Канарка для дочки

Поїзд швидко поминув довгу червону кам’яницю з садком та столиками в затінку чотирьох грубих пальм. По той бік залізниці було море. Потім колія пішла прорізом у рудному камені та глині, і море видніло тільки вряди-годи — далеко внизу, між скелями.

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Нас пустили на берег тільки на годину, а було то недільного ранку. Чоловік, що продавав її, хотів американську валюту, і я дала йому півтора долара. А вона таки гарно співає.

У поїзді було дуже жарко, і в нашому спальному купе також було дуже жарко. У спущене вікно не долинало ані найменшого вітерця. Американка запнула завіску, і моря зовсім не стало, навіть і вряди-годи. З другого боку були засклені двері, за ними перехід і спущене вікно, за вікном — припалі пилом дерева, лискуча асфальтова дорога та рівні розлогі виноградники, а ще далі — сірі кам’янисті узгір’я.

Показалося курево й багато високих димарів — то починався Марсель. Поїзд притишив швидкість і, простуючи одною з незчисленних колій, під’їхав до вокзалу. Він стояв у Марселі двадцять п’ять хвилин, і американка купила «Дейлі мейл» та пляшку мінеральної води. Вона трохи погуляла по платформі, проте далеко од свого вагона не відходила, бо в Уані, де зупинка була на дванадцять хвилин, поїзд рушив без сигналу і вона ледь устигла зайти у вагон. Американка була приглухувата й не знала напевне, чи сигналу таки не давали: а може, вона просто не чула?

Поїзд від’їхав од марсельського вокзалу, і тепер за вікном були не лише розгалуження колій та фабричні димарі, — озирнувшись назад, можна було побачити й саме місто, і гавань із скелями вдалині, і відсвіти призахідного сонця на воді. У надвечірніх сутінках поїзд поминув селянський будинок, що горів серед поля. Обіч дороги стояли машини, довкола розкидані були сінники, подушки та інше хатнє збіжжя, повиношене з будинку. Подивитись на пожежу зібралося чимало людей.

Коли зовсім поночіло, поїзд прибув в Авіньйон. Пасажири сідали й висідали. Французи, що поверталися до Парижа, купували в кіоску свіжі французькі газети. На платформі стояли солдати-негри. Вони були в брунатній уніформі, високі на зріст, і обличчя їх лисніли у світлі електричних ліхтарів. Обличчя ті були дуже чорні, а самі негри такі височенні, що очі їм сягали десь над вікна вагонів. Поїзд рушив з Авіньйона, і негри лишилися на платформі. З ними був низенький білий сержант.

У нашому спальному купе провідник відхилив од стіни троє ліжок і постелив їх. Уночі американка не спала, бо поїзд був rapide[1] і гнав чимдуж, а вона боялася швидкої їзди в темряві. Американчине ліжко було поряд з вікном. Канарку з Палермо, у клітці, накритій шматиною, забрали від протягу в закапелок біля дверей умивальні. За скляними дверима купе цілу ніч горіло синє світло, поїзд мчав дуже швидко, а американка лежала з розплющеними очима й чекала катастрофи.

Вранці поїзд уже наближався до Парижа. Американка вийшла з умивальні свіжа й бадьора — така собі молодява особа чисто на американський штиб, дарма що цілу ніч не спала; вона зняла з клітки покривальце й повисіла її на осонні, а сама пішла снідати у вагон-ресторан. Коли вона повернулася в купе, ліжка були вже припнуті до стіни, аби знову сидіти, канарка обтрушувала пір’ячко, гріючись на сонці, що линуло у спущене вікно, а поїзд під’їжджав усе ближче до Парижа.

— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Ось іще трохи — і заспіває.

Канарка обтрусилась і почала чистити пір’я.

— Я завжди любила пташок, — провадила далі американка. — Оце везу її додому своїй доньці… О, слухайте — вже співає!

Канарка защебетала, і пір’ячко їй на горлі настовбурчилось; тоді вона похилила голову й знову застромила дзьоб у пір’я. Поїзд переїхав міст через річку і мчав тепер чистим, дбайливо доглядуваним лісом. Ось уже за вікном замелькали численні паризькі позамістя. Там їздили трамваї, а на стінах, звернених до залізниці, були великі рекламні оголошення: «Бель Жардіньєр», «Дюбоне», «Перно». Все, що минав поїзд, мало свіжий вранішній вигляд, наче ще не поснідало.

Кілька хвилин я не дослухався до розмови американки з моєю дружиною.

— А ваш чоловік теж американець? — спитала вона.

— Так, — відказала дружина. — Ми обоє американці.

— А я думала, ви англійці.

— Ні, що ви.

— Це, мабуть, через те, що я ношу шлейки, — сказав я. Хотів був сказати «підтяжки», та в останню мить замінив їх на «шлейки», щоб було більш по-англійському.

Та американка не почула мене. Вона була таки справді глуха й розуміла мову з губів, а я в цей час дивився не на неї, а у вікно. Тож вона й далі розмовляла з моєю дружиною.

— Я така рада, що ви американці. Американські чоловіки найкращі в подружньому житті, — казала вона. — Ви знаєте, через це ми й виїхали з Європи. У Веве моя донька закохалася. — Вона трохи помовчала. — Вони кохали одне одного просто-таки шалено. — Вона знов помовчала. — Певна річ, я забрала її звідти.

— І вона вже забула його? — спитала дружина.

— Та, мабуть, ні, — відказала американка. — Вона й досі нічого не їсть і майже не спить ночами. Я роблю все, що тільки можу, але їй нічого не в голові. Вона до всього збайдужніла. Але не могла ж я дозволити, щоб вона вийшла заміж за чужинця. — Вона спинилася говорити, а відтак додала: — Колись один мій добрий знайомий казав мені: «Жоден чужинець не стане хорошим чоловіком для американської дівчини».

— Еге ж, — мовила дружина. — Певне, що так.

Американка похвалила дорожнє пальто моєї дружини, і тут виявилося, що й вона ось уже двадцять років одержує убори з того самого maison de couture[2] на вулиці Сент-Оноре. Вони там мають її мірку, і знайома vendeuse[3], що знає її смак, підбирає для неї сукні, а тоді їх надсилають в Америку. Ті пакунки прибувають на пошту, що недалеко від її дому в Нью-Йорку, там їх розпаковують і оцінюють, але митні податки завше помірні, бо сукні ті вельми прості на вигляд, без золотого шитва чи якихось оздоб, і ніколи не скажеш, що вони дорогі. Перед теперішньою vendeuse — її звуть Тереза — була ще одна, Амелі. Оці тільки дві й були за всі двадцять років. A couturier[4] весь час той самий. Зате ціни підскочили. А втім, за нинішнього курсу долара різниця майже не помітна. Тепер вони мають і доньчину мірку. Дівчинка вже зовсім доросла, і навряд щоб її виміри ще змінювались.

Поїзд уже йшов околицями Парижа. Передміські укріплення були зрівняні з землею, але трава там ще не виросла. На запасних коліях стояло безліч вагонів: коричневі дерев’яні вагони-ресторани й коричневі дерев’яні спальні вагони, що о п’ятій годині по півдні мали вирушити до Італії, — якщо той поїзд і тепер відхрдив о п’ятій, — -на них були таблички «Париж — Рим»; і приміські вагони з лавками на дахах, що в певні години дня були перелюднені і всередині й нагорі, — якщо й тепер так велося, — а за ними мелькали білі стіни будинків та незчисленні вікна. І все те було свіже, наче перед сніданком.

— З американців виходять найкращі чоловіки, — промовляла американка до моєї дружини. Я спускав додолу валізи. — Виходити заміж треба тільки за американців.

— А ви давно виїхали з Веве? — спитала дружина.

— Восени буде два роки. Оце ж, бачите, якраз їй я і везу цю канарку.

— Той коханий вашої дочки був швейцарець?

— Еге, — відказала американка. — Він з дуже хорошої родини. Учився на інженера. Там, у Веве, вони й познайомились. Весь час ходили разом.

— Я знаю Веве, — сказала дружина. — Ми їздили туди на свій медовий місяць.

— Що ви кажете? Ну, це, певно, було чудово. Я, звісно, й гадки не мала, що вона в нього закохається.

— Місця там прегарні, — сказала дружина.

— А так, — погодилась американка. — Правда, гарні? Де ви там жили?

— У «Трьох коронах», — відказала дружина.

— О, це хороший давній готель, — сказала американка.

— Так, — відказала дружина. — Ми мали чудову кімнату, і краєвид восени був чарівний.

— Ви були там восени?

— Так, — відповіла дружина.

Ми поминали три вагони, що попали в катастрофу. Стіни їх були розтрощені, дахи позгинані.

— Погляньте, — мовив я — Була катастрофа.

Американка визирнула у вікно й побачила останній вагон.

— Оцього я й боялася цілу ніч, — сказала вона. — У мене часом бувають жахливі передчуття. Ніколи більше не поїду вночі цим rapide. Певне ж, мають бути інші зручні поїзди, що ходять не так швидко.

Поїзд в’їхав у присмерк під склепінням Ліонського вокзалу, тоді зупинився, і до вікон вагонів побігли носії. Я віддав через вікно наші валізи, і ми вийшли на похмуру довгу платформу. Американка здалася на опіку одного з трьох агентів контори Кука[5], що сказав їй:

— Хвилинку, мадам, зараз я знайду ваше прізвище.

Носій привіз тачку, поскладав на неї валізи, і ми обоє, дружина та я, попрощалися з американкою — агент Кука вже знайшов її прізвище, надруковане на аркушику в пачці таких самих друкованих на машинці аркушиків, що їх він сховав назад до кишені.

Слідом за носієм з тачкою ми пішли бетоновою платформою вздовж поїзда. В кінці платформи була хвіртка, і контролер забрав наші квитки.

Ми поверталися до Парижа подати в суд на розлучення.