Пакет

У пива був гидкий кислуватий присмак. Юзекові пиво взагалі не подобалося, але треба ж було якось обґрунтувати тут свою присутність, а нічого іншого не подавали. Тому він і пив пиво, яке до того було ще й каламутне та тепле.

«Хай йому чорт! Влітку пиво тепле — це зрозуміло, а взимку? Адже лютий надворі!» — подумав він зі злістю.

Щоб глянути у вікно, Юзек мусив вихилятися з кутка, в якому сховався. Вікно було на протилежному боці зали ресторану, яка потопала в хмарах тютюнового диму. Це вікно, що виходило на подвір’я, засипане іскристим снігом, було єдиною світлою, сліпучою плямою.

Жандармська машина ще стояла на вулиці, легкові авто, на яких приїхали люди в цивільному, теж. «То й що? Хіба мало німців їздить на Каспровий? — заспокоював себе хлопець. — Мабуть, якась жандармська школа чи курси».

Він допив пиво.

«Тьху, гидота!»

Кілька хвилин він прислухався до галасу в ресторані. У півтемряві помічав невеликі гурти місцевих жителів. Нахиляючись одне до одного, люди про щось тихо гомоніли, посмоктуючи гидке пиво. Зате німці — а їх тут було куди більше — сиділи великими компаніями, розмовляли голосно, реготали. З далекого кутка чувся спів. Пісня незабаром перейшла в ревіння й заповнила залу. Юзек натягнув на вуха вовняну лижну шапочку. Не дуже це йому допомогло, та коли він знову сховався в своєму закамарку, відчув себе ніби ізольованим від цього галасу.

Годинник показував на другу. О четвертій почне сутеніти. Чи не буде запізно? Ніби ні. Він навмисне вибрав цю дорогу і цю пору дня. Щоправда, міг би піти на Розтоку і прокрастися долиною Білої води. Прикордонних постів там було небагато. Але в безлюдних місцях важко пробиратися через замети. Ні, він підвечір прокладе лижню в Тиху долину — так краще. Будуть стріляти? Гай-гай, хто б це міг його підстрелити, коли він зненацька кинеться вниз так, що тільки зав’ється за ним сніжна пилюка! Немає такого снайпера! Хоча ці альпійські стрільці непогано цілять, та й на лижах добре ходять. Звісно, австрійці… Саме тому Юзек розраховував на успіх. А втім, один із трьох патрульних — завжди німець, той, хто намагається влучити в ціль, тимчасом як інші двоє стріляють навмання. Однак усе одно це безпечніше.

Чи припускав він іще вчора, що сьогодні буде сидіти тут, у ресторані?

Разом із невловимим загоном «Леопард», який розквартирувався в засипаній снігом Охотниці, він відсиджувався в цьому селі серед високих гір. Незважаючи на сувору зиму і глибокий сніг, партизанський загін діяв активно. Невеликі групи пробивалися крізь снігові замети, піднімались на кряж Любонь положистими схилами, а в сутінки чи вдосвіта сходили до шосе Закопане — Краків або до дороги, що вела з Нового Таргу до Кросценку, і строчили по колонах німецьких автомашин з кулеметів та автоматів.

Для вісімнадцятирічного Юзека це була гра. Проте він почував себе бувалим партизаном і справді був ним.

Його нагороджено ручним кулеметом марки «стен». Він любив цю машинку, грубу, деренчливу, але надійну. Носив її на грудях — ремінь через плече. Хизувався де тільки міг.

І сьогодні, мабуть, чистив би свій «стен» після чергової вилазки й відпочивав би в теплій хаті, насолоджуючись безпекою. Охотниця — це справді глушина, де ніякі німці не страшні! Багато місцевих жителів до сьогоднішнього дня четвертого року війни німців і в очі не бачили, хіба що люди «Леопарда» притягнуть, німецького офіцера.

Вчора після обіду викликали його, Юзефа Узнанського, до командира. В хаті, де квартирував командир, він побачив украй стомленого старого Юзефа Гуту. Не питаючи згоди, Юзекові дали тижневу відпустку, і «Леопард», міцно потиснувши йому руку, побажав щасливої дороги.

Відпустка? А навіщо йому відпустка? Не просив він ніякої відпустки. Можливо, щось дома трапилось? Мати захворіла? Занепокоєно чекав, поки вони з Гутою вийдуть із хати.

— Юзефе, що сталося? — ухопив він старого за вилоги кожуха. — Як там удома? Мама здорова? Кажіть швидше!

— Все гаразд, не хвилюйся. Але додому тобі треба.

— Чому?

— Дядько хоче тебе бачити. Справа серйозна…

Яка серйозна справа може бути в дядька? Витягти його з загону, щоб полозки до саней прибити? Чи змінити корові підстилку?..

Мабуть, старий Гута помітив невдоволення Юзека, бо схопив його за ґудзик на куртці й прошепотів:

— …політична!

Ну, це зовсім інша річ!

І такі справи були в дядька. Інколи Юзек ніби ненароком забігав до нього й заставав там одягнених у напіввійськову форму молодиків. Дядько кудись із ними йшов і не повертався кілька днів.

А дочка його Гелька на запитання, куди подався батько, опускала очі й торохтіла:

— Татусь повели коня до ветеринара в Новий Тарг.

— А що, хіба ви ще одного коня купили? — насмішкувато питав Юзек.

— Ні-і… Вони з гнідим пішли.

— А гнідий, я бачив, зараз у стійлі овес їсть.

— Дурний ти, Юзеку! — сердито пирхала Гелька і тікала з хати.

Коли Юзек ішов до «Леопарда», дядько міцно потис йому руку й сказав:

— Ти ще молодий-зелений. Проте повинен знати: якщо берешся за серйозне діло, тут, — він багатозначно постукав себе по лобі, — розум має бути, а не полова. Затям це — і дивись мені!

А мати, схлипуючи, мовила:

— Юзеку, бережи себе! Дядько твій має голову на плечах, тому й живий!

— А про яке це серйозне діло він говорив? — спитав Юзек.

— Невже не знаєш? Ну, тю слухай. Він — кур’єр. До Угорщини пошту носить. Тільки не пробовкайся нікому, благаю тебе!

І ось зараз дядько-кур’єр викликає його до себе. Коли після багатогодинного переходу засніженими горами вони дістались до вершини Турбач і на кілька хвилин зупинилися, милуючись залитою сонцем Новотарзькою ущелиною, Юзек спитав Гуту:

— А що з дядьком?

— Лежить. Гнідий в ожеледицю посковзнувся й зачепив дядька копитом. Нога у нього набрякла, мов колода, й почорніла. А тут якраз треба йти. Не знаю, куди, не моя це справа, — додав Гута якось байдуже. — Тільки позавчора прийшла Гелька та й каже: «Юзефе, татусь просять вас прийти». Я прийшов, а дядько до мене:

— Вирушай до «Леопарда», приведи сюди нашого Юзека якомога швидше. Він дуже мені потрібен.

Комендантська година давно вже минула, коли, петляючи городами, вони дісталися до дядькового подвір’я. Побачивши Юзека, всі полегшено зітхнули. Дядько попросив їх вийти з хати і мовив схвильовано:

— Юзеку, ти ще молодий і дурний, але з цим упораєшся. Розумієш, мене кінь ударив, я лежу, а діло тут термінове — треба конче його зробити. Слід негайно віднести в Кежмарк, на словацьку сторону, пакет. Ти знаєш .дорогу. А там зайдеш до аптекаря, скажеш пароль і віддаси йому пакет. Тільки, хлопче, пильнуй! Щоб із тобою нічого лихого не сталося!..

— А що може статися? Хіба що нежить схоплю, а з носовичками в «Леопарда» тугенько, — хвалькувато відповів хлопець.

— Не жартуй, Юзеку! Якщо німці схоплять тебе з пакетом — скільки горя на людські голови впаде! Гелько, — крикнув він крізь зачинені двері, — дай-но хлібину, що вчора принесли з Нового Таргу.

Коли Гелька принесла буханець і вийшла, дядько розламав його навпіл. Там був пакет, загорнутий у брезент, завтовшки у два пальці. Дядько обережно вийняв його і віддав Юзекові.

— Будь обережний, хлопче! — мовив він суворо. — Піди в хлів, відсунь там за яслами дошку, під нею лежить наган. Добрий наган! Візьми його.

Юзек засміявся. Дядько, старий австрійський солдат першої світової війни, довго був у російському полоні й виніс звідти культ нагана.

Він розстебнув кожушок і витяг з-за пояса чорний бельгійський пістолет. Кинув дядькові на ковдру. Той узяв пістолет у руки, оглянув з усіх боків, потім, як коневі в зуби на ярмарку, зазирнув у дуло. Усміхнувся. Мабуть, дев’ятиміліметровий отвір справив на нього належне враження.

— А скільки у нього зарядів?

— П’ятнадцять!

— Підходяща штука! Тоді наган не бери.

І ось тепер Юзек з п’ятнадцятизарядним пістолетом за поясом і пакетом в кишені сидів у ресторані й чекав, що ж далі будуть робити жандарми. Півгодини тому вже намірився вирушити в гори, але з’явився критий жандармський фургон із людьми в цивільному. Можливо, вони приїхали просто помилуватися горами цього чудового лютневого Дня, та все одно треба матися на бачності…

Час збігав. І на канатній дорозі, і тут, у Кузницях, панував спокій. Юзек картав себе, що піддався юнацькій браваді: замість того, щоб потай пробиратися в Кузниці, вийшов на Кузницьку дорогу, проминув шлагбаум, і кілька перехожих його впізнали. Адже після рекордів, які він встановив тут, у Закопаному, його багато хто знав у обличчя. Але бажання ще раз поглянути на улюблену, сховану тепер під сніговою ковдрою лижну трасу на Крюкву було сильніше, ніж страх перед небезпекою.

«Треба йти», — вирішив нарешті Юзек. Затяг пояс так, що пістолет щільно притиснувся до живота. Підвівся з-за столу, дістав з-під дубової лавки лижі. Попрямував до дверей. Вийшовши з темного приміщення, зупинився, засліплений снігом, що мерехтів на сонці.

А снігу було багато. Морози й нічні відлиги перетворили його на тверде, як бетон, покриття, міцне і надійне. «Оце-то буде їзда! — подумав Юзек, дедалі більше захоплюючись. — Не те, що півметровий пухнастий сніг, укритий тонким шаром зрадливого льоду — кожний поворот на лижах проорює його до землі».

Він повільно рушив до станції канатної дороги. Кругом було повно німців — і військових, і цивільних.

У залі станції було майже порожньо. Кілька запізнілих любителів-лижників купували квитки у касі, гурт чоловіків юрмився біля кіоска. Юзек пішов до сходів, де знайомий службовець канатної дороги перевіряв квитки. Десять злотих у руку, ледь помітна усмішка — і ось він уже на сходах. Коли минув перший марш, його охопив неспокій. Зупинився, але тільки на мить; на останній сходинці помітив двох чоловіків у зелених куртках і тірольських капелюхах, які виходили на перон. їхні гострі погляди здалися Юзекові підозрілими. Він розстебнув замок штормівки; тепер тільки один рух — і зброя в руках!..

Непомітно підійшов до огорожі й глянув униз, на залу чекання і на вестибюль, де щойно був. Неспокій зростав. Біля вхідних дверей стояло четверо в цивільному й жандарм. Двері до туалету загороджував плечистий гестапівець, відстебнута кобура пістолета не на боці, а спереду… Під стіною біля сходів — ще двоє в цивільному. І всі, здається, дивляться туди, де він стоїть. Кепсько. Але вертатись пізно, треба йти далі. Грюкнули двері, що ведуть на перон. За ними срібляста коробка вагончика ніби запрошує увійти наступну партію пасажирів. Та на шляху до нього — два агенти…

Що це? Вони стають по обидва боки, відкриваючи вузький прохід.

Напруженість, яку викликають ці два тірольці з гострими поглядами, передається всім присутнім. Навіть якийсь занадто балакучий німець у цивільному з круглим нацистським значком у петлиці замовк на хвилину, здивований тишею, що запанувала навколо. Потім галантно взяв під руку свою супутницю — молоду біляву жінку — і провів її повз агентів.

За цією парою пройшло двоє бідно вдягнених туристів, потім — немолоде подружжя. Решта мовби прикипіли на місці. Мабуть, вирішили їхати наступним вагончиком.

А ті двоє в тірольських капелюхах дивилися вже тільки на Юзека — холодно, байдуже. Він повільно рушив до дверей. Коли від агентів його відокремлювало лише кілька кроків, він засунув руку під куртку. В холодних очах німців щось промайнуло, обидва відступили ще далі вбік. Юзек скочив у двері і з полегшенням почув, як вони ляснули, зачиняючись за його плечима.

Він стояв на пероні. Бетон угорі та долі, зусебіч цементовані стіни, і тільки попереду вільний простір, а в ньому вагончик, який повезе його вгору. Можна б утекти ще з перону, перемахнути через низеньку сітчасту огорожу, що відділяла нішу вагончика від землі і струмка, що протікав унизу, але й там Юзек помітив сіро-зелену форму жандармів.

Тепер уже не залишається сумнівів — це чатують на нього. Але чому вони досі не спробували його взяти? Чому там, у залі чекання, його не заарештували? Може, вони побоюються, що він не один, що розпочнеться стрілянина? А навіщо це їм? Вважають за краще загнати його у вагончик і схопити там, нагорі. Здається, він потрібен їм живий…

Юзек заходить до вагончика, стискаючи спітнілою долонею пістолет. Там нікого немає, крім німця з білявою жінкою, переляканого подружжя і двох бідно вдягнених поляків. Отже, ще не тут… Серце калатає, як пневматичний молот, коли Юзек зупиняється в задній частині вагончика і стає обличчям до своїх супутників. Мав би покласти лижі в спеціальний кошик, але завбачливо взяв їх з собою у вагончик.

Від’їзду нетерпеливо чекають уже всі, не тільки Юзек. У загальній тиші лунає тільки безтурботний гортанний голос німця.

Знову десь грюкають двері, до вагончика заходить службовець канатної дороги. Юзек не бачить його обличчя. Можливо, він щось знає, щось скаже. Але службовець, зачинивши за собою двері, повертається до пасажирів спиною і дзвінком подає сигнал рушати. Тоді обертається і нарешті помічає Юзека.

Юзек упізнає його — це Сташек Сулея. Обличчя в нього бліде, губи тремтять. Він шепоче:

— Біда, Юзеку, ти попався…

Хлопець зблід. Холод, смертельний холод скував усе тіло. Та за якусь хвилину страх відступив, прилинула хвиля люті, безсилої люті. Насамперед на себе, на свою легковажність. Ні, вони так його не візьмуть! У нього зброя! Але пакет!.. Він не повинен потрапити до чужих рук — тільки в ті, у Кежмарку. Але до Каспрового щита ще далеко. Як не буде іншої ради, то перед тим, як вступити в боротьбу, він викине пакет у провалля. Ця думка його заспокоїла.

— Що сталося? — тихенько спитав він у Сташека.

Той не відповів, але мовби ненароком присунувся до вікна, біля якого стояв Юзек.

— Усі станції оточено, — прошепотів, — Мисленицька, Каспровий. Фашисти хочуть схопити якогось кур’єра, що йде до Словаччини. Говорили про це ще годину тому, як приїхали. Хтось виказав. Це ти — той кур’єр?

— Не має значення, — відповів Юзек теж пошепки.

— Там, нагорі, таємні агенти з Закопаного. Якщо навіть це не ти, вони тебе схоплять, бо шукають тебе: знають, що ти пішов до партизанів.

— Проберусь до Мисленицької…

— Не встигнеш, оточено…

— Що ж робити?

Сташек безпорадно розвів руками.

Вагончик погойдуючись рухається вгору. З правого боку відкривається чудовий краєвид на Калатувки. Видно туристські колиби, що притулилися під горою. Гевонт.

Німець уголос висловлює своє захоплення і оглядає в бінокль околиці — спершу сам, а потім передає його супутниці.

Юзек нічого не бачить, він дивиться тільки на невеличкий чорний прямокутник станції Мисленицької на вершині. Чорна ніша повільно більшає. Долі — скільки тут до землі? — підносяться вгору стрункі верхівки смерек, засипаних мерехтливим снігом.

Юзек не відводить очей від чорного прямокутника, який чимраз ближчає.

Вагончик зменшує швідкість. Перон безлюдний. Юзек з полегкістю зітхає. Проте… може, його чекають усередині?..

Вагончик всувається в нішу перону, глухо вдаряється бортом у дерев’яний майданчик і зупиняється.

Сташекові Сулеї, блідому й переляканому, довго не вдається відчинити дверей. Нарешті відчиняє, і семеро пасажирів виходять на перон.

Юзек іде останнім. Лижі в лівій руці, права долоня під курткою. Він заходить до зали чекання і відразу здибується з двома жандармами. На дверях машинного приміщення — один у цивільному, рука в кишені. Біля дверей начальника станції — двоє в тірольських капелюхах. Двері, які ведуть на другий перон (звідти їдуть на Каспровий щит), заступило двоє жандармів. Юзек простує впритул за балакучим німцем і його супутницею. Це на якусь мить додає йому впевненості: не можуть стріляти в нього, не наражаючи на небезпеку цю пару. Вони наближаються до дверей на перон. Юзек відчуває, як по спині бігають мурашки. «Спокійно, спокійно!» — наказує він собі пошепки, але це мало допомагає.

Іде, не відводячи очей від двох сіро-зелених постатей біля дверей. Долоня до болю стискає рукоятку бельгійського пістолета. У просторому бетонному вестибюлі чути тільки гортанний голос балакучого німця і глухий тупіт підкованих чобіт.

За спинами німця і його білявої супутниці Юзек наближається до дверей, що їх блокують жандарми. Хлопець відчуває, як мокра від поту сорочка липне до спини. Це страх. Страх стискає горло, від страху терпне обличчя, тремтять губи. «В мене, мабуть, жахливий вигляд, — думає він у відчаї. — Ці, навіть коли й не знали досі, зараз не сумніваються».

Але жандарми стоять нерухомо. Руки заклякли на прикладах автоматів.

Пасажири вже підійшли до виходу на перон. Жандарми відступили від дверей — прохід вільний. Вільний? А може, вони кинуться на нього ззаду?..

Двері, до яких так прагнув Юзек, раптом відчиняються, у вестибюль із галасом та тупотом вкочується юрба німців. Це лижники, що повертаються з Каспрового щита. Вони прямують до перону, аби з’їхати вниз, до Кузниць. Молодики в чорних лижних брюках і бежових куртках «Гітлерюгенду» з неодмінними кинджалами при поясі…

Верещать, сміються ясноволосі дівчата.

Жандарми відтиснуті вбік, а Юзеків щит, — німецька пара, — змішався з цією юрбою; ні балакучий німець, ні його білява супутниця не можуть зробити й кроку…

Нарешті юрба молоді порідшала, і німець з нацистським значком рушив уперед, тягнучи за собою свою супутницю. Вони вже були біля самісіньких дверей, коли Юзек сильним поштовхом уклинився поміж ними і пхнув обох через поріг, стежачи за реакцією жандармів. Ті не ворухнулися. Зате німець, обурений, обернувся. Юзек присилував себе всміхнутись і пробурмотів по-німецьки вибачення.

На пероні нікого не було. Юзек увійшов у вагончик, за ним німець із своєю білявкою, тоді інші четверо. Німець придивлявся до Юзека — нахабно й задерикувато. Мабуть, не знав, що про нього думати. Поляк? Здається, ні. В поляка не повинно бути лиж понад сто сімдесят сантиметрів завдовжки, тому що такі лижі конфіскували для армії, яка воює на Сході. А цей хлопець тримав у руках чудові норвезькі лижі більш ніж два метри довжиною… Певно, він вирішив, що Юзек — німець, бо всміхнувся й мовив:

— Звідки у вас такі лижі? Ви спортсмен?

«Що він, клятий, питає?» — подумав сполошений Юзек.

І тут на допомогу йому прийшов Сташек Сулея. Він з грюкотом зачинив двері, подав дзвінком сигнал рушати, потім щось голосно сказав по телефону, — і вагончик нарешті з легким поштовхом рушив.

Юзек стояв біля вікна і дивився вгору. Вдалині проти блакитного неба вимальовується конус Каспрового з темною плямою станції. Там, у цій темній плямі, зникає канат, по якому піднімається вагончик. Під ним збігають униз засніжені смереки, скелясті схили і відслоняється стометрове, вкрите тонким шаром снігу провалля. Юзек чує тихе сичання роликів, що пересуваються по канату, й калатання власного серця.

Зненацька позаду Юзека хтось зітхає.

Німець!

Юзек уже ладен вихопити з-за пояса пістолет.

Однак це не німець, а Сташек Сулея.

— Хлопче, зберися з думками, — шепоче він. — Треба щось робити. Адже там на тебе чекають.

— Звідки ви знаєте?

— Рой телефонував згори на Мисленицьку. Вони на пероні. Жандарми, гестапо та цивільні. їх понад десятеро. Не впораєшся.

Юзек знову відвертається до вікна. В цій частині вагончика їх тільки двоє — він і Сулея. Німецька пара та інші милуються краєвидами з іншого вікна.

Вагончик уже на відстані півкілометра від станції. Ролики обертаються з тихим, монотонним сичанням. Кожен їхній оберт наближає Юзека до тих, що нагорі. «Хай йому чорт, я наче сардинка в бляшанці», — розгублено думає хлопець.

Він розстібає кишеню куртки й виймає загорнутий у брезент пакет. Куди його кинути? Внизу прослалася сніжна білина Сухої долини. На ній кожний чорний предмет видно здалеку. А якщо у нього, Юзека, не знайдуть цей пакет, то будуть шукати його скрізь…

Можливо, тут, праворуч, де за кілька метрів від канатної дороги стрімко спадають униз чорні скелі? Тут сніг не скрізь лежить — розколини, чагарі сховають пакет… Так, це найкраще місце…

Юзек підходить до відчиненого вікна. За якусь сотню метрів од вагончика він бачить густі зарості на вузькому прискалку.

— Юзеку, Юзеку! — смикає його за рукав Сташек Сулея.

— Ну? — нетерпеливо питає Юзек, вдивляючись у при- скалок.

— Ущелина під Пальцем! — шепоче Сташек.

Ущелина під Пальцем? Що він має на гадці? Чи він з глузду з’їхав?

Хлопець підводить голову й дивиться на Каспровий. Ніша перону вже не чорна — вона темно-сіра, вже можна розрізнити блискучі вікна зали чекання, людські силуети, розмиті мороком. Скільки ж метрів їх розділяє? Їх? Так. Його і тих, хто його чекає… Відстань — кожен метр — ось що зараз дуже важливе. І ця гостра скальна голка біля Каспрового щита. Палець. Від нього в’ється вниз до Сухої долини вузька ущелина між двома стінами скель. Який там кут схилу? Майже вертикаль. На п’ятдесятиметровій довжині триста метрів різниця рівня. А посередині ущелини дорогу заступає невисока, всього кілька метрів, але широка кам’яна брила, залишаючи прохід не більше метра.

Так, здається, це єдиний шлях до порятунку. «Отут мені кінець!» — майнула розпачлива думка. А так залишається шанс. Чи зможе він на такій шаленій швидкості, яку дає майже вертикальна траса, в’їхати в один із цих коридорчиків між брилою і скелястими стінами?

Проте це були не міркування людини, що вагається. Юзек наважився. Просто він обмислював тактику спуску.

Хлопець пхає пакета назад до кишені; ще мить — і кишеню застебнуто. Він розплутує ремінці, якими зв’язано лижі. Ось уже лижі лежать долі, і Юзек встромляє черевики в кріплення, натягає пружини на п’яти. Застебнути замок — справа однієї хвилини. «Щастя, що я не взяв ремінні кріплення», — думає він.

І в цю хвилину…

— Що трапилося? Що ви тут виробляєте? — гукає німець.

Німцеві спадає на думку, що цей хлопець збирається від когось тікати. Тепер стає зрозумілою його дивна з самого початку поведінка… Треба затримати його. Може, це якийсь заколотник?..

Німець кидається вперед, але, побачивши круглий отвір пістолетного дула, спрямованого на нього, зупиняється.

Юзек однією рукою намагається застебнути замок кріплення, а в другій тримає пістолет, цілячи німцеві просто в живіт. Німець відступає. Та водночас сягає рукою в задню кишеню. Юзек трохи підіймає дуло — і німець підносить обидві руки вгору. Те саме робить його супутниця, бурмочучи щось нерозбірливе. Немолоде подружжя, що теж їде в цьому вагончику, перелякане до краю. Два туристи притулились до алюмінієвої стінки так, наче хочуть з нею злитися. А Сташек… Сташек молодець! Він кричить:

— Ні! Ні! Не стріляйте!

А сам підморгує Юзекові.

Нарешті замок закрився, і Юзек випростовується. Ті все ще стоять нерухомо.

Хлопець повертається обличчям до дверей, так само тримаючи німця під прицілом.

Швидкий погляд на Каспровий. Вагончик за п’ятдесят — шістдесят метрів од перону. Неозброєним оком уже можна розгледіти сіро-зелені шинелі жандармів, чорні мундири гестапівців і куртки цивільних.

Вагончик сповільнює хід. Тепер руки в петлі палиць — чорт, пістолет заважає! — погляд на немолоде подружжя, погляд на перон.

А там уже йдуть останні приготування до зустрічі вагончика з його цінним вантажем. Офіцер гестапо енергійними рухами змушує жандармів і цивільних одійти. Всі вони зникають за виступами опорних стінок. Юзек почуває, як по спині струмує піт, але за мить його осяває думка: якщо він не бачить німців, які заховались у нішах, то й вони його не побачать! Це збільшує його шанси.

Вагончик рухається повільно-повільно. Ось він минає Палець, зависає над ущелиною. Біла вузенька стрічка поміж чорних, стрімких, могутніх гранітних брил.

Ущелина під вагончиком, до неї двадцять, щонайбільше тридцять метрів. Ще один погляд на пасажирів — все в порядку, німці не можуть отямитись від переляку, решта теж. Сулея нервує. Він нетерпеливо вказує Юзекові поглядом на двері.

— Відчиняй! — гукає до нього Юзек, супроводжуючи вимогу рухом пістолета.

Сулея одним стрибком опиняється біля дверей. Швидко відчиняє їх, і до вагончика вривається морозне повітря.

Білява супутниця німця, здається, не розуміє, що діється. Вона починає щось говорити, але Юзек спрямовує на неї дуло пістолета з чорним вічком, і жінка враз замовкає.

Кінці лиж висуваються з дверей. Ущелина вже залишилась за вагончиком, який зараз дуже повільно пливе над крутим її схилом, на вершині якого міститься перон станції.

Крижана поверхня, що під вагончиком спадає вниз, жахає Юзека. П’ятнадцять, дванадцять, десять метрів… Чому цей вагон так повільно повзе? А що, коли якийсь із тих, що чекають на нього, Юзека, визирне з ніші й побачить вистромлені з дверей носаки лиж?

Ось уже на висоті тільки восьми метрів над засніженим схилом пливе вагончик. Вісім метрів! Три поверхи!..

Аби лиш цей сніг не виявився пухнастою пасткою, що ледь укрита тонким шаром льоду! Аби лиш був товстий, у кілька шарів, і твердий, як цемент!

Більше не можна роздумувати. В осяяному сонцем вагончику починає темніти — він входить у тінь станції. Скільки метрів до перону? Десять? Дванадцять?

Останні секунди. Ще один погляд на супутників — стоять спокійно. Тепер пістолет за пояс. Хай йому біс — він не поставлений на запобіжник, тільки б не стрельнув у живіт…

Стрибок!

Політ тривав якусь мить, ніхто і оком не встиг змигнути. Приземлення тверде, на зігнутих ногах, лижі поперек спадистого схилу. Але на радість немає часу — згори вже лунає:

— Хальт! Хальт!

Клятий німець!

Це була остання логічна думка, яка промайнула в Юзековій голові, перш ніж він переходить до дій.

Лижі, скеровані в бік ущелини, мчать із шаленою швидкістю, нахилені майже вертикально. Свист вітру у вухах, крижаний вітер витискає сльози з очей, не затулених окулярами… Бачити, бачити — це єдине бажання Юзека. Затьмарений погляд ледве розрізняє скелі. Стрімкий поворот — насилу вдався в такому темпі… Ось він, прямовисний схил вузького білого корита ущелини, тунель, загороджений десь там, унизу, кам’яною брилою… Свист вітру заглушує все. І знову ці сльози, що набігають на очі й засліплюють…

Він уже не керує лижами, вони самі мчать, і немає жодної сили, яка могла б змінити їхній біг.

Ревіння вітру з правого боку. Каменюка!.. Це триває частку секунди. Тепер, усе ще в клятій (а може, рятівній?) ринві лижі переходять з майже вертикальної позиції в нормальнішу, спуск стає пологіший.

Юзека винесло на залиту сонцем Суху долину й знову осліпило. Який жахливий біль в очах! Так триває ще хвилину. А тоді очі починають щось бачити, а лижі сповільнюють свій шалений лет.

Напруга спадає. Скільки це тривало? П’ятнадцять, двадцять секунд? А здавалось, годину. Знову плями перед очима. Червоні. І страшний біль у ногах. Тільки б не впасти, бо на такій швидкості контузія забезпечена.

Довга, довга дуга, вже на рівному дні долини, уповільнення швидкості і під’їзд під протилежний схил допомагають затриматися. Якусь хвилину Юзек стоїть нахилений уперед, спираючись на палиці. Важко дихає. Втома поступово зникає. Немає більше червоних плям перед очима.

Він випростовується й дивиться вгору. Ось як треба задерти голову, щоб побачити серед скель дах станції над Каспровим! Високо-високо, під самісіньким небом…

Половину завдання виконано. Йому вдалося уникнути пастки. Але до кордону ще кілька годин маршу. Там, у Кежмарку, чекають…

Ще трохи відпочинку. Ще трохи. А потім він вирушає на південь трасою, яку мало хто знає. Важка та дорога, але надійна.