Десять індіян

Того вечора, коли Нік, відгулявши свято 4 липня разом із Джо Гарнером та його сім’єю, повертався з міста в їхньому великому фургоні, їм трапилося за дорогу дев’ять п’яних індіян. Він добре запам’ятав, що дев’ять, бо Джо Гарнер, поганяючи вже в присмерку, раптом спинив коні, скочив на дорогу й відтягнув одного індіянина з наїждженої колії. Індіянин спав, лежачи долілиць на піску. Джо відволік його до чагарів і заліз назад у фургон.

— Це вже дев’ятий, відколи ми виїхали з міста, — сказав він.

— Ох, ті вже мені індіяни! — зітхнула місіс Гарнер.

Нік сидів у задку вкупі з двома Гарнеровими хлопцями. Він висунувся з фургона подивитись на індіянина, що лежав там, куди відтягнув його Джо.

— То не Білі Тейбшо? — спитав Карл.

— Ні.

— Штани в нього достоту як у Білі.

— Всі індіяни носять однакові штани.

— А я його й не побачив, — озвався Френк. — Тато скочив і вернувся так хутко, що я не встиг подивитися. Думав, він пішов убити змію.

— Либонь, таких змій сьогодні чимало, і всі індіяни, — сказав Джо Гарнер.

— Ох, ті вже мені індіяни! — знову зітхнула місіс Гарнер.

Вони їхали далі. Дорога звернула з битого шляху і взялася на пагорби. Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли та подибали пішки. Під ногами був пісок. На вершині горба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив унизу освітлений Петоскі, а ген за невеличкою затокою — далеке світло в Гарбор-Спрінгс. Вони знову залізли у фургон.

— Хоч би його жорствою замостили, цей узвіз, — сказав Джо Гарнер.

Дорога пішла лісом. Джо і місіс Гарнер сиділи рядочком на передку. Нік умостився між двома їхніми хлопцями. Незабаром виїхали на поруб.

— Ось на цьому місці тато переїхав скунса.

— Та ні, далі.

— Ото ще клопіт великий, де воно було, — мовив Джо, не повертаючи голови. — Хоч тут його переїдь, хоч там — усе однаково.

— Вчора ввечері я бачив двох скунсів, — обізвався Нік.

— Де?

— Внизу біля озера. Шукали на березі дохлої риби.

— Певно, то були єноти, — сказав Карл.

— Ні, скунси. Чи я скунсів не знаю?

— Ще б тобі не знати, — докинув Карл. — Ти ж бо гуляєш з індіянкою.

— Ану вгомонися, Карле, — сказала місіс Гарнер.

— А чого, тхне від них майже так само.

Джо Гарнер засміявся.

— Перестань сміятися, Джо, — сказала місіс Гарнер. — Я не хочу, щоб Карл таке молов.

— Ти справді гуляєш з індіянкою, Нікі? — спитав Джо.

— Ні.

— Не слухайте його, тату, — сказав Френк. — Його любка — Пруденс Мітчел.

— А от і ні.

— Він бігає до неї кожен день.

— Нікуди я не бігаю. — Сидячи в темряві між двох хлопців, Нік подумки тішився з того, що йому накидають Пруденс Мітчел, — І ніяка вона мені не любка.

— Бреше він, — сказав Карл. — Я завше бачу їх разом.

— А Карла завидьки беруть, — обізвалась його мати. — В нього ж бо й індіянки нема.

Карл промовчав.

— Карл не вміє залицятися до дівчат, — докинув Френк.

— А ти помовч.

— І то добре, Карле, — обізвався Джо Гарнер. — Любки до пуття не доведуть. Повір своєму татові.

— Хто б казав. — Фургон хитнувся, і місіс Гарнер присунулась ближче до Джо. — А сам колись мав їх бозна-скільки.

— Б’юсь об заклад, що з індіядками тато ніколи не водився.

— Гляди не прогадайся, — мовив Джо. — А ти, Ніку, пильнуй, щоб у тебе хто не відбив Пруді.

Жінка щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся.

— Чого ви смієтеся? — спитав Френк.

— Не кажи, старий, — застерегла жінка.

Джо знову засміявся.

— Нехай собі Нік кохається з Пруденс, — сказав він. — Я вже маю гарну жіночку.

— Оце ти до діла мовиш, — озвалася місіс Гарнер.

Коні ледве пленталися по піску. Джо ляснув пугою в темряву.

— Ну, ворушіться! Завтра ще не те буде.

З горба коні побігли підтюпцем, і фургон підстрибував на труській дорозі. Діставшись ферми, всі повисівали біля будинку. Місіс Гарнер відімкнула двері, зайшла до хати й повернулася з лампою. Карл і Нік витягли з фургона пакунки. Френк заліз на передок, хльоснув коней і поїхав до стайні. Нік піднявся на ганок і відчинив двері до кухні. Місіс Гарнер розпалювала в печі. Плеснувши на дрова гасу, вона обернулася.

— До побачення, місіс Гарнер, — сказав Нік. — Дякую, що взяли мене з собою.

— Нема за що, Нікі.

— Мені було дуже весело.

— І нам з тобою завше добре. Може, зостанешся повечеряти?

— Ні, треба йти. Тато вже, мабуть, чекає.

— Ну, тоді біжи. Скажеш Кардові, нехай іде до хати, гаразд?

— Еге.

— Добраніч, Нікі.

— Добраніч, місіс Гарнер.

Нік вийшов надвір і подався до хліва. Джо і Френк доїли корів.

— На добраніч, — сказав Нік. — Погуляли на славу.

— Добраніч, Ніку, — відповів Джо Гарнер. — Хіба ти не зостаєшся вечеряти?

— Ні, не можу. Ви скажете Карлові, що його кличе мати?

— Добре. Бувай, Нікі.

Нік обійшов хлів і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим буковим гайком, аж, поки уздрів світло у вікнах свого дому. Перелізши через огорожу, він пішов до чільного ганку. У вікно побачив батька, що сидів біля столу, читаючи при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов у дім.

— Ну, Нікі, добре тулялося? — спитав батько.

— Чудово, тату. Погуляли на славу.

— Їсти хочеш?

— Аякже.

— А де це ти подів свої черевики?

— Залишив у фургоні в Гарнерів.

— Ну, ходім до кухні.

Батько рушив уперед з лампою. Потім зупинився й підняв віко льодівнички. Пік зайшов у кухню. Батько приніс на тарілці шматок холодного курчати й глечик молока і поставив на стіл перед Піком. Лампу він примістив поряд.

— Ще є пиріг, — сказав він. — Вистачить тобі наїстися?

— Ще б пак.

Батько сів на стілець обік застеленого цератою столу. На стіну впала його велика тінь.

— Хто ж виграв матч?

— Петоскі. П’ять — три.

Батько сидів і дивився, як він їсть; тоді налив з глечика склянку молока. Пік випив і втер рота серветкою. Батько простягнув руку й, діставши з мисника пиріг, одрізав Пікові чималий кусень. Пиріг був з чорницями.

— А ти що робив, тату?

— Зранку ходив рибалити.

— Щось зловив?

— Самі окуньчики.

Батько сидів і дивився, як він їсть пиріг.

— А по обіді що робив? — спитав Пік.

— Прогулявся до індіянського селища.

— Когось бачив?

— Усі індіяни подались до міста пиячити.

— То, виходить, нікого й не бачив?

— Бачив твою приятельку, Пруді.

— Де?

— В лісі, з Френком Уошберном. Ненароком на них наскочив. Вони там незле розважалися.

Батько уникав його погляду.

— Що вони робили?

— Я не мав коли придивлятися.

— Скажи мені, що вони робили.

— Не знаю, — відповів батько. — Чув тільки, як вони шаруділи в кущах.

— Звідки ж ти дізнався, що то були вони?

— Я бачив.

— Ти ж начебто казав, що нічого не бачив?

— Та ні, бачив.

— Хто з нею був? — спитав Нік.

— Френк Уошберн.

— А їм… їм…

— Що «їм»?

— Їм було весело?

— Мабуть, що так.

Батько підвівся і вийшов з кухні. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившися в тарілку. По очах було видно, що він плакав.

— Ще хочеш? — Батько взяв ножа й потягнувся до пирога.

— Ні, — відказав Нік.

— З’їж іще шматок.

— Ні, дякую.

Батько прибрав зі столу.

— Де саме в лісі вони були?

— За селищем.

Нік не підводив очей від тарілки. Батько сказав:

— Ішов би ти спати, Ніку.

— Еге.

Нік пішов у свою кімнату, роздягнувся і ліг у ліжко. Він чув, як батько ходить по вітальні. Нік лежав, утопивши обличчя в подушку.

«Вона розбила мені серце, — думав він. — Коли мені так боляче, значить, серце й справді має бути розбите».

Трохи згодом він почув, як батько задув лампу й перейшов до своєї спальні. Знадвору до нього долинув шелест вітру в кронах дерев, а крізь сітку на вікні повіяло холодом. Він довго лежав, не підводячи обличчя з подушки, аж доки Пруді пішла йому з думок і він урешті заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як надворі гуде вітер між дерев, а хвилі озера шумливо набігають на берег, — і знову заснув. Уранці бурхав скажений вітер, на озері високі хвилі гучно вдаряли в пісок, а він прокинувся і довго лежав у ліжку, перше ніж згадав, що серце йому розбито.