Недовге щастя Френсіса Мекомбера

Був уже час полуднувати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Вам лимонового соку чи лимонаду? — спитав Мекомбер.

— Мені коктейль, — відказав Роберт Вілсон.

— І мені теж. Хочеться чогось міцнішого, — озвалася Мекомберова дружина.

— Ну що ж, воно, мабуть, і до речі, — погодився Мекомбер. — Скажіть йому, нехай зробить три коктейлі.

Служник уже заходився готувати напої, витягаючи з брезентових холодильних мішків пляшки, і вони пітніли на вітрі, що повівав між дерев, у затінку яких стояли намети.

— Скільки я маю їм дати? — спитав Мекомбер.

— Фунта буде задосить, — відказав йому Вілсон. — Не треба їх розбещувати.

— І нехай старший сам ділить?

— Авжеж.

Півгодини тому кухар, служники, білувальники і носії велично пронесли Френсіса Мекомбера на руках від краю табору аж до його намету. Зброєносці до тої маніфестації не приєднались. Коли тубільці спустили його на землю перед входом до намету, він потиснув їм усім руки, прийняв їхні поздоровлення, а тоді зайшов у намет, сів на ліжко й сидів, аж поки з’явилася дружина. Вона не обізвалась до нього ані словом, і він зараз же вийшов надвір, умився в похідному вмивальнику й подався під тент їдальні, де сів у холодку проти вітру в зручне брезентове кріселко.

— Ну, от і маєте лева, — мовив до нього Роберт Вілсон. — Та ще й якого лева.

Місіс Мекомбер хутко скинула оком на Вілсона. То була вельми вродлива й випещена жінка, що завдяки своїй красі та становищу п’ять років тому здобула п’ять тисяч доларів пожитку — стільки коштував дозвіл використати її ім’я та фотографії в рекламі одного косметичного засобу, до якого вона сама ні разу не вдавалася. З Френсісом Мекомбером вона прожила в шлюбі уже одинадцять років.

— А нічогенький лев, правда ж? — озвався Мекомбер.

Дружина перевела погляд на нього. Роздивлялася обох чоловіків так, наче вперше в житті їх побачила. Тепер вона зрозуміла, що одного з них, Вілсона, білого мисливця, вона таки не бачила досі по-справжньому. Він був середнього зросту, рудуватий, мав короткі шорсткі вуса, дуже червоне обличчя та напрочуд холодні голубі очі, коло яких залягли ледь примітні білі брижики, що весело збігались докупи, як він усміхався. Він саме всміхнувся до неї, і вона повела очима донизу, на його похилені плечі під широким френчем з чотирма великими набоями в картушах на місці лівої нагрудної кишені, на дужі засмаглі руки, на його пошарпані штани та бруднющі черевики, а тоді знову подивилась на його червоне обличчя. На чолі, там, де кінчалася червона засмага, вона помітила білу смужку від його крислатого тропічного капелюха, що висів тепер на підпорі тенту.

— Отже, випиймо за лева, — мовив Роберт Вілсон. Він знов усміхнувся до місіс Мекомбер, а вона, не відповівши на усмішку, допитливо глянула на чоловіка.

Френсіс Мекомбер був дуже високий на зріст, чудової статури, якщо пе брати за ваду трохи задовгий кістяк, волосся мав чорняве, по-спортивному коротко підстрижене, уста — досить тонкі, і всі вважали його гарним на вроду. Одягнений він був у такий самий мисливський костюм, що й Вілсон, тільки новенький, років мав тридцять п’ять, ніколи не занепадав ні тілом, ні духом, добре відзначався в різних спортивних іграх і здобув декілька рекордів у рибальстві, — а оце сьогодні привселюдно показав себе боягузом.

— П’ємо за лева, — сказав він. — Не знаю навіть, як вам і дякувати за все.

Маргарет, його дружина, знову звернула погляд на Вілсона.

— Даймо вже спокій тому левові, — мовила вона.

Вілсон подивився на неї без тіні усміху, і тепер вона сама всміхнулась до нього.

— Дивний сьогодні день, — сказала вона. — Чи це краще вам надіти капелюха? Полудень є полудень, хоч ми й під тентом. Ви ж самі мені казали…

— Та можу й надіти, — озвався Вілсон.

— Ви знаєте, містере Вілсон, у вас дуже червоне обличчя, — промовила вона до нього й знов усміхнулася.

— Це од віскі, — пояснив він.

— Не думаю, — сказала вона. — Френсіс он скільки п’є, а проте ніколи не червоніє.

— Сьогодні почервонів, — спробував пожартувати Мекомбер.

— Ні, — відказала Маргарет. — То я сьогодні червоніла. А містер Вілсон завжди червоний.

— Мабуть, така порода, — мовив Вілсон. — Слухайте, а може, годі вже про мою красу, га?

— Я ж тільки почала.

— Ну то й скінчімо, — сказав Вілсон.

— Тоді взагалі не буде про що говорити, — зауважила Маргарет.

— Не мели дурниць, Марго, — сказав їй чоловік.

— Чого там не буде, — обізвався Вілсон. — Убито розкішного лева.

Марго подивилася на чоловіків, і обидва побачили, що вона от-от заплаче. Вілсон давно примітив, що заноситься на сльози, і боявся цього. Мекомбера такі речі вже не лякали.

— І чому це мало статися! О боже, чому це мало статися! — промовила вона й подалася до свого намету. Плачу вони не чули, тільки бачили, як здригаються її плечі під рожевою сонцезахисною кохтинкою.

— Жінки тонкосльозі, — сказав Вілсон. — Плачуть з нічого. То їм нерви, то се, то те.

— Ні, — сказав Мекомбер. — Мабуть, цього мені до кінця віку не забудеться.

— Дурниці. Випиймо-но ліпше за того левища, — сказав Вілсон. — Забудьте про всю цю історію. Не варто й згадувати.

— Спробую, — відказав Мекомбер. — Одначе того, що ви для мене зробили, я не забуду.

— Пусте, — мовив Вілсон. — Усе це дурниці.

Так вони й сиділи в затінку, під розложистими акаціями, що захищали табір від сонця; позаду була кам’яниста круча, попереду — смуга зеленого моріжку, що збігав до засипаного камінням струмка, за яким починався ліс; сиділи й попивали свої ледь прохолодні коктейлі з лимоновим Соком, уникаючи очей один одного, а тим часом слуги готували стіл до полуденка. Вілсон був певен, що всі вони уже знають про недавню пригоду/ і, завваживши, як Мекомберів особистий служка, що ставив на стіл тарілки, з цікавістю поглядає на свого пана, сердито сказав йому щось мовою свахілі[1]. Хлопець одвів очі, обличчя його стало непроникне.

— Що ви йому сказали? — спитав Мекомбер.

— Нічого. Сказав, щоб не длявся, а то я звелю йому добре всипати.

— Себто як? Побити?

— Це, звичайно, заборонено, — сказав Вілсон. — Маємо їх штрафувати.

— То їх і тепер ще б’ють?

— А так. Якби вони надумали поскаржитись, було б чимало шелесту. Та вони не скаржаться. Це для них краще за штрафи.

— Дивна річ, — мовив Мекомбер.

— Зовсім не дивна, — сказав Вілсон. — А ви що вибрали б? Дістати в шкуру чи потерпіти на платні?

Ураз він зніяковів од свого запитання і, перше ніж Мекомбер здобувсь на відповідь, додав:

— Зрештою, всім нам так чи інак перепадає, і то щодня.

Та й це було не краще. «Боже мій! — подумав він. — Ну й дипломат же з мене!»

— Атож, перепадає, — мовив Мекомбер, усе ще відвертаючи очі. — Мені дуже прикро, що все так сталося з тим левом. Але ж ця історія нікуди далі не піде, правда? Я хочу сказати: ніхто про неї не дізнається?

— Ви хочете знати, чи я не розкажу про це в «Матаїга-клубі»?

Вілсон холодно подивився на Мекомбера. Такого він не сподівався. «Виходить, ти не тільки нікчемний боягуз, а ще й несосвітенний дурень, — подумав він. — А до сьогодні ти мені навіть подобався. Ото вгадай вас, американців».

— Ні, — сказав Вілсон. — Я мисливець-професіонал. Ми ніколи не обговорюємо своїх клієнтів. Отже, можете бути спокійні. Одначе просити нас про таке вважається непристойним.

Він уже поклав собі посваритися з ними — так було б найліпше. Тоді він їстиме окремо і зможе читати за столом. А вони собі їстимуть самі. І до кінця подорожі він підтримуватиме з ними суто офіційні стосунки. Як то кажуть французи? На ґрунті обопільної поваги. Атож, так буде куди краще, ніж устрявати в їхні маячні перечування. Ось він зараз образить цього Мекомбера — і буде по всьому. Тоді він зможе читати собі за столом і тільки питиме їхнє віскі. Так-бо вже повелося казати, коли між тобою і клієнтами заходить незлагода. Подибуєш часом ще якого білого мисливця й питаєш: «Ну, то як воно справи?» — а він тобі: «Та й досі п’ю їхнє віскі», — і ти вже знаєш, що все пішло на пси.

— Даруйте, — сказав Мекомбер, звернувши до нього своє американське обличчя, що й у дійшлому віці все немов хлопчаче, і Вілсон побачив його коротко підстрижений чуб, гарні, хоч і трохи верткі очі, зграбний ніс, тонкі уста й красиве підборіддя. — Даруйте, я й гадки не мав. Я ж тут багато ще чого не знаю.

«Ну що ти скажеш!» — подумав Вілсон. Він був уже рішуче наготувався посваритися з ними, аж ось маєш: цей телепень, що його тільки-но ображено, сам починає вибачатися. Вілсон зробив ще один захід.

— Не турбуйтесь, я нікому не скажу, — мовив він. — Мені потрібний заробіток. Тільки знаєте, тут, в Африці, перша-ліпша жінка поціляє в лева, а білий чоловік ніколи не тікає.

— А я втік, наче заєць, — сказав Мекомбер.

«А нехай тобі чорт, — подумав Вілсон. — Що можна вдіяти з людиною, котра отаке говорить?»

Він подивився на Мекомбера своїми безвиразними голубими очима кулеметника, і той усміхнувся у відповідь. Усмішка була приємна, коли не дивитись на очі, сповнені болісного смутку.

— Може, з буйволами мені краще поталанить, — сказав Мекомбер. — Це ж бо вони в нас на черзі, еге?

— Коли хочете, завтра зранку й вирушимо, — відказав Вілсон.

Ні, мабуть, він був неправий. Авжеж, отак і треба все це сприймати. До біса дивні вони люди, ці американці. Він знову відчував прихильність до Мекомбера. От якби тільки забути сьогоднішній ранок. Але звісно — де там! Ранок випав такий, що гірше нікуди.

— А он і мемсаїб[2], — сказав він.

Вона йшла од свого намету, відсвіжена, усміхнена й дуже зваблива. Обличчя її мало правильну овальну форму, таку правильну, що її можна було взяти за ознаку дурості. «Та вона не дурна, — подумав Вілсон, — ні, далеко не дурна».

— Як ся має наш червоновидий красень містер Вілсон? А ти вже трохи очуняв, Френсісе, любий мій?

— Так, цілком, — озвався Мекомбер.

— Я махнула рукою на всю цю історію, — сказала вона, сідаючи до столу. — Що з того, як Френсіс і не здатен убивати левів? Зрештою, це не його справа. Це справа містера Вілсона. От містеру Вілсонові таки вельми личить убивати. Адже ви вбиваєте будь-кого, правда?

— Так, будь-кого, — відказав Вілсон. — Будь-кого і будь-що.

«Отакі вони є, — подумав він, — найбездушніші в світи Найбездушніші, найжорстокіші, найлютіші й найпринадніші. І що запекліші вони стають, то дужче м’якнуть їхні чоловіки або й геть розшарпують собі нерви. Чи, може, вони таких собі й вибирають, щоб над ними верховодити? Та ні, вони виходять заміж надто молоді, аби на цьому знатися», — подумав він. Хвалити бога, що він уже добре вивчив американок, бо ця таки дуже принадна.

— Завтра ми вирушаємо на буйволів, — промовив він до неї.

— Я теж, — сказала вона.

— Ні, ви не поїдете.

— Неодмінно поїду. Хіба ні, Френсісе?

— Чому б тобі не зостатися в таборі?

— Нізащо, — сказала вона. — Такого, як сьогодні, я нізащо не пропущу.

Коли вона їх залишила, думав Вілсон, коли пішла в намет плакати, вона справляла враження напрочуд милої жінки. Здавалося, вона все відчуває, все розуміє, вболіває душею за нього й за себе, усвідомлює правдивий стан речей. Минуло двадцять хвилин — і ось вона знову тут, неначе вдягнена в панцер отієї американської жіночої жорстокості. Ну й проклятущі ж вони жінки. Таки справді проклятущі.

— Завтра ми покажемо тобі ще одну виставу, — промовив Френсіс Мекомбер.

— Ви не поїдете, — сказав Вілсон.

— Помиляєтесь, — заперечила вона. — Я страшенно хочу знов побачити вас у тій виставі. Сьогодні вранці ви були чарівний. Звісно, коли брати за чарівне те, як розтрощують голови.

— Ось і наш полуденок, — сказав Вілсон. — Вам дуже весело, так?

— А чом би й ні? Я приїхала сюди не на те, щоб нудьгувати.

— Що ж, сьогодні нудьгувати не довелося, — сказав Вілсон. З його місця було видно каміння в струмку й дерева ген на тому березі, і він пригадав собі минулий ранок.

— Ажніяк, — докинула вона. — Все було пречудово. І завтра ще таке буде. Ви собі не уявляєте, як я чекаю завтрашнього дня.

— Оце подали м’ясо антилопи куду, — сказав Вілсон.

— То такі великі корови, що скачуть, мов зайці, еге ж?

— Визначення доволі вдале, — мовив Вілсон.

— М’ясо їх дуже смачне, — докинув Мекомбер.

— Це ти вполював, Френсісе? — спитала вона.

— Так.

— А вони небезпечні?

— Хіба тільки як упадуть на вас згори, — відповів Вілсон.

— Дуже втішно.

— Марго, може б ти хоч трохи перестала казитися, — промовив Мекомбер і, відкраявши шматок антилоп’ячого м’яса та наштрикнувши його на виделку, наклав зверху картопляного пюре й моркви з підливою.

— Можу й перестати, — озвалася вона, — коли вже ти так любо просиш.

— Увечері вип’ємо шампанського на честь лева, — сказав Вілсон. — Тепер надто гаряче.

— О, лев! — мовила Марго. — Я зовсім забула про лева!

«Ага, — подумав собі Роберт Вілсон, — вона таки глузує з нього, хіба ні? Чи, може, вона вважає, що отак і треба приховувати свої почуття? Та й як має поводитись жінка, дізнавшися, що її чоловік — нікчемний боягуз? Вона страшенно жорстока, але ж і всі вони жорстокі. Вони ж бо володарки, а щоб володарювати, треба часом бути жорстоким. Ну, та я вже надивився доволі на їхній клятий деспотизм».

— Беріть іще м’яса, — гречно мовив він до неї.

Надвечір Вілсон і Мекомбер поїхали машиною з шофером-тубільцем та двома зброєносцями. Місіс Мекомбер зосталася в таборі. Сказала, що сьогодні надто жарко, а от завтра вранці вона поїде з ними неодмінно. Коли вони від’їжджали, Вілсон бачив, як вона стоїть під великим деревом — радше гарненька, аніж вродлива, у захисному з рожевим відтінком тропічному костюмі, з темним волоссям, забраним з-над чола й скрученим у вузол низько на потилиці, і з таким свіжим обличчям, подумав Вілсон, ніби вона в Англії. Вона помахала їм рукою, і машина зникла серед високої трави в низовинці, а тоді, обминаючи дерева, повернула до пагорків, порослих рідким чагарником.

Серед тих чагарів вони натрапили на стадо антилоп імпала і, висівши з машини, підкралися до одного старого самця з довгими розложистими рогами, і Мекомбер поклав його па місці влучним пострілом ярдів із двохсот, а решта стада притьмом кинулась навтіки, високо підбираючи під себе ноги й перелітаючи через спини одне одного такими неймовірними й плавкими стрибками, як ті, що їх іноді робиш уві сні.

— Добрячий постріл, — сказав Вілсон. — Таку ж бо ціль влучити важко.

— А як голова, годяща? — спитав Мекомбер.

— Чудова, — відказав Вілсон. — Завжди так стріляйте, і не буде вам ніякої халепи.

— Як ви гадаєте, надибаємо ми завтра буйволів?

— Цілком можливо. Вдосвіта вони виходять пастися, і, як пощастить, ми заскочимо їх на видноті.

— Мені хочеться спокутувати цю пригоду з левом, — сказав Мекомбер. — Не дуже воно приємно, коли таке бачить власна дружина.

«Як на мене, то куди неприємніше допуститися такого, — подумав Вілсон, — хоч би була при тому дружина чи ні. А допустившися, ще й патякати про це». Одначе вголос сказав:

— Годі вам уже про це думати. Перший лев хоч кого виведе з рівноваги. Усе вже минулося.

Але й проти ночі, після вечері та склянки віскі з содовою біля вогнища, вже тоді, коли Френсіс Мекомбер лежав у наметі під москітником, прислухаючись до невиразних нічних звуків, це не минулося. Воно не мало ні кінця, ані початку. Просто було перед очима достеменно так, як діялося вранці, а окремі моменти такі вже виразні, що на згадку про них він відчував пекучий сором. Та ще дужче, ніж сором, дошкуляв йому холодний, глухий страх. Той страх і досі був у ньому, мов холодна слизька пустка на місці колишньої впевненості, і доводив його до млості. Весь час був у ньому, не відступав ні на мить.

Це зайшло минулої ночі, коли він прокинувся й почув лев’яче рикання, що долинало звідкись із-над струмка. То був лункий, розкотистий звук, а в кінці почулося хрипле кахикання, таке виразне, наче лев був коло самого намету, і Френсіс Мекомбер, прокинувшись серед ночі й почувши той рик, злякався. Він чув рівний віддих дружини — вона спокійно спала. Нікому було сказати, як він злякався, не було нікого, хто поділив би з ним той страх, і, лежачи отак у самотині, він не знав навіть сомалійської приповідки про те, що хоробрий боїться лева тричі: коли вперше бачить його слід, коли вперше чує його рик і коли вперше стикається з ним віч-на-віч. А вранці, ще до схід сонця, коли вони снідали під тентом при світлі ліхтаря, лев зарикав знову, і Френсісові здалося, що він зовсім близько, на краю табору.

— З голосу наче старий, — мовив Роберт Вілсон, підводячи очі від вудженої риби та кави. — Он як кашляє.

— Він дуже близько?

— Десь за милю проти води.

— Ми його побачимо?

— Спробуємо.

— То це його так далеко чути? Здається, ніби він десь тут, у таборі.

— Їх завше чути до біса далеко, — відказав Роберт Вілсон. — Навіть дивно… Сподіваюся, він вартий пострілу. Служники казали, що десь тут є один здоровенний.

— Якщо доведеться стріляти, куди треба його поцілювати, аби спинити? — запитав Мекомбер.

— У лопатку, — відказав Вілсон. — Або в карк, якщо потрапите. Стріляйте в кістку, щоб звалити його з ніг.

— Думаю, що поцілю як слід, — сказав Мекомбер.

— Ви чудово стріляєте, — сказав Вілсон. — Тільки не поспішайте. Бийте напевне. Перший постріл важить найбільше.

— А яка має бути відстань?

— Оцього не скажу. Тут слово належить левові. Стріляйте, аж коли будете певні, що не схибите.

— Ближче як за сто ярдів?

Вілсон швидко позирнув на нього.

— Сто буде гаразд. Можна підпустити й трохи ближче. А як далі, то не варто й пробувати. Сто ярдів — цілком пристойна відстань. З неї поцілите куди схочете. А ось і мемсаїб іде.

— Доброго ранку, — сказала вона. — То що, їдемо по того лева?

— Ось тільки поснідаєте, — відказав Вілсон. — Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я страшенно збуджена.

— Піду гляну, щоб там усе приготували. — І Вілсон вийшов із-за столу.

Тільки-но він одійшов, лев зарикав знову.

— Ач який горластий, — сказав Вілсон. — Ну, ми тебе вгамуємо.

— Що з тобою, Френсісе? — спитала дружина.

— Нічого, — відповів Мекомбер.

— Ні, щось не гаразд, — сказала вона. — Що тебе непокоїть?

— Нічого, — повторив він.

— Скажи мені. — Вона подивилася на нього. — Тобі що, нездужається?

— Це все оте кляте рикання, — відказав він. — Цілісіньку ніч не було спокою.

— Чого ж ти не збудив мене? Я б теж залюбки послухала.

— А тепер я маю вбити цю погань, — жалісно мовив Мекомбер.

— Але ж задля того ти сюди й приїхав!

— Так. Але я нервуюся. Мене дратує цей рик.

— Ну, то вбий його — і вгамуєш, як каже Вілсон.

— Атож, люба, — мовив Френсіс Мекомбер. — Казати легко, правда?

— Ти ж його не боїшся?

— Звісно, що ні. Але я знервований, бо цілу ніч мусив слухати його рикання.

— Ти з ним хутко впораєшся, — сказала вона. — Я певна. Мені страх як хочеться це побачити.

— Кінчай снідати й будемо вирушати.

— Та ще ж не розвидніло, — сказала вона. — Куди там вирушати.

Ту ж мить лев знову подав голос — його низький рик, вихопившись із глибини грудей, нараз піднісся до рокітливого горлового реву, що неначе сколихнув повітря і скінчився лунким віддихом та глибоким хриплим воркотанням.

— Здається, ніби він десь поряд, — сказала Мекомберова дружина.

— О господи! — промовив Мекомбер. — Чути не можу цього клятого реву.

— Він вельми разючий.

— Разючий! Він моторошний.

До них підійшов усміхнений Роберт Вілсон, несучи в руці свій неоковирний короткий «Гібс — 0,505» із напрочуд широким дулом.

— Ходімо, — сказав він. — Вашого «Спрінгфілда» й великого штуцера взяв зброєносець. Усе вже в машині. Суцільні кулі маєте?

— Так.

— Я готова, — обізвалася місіс Мекомбер.

— Треба заткати йому рота, — сказав Вілсон. — Ви сідайте спереду. Мемсаїб сяде зі мною.

Вони залізли в машину і в сірому вранішньому присмерку поїхали між дерев понад струмком. Мекомбер відкрив магазин своєї гвинтівки, пересвідчився, що її заряджено кулями в металевій оболонці, тоді клацнув замком і взяв спуск на запобіжник. Він завважив, що руки йому тремтять. Намацав у кишені решту набоїв, провів пальцями по картушах на грудях френча. Потому обернувся до Вілсона й дружини, що сиділи поряд на задньому сидінні відкритої, схожої на коробку машини без дверцят, обоє радісно збуджені, і Вілсон, нахилившись уперед, прошепотів:

— Бачите — птахи сідають. Значить, той старий котисько покинув свою здобич.

Мекомбер побачив, як над деревами по той бік струмка кружляють грифи, один по одному шугаючи додолу.

— Він має вийти до струмка напитися, — прошепотів Вілсон. — А тоді вже піде спочивали. Отже, пильнуйте.

Вони повільно їхали високим берегом струмка, що в цьому місці глибоко врізався в кам’янисте річище, і водій раз у раз крутив кермо, обминаючи високі дерева. Мекомбер не відводив очей від протилежного берега, коли раптом відчув, як Вілсон схопив його за плече. Машина спинилася.

— Онде він, — почув Мекомбер Вілсонів шепіт. — Попереду, трохи праворуч. Виходьте з машини й бийте. Левище розкішний.

Мекомбер теж побачив лева. Той стояв майже боком, повернувши до них велику голову. Легкий вітрець, що повівав їм у лице, ледь ворушив його темну гриву, і, вирізняючись у сірому вранішньому світлі над крутим берегом, лев здавався величезним: він мав могутній карк і гладкі лискучі боки.

— Скільки до нього? — спитав Мекомбер, зводячи гвинтівку.

— Ярдів сімдесят п’ять. Виходьте й бийте.

— А чом не стрельнути просто звідси?

— Левів не стріляють з машин, — почув він над вухом Вілсонів голос. — Виходьте. Не буде ж він цілий день там стояти.

Мекомбер переступив через півокруглий виріз у борту обіч переднього сидіння, став на приступку, а відтак на землю. Лев не рушав з місця, спокійно й гордовито роздивляючись незнане громадище, що виглядало йому на силует якогось велетенського носорога. Людський дух до нього не долинав, і він усе дивився на ту річ, злегенька поводячи великою головою. Не спускаючи її з ока й не відчуваючи ляку, а тільки вагання — чи зійти до води напитися, коли та штука стоїть навпроти, — лев нарешті побачив, як од неї відрізнилася постать людини, і тоді він, одвернувши важку голову, сахнувся під захисток дерев, але ту ж мить у вуха йому хряснув постріл, і він відчув удар суцільної двохсотдвадцятигранової кулі калібру 0,30— 0,6, що вжалила його в бік і зненацька різким та пекучим нападом нудоти прошила шлунок. Важко переступаючи великими лапами й гойдаючи пораненим ситим черевом, він тюпцем подався між дерев до високої трави, щоб знайти там сховок, коли знову пролунав хряскіт, і куля, розітнувши повітря, просвистіла повз нього. Відтак хряснуло ще раз, і щось ударило йому в ребра й проштрикнуло груди, а до горла нараз підступила гаряча спінена кров, і він побіг чвалом у високу траву, щоб тихенько там причаїтися: нехай вони принесуть оту свою хряскучу штуку ближче, а тоді він кинеться і схопить людину, котра її тримає.

Коли Мекомбер виходив із машини, він зовсім не думав про те, що перечуває лев. Він знав лиш одне: що йому, Мекомберові, трусяться руки, — і, віддаляючись од машини, насилу посилав ногу за ногою. Вони мовби заклякли в клубах, а проте він відчував, як ворушаться м’язи. Він звів гвинтівку, прицілився левові між головою та лопаткою і натиснув курок. Та пострілу не пролунало, хоч натискав він так, що, здавалось, от-от зламає пальця. Аж тепер він згадав про запобіжник і, спустивши гвинтівку, аби відвести його, ступив ще один натужений крок уперед, а лев, уздрівши його постать, що відокремилась від обрису машини, повернувся й підтюпцем рушив геть; тоді Мекомбер вистрелив і почув глухе «цвьох» — отже, куля влучила в ціль; проте лев тюпав далі. Мекомбер стрельнув удруге, і всім було видно, як злетіли вгору грудочки землі, що їх збила куля поза левом. Він пальнув ще раз, пригадавши, що треба ціляти нижче, і всі почули, як куля вліпилася в лева, але той побіг чвалом і зник у гінкій траві, перше ніж Мекомбер знову заклацнув замок.

Мекомбер стояв, відчуваючи нудоту в шлунку, руки його, що й досі стискали зведений «Спрінгфілд», трусилися, а поруч нього стояли дружина й Роберт Вілсон. Тут-таки були й двоє зброєносців, що сокотіли проміж себе мовою вакамба.

— Я влучив його, — сказав Мекомбер. — Двічі влучив.

— Ви прострелили йому тельбухи, а другу кулю всадили десь у груди, — озвався Вілсон не вельми захоплено.

Зброєносці мали дуже занурений вигляд. Тепер вони мовчали.

— Може, ви його і вбили, — провадив Вілсон. — Перечекаймо часинку, а тоді підем подивимось.

— Як це?

— Нехай він охляне, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Добренний лев, хай йому чорт, — весело сказав Вілсон. — От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, доки не підійдеш близько.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Ну, ходім, — мовив Вілсон. — Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго, — промовив Мекомбер до дружини. В роті йому пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось, — мовив Вілсон. — А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-свахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана[3].

Відтак вони спустилися крутим схилом, переступаючи та обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і рушили вподовж нього, аж доки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрелив уперше. Там, на м’якому моріжку, видніли темні плями крові — зброєносці показали на них довгими стеблинами, — і вели ті плями просто за надбережні дерева.

— Що робитимем? — спитав Мекомбер.

— Вибирати нема з чого, — відказав Вілсон. — Машину сюди не переправити. Берег надто крутий. Нехай він трохи обважніє, а тоді ми з вами підемо його шукати.

— А що, як підпалити траву?

— Така зелена не займеться.

— А нагоничів послати не можна?

Вілсон зміряв його поглядом.

— Звісно, що можна, — сказав він. — Та це вже трохи скидатиметься на вбивство. Ми ж знаємо, що лев поранений. Можна гонити непоціленого лева, той ітиме геть від гуку, а поранений він завжди нападає. Його не побачиш, доки не наскочиш на нього. Він припаде до землі десь у такому місці, що там, здається, й зайцеві ніяк сховатися. Не дуже приємно посилати людей на такий ризик. Неминуче когось покалічить.

— А зброєносці?

— Е, ці підуть з нами. Це їхнє шаурі[4]. Вони ж бо підписали угоду. Одначе вигляд у них не дуже веселий, правда?

— Я не хочу туди йти, — сказав Мекомбер. Ці слова вихопились у нього, ще не встиг він і подумати.

— Та й я не хочу, — безтурботно озвався Вілсон. — Але іншої ради нема.

Відтак, немов про щось згадавши, він позирнув на Мекомбера і нараз помітив, як той тремтить і яке жалюгідне в нього обличчя.

— Вам, звісно, зовсім не обов’язково туди йти, — сказав він. — Адже на це мене й найнято. Тим-то я коштую так дорого.

— Ви хочете сказати, що підете самі? А чому б не покинути його там?

Роберт Вілсон, цілковито заклопотаний левом та ситуацією, що виникла через нього, зовсім не думав про Мекомбера, хіба ото тільки як завважив, що той ніби наполоханий. І тепер він нараз почувся так, неначе помиливсь дверима в готелі й уздрів щось соромітне.

— А це ж як би то?

— Ну, покинути — і край.

— Себто, вдати собі, ніби його не підстрелено?

— Та ні. Просто облишити все це діло.

— Так не годиться.

— Чому?

— По-перше, він напевне мучиться. А по-друге, на нього може хтось наразитися.

— Ага…

— Але вам до цього приставати аж ніяк не обов’язково.

— Я б з охотою, — сказав Мекомбер. — Але, знаєте, просто боязно.

— Я йтиму попереду, — сказав Вілсон, — а Конгоні пильнуватиме слід. Ви підете позад мене й трохи збоку. Можливо, ми почуємо, як він подасть голос. Як тільки вгледимо його — обидва стріляймо. Ні про Що не тривожтеся. Я весь час буду поруч. Або, знаєте, може, вам і справді не варт іти? Либонь, так воно буде краще. Чого б вам не вернутися й не почекати разом з мемсаїб, доки я з ним упораюсь?

— Ні, я піду з вами, — сказав Мекомбер.

— Ну гаразд, — мовив Вілсон. — Але якщо ви не хочете, то не ходіть. Тепер це моє шаурі.

— Я піду з вами, — наполягав Мекомбер.

Вони сіли під деревом і закурили.

— Може, тим часом підете поговорите з мемсаїб? — спитав Вілсон.

— Ні.

— Тоді я сам підскочу до неї, скажу тільки, щоб не хвилювалася.

— Добре, — озвався Мекомбер.

Він зостався сидіти, геть спітнівши під пахвами, рот йому пересох, у шлунку болісно млоїло, і він хотів набратися духу та сказати Вілсонові, щоб той пішов і докінчив лева без нього. Він не міг знати, як Віл сон розлютився тим, що не догледів раніш його стану й не відіслав його назад до дружини. Поки він так сидів, надійшов Вілсон.

— Я взяв вашого штуцера, — сказав він. — Ось нате. Ну, мабуть, уже досить з нього. Рушаймо.

Мекомбер узяв штуцера, і Вілсон сказав:

— Держіться позад мене, ярдів на п’ять праворуч, і робіть усе, як я скажу.

По тому він заговорив по-свахілі до двох зброєносців, що були похмурі, аж чорні.

— Ходімо, — мовив він зрештою.

— Чи не можна трошки води? — спитав Мекомбер.

Вілсон щось сказав старшому віком зброєносцеві, що мав при поясі баклагу, і той відчепив її, відкрутив покривку й подав Мекомберові, котрий, узявши баклагу в руки, подумав, яка вона здається важка і який шорсткий та грубий на дотик її повстяний чохол. Він підніс баклагу до рота й позирнув перед себе на високу траву та далі — на дерева з плескуватими верхівками. Звідти повівав легенький вітрець, і трава ледь помітно колихалась. Мекомбер глянув на зброєносця і спостеріг, що той потерпає так само, як і він.

А в траві, ярдів за тридцять п’ять від них, розплатавшись на землі, лежав той великий лев. Вуха йому були прищулені, і лише довгий хвіст із темною китицею на кінці раз по раз нечутно сіпався. Він причаївся там, тільки-но дістався того захистку, і його нудило від наскрізної рани в ситому череві й дедалі більш виснажувала така сама рана в легенях, що від неї за кожним віддихом пащу йому виповняла кривава піна. Боки його були гарячі й лисніли від поту, коло маленьких дірочок, пробитих у рудій шкурі суцільними кулями, обсілися мухи, а його великі жовті очі, звужені від ненависті, незворушно дивилися вперед і тільки ледь поблимували щоразу, як віддих завдавав йому болю, та ще пазури впиналися в м’яку засушену землю. Усе в ньому — біль, млость, ненависть, рештки сили — зосередилось у рішучій напрузі до наступного стрибка. До нього долинали голоси людей, і він вичікував, усім єством наготувавшися вергнутись на них, скоро вони зайдуть у траву. Коли він почув їхні голоси, хвіст його перестав сіпатись і неначе закляк, а коли вони ступили перший крок у траві, він хрипло рикнув і кинувся.

Старий зброєносець, Конгоні, простував на чолі, не спускаючи з ока кривавого сліду; Вілсон, тримаючи напоготові свого великого штуцера, пильнував кожний порух у траві; другий зброєносець також вдивлявся вперед і дослухавсь, а Мекомбер ні на крок не відставав од Вілсона, стискаючи в руках зведену гвинтівку, — і коли вони зайшли в ту трав’яну заросль, Мекомбер почув здавлений кров’ю хриплий рик і побачив, як із свистом розітнулася трава. В наступну мить він усвідомив, що тікає — пойнятий панічним жахом, стрімголов тікає геть від тої трави, чимдуж тікає до струмка.

Він почув лунке «ба-бах!» Вілсонового штуцера, тоді друге оглушливе «ба-бах!» і, обернувшись, побачив лева: вигляд у нього був страхітливий, немов йому знесено півголови, і він повз до Вілсона од краю трав’яної зарослі, а той червоновидий чоловік клацнув замком своєї короткої незграбної рушниці, пильно прицілився, і, коли з дула її вдарило ще одне гримке «ба-бах!», важке й жовте левове тіло спинилося повзти і завмерло, лиш величезна спотворена голова шарпнулася вперед, — і тоді Мекомбер, стоячи сам-один на видноті, куди він забіг перед тим, стоячи отак із зарядженою гвинтівкою в руках, під зневажливими поглядами двох чорних та одного білого, зрозумів, що лев мертвий. Він підійшов до Вілсона — самий його зріст був наче прикрий докір, — і Вілсон подивився на нього й спитав:

— Будете фотографувати?

— Ні, — відказав він.

Ото і все, що було мовлено, доки повернулися до машини. Тоді Вілсон сказав:

— Збіса добрячий лев. Зараз вони його оббілують. А ми тим часом посидимо тут у холодку.

Місіс Мекомбер ні разу не подивилася на чоловіка, ані він на неї. Вони сиділи поряд на задньому сидінні машини, а Вілсон умостився спереду. Раз Мекомбер спробував був, не зводячи очей на дружину, взяти її за руку, але вона руку відсмикнула. Поглянувши за струмок, туди, де зброєносці білували лева, він зрозумів, що вона добре бачила всю ту сцену. Трохи перегодя місіс Мекомбер простягла руку й поклала її на плече Вілсонові. Той обернувся, і вона, перехилившись через низьку спинку сидіння, поцілувала його в уста.

— Ого! — мовив Вілсон і почервонів ще дужче, ніж від природної засмаги.

— Містер Роберт Вілсон, — сказала вона. — Червоновидий красень Роберт Вілсон.

Відтак знову сіла поруч Мекомбера й звернула погляд через струмок, туди, де лежав лев, — із задертими догори облупленими лапами, на яких біліли м’язи й вирізнялося сухожилля, та надутим білим черевом, — а двоє чорних людей здирали з нього шкуру. Нарешті зброєносці притягли ту шкуру, воглу й важку, тоді, скачавши її, залізли в задок кузова, і машина рушила з місця. Всю дорогу до табору ніхто не зронив і слова.

Отака вийшла пригода з тим левом. Мекомбер не знав, що перечував лев — ані перед тим, як кинутись на людей, ані тоді, коли він кинувся і запаморочливий удар кулі калібру 0,505 з вихідною силою у дві тонни влучив його в пащу; не знав він і того, що поривало лева й далі вперед, коли другий нищівний удар розтрощив йому низ хребта, а він усе повз до тої гримкої, хряскучої штуки, що знівечила його. Вілсон дещо знав про це, отож і сказав: «Збіса добрячий лев», — але Мекомбер не знав Вілсонових почуттів. Так само не знав він і почуттів своєї дружини, окрім хіба того, що вона хоче зірвати з ним.

Дружина й раніш не раз уже зривала з ним, та це завжди швидко миналося. Він був дуже багатий і мав стати ще багатший, то й знав, що тепер вона його ніколи не покине. То була одна з небагатьох речей, на яких він по-справжньому знався. Знався на цьому, знався на мотоциклах — то ще давніш, — і на автомобілях, і на полюванні качок, і на рибальстві — форель, сальма, морська риба, — і на статевих проблемах — читав книжки, багато книжок, аж надто багато, — і на всіляких спортивних іграх, і на собаках, і трохи на конях, і на тому, як примножувати капітал, і на більшості інших речей, потрібних у світі, в якому він жив. Знав і те, що дружина його не покине. Колись його дружина була неабияка красуня, а в Африці й тепер вона неабияка красуня, та вдома, на батьківщині, її теперішньої краси вже не досить, аби покинути його і влаштуватися краще, — вона сама це знала, і він також. Вона пропустила час піти від нього, і він це знав. Якби він був сміливіший з жінками, її, либонь, занепокоїло б, що він може знайти собі нову, вродливішу дружину, та вона занадто добре знала його вдачу, щоб такого боятися. До того ж він завжди ставився до неї з великою поблажливістю, і це була чи не найліпша його риса — а втім, може й навпаки.

Загалом вони мали славу порівняно щасливого подружжя, одного з тих, що за чутками начебто мають скоро розлучитись, а проте ніколи не розлучаються; і от тепер, як висловився репортер великосвітньої хроніки, вони надали своєму вельмизавидному неминущому романові хвилюючого духу пригоди, вирушивши в мисливську подорож до країни, знаної колись як Чорна Африка, а нині висвітленої на всіх білих екранах, щоб полювати там лева Старого Сімбу, слона Тембо, буйволів, а принагідно й поповнити експонатами Природничий музей. Той самий репортер у недалекому минулому принаймні тричі повідомляв, що вони вже на межі розлучення, і то було правда. Але вони щоразу все залагоджували. їх спільне життя мало міцну основу. Марго була занадто вродлива, щоб Мекомбер пішов на розлучення з нею, а Мекомбер мав занадто великі гроші, щоб Марго колись його покинула.

Минала вже третя година по півночі, коли Френсіс Мекомбер, що, одігнавши думки про лева, був трохи поспав; тоді прокинувся й знову заснув, — нараз прочнувся від сну, наполоханий страшним видивом закривавленого лева, який стояв просто над ним; і тут, дослухаючись до тиші та чуючи лиш стукіт власного серця, Мекомбер збагнув, що його дружини на другому ліжку немає. Виявивши це, він пролежав без сну дві години.

По тих двох годинах його дружина зайшла до намету, відслонила москітника й зручно вмостилася на ліжку.

— Де ти була? — запитав Мекомбер у темряві.

— О, — мовила вона. — Ти не спиш?

— Де ти була?

— Вийшла собі на свіже повітря.

— Так я й повірив!

— А що ти хотів почути, любий?

— Де ти була?

— Виходила на повітря.

— То ось як тепер воно зветься. Ти таки справді паплюга.

— А ти боягуз.

— Гаразд, — сказав він. — Ну то й що?

— Нічого, як на мене. Але облишмо цю розмову, любий, я дуже хочу спати.

— Ти гадаєш, що я все змовчу?

— Я певна, голубчику.

— Ні, годі вже з мене.

— Прошу тебе, любий, скінчім балачки. Я так хочу спати.

— Ми ж домовилися, що нічого такого більше не буде. Ти сама обіцяла, що не буде.

— Ну, а тепер є, — лагідно відказала вона.

— Ти казала, що коли ми сюди поїдемо, це ніколи більше не повториться. Ти обіцяла.

— Еге ж, любий. І я справді так думала. Але вчора усю подорож зіпсовано. То чи треба про це говорити? ‘— Коли твоє зверху, ти й хвилини марно не згаєш, правда?

— Помовч, любий, дуже тебе прошу. Я страшенно хочу спати.

— Ні, я говоритиму.

— Ну, то не зважай на мене, бо я буду спати. — І вона заснула.

Удосвіта всі троє зібралися коло столу снідати, і Френсіс Мекомбер зрозумів, що з-поміж усіх тих чоловіків, яких він будь-коли ненавидів, Роберт Вілсон йому найненависніший.

— Добре спалося? — натоптуючи люльку, спитав Вілсон своїм хриплуватим голосом.

— А вам?

— Пречудово, — відповів йому білий мисливець.

«Падлюка, — подумав Мекомбер. — Безчільний падлюка».

«Отже, вона збудила його, коли верталася, — подумав Вілсон, розглядаючи їх обох своїми холодними безвиразними очима. — То якого ж біса він їй попускає? Що я йому — святий який абощо? Нехай би не давав їй попуску. А так сам винен».

— Як по-вашому, спіткаємо ми сьогодні буйволів? — запитала Марго.

— Цілком можливо, — сказав Вілсон і всміхнувся до неї. — А ви б не хотіли зостатися в таборі?

— Нізащо, — відказала вона.

— Може б, ви звеліли їй зостатися, — звернувся Вілсон до Мекомбера.

— Самі звеліть, — холодно мовив Мекомбер.

— Давайте-но краще без велінь, — добродушно сказала Марго, — і без глупства, Френсісе, — обертаючись до Мекомбера.

— Ви готові їхати? — спитав Мекомбер.

— Хоч зараз, — сказав Вілсон. — То ви хочете, щоб мемсаїб теж поїхала?

— Хіба вам не однаково, хочу я цього чи ні?

«А нехай йому чорт, — подумав Роберт Вілсон. — А нехай йому стонадцять чортів. То ось як воно все тепер буде. Ну що ж, хай собі буде, коли так».

— Рішуче однаково, — сказав він.

— А чи не хочеться й вам зостатися з нею в таборі й дати мені змогу самому вирушити на буйволів? — спитав Мекомбер.

— Не можу, — відказав Вілсон. — Та й не варт говорити дурниці.

— Це не дурниці. Мені гидосно.

— Негарне слово — «гидосно».

— Френсісе, думай, будь ласка, що ти говориш, — мовила його дружина.

— Я й так думаю, аж більше нікуди, — сказав Мекомбер. — Ну чи їв хто колись таку погань?

— Щось не гаразд із їжею? — спокійно запитав Вілсон.

— Не гірше, ніж з усім іншим.

— Ви б узяли себе в руки, друже, — мовив Вілсон упівголоса. — Один із хлопців, що прислужують за столом, трохи розуміє по-англійському.

— Ну й біс із ним.

Вілсон устав і, пахкаючи люлькою, пішов собі, говорячи щось мовою свахілі до зброєносця, котрий дожидав його осторонь. Мекомбер та його дружина лишилися біля столу. Він утупив очі в свою чашку з кавою.

— Якщо ти зчиниш скандал, мій любий, я тебе покину, — спокійно промовила Марго.

— Не покинеш.

— Можеш спробувати, то побачиш.

— Ти не покинеш мене.

— Ні, — сказала вона. — Я тебе не покину, а ти себе пристойно поводитимеш.

— Я — себе? Оце сказала! Я — себе.

— Так. Ти — себе.

— А чому ти не спробуєш поводитися пристойно?

— Я давно вже пробую. Дуже давно.

— Ненавиджу цього червонопикого кнура, — сказав Мекомбер. — Дивитися на нього бридко.

— Ну, він дуже милий.

— Замовч, ти!.. — майже закричав Мекомбер.

Об цій хвилі перед тентом їдальні зупинилася машина, і з неї вилізли шофер та обидва зброєносці. Надійшов Вілсон і подивився на подружжя, що сиділо при столі.

— Їдемо полювати? — запитав він.

— Так, — відповів Мекомбер, підводячись. — Так.

— Ви б узяли светра. їхати буде холоднувато, — сказав Вілсон.

— Я надягну свою шкіряну куртку, — озвалася Марго.

— Вона у служки, — сказав Вілсон.

Він заліз наперед, до шофера, а Френсіс Мекомбер з дружиною мовчки сіли ззаду.

«Сподіваюсь, цьому дурневі не набреде в голову бабахнути мене в потилицю, — подумав собі Вілсон. — Ну, а жінки на полюванні — це й справді морока».

У сірому вранішньому світку машина із скреготом спустилася до струмка і, переїхавши його кам’янистим бродом, навскоси вибралась на крутий берег, де Вілсон ще напередодні загадав прокопати дорогу, щоб дістатися порослої деревами й схожої на парк луки по той бік річища.

«А ранок таки гарний», — подумав Вілсон. Уночі випала рясна роса, і з-під шин, що підминали траву та низький чагарець, до нього долинав запах свіжого зілля. Воно пахло наче б вербеною, і він любив цей світанковий росяний дух зім’ятої папороті, замилувано дивився на стовбури дерев, що чорніли серед ранішньої мли, поки машина їхала тією бездоріжною, схожою на парк околицею. Він забув на час про тих двох на задньому сидінні і став думати про буйволів. Буйволи, яких він хотів здибати, вдень ховались у густо зарослих мочарах, де до них годі було підступити на постріл, але ночами виходили на відкриті пасовиська, і, якби він потрапив завести машину поміж ними й тими мочарами, Мекомбер дістав би добру змогу постріляти в них на видноті. Вілсон не мав ніякої охоти полювати з Мекомбером на буйволів десь у гущавині. Та й взагалі не мав охоти полювати з Мекомбером — ані на буйволів, ані на що інше, — одначе він був мисливець за фахом, і свого часу йому доводилось полювати й не з такими клієнтами. Якщо вони сьогодні заскочать буйволів, їм залишаться тільки носороги, а тоді цей сердега закінчить свою небезпечну розвагу, і все ще, може, й залагодиться. Він сам на цю жінку більше й оком не кине, а те, що вже було, Мекомбер якось та стерпить. З усього видно, що йому це не первина. Безталанний сердега. Певно, вже навчився терпіти такі речі. Ну що ж, сам винен, слинько недолугий.

Він, Роберт Вілсон, завжди брав із собою в ці експедиції подвійне ліжко — а раптом і трапиться зручна нагода. Він уже віддавна мав клієнтів певного штибу — великосвітніх гультяїв з усіх усюд, що бавилися спортом, і жінки, які були серед них, вважали, що їхні гроші відплатяться несповна, коли вони не пересплять у цьому ліжку з білим мисливцем. По всьому він ганьбував ними, хоч у ті хвилини деякі з них були йому вельми до вподоби; одначе вони давали йому прожиток і, поки він працював на них, їхні засади були і його засади.

То були його засади в усьому, окрім полювання. Щодо полювання він мав свої власні засади, і вони мусили або годитися з ними, або ж наймати собі іншого мисливця. І він знав, що всі вони його за те поважають. От тільки цей Мекомбер дивак якийсь. Далебі, що дивак. Ну, а дружина? Дружина… Атож, дружина. Хм-м, дружина… Ет, годі, з усім цим покінчено…

Він озирнувся на них. Мекомбер сидів похмурий і злий. Марго усміхнулася. Сьогодні вона була наче б молодша, цнотливіша й свіжіша і не так виглядала на професіональну красуню. А що в неї на душі, про те лиш бог знає, подумав Вілсон. Уночі вона говорила не багато. Проте дивитись на неї було любо.

Машина піднялася на невисокий пагорок і, простуючи далі між дерев, виїхала на широку зелену рівнину, що нагадувала прерію, а тоді шофер сповільнив швидкість і поїхав її краєм, тримаючись під покривом дерев, а Вілсон тим часом пильно озирав ту прерію, не спускаючи з ока її протилежного краю. Він звелів спинити машину і роздивився рівнину в бінокль. Тоді дав знак шоферові їхати далі, і машина звільна рушила вперед, обминаючи вепрячі ями та мурашині вежі з глею. Раптом, знову зирнувши на галяву, Вілсон обернувся і сказав:

— Онде вони, їй-богу!

Машина зірвалася вперед, і, поки Вілсон говорив щось шоферові по-свахілі, Мекомбер подивився туди, куди він показав, і уздрів трьох величезних чорних тварин, що їх масивні заокруглі та видовжені тулуби скидалися на чорні залізничні цистерни, — вони гнали чвалом по той бік рівнини. Гнали чимдуж, напнувши клуби й шиї, і, ведучи очима за тим сягнистим гоном, він бачив розкидисті чорні роги в них на головах, а самі ті голови були непорушні, мов закляклі на бігу.

— Три старих бугаї, — мовив Вілсон. — Ми переймемо їх, доки вони дістануться болота.

Машина мчала з швидкістю сорок п’ять миль на годину, і, не відриваючи очей від буйволів, Мекомбер бачив, як вони дедалі більшають, більшають, і ось уже він міг розгледіти брудно-сірий, облізлий і шолудивий бік одного величезного бугая, і його могутню шию, що неначе зливалася з тулубом, і лискучі чорні роги, — той бугай трохи відстав од двох інших, що скакали слід у слід один одному неухильним ритмічним чвалом; а потім, підстрибуючи так, наче ось тільки злетіла з рівної дороги, машина підігналася ще ближче, і він уже виразно бачив усього буйвола, що розмірно скидався на бігу, і пилюку в його обрідній шерсті, і широке підріжжя, і витягнуту вперед морду з роздутими ніздрями, і він уже наставляв був гвинтівку, коли Вілсон гукнув: «Не з машини, бовдуре!» — і він не відчував страху, а лиш ненависть до Вілсона, й ту ж мить заскреготали гальма, машину кинуло вбік, і, зривши землю, вона майже спинилась, і Вілсон зіскочив з одного боку, а він — з другого, спіткнувшись на землю, що все ще бігла з-під ніг, а потім він стріляв у буйвола, що швидко даленів, і чув, як вліплюються в нього кулі, і витратив на нього всі набої, а той відбігав далі й далі, і аж тоді він згадав, що треба цілити в перед, у лопатку, та поки длявся, перезаряджаючи гвинтівку, побачив, що буйвіл упав. Уклякнув на передні ноги й замотав головою, а Мекомбер, бачучи, що два останні все женуться геть, вистрелив у переднішого і влучив. Він стрельнув ще раз і схибив, а тоді почув гримке «ба-бах!» — то вистрелив Вілсон — і побачив, як передніший буйвіл засторчився писком у землю.

— Ну, тепер того, — сказав Вілсон. — Оце ви стріляєте!

Та третій буйвіл усе так само гнав рівним чвалом, і Мекомбер схибив, збивши кулею бризки грязюки, і Вілсон теж схибив — лише хмарка куряви знялася вгору, — а тоді Вілсон гукнув: «Їдьмо! Надто далеко!» — і схопив його за руку, і вони знову скочили в машину, причепившись по боках — Мекомбер з одного, а Вілсон з другого, — і машина, підстрибуючи й шарпаючись на труському ґрунті, помчала навздогін буйволові, що, випнувши карк, гнав просто вперед отим своїм неухильним ритмічним чвалом.

Вони швидко зближалися до нього ззаду, і Мекомбер заряджав гвинтівку, упускаючи з рук набої, стромляючи їх накосяк, тоді поправляючи, і, коли вони майже наздогнали буйвола, Вілсон гукнув: «Стій!» — і машина загальмувала так рвучко, що трохи не перекинулась, а Мекомбер заточився вперед і, опинившись на землі, ледве вдержався на ногах, тоді клацнув замком, прицілився як міг далі вперед і вистрелив у хитку округлу чорну спину, відтак прицілився й стрельнув ще раз, потім ще і ще, проте кулі, хоч і влучили всі до одної, не заподіяли буйволові видимої шкоди. Тоді пальнув Вілсон; хряскіт пострілу оглушив Мекомбера, і він побачив, що буйвіл похитнувся. Ретельно прицілившись, він вистрелив знову, і буйвіл упав додолу, вклякнувши на передні ноги.

— Чудово, — сказав Вілсон. — Добряча робота. Тепер усі три.

Мекомбера охопило хмільне піднесення.

— Скільки разів ви стріляли? — спитав він.

— Лише три, — відказав Вілсон. — Першого вбили ви самі. Найбільшого. А я допоміг вам покласти двох останніх. Боявся, щоб не втекли в хащі. Убили їх також ви. Я тільки трошки добавив. Стріляли ви знаменито.

— Ходім до машини, — сказав Мекомбер. — Я хочу випити.

— Спершу треба докінчити оцього, — відказав Вілсон.

Буйвіл стояв уклякнувши, і, коли вони підійшли до нього, він шалено сіпнув головою і заревів од люті, вирячившись на них своїми поросячими очицями.

— Глядіть, щоб не встав, — сказав Вілсон. А відтак: — Заходьте трохи збоку й бийте в шию, просто за вухами.

Мекомбер пильно прицілився в середину могутньої шиї, що здригалась од люті, й вистрелив. Буйволова голова впала долі.

— Отак, — мовив Вілсон. — Просто в хребет. А вигляд у них до біса моторошний, правда?

— Ходім вип’ємо, — сказав Мекомбер. Ще ніколи в житті йому не було так хороше.

Мекомберова дружина сиділа в машині бліда, як крейда.

— Ти був безподібний, любчику, — мовила вона до Мекомбера. — Оце то гони!

— Що, потрусило? — спитав Вілсон.

— Від страху. Це вперше в житті мені було так страшно.

— Давайте всі вип’ємо, — сказав Мекомбер.

— Неодмінно, — обізвався Вілсон. — Почнемо з мемсаїб.

Вона приклалася до фляжки з нерозведеним віскі і, злегка здригнувшись, проковтнула. Тоді віддала фляжку Мекомберові, а той — Вілсонові.

— Я страшенно хвилювалася, — сказала вона. — Аж голова тріщить. Я й не знала, що їх дозволено стріляти з машин.

— А ніхто з машин не стріляв, — холодно промовив Вілсон.

— Ну, себто переслідувати їх машиною.

— Звичайно так не роблять, — відказав Вілсон. — Але, як на мене, все було цілком по-спортивному. Отак гнатися без дороги, по вибоях і струпаках, ще й ризиковніше, ніж полювати пішки. А коли почали стріляти, буйвіл, якби схотів, міг кинутись на нас кожну мить. Ми дали йому всі шанси. Одначе розповідати про це не варт нікому. Воно таки незаконне, коли вас цікавить саме це.

— Мені здалося, що це просто нечесно, — сказала Марго, — гнатися за важкими безпорадними тваринами в машині.

— Он як? — спитав Вілсон.

— А що, якби про це дізналися в Найробі?

— Насамперед я втратив би патент. Мав би й інші неприємності, — відказав Вілсон, приклавшись до фляжки. — Зостався б без роботи.

— Правда?

— Еге ж, правда.

— Ну от, — сказав Мекомбер і вперше за весь день усміхнувся. — Тепер вона й до вас прив’язла.

— Ти так гарно висловлюєшся, Френсісе! — озвалася Марго Мекомбер.

Вілсон подивився на них обох. Коли дурень одружується з курвою, думав він, то що за діти в них будуть? Але вголос сказав:

— Ми загубили одного зброєносця. Ви помітили?

— Боже мій, ні, — відказав Мекомбер.

— Онде він іде, — показав Вілсон. — Нічого йому не скоїлось. Мабуть, вилетів із машини, коли ми від’їжджали від першого буйвола.

Літній зброєносець, накульгуючи, зближався до них, у своїй плетеній шапці, захисному френчі, коротких штанях і гумових сандалях; обличчя його було похмуре й невдоволене. Підходячи, він гукнув щось Віл еонові по-свахілі, і всі побачили, як білий мисливець змінився на виду.

— Що він каже? — спитала Марго.

— Каже, що перший буйвіл устав і подався в хащі, — відповів Вілсон рівним, незворушним голосом.

— А-а, — байдуже обізвався Мекомбер.

— Виходить, буде те саме, що й з левом, — сказала Марго, уся стрепенувшись.

— Ні чорта не те саме, що з левом, — відрубав Вілсон. — Хочете ковтнути ще, Мекомбере?

— Дякую, хочу, — відказав Мекомбер. Він чекав, що знов почуватиметься так само, як перед левом, але те почуття не верталось. Уперше 9 житті він справді анітрохи не боявся. Замість страху на нього наринуло радісне збудження.

— Треба піти поглянути на другого буйвола, — сказав Вілсон. — Я скажу шоферові, щоб поставив машину в холодок.

— Що ви хочете робити? — запитала Марго Мекомбер.

— Подивимось на того буйвола, — відказав Вілсон.

— Я теж піду.

— Ходімте.

Вони втрьох рушили туди, де на видноті чорніла величезна туша другого буйвола із зроненою вперед на траву головою та широкими масивними рогами.

— Добренна голова, — сказав Вілсон. — Між рогами дюймів п’ятдесят буде.

Мекомбер зрадувано дивився на буйвола.

— Яка погань, — мовила Марго. — Чи не можна перейти в холодок?

— Авжеж, — озвався Вілсон, — Дивіться, — показав він, звертаючись до Мекомбера. — Бачите оті чагарі?

— Бачу.

— Отуди й подався перший буйвіл. Зброєносець каже, що коли він упав із машини, той був на землі. Тоді він став дивитись, як ми женемося за тими двома і як вони тікають. А коли обернувся, буйвіл уже стояв і дивився на нього. Зброєносець мерщій драла, а буйвіл тихенько подибав у ті чагарі.

— То підемо зараз за ним? — нетерпляче спитав Мекомбер.

Вілсон обкинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене сила божа, він таки дивак, — подумав собі. — Тільки-но вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо часинку.

— Ходім, будь ласка, в затінок, — сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під осібним розложистим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже, — промовив Вілсон. — Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе и несвідоме щастя, якого він ще не знав ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва!— сказав він. — Ніколи в житті не звідував такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було мерзотно.

Чому?

— Мені було мерзотно, — мовила вона різко. — Преогидне видовисько.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюсь, — сказав Мекомбер Вілсонові. — Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю яку прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку, — сказав Вілсон. — З людьми часом діються достобіса кумедні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і мені таки щось подіялось, — сказав він. — Я наче б зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсоном, що повернувся до нього боком, спершись на спинку переднього сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева, — сказав Мекомбер. — Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож, — мовив Вілсон. — Найгірше, що може заподіяти лев, — це смерть. Як це говориться у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось… «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний»[5]. Гарно сказано, правда ж?

Він дуже зніяковів, промовивши ці слова, що були свого часу заповідні для нього, та, хоч йому не раз випадало бачити, як люди ставали дорослими, це його завжди зворушувало. Бо ж річ була не в тім, що вони просто доходили повноліття.

Мекомберові допомогла несподівана щаслива пригода на полюванні, нагла спонука до негайної дії, коли не було часу вагатися й тривожитись; та хоч би як це сталося, але таки сталося. Он він тепер який, думав Вілсон. Лихо в тім, що багато з них надто довго залишаються хлопчиками. А декотрі — ціле своє життя. І навіть у п’ятдесят років вигляд мають хлоп’ячий. Знамениті американські мужчини-хлопчики. Далебі, предивовижний люд. А от цей Мекомбер тепер йому подобається. Ну й дивак же з нього, хай йому чорт. Либонь, тепер він покладе край і жінчиним походінкам. Ото буде добре діло. А таки добре. Він же, сердега, мабуть, скільки жив, то все боявся. Хто й зна, з чого воно почалось. Але тепер — минулося. Він не встиг злякатися буйволів. До того ж був злий. Та ще й машина… Коли машина під боком, почуваєшся певніше. Тепер з нього хвацький вояк. Отак точнісінько й на війні траплялося. Цей перелам куди знаменніший, аніж якась там утрата невинності. Страх зникає, наче після операції. А натомість виростає щось нове. Найголовніше в чоловікові. Те, що робить його чоловіком. І жінки це також розуміють. От нема страху — і край.

Відсунувшись у куток сидіння, Маргарет Мекомбер позирала на обох чоловіків. Вілсон анітрохи не змінився. Вілсон виглядав так само, як і напередодні, коли вона вперше збагнула, в чім полягає його великий хист. А от Френсіс Мекомбер був тепер не такий, і вона добачила цю зміну.

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити, — відповів Вілсон, дивлячись йому в лице. — Люди радніше кажуть, що їм страшно. І завважте, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви відчуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так, — сказав Вілсон. — Відчуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що, — обізвалася Марго. — Ото й діла, що поганялися машиною за двійком безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте, — сказав Вілсон. — Я таки справді розбазікався. — «Ага, вже занепокоїлась», — подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, краще помовчала? — звернувся Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий, — презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона дуже боялася чогось.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став, — сказав він. — Справді став.

— Чи не запізно? — гірко спитала Марго. Вона ж бо стільки років силкувалась як могла, аби наладити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні, — відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась іще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути, — сказав Вілсон. — У вас лишилися набої з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-свахілі до старшого віком зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку набоїв і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту набоїв поклав до кишені.

— Будете стріляти із «Спрінгфілда», — сказав Вілсон. — Ви до нього звикли. А «Манліхера» залишимо в машині, у мемсаїб. Ваш зброєносець понесе штуцера. Я візьму свою бісову гармату. А тепер я маю сказати вам дещо. — Він залишив це напослідок, бо не хотів полохати Мекомбера. — Коли буйвіл нападає, він держить голову рівно й виставляє її перед себе, тим-то грубе підріжжя захищає його від будь-якого пострілу в череп. Бити треба просто в писок. Ще можна ціляти в груди, або, якщо стоятимете збоку, в шию чи лопатку. Коли буйвола поранено, добити його страх як тяжко. Тому не вигадуйте ніяких штук. Стріляйте в найпростіший спосіб. Ну от, голову вони уже облупили. Рушаймо?

Він гукнув зброєносців, ті підійшли, витираючи руки, і старший заліз у задок машини.

— Я беру тільки Конгоні, — сказав Вілсон. — Другий зостанеться відганяти птахів.

Коли машина звільна поїхала широкою галявою до високих чагарів, що, мов зелений язик, простяглись уздовж висхлого річища, перетинаючи низькоділ. Мекомбер почув, як стукоче його серце, і в роті йому знов пересохло, але то було хвилювання, а не страх.

— Отут він зайшов у хащу, — сказав Вілсон. Тоді мовою свахілі звернувся до зброєносця: — Пошукай кривавого сліду.

Машина спинилася боком до зарослів. Мекомбер, Вілсон і зброєносець скочили на землю. Озирнувшись, Мекомбер побачив, що дружина сидить з гвинтівкою при боці й дивиться на нього. Він помахав їй рукою, але вона не відповіла.

Чагарі попереду стояли стіною, земля була суха. Літнього зброєносця зливав піт, а Вілсон насунув капелюха на очі, й Мекомбер бачив просто себе його червону шию. Раптом зброєносець щось сказав Вілсонові по-свахілі й побіг уперед.

— Він там сконав, — мовив Вілсон. — Добряча робота.

Він обернувся й схопив Мекомбера за руку, та, поки вони ручкалися, всміхаючись один до одного, зброєносець дико заверещав, і вони побачили, як він боком вибігає з хащів, швидко, наче краб, а за ним ступає буйвіл — морда витягнута, писок міцно стулений, кров капає, важка голова випростана вперед, — ступає, готовий кинутись, і глипає на них своїми поросячими очицями, набіглими кров’ю. Вілсон, що стояв передніш, укляк на одне коліно й вистрелив, і Мекомбер, пальнувши й собі, не почув свого пострілу за громом Вілсонового штуцера, а тільки побачив, як з масивного підріжжя порснули вгору скалки, схожі на шифер, і як сіпнулася буйволові голова; він стрельнув удруге, просто в роздуті ніздрі, і знову побачив, як шарпнулися роги й злетіли скалки; тепер він стратив з очей Вілсона і, старанно прицілившись, вистрілив ще раз, а те чорне громадисько було вже мало не над ним, і цівка гвинтівки опинилася майже впорівень з витягнутою вперед мордою, і він бачив, як люто блимають буйволові очиці і як його голова починає хилитися додолу, коли раптом відчув огнисто-білий сліпучий спалах, що вибухнув йому в мозку, і по тому нічого вже більше не відчував.

Вілсон на ту мить відступив був набік, щоб ударити буйволові в лопатку. Мекомбер стояв тоді непорушно й стріляв у морду, щоразу трохи перевищуючи і влучаючи у важкі роги, що кришились на скалки, мов шиферна покрівля, і, коли здавалося, що буйвіл от-от ударить Мекомбера рогами, місіс Мекомбер, бувши в машині, вистрелила в нього з «Манліхера» калібру 6,5 і влучила чоловікові в потилицю, дюймів на два вище й трохи збоку від основи черепа.

Френсіс Мекомбер лежав долілиць за два кроки від того місця, де повалився на бік мертвий буйвіл, дружина уклякнула над ним, а поруч неї стояв Вілсон.

— Не треба його перевертати, — мовив Вілсон.

Жінка істерично плакала.

— Вам краще б піти в машину, — сказав Вілсон. — Де гвинтівка?

Вона похитала головою, обличчя їй спотворила гримаса. Зброєносець підняв з землі гвинтівку.

— Хай лежить як була, — звелів Вілсон. Потім додав: — Іди приведи Абдуллу, щоб він міг посвідчити, як сталося нещастя.

Він став навколішки, витяг з кишені хусточку й накрив нею коротко підстрижену голову Френсіса Мекомбера, не рушачи її з місця. Кров усякала в суху, шпаристу землю.

Вілсон підвівся й побачив буйвола, що лежав на боці, простягнувши ноги, і по його вкритому ріденькою шерстю череві лазили кліщі. «Розкішний бугаїсько, — машинально відзначив він по думки. — Між рогами добрих п’ятдесят дюймів, а то й більше. А таки більше». Він гукнув шофера й звелів йому накрити труп ковдрою і бути коло нього. Відтак пішов до машини, де, забившись у куток, плакала жінка.

— Оце то штуку ви утнули, — мовив він незворушним голосом. — Одначе він і справді вас покинув би.

— Замовкніть, — озвалася вона.

— Це, звісно, нещасливий випадок, — сказав він. — Я знаю.

— Замовкніть, — знову сказала вона.

— Ви не тривожтеся, — провадив він далі. — Деякі неприємності будуть, але я загадаю зробити кілька фотографій, що стануть у великій пригоді під час дізнання. До того ж будуть свідчення зброєносців та шофера. Вас ні в чому не запідозрять.

— Замовкніть, — сказала вона.

— Тепер маємо до біса клопоту, — не вгавав він. — Треба буде послати машину до озера, щоб звідти викликали по радіо літак і забрали нас трьох до Найробі. Чому ви не отруїли його? В Англії саме так роблять.

— Замовкніть! Замовкніть! Замовкніть! — крикнула жінка.

Вілсон подивився на неї своїми безвиразними голубими очима.

— Уже все, — мовив він. — Я був трохи розсердився. Ваш чоловік якраз починав мені подобатись.

— Ой, замовкніть же, прошу вас, — сказала вона. — Дуже, дуже прошу.

— Оце вже краще, — відказав Вілсон. — «Прошу» це куди краще. Тепер я замовкну.