Гони з переслідуванням

Вільям Кемпбел від самого Пітсбурга вів гони, переслідуваний комедійною трупою. У велосипедних змаганнях учасники гонів з переслідуванням стартують через однакові проміжки часу і їдуть один за одним. їдуть дуже швидко, бо дистанція таких гонів звичайно невелика і, якщо хто сповільнить швидкість, задній велогонець, що не знижує темпу, неминуче покриє відстань, яка розділяла їх на старті. Скоро котрогось учасника наздоженуть і випередять, він вибуває з гонів і повинен злізти з велосипеда та полишити трек. Якщо жоден гонець не наздогнав іншого, перемогу здобуває той, хто виграв найбільшу відстань. У гонах з двома учасниками здебільшого один наздоганяє другого десь протягом шістьох миль. Комедійна трупа наздогнала Вільяма Кемпбела у Канзас-Сіті[1].

Вільям Кемпбел сподівався, що здолає вдержатись трохи попереду комедійної трупи аж до тихоокеанського узбережжя. Поки він вів перед як оповісник тої трупи, йому платили гроші. Коли комедійна трупа наздогнала його, він саме зліг у ліжко. Він лежав у ліжку й тоді, коли до його кімнати зайшов антрепренер трупи, а коли антрепренер пішов, він розважив, що можна й далі лежати в ліжку. В Канзас-Сіті було дуже холодно, і він не квапився виходити надвір. Та й не любив він Канзас-Сіті. Він простяг руку під ліжко, взяв пляшку і трохи ковтнув. Питво добре діяло йому на шлунок. А от містер Тернер, антрепренер комедійної трупи, бувши у нього, випити не схотів.

Вільям Кемпбел мав з містером Тернером досить чудну розмову. Містер Тернер постукав у двері. Кемпбел гукнув: «Прошу!» Коли містер Тернер зайшов до кімнати, він побачив на стільці одіж, розчинену валізу, пляшку обіч ліжка, а в ліжку — людину, що лежала, укрившись з головою.

— Містере Кемпбел, — покликав містер Тернер.

— Ви не можете мене звільнити, — обізвався Вільям Кемпбел з-під укривал. Під укривалами було тепло, біло й затишно. — Ви не можете звільнити мене через те, що я зліз з велосипеда.

— Ви п’яний, — сказав містер Тернер.

— А так, — відказав Вільям Кемпбел, говорячи в самісіньке простирало й відчуваючи губами тканину.

— Ви дурень, — сказав містер Тернер. Він погасив світло. Лампочка світила цілу ніч. А тепер була десята година ранку. — П’яний дурень. Коли ви сюди приїхали?

— Я приїхав сюди вчора ввечері, — відказав Вільям Кемпбел, говорячи в простирало. — Ви розмовляли коли-небудь крізь простирало?

— Не вдавайте блазня. Це зовсім не смішно.

— Я не вдаю блазня. Я просто розмовляю крізь простирало.

— Атож, розмовляєте крізь простирало.

— Ви б уже йшли собі, містере Тернер, — сказав Кемпбел. — Я більше у вас не працюю.

— Ага, це ви все-таки знаєте.

— Я багато чого знаю, — сказав Вільям Кемпбел. Він приспустив простирало й подивився на містера Тернера. — Я знаю цілком досить, отож ладен навіть поглянути на вас. Хочете послухати, що я знаю?

— Ні.

— От і добре, — сказав Вільям Кемпбел. — Бо насправді я нічогісінько не знаю. То все просто балачки. — Він знову натягнув простирало на обличчя. — Так мені тут гарно під простиралом, — мовив він.

Містер Тернер стояв коло ліжка. То був підстаркуватий лисий чолов’яга з великим черевом, і на нього чекало безліч справ.

— Ви б зосталися тут, у місті, Білі, підлікувалися б, — сказав він. — Я влаштую вас, коли хочете.

— Я не хочу лікуватися, — відказав Вільям Кемпбел. — Я зовсім не хочу лікуватися. Я й так щасливий. Усе життя був щасливий.

— І давно вже ви так?

— Оце запитаннячко! — Вільям Кемпбел дихав крізь простирало.

— Чи давно ви набралися, Білі?

— Хіба я не зробив, що належало?

— Та зробили. Я просто спитав, чи давно ви набралися, Білі.

— Не знаю. Але мій звір знову при мені. — Він торкнувся язиком простирала. — Ось уже цілий тиждень, як він при мені.

— Який там до лиха звір?

— А так. Моє любе звіря. Щоразу, як я хильну, воно тікає за двері. Терпіти не може спиртного духу. От бідолаха. — Він ворушив язиком по простиралу. — Дуже миле звіря. Таке самісіньке, як завше. — Вільям Кемпбел заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Вам треба лікуватися, Білі, — сказав містер Тернер. — Ви спробували б Кійлі[2]. Воно дає непогані наслідки.

— Кійлі?.. — перепитав Вільям Кемпбел. — Це десь недалеко від Лондона. — Він заплющував і розплющував очі, торкаючись віями простирала. — Я люблю простирала, ото й тільки, — мовив він. Тоді подивився на містера Тернера. — Слухайте, ви гадаєте, що я п’яний?

— Ви справді п’яний.

— Зовсім ні.

— Ви допилися до маячні.

— Ні. — Вільям Кемпбел обмотав голову простиралом. — Любе простиральце, — мовив він і легенько дихнув крізь нього. — Гарнюнє простиральце. Ти ж мене любиш, простиральце, га? І все це входить у платню за номер. Достоту як у Японії… Ні, — сказав він. — Слухайте, Білі, дорогий Пролазо Білі, я маю для вас один сюрприз. Я не п’яний. Я наштриканий по самісіньке нікуди.

— Не може бути, — мовив містер Тернер.

— Ось погляньте. — Вільям Кемпбел закотив під простиралом рукав піжами і висунув назовні праву руку. — Погляньте сюди.

Усе передпліччя, від зап’ястка до ліктя, було в синюватих кружальцях з темними проколинами посередині. Ті кружальця майже зливались одне з одним.

— Це нова метода, — сказав Вільям Кемпбел. — А п’ю я тепер лише вряди-годи, щоб витурити за двері свого звіра.

— І від цього виліковують, — сказав Пролаза Білі — Тернер.

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбел. — Ні від чого вони не виліковують.

— Не можна так занепадати духом, Білі, — сказав Тернер. Він сів на ліжко.

— Обережно, тут моє простиральце, — попередив Вільям Кемпбел.

— У вашому віці не можна занепадати духом і труїти себе отим зіллям, хоч би яке лихо вас спіткало.

— Закон забороняє. Ви це хотіли сказати?

— Ні, я хотів сказати, що треба перебороти себе.

Білі Кемпбел пестливо торкався простирала устами і язиком.

— Любе простиральце, — мовив він. — Я можу його цілувати й тут-таки дивитися крізь нього.

— Та годі вам із тим простиральцем! Не можна отак себе труїти, Білі.

Вільям Кемпбел заплющив очі. До горла йому підступила легка нудота. Він знав, що ця нудота все посилюватиметься і не попустить його, аж доки проти неї щось не вдіяти. Отоді він і запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кемпбел хильнув із пляшки. То була тимчасова помога. Містер Тернер мовчки стежив за ним. Містер Тернер пробув у цій кімнаті набагато довше, ніж міг собі дозволити, — на нього ж бо чекало стільки справ, — однак, день у день спілкуючись із людьми, що вдавалися до наркотиків, він знав, який то жах, та й до Вільяма Кемпбела ставився дуже прихильно й не хотів отак його покинути. Він щиро жалів Кемпбела і вірив, що його можна вилікувати. Він знав, що в Канзас-Сіті добре лікують. Але йому треба було йти.

Він підвівся.

— Слухайте, Білі, — обізвався Вільям Кемпбел. — Я маю щось вам сказати. Вас звуть Пролаза Білі. Це тому, що ви скрізь пролазите. Мене звуть просто Білі. Тому, що я нікуди не вмію пролізти. Не вмію я пролазити, Білі. От не вмію, і край. Мене завше хапають за комір. Щоразу, як спробую, хапають за комір. — Він заплющив очі. — Не вмію я пролазити, Білі. Це страшна річ, коли тобі нікуди не пролізти.

— Так, — сказав Пролаза Білі — Тернер.

— Що «так»? — Вільям Кемпбел подивився на нього.

— Те, що ви оце казали.

— Ні, — заперечив Вільям Кемпбел. — Я нічого не казав. Мабуть, вам причулося.

— Ви казали, що не можете нікуди пролізти.

— Ні. Не може бути, щоб я таке казав. Але слухайте, Білі, я звірю вам одну таємницю. Залюбіться в простирала, Білі. Відкиньтесь геть від жінок, від коней і… — Він затнувся. — І від орлів, Білі. Хто любить коней, хай водиться з кіньми-и… а хто любить орлів, хай водиться з орлами-и… — Він замовк і сховав голову під простирало.

— Мені треба йти, — сказав Пролаза Білі — Тернер.

— Хто любить жінок, хай собі спить із жінками, — промовив Білі Кемпбел. — А хто любить коней…

— Еге ж, ви вже казали.

— Що казав?

— Про коней і орлів.

— Так, справді. А хто любить простирала… — Він віддихнув у простирало й потерся об нього носом. — Ні, за простирала я не знаю, — мовив він. — Я ж тільки допіру закохався в це простиральце.

— Я мушу йти, — сказав містер Тернер. — Маю силу роботи.

— Ну гаразд, — озвався Білі Кемпбел. — Кожен мусить іти.

— То я піду.

— Гаразд, ідіть собі.

— Вам добре, Білі?

— Ніколи в житті не було краще.

— І почуваєте себе добре?

— Чудово. Ви йдіть собі. Я тільки полежу часинку. А десь над полудень устану.

Та коли містер Тернер прийшов до кімнати Вільяма Кемпбела опівдні, Вільям Кемпбел спав, а що містер Тернер знав, які речі мають у житті справжню ціну, то й не став його будити.