Гори як білі слони

Гори за долиною Ебро були довгасті й білі. А тут, по цей бік, не було жодного затінку, жодного дерева, і станція стояла на осонні між двох залізничних колій. Попід самою стіною будівлі залягла тепла смуга тіні, а в розчинених дверях станційного буфету висіла заслона з нанизаних на шворки тоненьких бамбукових паличок — щоб не залітали мухи. Американець і його дівчина сиділи біля столика надворі, в затінку стіни. Було дуже гаряче, а експрес із Барселони мав надійти за сорок хвилин. Він стояв тут дві хвилини, тоді вирушав далі на Мадрид.

— Що будемо пити? — спитала дівчина. Вона скинула капелюшка й поклала його на столик.

— Ну й пече сьогодні, — сказав чоловік.

— Випиймо пива.

— Dos cervezas[1], — мовив чоловік, обернувшись до заслони.

— Великих? — спитала від дверей буфетниця.

— Так, два великих.

Жінка принесла два кухлі пива й два повстяних кружалка. Поставила кухлі на кружалка й глянула на чоловіка та дівчину. Дівчина дивилась удалину, на пасмо гір. Вони ясно біліли проти сонця, а вся місцевість довкола була зсушена й руда.

— Скидаються на білих слонів, — мовила вона.

— Зроду не бачив білого слона. — Чоловік пив своє пиво.

— Ще б пак, куди тобі…

— А чому б мені й не бачити, — заперечив чоловік. — Те, що ти так кажеш, нічого ще не доводить.

Дівчина подивилась на бамбукову заслону.

— Там щось написано, — сказала вона. — Що це означає?

— Anis del Toro. Це такий напій.

— Покуштуємо?

— Прошу вас! — гукнув він за заслону.

Жінка вийшла з буфету.

— Чотири реали.

— Принесіть нам два Anis del Toro.

— З водою?

— Ти питимеш з водою?

— Не знаю, — відказала дівчина. — А з водою добре?

— Незле.

— То як, з водою? — спитала жінка.

— Еге, з водою.

— Відгонить солодцем, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл.

— Усе в тебе так.

— Атож, — сказала дівчина. — Усе відгонить солодцем. А надто все те, чого так довго чекаєш, як от і той абсент.

— Ну годі-бо.

— Ти перший почав, — відказала дівчина. — Мені було хороше. Я не нудилася.

— То постараймося й далі не нудитись.

— Гаразд. Я й старалася. Я казала, що оті гори схожі на білих слонів. Хіба не вдале порівняння?

— Дуже вдале.

— Я хотіла покуштувати цей новий напій. Ми ж тільки те й робимо, що оглядаємо дивовижі й куштуємо нові напої, чи не так?

— Мабуть, що й так.

Дівчина подивилася через долину на гори.

— Гарні гори, — сказала вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я мала на думці лиш те, як вони біліють за деревами, наче слони.

— Може, вип’ємо ще?

— Гаразд.

Подмух теплого вітру гойднув бамбукову заслону до самого столика.

— А пиво смачне, холодне, — сказав чоловік.

— Гарне пиво, — сказала дівчина.

— Це справді зовсім проста операція, Джіг, — промовив він. — Власне, це навіть і не операція.

Дівчина дивилася вниз, на ніжку стола.

— Я певен, що ти й незчуєшся, Джіг. Це однаково що нічого. Все робиться стисненим повітрям.

Дівчина мовчала.

— Я поїду з тобою і весь час буду коло тебе. Тобі тільки пустять повітря, а далі все піде само собою.

— А що буде потім?

— Потім нам знов буде добре. Так, як було перше.

— Чому ти так думаєш?

— Це ж бо єдине, що в нас не гаразд. Єдине, що заважає нам бути щасливими.

Дівчина звела очі на заслону, відтак простягнула руку і взяла пальцями два бамбукових разки.

— То ти думаєш, що потім усе стане гаразд і ми будемо щасливі…

— Я певен. Тобі нема чого боятися. Я знаю багатьох людей, які це робили.

— Я теж, — сказала дівчина. — І потім усі вони були страх які щасливі…

— Ну, коли не хочеш, то не треба. Я ж не збираюся тебе неволити. Але я знаю, що це дуже просто робиться.

— І ти справді цього хочеш?

— Я вважаю, що так буде найліпше. Але зовсім не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі.

— А якщо я це зроблю, тоді ти будеш щасливий, і все буде як раніш, і ти знов мене кохатимеш?

— Я й так тебе кохаю. Ти ж знаєш, що кохаю.

— Знаю. Але тоді знов усе буде добре і як я скажу, ніби щось там схоже на білих слонів, тобі сподобається?

— Авжеж, Мені й тепер це дуже подобається, але я просто не можу думати про такі речі. Ти ж знаєш, який я стаю, коли мене щось тривожить.

— А якщо я це зроблю, тебе ніщо не тривожитиме?

— Про це нема чого тривожитись, воно ж зовсім проста річ.

— Тоді я зроблю це. Тому що до себе мені байдуже.

— Тобто як байдуже?

— Байдуже, та й годі.

— А от мені не байдуже до тебе.

— О, звісно. Зате мені байдуже. І я зроблю це, і все буде чудово.

— Коли так, то я цього не хочу.

Дівчина підвелась і пішла в кінець станції. По той бік колій були поля та дерева на березі Ебро. А вдалині, ген за річкою, височіли гори. Полем бігла тінь від хмарини, а за деревами видніла річка.

— І все це могло бути наше, — промовила вона. — Усе могло бути наше, а ми з кожним днем робимо його неможливішим.

— Ти щось казала?

— Я кажу, все могло бути наше.

— Усе й так наше.

— Ні.

— Цілий світ наш.

— Ні.

— Ми можемо поїхати куди хочеш.

— Ні, не можемо. Тепер він уже не наш.

— Наш.

— Ні. Коли вже щось втрачено, того ніколи не вернеш.

— Для нас нічого не втрачено.

— Що ж, побачим.

— Ходімо назад у затінок, — сказав він. — Не треба себе так настроювати.

— Я ніяк себе не настроюю, — відказала дівчина. — Просто я знаю.

— Я не хочу, аби ти робила щось таке, чого тобі не хочеться…

— …Ані таке, що може мені зашкодити, — сказала вона. — Я знаю. Чи не випити нам ще пива?

— Гаразд. Але ти повинна зрозуміти…

— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, годі вже про це?

Вони сіли до столика, і дівчина звернула очі на гори, що підносились над випаленим схилом долини, а чоловік дивився на неї і на стіл.

— Ти повинна зрозуміти, — сказав він, — я не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі. Коли це для тебе щось важить, я згоден на все.

— А для тебе це нічого не важить? Якось би воно було.

— Ну звісно, що важить. Але мені потрібна тільки ти. Нікого більше я не хочу. І я знаю, що це зовсім просто.

— Авжеж, ти знаєш, що це зовсім просто.

— Говори собі хоч що, а я таки це знаю.

— Слухай, як я попрошу, ти зробиш для мене одну річ?

— Усе, що ти скажеш.

— То я тебе прошу, прошу, прошу, прошу, прошу — замовкни!

Він нічого не сказав, тільки подивився на валізи попід стіною станції. На них були наліпки з усіх готелів, де вони спинялися на ніч.

— Але ж я справді цього не хочу, — сказав він. — І нічогісінько не боюся, хоч як воно буде.

— Я зараз закричу, — сказала дівчина.

Крізь заслону вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вогкі повстяні кружалка.

— За п’ять хвилин прибуває поїзд, — сказала вона.

— Що вона каже? — спитала дівчина.

— Що за п’ять хвилин прийде поїзд.

Дівчина подякувала їй усмішкою.

— Треба перенести валізи на той бік, — сказав чоловік.

Вона усміхнулася до нього.

— Іди. А тоді вертайся і доп’ємо пиво.

Він підняв дві важкі валізи й поніс їх навколо станції до протилежної платформи. Тоді поглянув на колії, одначе поїзд іще не показався. Назад він пішов через буфет, де пасажири, дожидаючи поїзда, пили пиво. Він випив біля прилавка скляночку Anis del Toro і подивився на людей, що були в буфеті. Усі вони спокійно дожидали поїзда. Він розсунув бамбукову заслону і вийшов. Дівчина сиділа біля столика й усміхалася до нього.

— Ну, як тобі, краще? — спитав він.

— Чудово, — відказала вона. — Зі мною все гаразд. Я почуваю себе чудово.