Альпійська ідилія

Спускатись у долину було жарко, навіть о тій вранішній порі. Сонце розтопило сніг на лижвах, що ми несли з собою, і зовсім висушило їх. У долині починалася весна, але припікало вже добряче. Ми йшли дорогою до Гальтура, тягнучи на собі лижви й рюкзаки. Коли поминали цвинтар, там саме скінчився похорон.

— Grüss Gott[1], — привітався я до священика, що на той час вийшов з цвинтаря.

Священик уклонився.

— Цікаво, чого священики ніколи не озиваються, — сказав Джон.

— А наче ж би воно таки приємно відповісти: «Grüss Gott».

— Вони ніколи не відповідають, — сказав Джон.

Ми стали серед дороги й дивились, як гробар закидує землею свіжу могилу. Поряд стояв селянин з чорною бородою, у шкіряних чоботях. Гробар спинився копати й випростав спину. Селянин у чоботях узяв у нього лопату й заходився кидати в могилу землю, ретельно розрівнюючи її — так, наче розрівнював гній у загороді. Того погожого травневого ранку потреб видавався чимось зовсім неможливим. Важко було уявити, щоб хтось міг померти.

— А що, якби оце котрого з нас ховали такої днини? — сказав я Джонові.

— Я б не хотів.

— Ну, та нам таке ще й не загрожує, — сказав я.

Ми рушили далі й, поминувши кілька будинків, підійшли до готелю. Цілий місяць ми каталися на лижвах у Сільвретті, і тепер залюбки вернулись у долину. Місця для лижварів у Сільвретті чудові, але вже настала весна, і сніг був добрий лиш рано вранці та надвечір. Решту дня його псувало сонце. Нам обом те сонце доволі таки набридло. Від нього ніде було сховатись. Тінь давали тільки скелі та стіни нашої колиби, збудованої попід одною з них, обік льодовика, одначе в тіні зволожена потом білизна швидко промерзала. Посидіти надворі без темних окулярів годі було й думати. Хоч як приємно добряче засмагнути, але ми дуже стомилися від сонця. Воно заважало відпочивати. І я радів, що ми спускаємося вниз, геть від тих снігів. Так пізно весною у Сільвретті вже не катання. Мені й лижви трохи набридли. Надто довго ми там були. Я досі ще відчував у роті присмак талої води, яку ми пили, збираючи з бляшаної покрівлі. Той присмак був наче б частиною моєї втоми від лижв. Я радів, що є й інші речі, окрім лижв, радів, що ми вже внизу, далеко від неприродної високогоряної весни, серед цього травневого ранку в долині.

Наш хазяїн сидів на ганку готелю, відхилившись разом із стільцем до стіни. Поруч нього сидів кухар.

— Ski heil![2] — сказав хазяїн.

— Heil! — озвалися ми і, приставивши до стіни лижви, поскидали свої рюкзаки.

— Як воно там нагорі? — спитав хазяїн.

— Schon[3]. Тільки сонця трохи забагато.

— Еге ж. О цій порі його таки забагато.

Кухар лишився сидіти на стільці. Хазяїн пішов з нами в дім, відімкнув свою конторку й приніс нашу пошту. Там була пака листів і газети.

— Давай-но вип’ємо пива, — сказав Джон.

— Гаразд. Тільки не надворі.

Хазяїн приніс дві пляшки, і ми випили їх, читаючи листи.

— Треба випити ще, — сказав Джон.

Цього разу пиво принесла дівчина-служниця. Відкорковуючи пляшки, вона усміхнулась.

— Ого, скільки листів.

— Атож, чимало.

— Prosit[4], — сказала вона і вийшла, забравши порожні пляшки.

— Я вже й забув, яке воно на смак.

— А я ні, — сказав Джон. — Там, нагорі, я часто думав про пиво.

— Ну що ж, — сказав я, — от ми його й маємо.

— Ніколи не можна робити щось занадто довго.

— Еге ж. А ми були там таки занадто довго.

— Достобіса довго, — сказав Джон. — Коли щось робити так довго, добра не буде.

Сонячне проміння струміло у відчинене вікно й просвічувало пляшки з пивом на столі. Пляшки були наполовину порожні. Пиво в них трохи спінилось, але не дуже, бо було холодне. Зате коли ми наливали його в склянки, піна підходила аж над вінця. Я подивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева при дорозі припорошило пилом. Далі лежала зелена лука й текла річечка. Понад річкою росли дерева й стояв тартак з водяним колесом. Тартак був з одного боку неогороджений, і я побачив довгу колоду й пилу, що ходила в ній угору-вниз. Здавалося, ніхто за нею не наглядає. По луці походжали чотири ворони. Ще одна сиділа на дереві й дивилася вниз. За вікном, на ганку готелю, кухар устав із стільця й подався коридором до кухні. А в кімнаті сонце просвічувало порожні склянки на столі. Джон сидів, похилившись уперед і поклавши голову на руки.

У вікно я побачив двох чоловіків, що піднімалися на ганок. Вони зайшли до виливної. Один був той бородатий селянин у чоботях, другий — гробар. Вони сіли до столика біля вікна. До них підійшла дівчина. Селянин її ніби й не бачив. Він сидів, упершись руками в стіл. На ньому була стара військова уніформа, залатана на ліктях.

— Що будемо брати? — спитав гробар.

Селянин ані ворухнувся.

— Що ти питимеш?

— Шнапс, — відказав селянин.

— А мені чвертку червоного, — сказав гробар дівчині.

Дівчина принесла замовлене, і селянин вихилив свою горілку. Тоді втупив очі у вікно. Гробар дивився на нього. Джон сидів, похиливши голову на стіл. Він заснув.

З’явився хазяїн і підійшов до тих двох. Він сказав щось місцевою говіркою, і гробар відповів йому. Селянин дивився у вікно. Хазяїн вийшов з кімнати. Селянин підвівся. Він витяг із шкіряного гамана кредитку в десять тисяч крон і розгорнув її. Підійшла дівчина.

— Alles?[5] — запитала вона.

— Alles, — відказав він.

— Нехай я сам заплачу за вино, — обізвався гробар.

— Alles, — знову сказав селянин до дівчини.

Вона засунула руку в кишеню фартуха, видобула звідти жменю срібла й відлічила йому решту. Селянин зник за дверима. Тільки-но він пішов, у кімнаті знову з’явився хазяїн і заговорив до гробаря. Тоді сів до його столика. Вони розмовляли місцевою говіркою. Гробар усміхався. Хазяїн гидливо кривився. Гробар підвівсь од столика. То був приземкуватий вусатий чолов’яга. Він висунувся з вікна й подивився на дорогу.

— Аякже, онде вже заходить, — сказав він до хазяїна.

— До «Лева»?

— Еге ж.

Вони поговорили ще, тоді хазяїн підійшов до нашого столика. Він був високий на зріст, підстаркуватий. Він поглянув на Джона, що спав на столі.

— Добре таки натомився.

— Атож, знялися ми раненько.

— Обідати скоро будете?

— Хоч зараз, — сказав я. — А що там є?

— Все, що хочете. Зараз дівчина принесе карту.

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картонці і вставлене в дерев’яну оправку.

— Ось маємо шпайзекарту, — сказав я Джонові.

Він глипнув на меню. Очі його були ще сонні.

— Може, вип’єте з нами? — спитав я хазяїна.

Він підсів до нашого столика.

— Ці селяни — просто тварюки, — сказав він.

— Цього, що був тут, ми бачили на цвинтарі, коли входили в містечко.

— То ховали його жінку.

— Он як.

— Тварюка він. І всі вони тварюки.

— Чому ви так кажете?

— Ви навіть не повірите… Неможливо повірити, що він вчинив.

— А розкажіть.

— Просто неможливо повірити… — Хазяїн обернувся до гробаря. — Франце, йди-но сюди.

Гробар підійшов до нас, забравши свою чвертку з вином та чарку.

— Панове щойно повернулися з колиби, — сказав хазяїн.

Ми привіталися за руку.

— Що будете пити? — спитав я.

— Нічого. — Франц помахав пальцем.

— А може, ще чверточку?

— Ну хіба що.

— Ви розумієте по-тутешньому? — спитав хазяїн.

— Ні.

— Про що ви балакаєте? — спитав Джон.

— Він розкаже нам про того селянина, що ми бачили на цвинтарі, коли йшли сюди.

— Я однаково нічого не доберу, — сказав Джон. — Надто швидко вони белькочуть.

— Той дядько, — сказав хазяїн, — сьогодні привіз ховати свою дружину. Вона померла ще в листопаді.

— У грудні, — поправив гробар.

— То байдуже. Ну от, вона померла ще в грудні, і він дав знати про це громаді…

— Вісімнадцятого грудня, — докинув гробар.

— У кожнім разі привезти її поховати було не можна, доки не зійшов сніг.

— Він живе по той бік Пазнауна, — сказав гробар. — Одначе лічиться при нашій парафії.

— І він ніяк не міг її привезти? — спитав я.

— Ні. Поки лежить сніг, звідти можна дістатися тільки самому на лижвах. Отож сьогодні він привіз її, а священик як глянув їй на лице, то не схотів її ховати… А далі розповідай ти сам, — звернувся він до гробаря. — Тільки як слід, а не говіркою.

— Із панотцем то була чудасія, — мовив гробар. — Громаді сказано, що вона померла від серцевої недуги. Та й ми всі знали, що вона слабує на серце. Вона-бо й У церкві часом зомлівала. А то вже віддавна не приходила. Нездужала вибиратися нагору… Ну, панотець відслонив укривало та й питається в Ольза:

«А що, твоя дружина дуже мучилась?»

«Та ні, — каже той. — Я зайшов до хати, а вона лежить поперек ліжка нежива».

Тоді панотець знову подивився на неї. Щось йому наче не те.

«А чого ж у неї таке лице?»

«Не знаю», — відказує Ольз.

«А ти подумай краще», — мовить панотець і заслоняє їй лице укривалом, як було.

Ольз хоча б тобі слово. Панотець на нього дивиться, а він собі на панотця.

«То ви хочете знати?»

«Мені треба знати», — каже панотець.

— Отут зараз найцікавіше, — сказав хазяїн. — Ви тільки послухайте. Давай далі, Франце.

— «Ну, то нехай, — каже Ольз. — Коли вона померла, я пішов заявив у громаду, а її заніс у дровітню і поклав зверху на кругляки. А коли взявся до тих кругляків, вона вже задубла, то я поставив її і прихилив до стіни. Рот їй був геть розтулений і я, як приходив поночі рубати дрова, чіпляв за нього ліхтаря».

«Нащо ж ти таке робив?» — питає панотець.

«Та не знаю», — каже Ольз.

«І часто таке було?»

«Та завше, як я йшов у дровітню поночі».

«Це вельми зле, — мовить йому панотець. — Ти любив свою дружину?»

«Еге ж, любив, — каже Ольз. — Ще й як любив».

— Ви все зрозуміли? — спитав хазяїн. — Про його жінку все зрозуміли?

— Ну, я ж чув.

— Будемо обідати? — спитав Джон.

— Замовляй, — сказав я. — Ви гадаєте, це правда? — спитав я хазяїна.

— Звісно, що правда, — відказав він. — Тварюки вони, ці селяни.

— А куди він тепер подався?

— Пішов пити в інше місце, до «Лева».

— Він не схотів пити зі мною, — сказав гробар.

— Не схотів через те, що він знає про його жінку, — пояснив хазяїн.

— Слухай, — сказав Джон. — Ми будемо обідати?

— Авжеж, — відповів я.