М’якушка
Буває, що ми тільки вдвох із дідом зостаємося на хазяйстві й хазяйнуємо, як мама каже, загалом непогано. Кури в нас нагодовані, свинка наїдена, кіт і собака також ситі. От тільки ми самі, на мамину думку, погано їмо: і борщ у печі незайманий, і печені тільки дві ложки з’їдено, а з узвару тільки щолочок спитий, а гуща вся ціла. Хіба це порядок?
То сьогодні ми з дідом постановили собі всього попоїсти, й не лизнути, мов кошенята, а таки попоїсти, по-справжньому, по-козацькому.
Постановлено — зроблено. Прийшов час — виймаємо борщ із печі, дід насипає повну миску, з верхом, я відгортаю настільник, викладаю ложки, хліб, сіль, біжу на город — приношу дві великі цибулини, головку часнику. Сідаємо за стіл.
Поки ми їмо, ви, будьте ласкаві, потихеньку вступіть до нас у сіни, прочиніть двері й подивіться на нас, які ми є. Ви побачите, що дід мій — це вже навіть не дід, а прадід — він дід моєму батькові. Чуб у нього ріденький і білий- білий, наче ото восени пух із будяків, коли його вітер здуває й розносить по всьому полю. Брови у діда густіші, ніж чуб, але такі ж білі. А весь він худий та сухий, ніби сливка в нашому дворі, біля воріт, що всохла торік у кінці літа. Мене ви побачите зовсім не схожим на мого діда, бо мені тільки шість років, і схожий я на другу нашу сливку, що росте коло хати й цієї весни вперше зацвіла.
Отакі ми. Хоч і дуже неоднакові, та я свого діда люблю й він мене любить, і ми завжди один одному все розказуємо, навіть те, про що й тато з мамою не знають. Ось, наприклад, дід сказав мені вчора на самоті, що в нього болить у грудях, а це від того, що на війні, колись давно-предавно, його бомба землею привалила, земля вельми надавила груди, потім він довго лежав у лікарні. Я ж признався дідусеві, що то не кіт, а я перекинув у сінях гладишку з молоком — і мамі дідусь про це не сказав. Нехай і в нас будуть свої секрети.
Тепер ви, будьте ласкаві, так само тихенько причиніть хатні двері та йдіть собі, куди вам треба, а ми з дідом будемо обідати далі, бо в нас, крім борщу, є ще й друга страва, й третя.
Я захотів сам одрізати скибку хліба. Це для мене не первинка: відріжу — й не вріжусь. Скибка відрізалась завелика та й не на всю хлібину, вийшло так, що з одного боку сама шкоринка, а з другого — тільки м’якушка.
Дід мені й каже:
— Ти такої великої не подужаєш із’їсти, то відломи мені половину.
Я спершу хотів одламати впоперек, щоб обидві половинки були з шкоринками. Та не вправився це зробити, як у мені щось таке тепле заворушилось. То, певне, була зовсім інша думка про те, як лучче одламувати хліб. І я розламав скибку не впоперек, а вподовж. Собі взяв саму шкоринку, тільки трішки м’якушки, а дідові оддав саму м’якушку.
Дідусь погладив мене по голові, а в мене чомусь поменшало горло, що ніяк не проковтну того, що вже пережував. Мені конче треба було побігати по надвір’ю, і я виліз із-за столу й побіг.
— Куди ж ти? Знов лизнув, як кошеня? — дідів голос догнав мене біля порога, я тільки рукою відмахнувся.
Я йшов межею, соняшники з обох боків нагинались до мене, гладили мене по чубу й шепотіли:
— М’якушка, м’якушка. Молодець, що дідуся любиш.
У березі дві верби, що росли з одного кореня, також назвали мене молодцем за те, що я люблю свого дідуся. Вони сказали ще трохи й більше, ніж соняшники:
— А як же інакше: дідусеві м’якушку, бо він старенький, у нього немає зубів, а тобі шкоринку, бо ти молоденький, у тебе зуби гострі. Так і роби, так і роби…
Верби не сказали, одначе, як і соняшники, чого мені таге добре. Про це сказав кремезний дуб, що під ним любив сидіти наш дід:
— То тобі, хлопче, від радості так добре. Рости великий та дужий, як я.
А в мене й справді було багато радості. Навіщо мені стільки? Треба її роздати! І я побіг на вулицю шукати хлопців.
