На чужині

Восени війна ще тривала, але вже без нас. Тієї осені в Мілані було холодно і смеркало дуже рано. Потім спалахувало електричне світло і приємно було блукати вулицями, роздивляючись на вітрини. Перед дверима крамниць висіло чимало всілякої дичини, і сніг припорошував хутро лисиць, а вітер гойдав їхні хвости. Попатрані оленячі туші важко й непорушно звисали додолу, а дрібна птиця хилиталась од вітру, і пір’я на ній стовбурчилось. Осінь була холодна, і вітер дув з гір.

Щодня перед вечором ми всі ходили до шпиталю. Дістатися туди через місто можна було різними дорогами. Дві дороги йшли понад каналами, але так було надто далеко. Та хоч як іти, а потрапити туди випадало тільки через котрийсь міст на каналі. Мостів було три. На одному з них жінка продавала пряжені каштани. Стояти перед її жарівнею було тепло, і каштани довго не хололи в кишені.

Будинок шпиталю був дуже давній і дуже гарний, але ми його поминали: заходили в браму, перетинали подвір’я і виходили другою брамою. З того подвір’я звичайно починалися проводи померлих. За старим шпиталем стояли нові муровані будівлі — отам ми й зустрічалися щодня, були всі вельми чемні й цікавилися недугами інших, а тоді сідали в ті лікувальні апарати, що мали нас геть вилікувати.

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і спитав:

— Чим ви захоплювались перед війною? У спорті вправлялися?

— Так, грав у футбол, — відказав я.

— Добре, — сказав він. — Отож і знову гратимете у футбол, ще й краще, ніж досі.

У мене зовсім не згиналося коліно, й нога від коліна до кісточки так стяглася, ніби там ніколи не було литки, і ота машина мала зігнути мені суглоб і розрухати його в такий спосіб, наче б я їхав на велосипеді. Та коліно все не згиналось, і машина, доходячи цього моменту, щоразу спинялася.

— Усе це минеться, — сказав лікар. — Вам пощастило, голубе. Ви ще гратимете у футбол, і то знаменито.

У сусідньому апараті сидів майор з маленькою, як у дитини, рукою. Коли лікар узявся оглядати його руку, застромлену між двох шкіряних пасів, що ходили вгору-вниз і плескали по нерухомих пальцях, майор підморгнув до мене й спитав:

— А що, я теж гратиму у футбол, докторе?

Колись він був чудовий фехтувальник, а перед війною — найперший фехтувальник в Італії.

Лікар пішов у свій кабінет і приніс фотографію, де зображено руку, що до лікування в машині була майже така сама всохла, як і майорова, а опісля трохи побільшала. Майор тримав фотографію здоровою рукою і пильно розглядав її.

— Поранення? — запитав він.

— Нещасливий випадок на виробництві, — сказав лікар.

— Цікаво, цікаво, — промовив майор.

— Тепер вірите?

— Ні, — відказав майор.

Були там три юнаки, приблизно мого віку, що також приходили день у день. Усі троє міланці: один учився на адвоката, другий хотів стати художником, а треій — вступити до війська. Інколи, відбувши свої процедури, ми йшли разом до каварні «Кова», що поряд із театром «Ля Скала». Ішли навпростець через робітничий квартал, бо разом нас було четверо. Тамтешній люд ненавидів нас — адже ми були офіцери, — і, коли ми проходили повз якусь пивничку, звідти частенько гукали: «А basso gli ufficiali!»[1], Ще один юнак, що часом приєднувався до нашої компанії, — тоді нас ставало п’ятеро, — носив на обличчі чорну шовкову пов’язку: в нього не було носа, і йому мали відновлювати обличчя. Він пішов на війну з військової академії, і його поранило першої ж години побуту на фронті. Обличчя йому відновили, але оскільки він походив із вельми давнього роду, то носа відповідного припасувати ніяк не могли. Він виїхав до Південної Америки і працював там у якомусь банку. Та все це було ще далеко попереду, а тоді ніхто з нас і гадки не мав, як воно поведеться згодом. Ми знали тільки те, що війна все триває, але тепер уже без нас.

Усі ми мали однакові медалі, за винятком юнака з чорною шовковою пов’язкою на обличчі: він надто недовго був на фронті, щоб заслужити якусь нагороду. Високий юнак з блідим лицем, що вчився на адвоката, був лейтенантом у полку «Ардіті» й дістав три таких медалі, яких кожен з нас мав усього по одній. Він довший час дивився смерті у вічі і тепер тримався дещо осібно від інших. Та й усі ми були трохи відособлені один від одного — єднали нас лишень оті щоденні зустрічі в шпиталі. І все ж, коли ми поночі простували разом до «Кова» через отой неприязний район, повз двері пивничок, з яких линуло світло та співи, а то, бувало, вулицею, де на тротуарах товпилося стільки людей, що нам доводилось потісняти їх, аби пройти, — ми відчували, як нас єднає щось нам тільки знане, таке, чого вони, ці люди, що не люблять нас, не можуть зрозуміти.

Зате нам самим усе було зрозуміле в «Кова», у тій багатій і теплій каварні, не надто яскраво освітленій, часом гамірній та закуреній, де біля столиків завжди сиділи дівчата, а на поличці при стіні лежали ілюстровані часописи. Дівчата в «Кова» були великі патріотки, а згодом я дізнався, що в Італії взагалі найпалкіпшми патріотками були завсідниці каварень, — гадаю, такі вони лишилися й понині.

Юнаки, з якими я водив товариство, попервах дивилися на мої медалі шанобливо й питали, чим я їх заслужив. Я показав їм свої пишномовні атестації, де було рясно всяких fratellanza та abnegazione[2], але по суті, коли відкинути гучні слова, говорилося, що медалі дано мені тільки за те, що я американець. Після того їхнє ставлення до мене трохи поінакшало, хоч я й лишився для них товаришем, на відміну од інших чужинців. Я був їм товариш, але відтоді, як вони прочитали ті папери, я назавжди перестав бути одним із них: вони ж бо воювали зовсім по-іншому й медалі свої дістали за інше. Правда, я був поранений, одначе всі ми знали, що поранення — це, зрештою, чиста випадковість. І все-таки я ніколи не соромився своїх нагород, а іноді, по кількох чарках, мені починало здаватись, ніби я вчинив усі ті подвиги, за які вони дістали свої медалі; та, повертаючись пізно ввечері безлюдними вулицями попри замкнені крамниці, щулячись від холодного вітру й намагаючись іти чимближче до ліхтарів, я усвідомлював, що ніколи б не спромігся на таке, — я занадто боявся померти і часто вночі, лежачи сам у ліжку, пойнятий страхом перед смертю, довго думав про те, що буде, коли мені знов доведеться піти на фронт.

Ті троє з медалями були наче соколи, а я не був сокіл, хоч декому, хто ніколи не полював, міг би видатись за сокола; та вони, ті троє, розуміли все краще від інших, і ми помалу розійшлися. Зате з юнаком, що був поранений свого першого дня на фронті, ми зосталися добрими приятелями, бо тепер йому вже не судилося дізнатись, як би він себе показав, отже, його також ніколи не визнали б за рівного, а мені він подобався тим, що, можливо, й з нього не вийшло б сокола.

Майор, що був колись чудовим фехтувальником, не вірив у хоробрість і той довгий час, що ми просиджували в своїх лікувальних апаратах, радніш уживав на виправлення моїх граматичних помилок. Одного разу він похвалив мою італійську вимову, і відтоді ми досить жваво балакали між собою по-італійському. Та якось я сказав, що ця мова, як на мене, надто легка, аби нею серйозно цікавитись: усе-бо в ній так просто висловити.

— А так, — сказав майор. — Тільки чого тоді ви нехтуєте граматику?

Отож ми взялися до граматики, і нараз італійська мова стала така важка, що я вже й говорити до нього боявся, доки затямлю до ладу всю ту премудрість.

Майор приходив до шпиталю дуже справно. Здається, жодного дня не пропустив, хоч я певен, що він не вірив у ті апарати. Та й ніхто з нас тоді в них не вірив, і одного разу майор так і сказав: усе це, мовляв, дурниці. Апарати були нові, і саме на нас їх випробовували. Це чисте безглуздя, сказав він, «умоглядна вигадка, як і всі теорії». А що я й доти не навчився граматики, то він назвав мене нікчемним безнадійним тупаком, а себе дурнем, що морочиться зі мною. Невисокий на зріст, тендітний, він рівно сидів у кріслі, засунувши праву руку в апарат і втупивши очі в стіну перед себе, тим часом як шкіряні паси метлялися вгору-вниз обабіч його пальців.

— Що ви будете робити, коли скінчиться війна, якщо вона тільки скінчиться? — запитав він мене. — Говоріть поправно!

— Поїду назад в Америку.

— Ви одружені?

— Ні, але думаю одружитись.

— То ви таки справді дурень, — сказав він і вигляд мав дуже сердитий. — Людям не слід одружуватись.

— Чому це, signor maggiore?[3]

— Не називайте мене «signor maggiore».

— Чому людям не слід одружуватись?

— Не можна одружуватись. Не можна… — сказав він із серцем. — Коли вже людина має втратити все, не треба ризикувати ще й цим. Не треба нічим ризикувати. Треба брати лиш те, чого не можна втратити.

Він говорив дуже сердито й гірко і, промовляючи це, дивився просто себе.

— Але чому людина доконче має все втратити?

— Бо втратить, — відказав майор, не відводячи очей від стіни. Тоді поглянув униз, на апарат, висмикнув свою маленьку, всохлу руку з-поміж пасів і щосили вдарив нею в стегно. — Усе втратить! — він майже кричав. — І не сперечайтеся! — Відтак гукнув служника, що наглядав за машинами: — Ідіть зупиніть цю бісову штуку!

Він вийшов у суміжну кімнату на світлові процедури та масаж. Згодом я почув, як він питає лікаря, чи можна зателефонувати з його кабінету, а тоді він причинив двері. Коли він повернувся, я вже сидів в іншому апараті. На майорі був плащ і кашкет. Він підійшов до мене й поклав руку мені на плече.

— Даруйте, будь ласка, — мовив він і поплескав мене по плечі здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Щойно вмерла моя дружина. То ви вже пробачте мені.

— О… — сказав я, враз пройнявшись болісним співчуттям. — Яке горе…

Він стояв, закусивши спідню губу.

— Мені дуже тяжко, — мовив він нарешті. — Ніяк не можу з цим примиритися.

Він дивився повз мене у вікно. І раптом заплакав.

— Просто несила з цим примиритися, — сказав він, і голос йому урвався. Тоді, плачучи й кусаючи губи, із слізьми на щоках, високо підвівши голову і невидюще втупившись у простір, він по-солдатському струнко пройшов повз ті апарати й зник за дверима.

Лікар розповів мені, що майорова дружина, зовсім іще молода, з якою він одружився лиш тоді, коли його, як інваліда, визнали непридатним до фронту, померла від запалення легень. Слабувала вона всього кілька днів. Нікому й на думку не спадало, що вона помре.

Три дні майор не приходив до шпиталю. Потім з’явився о тій самій годині, що звикле, з чорною пов’язкою на рукаві уніформи. На той час на стінах уже висіли великі оправлені фотографії усіляких ран до і після лікування в апаратах. Перед майоровим апаратом були зображення таких рук, як його, що їх цілком повернуто до життя. Не знаю, де на них роздобувся лікар. Я завжди гадав, що нас перших лікують тими апаратами. Та майорові було байдуже до фотографій — він весь час дивився у вікно.