, новільєро[1] 27 квітня 1909 року».

Ретана побачив, що Мануель дивиться на бугаячу голову.

— А от на цю неділю герцог прислав мені таких, що скандалу не минути, — сказав він. — Геть усі підупалі на ноги. Що там кажуть про них у каварні?

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я оце допіру приїхав.

— А правда, — сказав Ретана. — Бачу, ти з валізою.

Він дивився на Мануеля, відкинувшись за своїм великим столом.

— Сідай, — мовив він. — Скинь капелюха.

Мануель сів. Коли він скинув капелюха, його лице неначе враз перемінилося. Він був блідий, і колета[2], пришпилена спереду на тім’ї, щоб не випиналася з-під капелюха, надавала йому чудного вигляду.

— Виглядаєш ти кепсько, — зауважив Ретана.

— Я щойно з лікарні, — сказав Мануель.

— Я чув, ніби тобі відтяли ногу.

— Ні, — відказав Мануель. — Минулося таразд.

Ретана нахилився над столом і посунув до Мануеля дерев’яну скриньку з сигаретами.

— Прошу.

— Дякую.

Мануель закурив.

— Припалюйте, — мовив він, пропонуючи Ретані сірника.

— Ні. — Ретана помахав рукою. — Я не курю.

Він спостерігав, як Мануель курить.

— Чому ти не знайдеш собі якоїсь іншої роботи? — спитав він.

— Мені не треба іншої, — відказав Мануель. — Я матадор.

— Нема вже матадорів, — сказав Ретана.

— Я матадор, — знову сказав Мануель.

— Еге ж, у цій кімнаті.

Мануель засміявся.

Ретана сидів і мовчки дивився на нього.

— Можу дати тобі вихід увечері, як хочеш, — запропонував він.

— Коли? — спитав Мануель.

— Завтра.

— Не люблю когось заміняти, — сказав Мануель.

Саме так усі вони й гинуть. Саме так загинув Сальвадор.

Він постукав щиколодками по столі.

— Це все, що я маю, — мовив Ретана.

— Чому вам не дати мені виходу наступного тижня? — спитав Мануель.

— Ти не збереш публіки, — відказав Ретана, — їй потрібні тільки Літрі, Рубіто й Ля Toppe. Ото хлопці путящі.

— Люди прийдуть подивитися й на мене, — з надією в голосі сказав Маиуель.

— Ні, не прийдуть. Вони вже й не пам’ятають, що такий був.

— Я маю що показати, — не вгавав Мануель.

— Пропоную тобі вихід завтра ввечері, — сказав Ретана. — Можеш виступити після коміків разом із молодим Ернандесом і вбити двох новільйо[3].

— Чиї новільйо? — спитав Мануель.

— Не знаю. Будь-які з тих, що є в загонах. Ті, котрих ветеринари не допускають до денних корид.

— Не люблю заміняти інших, — знову сказав Мануель.

— Не хочеш — не треба, — сказав Ретана.

Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Співчуття, що на мить зринуло було в ньому на згадку про давні дні, минуло. Він залюбки взяв би Мануеля замість Ларіти, бо це коштувало б дешево. А втім, так само дешево він міг узяти й інших. Звісно, хотілося б допомогти йому. Та, зрештою, він дав Мануелеві нагоду. Тепер нехай сам вирішує.

— Скільки ви мені заплатите? — спитав Мануель. Він усе ще тішив себе думкою, що відмовиться. Та знав, що відмовитись не може.

— Двісті п’ятдесят песет, — сказав Ретана. Він думав дати п’ятсот, та з уст йому мимохіть вихопилося двісті п’ятдесят.

— Вілальті ви платите по сім тисяч, — сказав Мануель.

— Ти ж не Вілальта, — відказав Ретана.

— Знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає велику публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Атож, — сказав Мануель. Він підвівся. — Дайте мені триста, Ретано.

— Гаразд, — погодився Ретана і витяг із шухляди аркуш паперу.

— А зараз дасте півсотні? — спитав Мануель.

— Будь ласка, — відказав Ретана. Він дістав із гамана банкноту в п’ятдесят песет і, розгорнувши, поклав на стіл.

Мануель узяв гроші й сховав до кишені.

— А як квадрилья?[4] — спитав він.

— Будуть хлопці, що завше працюють у мене вечорами, — відповів Ретана. — Цілком годящі.

— А пікадори?[5] — спитав Мануель.

— З пікадорами гірше, — визнав Ретана.

— Мені потрібен хоч один добрий пікадор, — сказав Мануель.

— То найми собі, — відказав Ретана. — Іди й найми.

— Але не на ті ж таки гроші, — заперечив Мануель. — Де ж би то мені платити квадрильї з шістдесяти дуро![6]

Ретана нічого не сказав, тільки дивився на Мануеля через свій великий стіл.

— Ви ж знаєте, що мені потрібен один добрий пікадор, — наполягав Мануель.

Ретана нічого не сказав, тільки дивився на Мануеля паче б звідкись оддалік.

— Це не діло, — сказав Мануель.

Ретана й далі роздивлявся його, відхилившись на стільці, роздивлявся неначе з великої віддалі.

— Пікадори в мене постійні, — мовив він.

— Знаю, — сказав Мануель. — Знаю я ваших пікадорів.

Ретана й не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.

— Я хочу мати рівні шанси, ото й тільки, — повагом сказав він. — Коли виходиш на арену, хочеться бути певним, що приборкаєш бугая. А для цього потрібен лише добрий пікадор.

Та він говорив до людини, що вже не слухала його.

— Якщо ти потребуєш чогось іще, — сказав Ретана, — то подбай собі сам. Я даю тобі мою постійну квадрилью. А ти можеш привести своїх пікадорів скільки захочеш. Коміки закінчують виступ десь о пів на одинадцяту.

— Гаразд, — сказав Мануель. — Якщо таке ваше слово…

— Саме таке, — потвердив Ретана.

— Бувайте, до завтра, — сказав Мануель.

— Я там буду, — сказав Ретана.

Мануель узяв свою валізу й вийшов з кімнати.

— Прибий двері! — гукнув Ретана.

Мануель озирнувся. Ретана сидів, нахилившись над столом, і переглядав якісь папери. Мануель притиснув двері до відпори, аж доки клацнув замок.

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залляту сонцем вулицю. Надворі було жарко, і яскраве сонячне проміння, відбиваючись од білих стін будинків, засліпило йому очі. Він рушив затіненим боком крутої вулиці до Пуерта-дель-Соль. Тінь була густа й прохолодна, неначе вода в струмку. Та коли він переходив поперечні вулиці, його враз огортала спекота. Серед людей, що траплялись йому назустріч, Мануель не побачив жодного знайомого.

Перед самою Пуерта-дель-Соль він завернув до каварні.

У каварні було тихо. При столиках попід стіною сиділо кілька чоловік. Коло одного столика четверо грали в карти. Решта сиділи спершись об стіну й курили, а на столиках перед ними стояли порожні чашечки від кави та чарки від коньяку. Мануель пройшов через довгу кімнату до невеличкої переділки в кінці. При столику в кутку спав сидячи якийсь чоловік. Мануель сів до вільного столика.

Підійшов офіціант і спинився коло Мануеля.

— Суріто не бачили? — запитав його Мануель.

— Зранку заходив, — відказав офіціант. — Тепер буде не раніш п’ятої.

— Дайте мені кави з молоком і один коньяк, — сказав Мануель.

Офіціант повернувся з тацею, несучи на ній склянку на каву та чарку. В лівій руці він тримав пляшку з коньяком. Плавким рухом поставив усе те на стіл, і хлопчик, що прийшов за ним, налнв у склянку кави й молока із двох блискучих кавників з довгими дужками.

Мануель скинув капелюха, і офіціант помітив його кіску, зашпилену на тім’ї. Наливаючи коньяк у чарку, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено подивився на бліде Мануелеве обличчя.

— Будете у нас виступати? — спитав офіціант, затикаючи пляшку.

— Так, — сказав Мануель. — Завтра.

Офіціант стояв, прихиливши пляшку до стегна.

— В комічній програмі? — спитав він.

Хлопчик-кавар соромливо одвів очі.

— Ні. В основній.

— Я гадав, що мають виступати Чавес і Ернандес, — сказав офіціант.

— Ні. Я і ще один.

— Хто? Чавес чи Ернандес?

— Здається, Ернандес.

— А що сталося з Чавесом?

— Поранений.

— Хто вам сказав?

— Ретана.

— Гей, Луї! — гукнув офіціант у суміжну кімнату. — Чавеса поранено.

Мануель зняв обгортку з грудочок цукру і вкинув їх у склянку. Розмішав і випив каву — солодка, гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Тоді вихилив коньяк.

— Налийте ще чарку, — сказав він офіціантові.

Офіціант розіткав пляшку й налив йому повну чарку, вихлюпнувши чи не стільки ж на блюдечко. Підійшов ще один офіціант і став біля столика. Хлопчик-кавар уже пішов.

— Сильно поранено Чавеса? — спитав Мануеля другий офіціант.

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не казав.

— Де ж пак, тяжкий йому клопіт! — озвався високий на зріст офіціант. Мануель досі його не бачив. Певне, він тільки-но підійшов.

— Тут у нас як Ретана за тебе, то й живеш, — сказав високий офіціант. — А як ні, то хоч руки на себе накладай.

— Це правда, — докинув офіціант, що підійшов раніш. — Далебі, щира правда.

— Атож, звісно, що правда, — сказав високий офіціант. — Коли вже я що кажу про цього типа, то добре знаю що.

— Згадайте-но, як він підніс Вілальту, — сказав перший офіціант.

— Та й не тільки його, — сказав високий. — А Марсіаля Лаланду! А Насьйоналя!

— Твоя правда, голубе, — потакнув низенький офіціант.

Мануель дивився, як вони стоять і балакають коло його столика. Він уже вихилив і другу чарку. Вони зовсім забули про нього. Він їх більше не цікавив.

— Ви подивіться лишень на тих дромадерів, — провадив далі високий офіціант. — Чи ви коли бачили отого Насьйоналя другого?

— Та бачив минулої неділі, — сказав перший офіціант.

— Чистісінька жирафа, — докинув низенький.

— А я вам що казав? — не вгавав високий. — А то ж усе Ретанині хлопці.

— Гей, налийте-но мені ще одну, — обізвався Мануель. Поки вони розмовляли, він перелив у чарку і випив той коньяк, що його офіціант був вихлюпнув на блюдечко.

Перший офіціант машинально наповнив йому чарку, і всі троє, не припиняючи розмови, подалися з кімнати.

Чоловік у протилежному кутку все ще спав, тихенько хропучи за кожним надихом; голова йому впиралася в стіну.

Мануель випив коньяк. Його теж почав долати сон. Виходити на вулицю надто жарко. Та й нічого йому робити в місті. Треба побачитись із Суріто. А доки він прийде, можна й покуняти. Мануель копнув ногою валізу під столом, щоб упевнитись, чи вона ще там. Мабуть, краще поставити її під стілець, до стіни. Він нагнувся і пересунув валізу. Відтак схилився на стіл і заснув.

Коли Мануель прокинувся, за столиком проти нього хтось сидів. То був опасистий чолов’яга з грубим, смуглявим, наче в індіянина, обличчям. Він сидів там уже довгенько. Зайшовши до каварні, він помахом руки зупинив офіціанта, що хотів був підійти до нього, і взявся читати газету, вряди-годи позираючи на Мануеля, що спав собі, поклавши голову на стіл. Читав він на превелику силу, за кожним словом ворушачи губами. А коли стомлювався, переводив погляд на Мануеля. Він сидів на стільці обважніло, насунувши на лоба чорного кордовського капелюха.

Мануель підвівся й поглянув на нього.

— Здоров, Суріто, — мовив він.

— Здоров, синку, — озвався опасистий чолов’яга.

— Я спав… — Мануель потер кулаком чоло.

— Я так і думав, що ти спиш.

— Ну, як воно життя?

— Добре. А в тебе як?

— Та не дуже.

Обидва помовчали. Пікадор Суріто дивився на Мануелеве бліде обличчя. Мануель дивився на величезні пікадорові руки, що згортали газету, перше ніж сховати її в кишеню.

— Я маю до тебе прохання, Маносе, — сказав Мануель.

Маносдурос[7] було Сурітове прізвисько. Щоразу, коли чув його, він мимоволі згадував про свої ручиська. От і тепер зніяковіло поклав їх на стіл перед себе.

— Треба б випити, — сказав він.

— Авжеж, — озвався Мануель.

Підійшов офіціант, тоді вийшов і знову повернувся. Відходячи, він озирнувся на двох чоловіків при столику.

— В чому річ, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.

— Чи ти не поміг би мені завтра ввечері покласти двійка бугаїв? — спитав Мануель, дивлячись на Суріто через стіл.

— Ні, — відказав Суріто. — Я більше не виступаю.

Мануель втупив очі в чарку. Він сподівався такої відповіді — і дістав її. Атож, має відповідь.

— Вибачай, Маноло, але я більше не виступаю… — Суріто дивився на свої руки.

— Та що вже там, — озвався Мануель.

— Я надто старий, — пояснив Суріто.

— Я ж просто спитався, — сказав Мануель.

— Кажеш, завтра у вечірній кориді?

— Еге ж. Я розважив, що якби тільки добрий пікадор, я цілком міг би впоратись.

— Скільки тобі дають?

— Триста песет.

— Мені, пікадорові, й то більше платять.

— Я знаю, — сказав Мануель. — Я навіть не мав права тебе просити.

— Що тебе держить при цьому ділі, Маноло? — спитав Суріто. — Чом ти не відріжеш свою колету?

— Не знаю, — відказав Мануель.

— Ти ж літами майже такий, як я, — сказав Суріто.

— Не знаю, — ще раз мовив Мануель. — Не можу я без цього. Єдине, що я хочу, це мати рівні шанси. А покинути несила, Маносе.

— Неправда.

— Ні, правда. Я вже пробував не виступати.

— Я знаю, воно важко. Але інакше не можна. Тобі треба піти з арени, і то назавжди.

— Я не можу. Та й останнім часом у мене добре виходило.

Суріто подивився йому в обличчя.

— Ти ж оце щойно з лікарні.

— Але перед тим усе було пречудово.

Суріто нічого не сказав. Він узяв блюдечко і перелив у чарку розхлюпаний коньяк.

 Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени[8], — сказав Мануель.

Суріто дивився на нього.

— Ти ж знаєш — коли мені гаразд, я виступаю добре, — провадив своєї Мануель.

— Ти вже застарий, — сказав пікадор.

— Ні, — відказав Мануель. — Ти на десять років старший од мене.

— Я — то зовсім інше.

— Зовсім я не застарий, — сказав Мануель.

Запала мовчанка. Мануель дивився на пікадорове обличчя.

— Усе було чудово, доки мене поранено, — знов заговорив Мануель. — Було б тобі побачити той бій, Маносе, — додав він докірливо.

— Не хочу я бачити твоїх боїв, — відказав Суріто. — Я надто нервуюся.

— Ти вже давно не бачив мене.

— Надививсь я на тебе донесхочу.

Суріто позирнув на Мануеля, уникаючи його погляду.

— Тобі треба кінчати, Маноло.

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу ж тобі, тепер у мене добре виходить.

Суріто нахилився вперед, і далі тримаючи руки на столі.

— Слухай, я виступлю з тобою завтра, та якщо ти не впораєшся, ти покинеш це діло. Згоден? Даєш слово?

— Авжеж.

Суріто гукнув офіціанта.

— Треба кидати, — сказав він. — Годі вже дурня клеїти. Треба відрізати колету.

— Не доведеться кидати, — відказав Мануель. — Побачиш сам. Я маю що показати.

Суріто встав. Йому набридло сперечатись.

— Мусиш кинути, — сказав він. — Я сам одріжу тобі колету.

— Не одріжеш, — сказав Мануель. — Не буде нагоди.

Суріто гукнув офіціанта.

— Ходім, — мовив до Мануеля. — Ходім до мене.

 

Мануель нахилився і витяг з-під стільця валізу. Він був задоволений. Отже, Суріто виступить разом з ним. Це ж бо найліпший пікадор. Тепер усе буде гаразд.

— Підемо до мене, чогось попоїмо, — сказав Суріто.

Мануель стояв у патіо[9] кінниці, чекаючи, поки скінчиться комічна програма. Обіч нього стояв Суріто. Вони стояли серед темряви. Високі ворота, що вели на арену, були зачинені. Нараз над ними вибухнув сміх, відтак ще раз. Потім запала тиша. Мануель любив дух кінниці. Приємно було відчувати його в темряві. Зокола арени знову долинув гучний регіт, потому — оплески, такі довгі, що здавалось, їм і кінця не буде.

— Ти бачив коли цих коміків? — спитав Суріто. Його дебела постать ледь бовваніла в темряві поряд Мануеля.

— Ні, — відповів Мануель.

— Дуже кумедні, — сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе в темряві.

Високі й щільні двійчасті ворота розчахнулись, і Мануель побачив арену, яскраво освітлену дуговими лампами, і темне кільце рядів навкруг, що здіймалися високо вгору; довкола арени, вклоняючись глядачам, бігли двоє, зодягнені волоцюгами, за ними — третій, в костюмі готельного служки, що раз по раз нахилявся, підбирав порозкидувані на піску капелюхи й тростинки і шпурляв їх назад у темні ряди.

У патіо ввімкнули електричне світло.

— Ти збирай хлопців, а я тим часом піду засідлаю котру конячину, — сказав Суріто.

Позад них задзеленчали брязкальця на мулах, що їх вели на арену, аби витягти вбитого бугая.

Учасники квадрильї, що спостерігали виступ коміків із проходу між бар’єром та рядами, повернулись у патіо і, про щось балакаючи, гуртом стали під ліхтарем. Гарний з виду молодик у червоно-жовтому з сріблом костюмі підійшов до Мануеля й усміхнувся.

— Я Ернандес, — мовив він і подав руку.

Мануель потиснув її.

— Маємо сьогодні справжніх слонів, — весело сказав юнак.

— Бугаї здорові, і роги нічогенькі, — погодився Мануель.

— Вам припали найбільші, — сказав юнак.

— Дарма, — сказав Мануель. — Що більший бугай, то більше м’яса для бідаків.

— Де ви таке почули? — осміхнувся Ернандес.

— Так віддавна кажуть, — відповів Мануель. — Апу збери свою квадрилью, я хочу побачити, хто буде зі мною.

— У вас там є непогані хлопці, — сказав Ернандес.

Юнак був дуже веселий. Він мав уже два вечірніх виступи і починав заживати слави в Мадріді. І тепер тішився з того, що за кілька хвилин розпочнеться бій.

— А де пікадори? — спитав Мануель.

— У стайні, сваряться за коней: кому дістануться кращі, — усміхнувся Ернандес.

Заляскали пуги, задзеленчали брязкальця, і у ворота чвалом забігли муди, тягнучи за собою молодого бугая, що полишав на піску широку борозну.

Скоро забрано бугаїв труп, усі пошикувалися до виходу.

Мануель і Ернандес стояли попереду. За ними, перекинувши через руку важкі плащі, стали юнаки з їхніх квадрилій. Позаду, в тьмяно освітленому закутку патіо, сиділи верхи чотири пікадори, тримаючи навсторч списи із сталевими клюгами.

— Дивно, чого це Ретана шкодує нам світла, щоб хоч коней побачити, — сказав один пікадор.

— Він знає, що нам краще не придивлятися до цих шкап, — озвався інший.

— Оця, що піді мною, ледве на ногах стоїть, — сказав перший.

— А все ж вони коні.

— Та звісно, що коні.

Вони перемовлялись у півтемряві, сидячи на своїх миршавих конячинах.

Суріто не казав нічого. Він запосів єдиного пристойного коня, що був у стайні. Уже й випробував його у загоні — кінь слухався поводів і острог. Суріто зняв йому з правого ока пов’язку і перерізав мотузки, що туго притягували вуха до голови. То був добрий, міцний кінь, стійкий на ноги. Нічого іншого Суріто й не потребував. Мав надію відбути на ньому всю кориду. Сидячи у великому стьобаному сідлі й чекаючи в сутіні виходу на арену, він осягнув думкою всі свої дії в наступному бою. Обабіч нього інші пікадори й далі перемовлялися проміж себе. Він їх не чув.

Обидва матадори стояли поряд на чолі своїх квадрилій, в однаковий спосіб підгорнувши плащі лівою рукою. Мануель думав про трьох юнаків позаду нього. Всі троє були мадридці, як і Ернандес, мали років по дев’ятнадцять. Один з них, поважний і мовчазний циган із смуглявим обличчям, сподобався Мануелеві. Він обернувся.

— Як тебе звуть, хлопче? — спитав він цигана.

— Фуентес, — відповів той.

— Гарне ім’я, — сказав Мануель.

Циган усміхнувся, блиснувши зубами.

— Коли бугай вийде, ти напосядься на нього, нехай трохи побігає, — сказав Мануель.

— Добре, — мовив циган. Обличчя його споважніло. Він став думати про те, що йому належало робити.

— Здається, починають, — сказав Мануель Ернандесові.

— Еге ж. Ходімо.

З піднесеною головою, погойдуючись у такт музики й вільно вимахуючи правицею, вони вийшли з воріт і в сяйві дугових ламп рушили через піщану арену; за ними посунули квадрильї, потім пікадори верхи на конях, а позаду всіх тяглися служники та обвішані брязкальцями мули. Коли вони проходили ареною, публіка вітала Ернандеса оплесками. Вони виступали гордовито, погойдуючись і дивлячись просто себе.

Матадори вклонилися президентові[10], і похід розділився. Матадори підійшли до бар’єра поміняти свої важкі мантії на легкі бойові плащі. Мулів вивели геть. Пікадори гінко сбімчали круг арени, і двоє їх зникло в тих самих воротах, з яких виїхали. Служники розрівняли пісок.

Мануель випив склянку води, що налив йому один з Ретаниних помічників, котрий мав бути в нього за підручного й подавати шпаги. Ернандес, поговоривши із своїм підручним, підійшов до Мануеля.

— Ти маєш успіх, друже, — похвалив його Мануель. — Мене люблять, — врадувано сказав Ернандес.

 

 

— Як минув похід? — спитав Мануель Ретаниного помічника.

— Чисто як на весіллі, — відказав той. — Прекрасно. Вийшли мов ті Хоселіто й Бельмонте[11].

Повз них проїхав Суріто, неначе громіздка кінна статуя. Він повернув коня передом до протилежного кінця арени — там були ворітки загону, звідки мав з’явитися бугай. Суріто почувався незвично у світлі дугових ламп. Він завжди виступав серед дня, під гарячим сонцем, і за великі гроші. Ця комедія з лампами була йому не до душі. Хоч би вже починали!

Мануель підійшов до нього.

— Попоганяй його, Маносе, — сказав він. — Укоськай добре, щоб був якраз для мене.

— Попоганяю, синку. — Суріто плюнув на пісок. — Так попоганяю, що він у мене за бар’єр вистрибне.

— Не давай йому попуску, Маносе, — не вгавав Мануель.

— Не буде йому попуску, — запевнив Суріто. — Ну, чого вони там дляються?

— Онде вже відчиняють, — сказав Мануель.

Суріто сидів у сідлі, всунувши ступні в стремена й стискаючи коневі боки дебелими ножиськами в обтягнутих оленячою шкірою панцерах, тримаючи в лівій руці поводи, а в правій — довгого списа, низько насунувши на чоло крислатого капелюха, що заслоняв од світла очі, і не зводячи погляду з далеких воріток загону. Кінь почав щулити вуха. Суріто погладив його лівою рукою.

Червоні ворітки загону розчинилися, і якусь хвилю Суріто бачив тільки порожній перехід, далеко по той бік арени. Аж ось відтіля притьмом вискочив бугай і, опинившись у яскравому світлі ламп, уперся в пісок усіма чотирма ногами, а тоді, радіючи, що видобувся з темної тісної загороди, пустився по арені чвалом, легким і майже безгучним — було чути лише хрипке сапання з його розширених ніздрів.

У першому ряду трохи знудьгований запасний репортер «Ель Еральдо», посунувшись уперед до цементового парканчика, що був упорівень з його колінами, нашкрябав у записнику: «Бугай Кампаньєро, чорної масті, вага 42[12], щодуху вимкнувся на арену й пішов з місця навзаводи…»

Мануель, прихилившись до бар’єра й не зводячи очей з бугая, махнув рукою, і на середину вибіг циган, тягнучи за собою плащ. Бугай з розгону круто повернув і, наставивши роги й задерши хвоста, кинувся на плащ. Циган біг зиґзаґами, і, коли навернувся бугаєві на очі, той облишив плащ і шугнув за людиною. Циган метнувся до бар’єра, перескочив за червону дерев’яну огорожу, і ту ж мить бугай ударив у неї рогами. Він двічі кидався на огорожу, нестямно б’ючи рогами об дошки.

Репортер «Ель Еральдо» запалив сигарету й шпурнув сірник на бугая, відтак занотував у записнику: «Дорідний, із рогами, які подобаються навіть платним глядачам, Кампаньєро виявив намір вдертися на територію матадорів».

Коли бугай ударив рогами в огорожу, Мануель виступив уперед, на втоптаний пісок. Краєм ока він бачив Суріто, що сидів на своєму білому коні поруч самого бар’єра, десь за чверть кола од нього, з лівого боку арени. Мануель підняв плащ близько перед себе, зібравши кожною рукою по складці, і крикнув до бугая: «Йо! Йо!» Бугай обернувся і, ніби відіпхнувшись від огорожі, люто вергнувся на плащ, а Мануель ступнув убік, крутнувся на підборах і повів бугая навколо себе, відхиляючи плащ просто в нього перед рогами. Зробивши повний оберт, він знову став лицем до бугая, так само підняв плаща перед грудьми і, коли бугай напав удруге, знову обернувся кругом. За кожним поворотом публіка вибухала криком.

Чотири рази він обводив бугая навколо себе, здіймаючи плащ високою хвилею, і кожного разу ставав проти нього, щоб той знову кинувся в напад. Аж ось у кінці п’ятого повороту він приклав плаща до стегна і крутнувся на місці, так що плащ майнув навколо нього, мов спідничка балерини, а бугай аж наче оперезав його, як поясом; тоді Мануель відскочив убік, залишивши бугая віч-на-віч із Суріто на білому коні, що виїхав на арену і став наче вкопаний. Кінь утупив очі в бугая, вуха його нашорошились, губи засіпалися; Суріто, насунувши капелюха на очі, подався вперед, з-під його ледь зігнутої в лікті правиці стримів довгий спис, похилений додолу й наставлений гострою залізною клюгою просто на бугая.

Другорядний репортер «Ель Еральдо», затягуючись сигаретою і не спускаючи бугая з ока, писав: «Ветеран Маноло показав низку досить пристойних веронік, завершивши їх суто бельмонтівським рекорте[13], за що його нагороджено оплесками завсідників, — і от у бій вступає кіннота».

Суріто сидів на коні, прикидаючи на око відстань між бугаєм і кінцем свого списа. Тим часом бугай, наготувавшись, порвався вперед, цілячи поглядом коневі в груди. Коли він нагнув голову, щоб узяти коня на роги, Суріто всадив клюгу списа у випнутий горб м’язів бугаєві на карку, всім тілом наліг на ратище, а лівою рукою поставив коня диба — аж копита мелькнули в повітрі, — і перекинув його праворуч, відтиснувши бугая додолу й убік, так щоб роги не зачепили коневі черева; тремтячи всім тілом, кінь став на передні ноги, а бугай, хльоснувши хвостом йому по грудях, кинувся на плащ, що його розіпнув перед ним Ернандес.

Ернандес подався вбік, заманюючи бугая за собою, до другого пікадора. Помахами плаща він зупинив бугая просто перед конем з вершником, а сам відступив. Бугай забачив коня і метнувся до нього. Пікадорів спис ковзнув йому по хребті і, коли бугай завдав коня на роги, пікадор, уже вилітаючи з сідла після невдалого замаху списом, випростав праву ногу й почав валитися ліворуч, так щоб кінь упав між ним та бугаєм. Піднятий на роги й заколотий кінь важко гепнувся додолу, і, поки бугай усе ще буцав його, пікадор відіпхнувся від коня чобітьми н ліг осторонь, дожидаючи, коли ного відтягнуть далі й підведуть на ноги.

Мануель не перешкоджав бугаєві штрикати рогами забитого коня — квапитись нема чого, пікадор уникнув небезпеки; до того ж такому пікадорові не завадить трохи потремтіти. Нехай іншим разом довше держиться. Пікадори задрипані!.. Мануель перевів погляд на той бік арени, де недалеко від бар’єра, приструнивши коня, вже чекав Суріто.

— Йо! — гукнув Мануель до бугая. — Tomar[14] — і обіруч розіпнув плаща, аби він упав бугаєві в око.

Бугай покинув коня і шарпнувся до плаща, а Мануель, відбігши набік із розвіяним плащем у руках, зупинився, стрімко крутнув на підборах і поставив бугая просто перед Суріто.

«За смерть одного росінанта Кампаньєро дістав двійко ударів списом, а Ернандес і Маноло виконали по кіте, — написав репортер «Ель Еральдо». — Скуштувавши залізної клюги, бугай цілком переконливо довів, що не полюбляє коней. Ветеран Суріто згадав давнину і показав добру роботу із списом, зокрема чудове суерте[15]..»

— Оле! Оле! — закричав чоловік, що сидів поряд з ним. Крик його загубився в реві натовпу, і чоловік ляснув репортера по спині. Той звів очі й побачив унизу проти себе Суріто, що, всім тулубом перехилившись через коня і тримаючи списа при самій клюзі, так що довге ратище скісно стриміло в нього з-під пахви, щосили наважував на клюгу і не давав бугаєві зрушити з місця; бугай люто опирався, силкуючись добутися до коня, а Суріто, подавшись далеко вперед і схилившись просто над ним, усе натискав та натискав на нього і водночас поволі відпирав коня у другий бік, аж доки той опинився на безпечній віддалі. І як тільки Суріто відчув, що бугай уже навряд чи зачепить коня, він послабив свій невідпорний натиск, і, коли бугай рвонув з місця, гостра сталева клюга розпорола горб м’язів йому на карку, а тим часом перед його мордою вже був Ернандесів плащ. Бугай у нестямі вергнувся до плаща, і юнак вивів його на середину арени.

Суріто сидів у сідлі, гладячи коня по шиї і спостерігаючи, як в яскравому світлі арени бугай кидається на плаща, що ним Ернандес вимахував йому перед очима під захоплені вигуки публіки.

— Бачив штуку? — спитав він Мануеля.

— Це було чудово, — озвавсь Мануель.

— Дав я йому чосу, — сказав Суріто. — Поглянь лиш на нього.

Наприкінці одного з поворотів, коли плащ майнув трохи не впритул до нього, бугай спіткнувся і вклякнув на передні ноги. Він миттю підвівся, але навіть здаля, від краю арени, Мануель і Суріто побачили блискучий струмінь крові, що збігав бугаєві по лопатці, ясно вирізняючись проти чорної шерсті.

— Дав я йому чосу, — знову сказав Суріто.

— Добрячий бугай, — мовив Мануель.

— Пустили б мене ще раз штрикнути, і я поклав би його, — сказав Суріто.

— Починають новий захід, — сказав Мануель.

— Поглянь лиш на нього, — не вгавав Суріто.

— Мені вже час туди, — сказав Мануель і подався бігцем на другий бік арени, де служники вивели нового коня і, тримаючи його за вудила, рушили до бугая; вони били коня кийками по ногах і всім гуртом силкувалися підтягти його до бугая, що стояв, понуривши голову та колупаючи ратицями пісок, і не знав, нападати йому чи ні.

Суріто звільна під’їхав ближче і похмуро дивився на цю сцену, не проминаючи жодної деталі.

Нарешті бугай зрушив з місця, і служники метнулися до бар’єра; пікадор ударив списом набагато далі, ніж треба, і бугай, добувшись головою під коня, підняв його на роги й завдав собі на спину.

Суріто спостерігав. Як служники в червоних сорочках підбігли до пікадора й відтягли його вбік. Як пікадор, уже звівшись на ноги, лаявся та вимахував руками. Як Мануель і Ернандес узяли напоготів свої плащі. І як бугай, величезний чорний бугай, стояв з конем на спині, і коневі копита висіли в повітрі, а вуздечка зачепилася за роги. Чорний бугай з конем на спині, що хитався на коротких ногах, вигинав шию і крутив головою, намагаючись звільнитися від коня, аж урешті той упав долі. І тоді бугай кинувся на плащ, якого розгорнув перед ним Мануель.

Тепер бугай став покволіший, відчув Мануель. Він спливав кров’ю. По всьому його боці відлискувала кров.

Мануель знову підставив йому плаща. Той кинувся — важкий, незграбний, втупивши в плащ вирячені очі. Мануель відступив убік і підніс руки, розпинаючи плаща перед бугаєм, щоб зробити вероніку.

За мить він знову стояв лицем до бугая. Еге ж, голова йому трохи похилилася. Тепер він держить її нижче. То Сурітова робота.

Мануель змахнув плащем — ага, ось кинувся! — а відтак ступнув набік і виконав ще одну вероніку. «Тепер він нападає страх як пильно, — подумав про бугая. — Йому добряче перепало, отож він став обачніший. Немов чигає на мене. З ока не спускає. Та я щораз одвертаю його плащем».

Він труснув плащем бугаєві перед очима — ага, кинувся! — і знову ступнув убік. Цього разу надто вже близько. Не можна так близько його підпускати.

Край плаща, ковзнувши бугаєві по спині, коли той метнувся повз Мануеля, був мокрий від крові.

Ну, ще раз, тепер уже останній.

Уникнувши попередніх нападів бугая, Мануель став проти нього і обома руками розгорнув плаща. Бугай дивився на людину. Не зводячи очей, наставивши роги просто вперед, дивився на людину, пильнував.

— Йо! — гукнув Мануель. — Toro![16] — і, відхилившись назад, змахнув плащем.

Ось ізнов кинувся!.. Він одступив убік, війнув, плащем позад себе і крутнувся на підборах, так що бугай оббіг коло нього і, знову піймавши облизня, слухняно став там, де спинив його Мануелів плащ. Мануель узяв плаща одною рукою, труснув ним бугаєві перед писком, аби показати, що бугай закляк на місці, і пішов геть.

Оплесків не було.

Мануель рушив до бар’єра, а Суріто тим часом поїхав з арени. Поки Мануель змагався з бугаєм, пролунав звук сурми, викликаючи на арену бандерильєрів. Мануель ледве дочув його. Служники накривали ряднами двох мертвих коней і притрушували тирсою плями крові.

Мануель підійшов до бар’єра напитися води. Ретанин помічник подав йому важкий неполив’яний дзбан.

Фуентес, високий циган, стояв з двійком бандерилій у руках, склавши їх докупи — тонкі червоні палички з наставленими вперед гострими, як рибальські гачки, кінцями. Він подивився на Мануеля.

— Іди, — сказав Мануель.

Циган ступнув уперед. Мануель поставив дзбан долі й звернув погляд на арену. Тоді втер хусточкою обличчя.

Репортер «Ель Еральдо» взяв пляшку теплого шампанського, що стояла в нього між ніг, раз чи два ковтнув і дописав абзац:

«…Підстаркові Маноло не перепало оплесків за низку ординарних штук із плащем, і ось уже перед нами бандерильєри».

Посеред арени в самотині стояв бугай, усе ще мов закляклий. Фуентес, високий, рівний, гордовито простував до нього, виставивши в кожній руці по тонкій червоній паличці, що їх він тримав у пучках вістрями вперед. Фуентес підступав усе ближче. Позад нього і трохи збоку йшов другий юнак з плащем. Бугай побачив їх і враз очутився.

Він стежив за Фуентесом, що вже стояв проти нього. Ось Фуентес відхилився назад і гукнув бугая. Потім ворухнув бандерильями, і відблиск світла на сталевих вістрях привернув бугаїв погляд.

Бугай задер хвоста і зірвався з місця.

Він кинувся просто вперед, не спускаючи очей з Фуентеса. Той стояв непорушно, відхилившись назад і виставивши перед себе бандерильї. Коли бугай пригнув голову, націлюючись рогами, Фуентес подався назад, руки його зійшлися докупи й метнулись угору, і бандерильї, мов дві червоні стріли, напрямилися долі; відтак він хильнувся вперед, устромив гострі тички бугаєві в карк і, подавшись далеко над роги, спираючись у держалка бандерилій, вигнувся всім тілом на міцно стулених ногах, щоб перепустити бугая повз себе.

— Оле! — обізвався натовп.

Бугай оскаженіло мотав головою і, брикаючи ратицями в повітрі, вистрибував угору, наче пструг із води. За кожним скоком на його каркові стріпувались червоні держалка бандерилій.

Мануель, стоячи біля бар’єра, завважив, що бугай увесь час буцає рогами праворуч.

— Скажи йому, нехай тепер устромить двійко з правого боку, — мовив він до хлопця, що бігцем подався до Фуентеса з новими бандерильями.

Важка рука лягла Мануелеві на плече. То був Суріто.

— Ну як воно, синку? — спитав він.

Мануель слідкував очима за бугаєм.

Суріто нахилився над бар’єром, обіпершись на руки. Мануель повернувся до нього.

— Непогано в тебе виходить, — сказав Суріто.

Мануель похитав головою. Він не мав чого робити до наступного заходу. Циган чудово вправлявся з бандерильями. На той час, коли він сам знову вийде на арену, бугай таки підупаде на силі. Добрячий бугай. Досі все було легко. Останній захід із шпагою — ото єдине, чим варт перейматися. Властиво, Мануель не переймався, навіть не думав про те. Однак, стоячи там біля бар’єра, не міг позбутися якогось гнітючого передчуття. Він дивився на бугая, уявляючи собі наступну фаену і свої перепуски з червоною сукниною, що ними він заганяє бугая, змусить його скоритися.

Циган знов ішов назустріч бугаєві — ішов козирем, пружно ступаючи, мов по паркету танцювальної зали, і червоні держалка бандерилій здригалися за кожним його кроком. Бугай, що стояв тепер не так напружено, пильнував за ним, наміряючись кинутися, але вичікував, коли той підступить ближче, щоб ударити напевне і ввігнати в нього роги.

Коли Фуентес підійшов зовсім близько, бугай вергнувся на нього. Фуентес відбіг на чверть кола, пустивши бугая повз себе, а скоро той повернув назад — спинився, вискочив йому навперейми і, звівшись навшпиньки та випроставши руки, затопив бандерильї просто у випнутий клубок м’язів на бугаєвому карку, спритно ухилившись від рогів.

Натовп вибухнув схвальним ревом.

— Цей хлопчисько не довго виступатиме вечорами, — сказав Ретанин помічник, звертаючись до Суріто.

— Молодець, — сказав Суріто.

— Онде, дивіться.

Вони дивилися далі.

Фуентес стояв, прихилившися спиною до бар’єра. Позад нього, за бар’єром, двоє юнаків із квадрильї тримали плащі напоготові, щоб, плескаючи ними об огорожу, відвернути бугая вбік.

Бугай, висолопивши язика і надимаючи боки, стежив за циганом. Був певен, що тепер уже той од нього не втече. Он як притиснувся до червоних дощок. Досить лише кинутись… Бугай не спускав його з ока.

Циган подався назад і відсмикнув руки з бандерильями, націленими на бугая. Він гукнув бугая, тупнув на нього ногою. Та бугай мався на бачності. Він важив на людину. Годі з нього тичок у карк.

Фуентес підступив трохи ближче до бугая. Відхилився назад. Ще раз гукнув його. Хтось із публіки застережливо скрикнув.

— Надто близько, бісів син, — сказав Суріто.

— Ви дивіться, — сказав Ретанин помічник.

Відхилившись назад, Фуентес дражнив бугая бандерильями і раптом високо підскочив. Ту ж мить бугай задер хвоста й кинувся на нього. Фуентес легко спустився на носаки, звів руки перед себе, вигнувся всім тілом і, спритно ухилившись від правого рога, вергнув палички прямовисно вниз.

Бугай з усього розгону вдарив рогами у бар’єр — туди, де плескали по дошках плащі, відвертаючи його увагу від людини.

Циган уже біг уздовж бар’єра, наближаючись до Мануеля і вклоняючись на оплески глядачів. Камізелька на ньому була роздерта — бугай таки зачепив її кінчиком рога. І врадуваний циган показував ту дірку глядачам. Так він оббіг довкола всієї арени. Суріто бачив, як циган пробіг повз нього, усміхаючись, показуючи на свою камізельку. І собі усміхнувся.

Останні дві бандерильї застромив хтось інший. Ніхто цього навіть не завважив.

Ретанин помічник напнув на прут червону сукнину мулети[17], згорнув її і подав через бар’єр Мануелеві. Потому нахилився до шкіряного футляра з шпагами, вийняв одну шпагу і, тримаючи її за піхви, також простягнув Мануелеві. Мануель узявся за червоний держак, висмикнув лезо, і шкіряні піхви звисли додолу.

Він подивився на Суріто. Той побачив, що обличчя Мануелеве зрошене потом.

— Тепер він твій, синку, — сказав Суріто.

Мануель кивнув головою.

— Він добряче пристав, — сказав Суріто.

— Саме те, що вам треба, — підтакнув Ретанин помічник.

Мануель кивнув головою.

Десь угорі, під самим дахом, сурмач провістив початок останнього заходу, і Мануель рушив через арену туди, де у високій темній ложі мав сидіти президент,

У першому ряду запасний репортер «Ель Еральдо» ковтнув чималу дещицю теплого шампанського. Він вирішив, що не варто гаяти часу на детальний звіт — можна буде написати й у редакції. Справді-бо, чи така вже воно велика важниця? Усього-на-всього вечірня корида. Коли він чого й не побачить, то прочитає в ранкових газетах… Він знову приклався до пляшки з шампанським. О дванадцятій на нього чекатимуть у «Максима». Та й які це, зрештою, матадори? Хлопчиська й ледацюги. Збіговисько ледацюг… Він сховав записника в кишеню і подивився на Мануеля, що стояв сам-один край арени, вітально піднісши капелюха до ложі, котрої не було видно висока в темних рядах. Серед арени стовбичив бугай, утупивши перед себе невидющі очі.

— Присвячую цього бугая вам, пане президенте, і мадридській публіці, найвибагливішій та найвеликодушнішій у світі, — промовляв Мануель. То була традиційна формула. Він виголосив її усю. Як на вечірню кориду, міг би трохи й скоротити.

Він уклонився до темряви, випростався, кинув капелюха через плече і, узявши в ліву руку мулету, а в праву — шпагу, рушив назустріч бугаєві.

Мануель наближався до бугая. Бугай дивився на нього пильно, сторожко. Мануель бачив, як з-над лівої лопатки бугая звисають бандерильї, а на боці, як і перше, вилискує кров від ударів Сурітового списа. Завважив він і те, як бугай стоїть на ногах. Простуючи вперед з мулетою в лівій руці та шпагою в гравій, він не відводив очей від бугаєвих ніг. Бугай не міг напасти, не зіставивши ніг докупи. А він стояв на них рівно, без напруги.

Мануель підступав до бугая, не відводячи очей від його ніг. Усе гаразд. Він дасть собі раду. Треба тільки змусити бугая похилити голову, щоб, убиваючи його, уникнути рогів. Він не думав тепер про шпагу, ані про те, як убиватиме бугая. Думав про найближчу мить. Але й те, що він мав робити далі, усе ж гнітило його. Зближаючись до бугая і стежачи йому за ногами, він бачив то бугаєві очі, то вогкий писок, то широко розставлені й вигнуті наперед роги. Очі в бугая були в облямівці світлих кіл. Ті очі пильнували за Мануелем. Бугай відчував, що має нарешті спобігти цього чоловічка з білим обличчям.

Мануель спокійно стояв перед ним і розправляв шпагою мулету, потому застромив лезо в червону сукнину, і шпага, що він узяв тепер у ліву руку, розіпнула її, наче клівер на вітрильнику. Водночас погляд його привернули кінчики бугаєвих рогів. Один трохи розщепився від удару в бар’єр, другий був гострий, мов їжатцева колючка. Розгортаючи мулету, Мануель завважив, що білий при споді ріг почервонів од крові. Усе це він добачив, не спускаючи з ока бугаєвих ніг. Бугай пильно дивився на Мануеля.

«Не хоче нападати, — подумав Мануель. — Збирається на силі. Треба не дати йому спокою і примусити похилити голову. Неодмінно щоб похилив голову. Суріто вже раз пригнув його додолу, та він прочунявся. Ось я зрушу його з місця, знову потече кров, і він швидко охляне».

Виставивши перед себе розіпнуту шпагою мулету, він гукнув бугая.

Бугай дивився на нього.

Мануель зачіпливо подався назад і труснув широко розгорнутою сукниною.

Бугай уздрів мулету. В освіті дугових ламп вона яскріла пурпуром. Ноги його напружились.

Зараз кинеться. У-у-ух!..

Як тільки бугай скочив уперед, Мануель відсторонився й підняв мулету, так що вона пройшла над рогами і ковзнула по широкому бугаєвому хребті від голови до хвоста. Бугай ударив рогами в порожнечу. Мануель стояв непорушно.

Проскочивши далі, бугай, наче кіт, що вислизає з-за рогу, повернув назад і став проти Мануеля.

Тепер він знову рвався до бою. Важка неповороткість зникла. Мануель помітив свіжу кров, що блищала на його чорній лопатці й стікала вниз по нозі. Він витяг з мулети шпагу і взяв її у праву руку. Приспустивши мулету додолу в лівій руці і відхилившись ліворуч, гукнув бугая. Бугаєві ноги напружились, очі не відривалися від мулети. «Зараз кинеться», — подумав Мануель. Ух!..

Уникаючи удару, він хильнувся вбік і перепустив бугая під мулетою; ноги його не зрушили з місця, а шпага виписала круту дугу, сяйнувши проти світла.

Після пасе натураль бугай знову наготувався до нападу, і Мануель підняв мулету на пасе де печо. Він міцно вперся ногами в пісок, і бугай проскочив під мулетою біля самих його грудей. Мануель відхилив голову, щоб її не зачепили брязкучі держалка бандерилій. Гаряче чорне тіло бугая на мить торкнулося його грудей.

«Хай йому чорт, надто близько», — подумав Мануель.

Суріто, нахилившись над бар’єром, щось швидко сказав циганові, і той з плащем у руці побіг до Мануеля. Суріто насунув капелюха на очі й став дивитися на арену, туди, де був Мануель.

Мануель знову стояв лицем до бугая, приспустивши мулету ліворуч себе. Бугай нахилив голову і стежив за мулетою.

— Якби ці штуки робив Бельмонте, вони б тут усі показилися, — сказав Ретанин помічник.

Суріто не озвався. Він не спускав очей з Мануеля, що стояв посеред арени.

— Звідки хазяїн викопав цього дивака? — спитав Ретанин помічник.

— З лікарні, — відказав Суріто.

— Отам-таки й знову буде, і то дуже скоро, — мовив Ретанин помічник.

Суріто обернувся до нього.

— Постукай, — звелів він, показуючи на бар’єр.

— Та я ж просто пожартував, — сказав Ретанин помічник.

— Постукай у дошку.

Ретанин помічник нахилився і тричі стукнув по бар’єру.

— А тепер дивися, — сказав Суріто.

Посеред арени, під дуговими лампами, Мануель став на одне коліно проти бугая і обома руками підняв мулету; бугай, задерши хвоста, кинувся на нього.

Мануель відсторонився, а коли бугай кинувся знову, він крутнув мулету півколом, так що той упав на передні ноги.

— Еге, та він же добрячий матадор, — сказав Ретанин помічник.

— Ні, сказав Суріто.

Мануель устав і, тримаючи мулету в лівій руці, а шпагу — в правій, уклонився на оплески з темник рядів.

Бугай важко підвівся і чекав, низько понуривши голову.

Суріто щось сказав іще двом юнакам із квадрильї, і ті вибігли на арену й стали позаду Мануеля, тримаючи в руках плащі. Тепер за ним стояли четверо. Ернандес був коло нього весь час відтоді, як він уперше вийшов з мулетою. Фуентес, високий, спокійний, держав плащ біля грудей, незворушно дивлячись на все. А оце підійшли ще двоє. Ернандес показав їм, щоб стали по одному з кожного боку. Мануель стояв сам лицем до бугая.

Мануель махнув рукою до юнаків з плащами, щоб вони одійшли назад. Обережно відступаючи, ті побачили, що обличчя його бліде і зрошене потом.

Невже вони не знають, що треба триматися далі? Чого лізуть бугаєві перед очі з своїми плащами, коли його вже загнано й зупинено на місці? Без того доволі мороки.

Бугай стояв, розсунувши ноги, і дивився на мулету. Мануель згортав мулету в лівій руці. Бугай не зводив з неї очей. Його тіло важко обвисло. Голова похилена, але не так уже й низько.

Мануель посварився на нього мулетою. Бугай не зворухнувся. Тільки стежив за ним очима.

«Важкий мов свинець, — подумав Мануель. — Ноги квадратом. Стоїть як слід. Можна кінчати».

Він думав фаховими термінами матадора. Траплялося, що він не міг знайти відповідного слова, і тоді думка вривалась. Його чуття і навички діяли автоматично, а думка працювала повільно й потребувала слів. Він знав про бугаїв усе. Йому не треба було нічого думати про них. Він просто робив те, що належало робити. Його очі бачили, що діється довкола, а тіло виконувало потрібні рухи без участі думки. Якби він думав про те все, він загинув би.

От і тепер, стоячи сам на сам з бугаєм, він осягав чуттям багато речей водночас. Онде роги — один розщеплений, другий рівний і гострий… Треба стати обіч лівого рога, приспустити мулету, щоб бугай подався за нею, а відтак ступнути вперед і, перехилившись над рогами, коротко і прямо затопити лезо шпаги в невеличке, завбільшки з п’ятипесетову монету, кружальце на зашийку, просто між гострі виступи бугаєвих лопаток. А зробивши все те — швидко відсторонитися з-перед рогів. Він знав, що має все те зробити, але в думці було тільки два слова: «Corto у derecho» — «коротко і прямо».

«Коротко і прямо», — думав він, згортаючи мулету. «Коротко і прямо» — висмикнув із мулети шпагу, став обіч розщепленого лівого рога, спустив мулету вбік через усе тіло, аж його права рука із шпагою на рівні очей утворила хрест, а відтак звівся навшпиньки й націлив спрямоване донизу лезо на бугаїв карк.

«Коротко і прямо» — він ступнув до бугая.

Удар — і він відчув, що злітає в повітря. Саме ту мить він наважив був на шпагу, і вона випорснула йому з руки. Він упав на пісок, і бугай посунув на нього. Лежачи плазом, Мануель відштовхнув од себе його писок узутими в пантофлі ногами. Він штурхав і штурхав, а бугай не відступався від нього, але, збуджений до нестями, ніяк не міг його поцілити й безладно тицяв головою, встромляючи роги в пісок. Молотячи ногами так, наче жонглював м’ячем, Мануель не давав бугаєві ударити навпростець.

Ззаду на Мануеля повіяло вітерцем од плащів, що ними відманювано бугая, і бугай подався геть, з розгону перескочивши через Мануеля. На мить він заступив собою світло. Але ногою не зачепив.

Мануель устав і підібрав мулету. Фуентес подав йому шпагу. Вона зігнулася, коли втрапила бугаєві в лопатку. Мануель виправив її на коліні й бігцем пустився до бугая, що стояв тепер біля одного з мертвих коней. Він біг, і роздерта під пахвою куртка плескала йому по боці.

— Забери його звідти! — гукнув він циганові.

Тим часом бугай почув дух крові од мертвого коня і встромив роги в рядно. Він кинувся на Фуентесів плащ, рядно, зачепившись за розколений ріг, повисло йому на голові, і глядачі засміялися. Бугай стояв посеред арени й мотав головою, силкуючись позбутися рядна. Ернандес, підбігши ззаду, вхопився за край рядна і спритно скинув його з рога.

Бугай подався був за ним, та нараз прикипів на місці. Він знов уникав бою. Мануель підступав до нього зі шпагою і мулетою. Махнув мулетою йому перед очима. Бугай не хотів нападати.

Мануель став до нього боком, націляючись лезом шпаги. Бугай і не ворухнувся, стояв наче мертвий, не маючи сили кинутись іще раз.

Мануель звівся навшпиньки, наставив шпагу і ступнув до бугая.

Знов удар — і він відчув, як його стрімко відкинуло назад і з силою вергнуло на пісок. Цим разом годі було відбиватися ногами. Бугай стояв просто над ним. Мануель лежав мов неживий, поклавши голову на руки, а бугай тицяв його рогами. Тицяв у спину, в лице, втуплене долі. Мануель почув, як ріг устромився в пісок між його зчеплені руки. Бугай штрикнув його в поперек. Обличчя Мануелеве угрузло в пісок. Бугай проторкнув рогом рукав куртки й геть одірвав його. На поміч Мануелеві приспіли юнаки з квадрильї, і бугай подався за їхніми плащами.

Мануель підвівся, знайшов шпагу і, мацнувши пальцем вістря, побіг до бар’єра по нову.

Ретанин помічник подав йому шпагу через бар’єр.

— Утріть обличчя, — сказав він.

Мануель, пустившись бігти назад до бугая, витер хусточкою закривавлене обличчя. Він не бачив Суріто. Де ж це подівся Суріто?

Юнаки з квадрильї полишили бугая і чекали з плащами в руках. Бугай знову стояв на місці, важкий, отупілий.

Мануель підступив до нього з мулетою. Зупинився, труснув нею в повітрі. Бугай ані ворухнувся. Мануель помахав мулетою перед бугаєвим писком — туди-сюди, потім ще раз. Бугай дивився, поводячи очима за кожним рухом мулети, але нападати не хотів. Чекав, щоб це зробив Мануель.

Мануель непокоївся. Нічого не вдієш, треба вдарити самому. Коротко й прямо. Він став боком, трохи не торкаючись бугая, переніс мулету навхрест перед себе і вдарив. Наваживши на шпагу, він рвучко подався ліворуч, щоб уникнути рога. Бугай шаснув повз нього, шпага злетіла в повітря і, виблиснувши під дуговими лампами, упала червоним держаком на пісок.

Мануель побіг і підібрав шпагу. Вона зігнулася, і він виправив її на коліні.

Вертаючись бігцем назад до бугая, що знову закляк на місці, він поминув Ернандеса з плащем у руках.

— Не бугай, а самі кістки, — співчутливо мовив юнак.

Утираючи обличчя, Мануель кивнув головою. Тоді сховав закривавлену хусточку до кишені.

Онде він, бугай. Стоїть уже біля самого бар’єра. Хай йому чорт. Може, він і справді з самих кісток. Може, там нема й місцинки, де встромити шпагу. Та ні ж бо, є! Ось він їм зараз покаже.

Він спробував поманити бугая мулетою, але той не зрушив з місця. Мануель помахав мулетою йому перед очима. Також надаремне.

Він згорнув мулету, витяг шпагу, став боком до бугая і вдарив. Уже встромляючи шпагу, він відчув, що вона гнеться, а коли наважив дужче, шпага випорснула йому з руки і, перекрутившись у повітрі, полетіла в публіку. Ту ж мить, як шпага шугнула вгору, Мануель відскочив набік, уникаючи рогів.

Перші подушки, пожбурені з темряви на арену, проминули його. Тоді одна влучила йому в обличчя, в закривавлене обличчя, звернуте до публіки. За нею полетіли інші. Летіли й падали на пісок. Хтось із перших рядів кинув порожню пляшку від шампанського. Вона вдарила Мануелеві по нозі. А він стояв і дивився в темряву, звідки все це летіло. Потім щось просвистіло в повітрі і впало йому біля ніг. Мануель нахилився й підняв. То була його шпага. Він вирівняв її на коліні й підніс догори, вітаючи публіку.

— Дякую, — сказав він. — Дякую.

Ух ви, падлюки! Мерзенні падлюки! Паскудні, мерзенні падлюки! Він копнув ногою подушку і побіг далі.

Онде він, бугай. Усе такий самий. Ну, стривай же ти, клятий падлюко!

Мануель розгорнув мулету перед чорною мордою.

Даремна праця.

Ага, не хочеш… Ну гаразд… Він підступив ближче і тицьнув гострим прутом мулети просто у вогкий писок.

Коли бугай кинувся, Мануель одскочив назад, спіткнувся на подушку і відчув, як ріг увійшов йому в тіло — збоку, під ребрами. Він ухопився за ріг обома руками і позадкував, міцно затискаючи рану. Бугай мотнув головою, і він опинився на піску. Лежав не ворушачись. Аж ось небезпека минула. Бугай подався геть.

Мануель звівся на ноги, кашляючи і почуваючись украй знеможеним, загиблим. Мерзенні падлюки!..

— Подайте шпагу! — крикнув він. — Шпагу й мулету!

Фуентес підійшов з мулетою і шпагою.

Ернандес обняв Мануеля рукою.

— Ідіть до лазарету, друже, — сказав він. — Не будьте дурнем.

— Забирайся геть! — обізвався Мануель. — Геть під три чорти!

І випручався з-під його руки. Ернандес знизав плечима. Мануель побіг до бугая.

Бугай стояв на місці, важкий, мов у землю вкопаний.

Ну начувайся ж, падлюко! Мануель вихопив з мулети шпагу, враз націлився і вергнувсь на бугая. Відчув, як усе лезо ввігналося в рану. Аж до самого держака. Пальці його вперлись бугаєві в карк. Він стояв над бугаєм, відчуваючи під рукою гарячу кров, що струміла з рани.

Бугай заточився, немов йому підітнулися ноги, і Мануель відступив. Стояв осторонь і дивився, як бугай звільна повалився на бік і раптом перекинувся догори ногами.

Мануель привітав публіку, піднісши догори руку, ще теплу від крові.

Отож-бо, падлюки! Він хотів був щось сказати, але закашлявся. У грудях пекло, він задихався. Повів очима по арені, шукаючи мулету. Треба йти вітати президента. До біса президента!.. Він уже сидів на піску і дивився на щось темне. А, то бугай. Лежить догори ногами. І язичиська висолопив. Щось повзає в нього по череві й між ногами. Там, де шерсть рідша. Мертвий бугай… К бісу бугая! К бісу всіх!..

Він спробував звестися на ноги, але знову почав кашляти. І знову сів на пісок, заходячись кашлем. Хтось підійшов і підвів його.

Його підхопили на руки й понесли до лазарету. Перебігши арену, спинилися перед ворітьми — дорогу заступив запряг мулів, — тоді рушили далі темним переходом, голосно сапаючи, піднялися східцями й нарешті поклали його долі.

Лікар і двоє в білих халатах уже чекали на нього. Завдали на стіл, почали розрізати сорочку. Мануеля огорнула втома. У грудях йому все палало. Він закашлявся, і йому приклали щось до рота. Всі були дуже заклопотані.

Електричне світло різало Мануелеві очі. Він склепив повіки.

Він чув, як хтось важко піднімається сходами. Потім не чув нічого. Потім зачув далекий гомін. То публіка. Ну що ж, його другого бугая доведеться вбити комусь іншому. Вони порізали йому всю сорочку. Лікар усміхнувся до нього. Там був і Ретана.

— Привіт, Ретано! — сказав Мануель. І не почув свого голосу.

Ретана всміхнувся до нього і щось сказав. Мануель нічого не почув.

Обіч стола стояв Суріто й, нахилившись, дивився, як орудує лікар. Він був в одязі пікадора, але без капелюха.

Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Суріто заговорив до Ретани. Один з лікаревих помічників осміхнувся й подав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Під три чорти цей операційний стіл! Він уже бачив їх хтозна-скільки. І цього разу не помре. Якби мав помирати, тут був би священик.

Суріто щось казав до нього. Ось підняв ножиці.

Он воно що! Вони хочуть відрізати йому колету. Хочуть відрізати його кіску…

Мануель підхопився на столі й сів. Лікар сердито відступив назад. Хтось притримав Мануеля за плечі.

— Не смій цього робити, Маносе, — сказав Мануель.

І раптом виразно почув Сурітів голос.

— Ну-бо, годі, — сказав Суріто. — Не буду. Я пожартував.

— У мене виходило добре, — сказав Мануель, — Просто під кінець не повелося. Ото й тільки.

Мануель знову ліг. Йому приклали щось до обличчя. Усе це було йому знайоме. Він глибоко вдихнув. Почувався страшенно втомленим. До краю, до незмоги. Ось уже забрали від обличчя ту штуку…

— У мене виходило добре, — кволо сказав Мануель. — Дуже добре все виходило.

Ретана поглянув на Суріто і рушив до дверей.

— Я побуду біля нього, — сказав Суріто.

Ретана здвигнув плечима.

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.

— Хіба не добре в мене виходило, Маносе? — спитав він з надією.

— Авжеж, — відказав Суріто. — Чудово все виходило.

Лікарів помічник приклав Мануелеві до обличчя маску, і той глибоко вдихнув. Суріто незграбно стояв поруч, дивився.