VIII

У козацькому таборі, в наметі наказного гетьмана Полуботка зібралися всі полковники, що були під Чигирином. Вони сиділи за столом, а перед ними стояли Дорошенкові посланці Вуєхович та Тарасенко. Вони розказали полковникам, що Мотовила послав Яненченко, а гетьман про те не знав і не хотів того, переконували, що з Яненченком у гурті трохи недосвідченої молоді, що й сама не знає, що робить, а більшість чигиринців укупі з гетьманом непохитно стоїть на тому, щоб щиро, не лукавлячи, скоритися. Вуєхович благав полковників учинити в цій справі по-товариському, не сповіщати про перенятий лист Косагова, простити нерозумну молодь і не думати, щоб Дорошенко приставав до такої лукавої справи, а Дорошенкові відіслати й Мотовила, і вийнятий у нього з личаків лист. Тоді Дорошенко негайно приїде до них у табір. Полуботок відказав, що все зробиться так, як хоче Дорошенко, тільки нехай Дорошенко зразу ж після того, коли відішлють до нього Мотовила з листом, приїздить до московського табору на річці Янчарці та положить там перед усіма свої клейноди, а тоді поїде в головний табір до Ромодановського й Самойловича. Полковники зараз звеліли вернути Дорошенкові перенятого листа та відіслати Мотовила в Чигирин, а Вуєховича й Тарасенка направили до Косагова, а від нього ті поїхали в головний обоз до Самойловича й Ромодановського.

У той час новий хорунжий чернігівської полкової сотні сидів у господі в Вуєховича, а писарева мати пригощала його дуже щиро. Над вечір переказали Молявці, що його кличе гетьман. Хорунжий вийшов із Вуєховичевого двору, а там дожидали його Яненченко та його приятель, колишній ведмедівський сотник Губар. Яненченко запитав у Молявки:

— Ти піймав Мотовила?

— Я, — відказав Молявка. — Я вже розповів усе самому ясновельможному.

— Чи ти козак правдивий, чи може московський шпигун? — знову запитали його.

— Я — козак правдивий! — сказав у відповідь Молявка.

— Так слухай, — продовжував Яненченко, — не всі у нас такі ледачі, як наш гетьман, що старого бабського черевика не вартий. Не над козаками йому гетьманувати, а свині пасти. Без Дорошенка знайдемо собі іншого гетьмана. Є правдива чутка, що турецький цар, довідавшися про Дорошенкову зраду, нарік гетьманом сина славної пам’яті Богдана Хмельницького, Юрася, настановив його князем Малоросійської України і велів одягти його в каптан і берет йому дати. Ми до нього пристанемо, коли з’явиться з турецьким непереможним військом. Людей хоробрих, розумних і сталих нам треба. Відпокутуй свою вину, що вхопив нашого чоловіка в неволю. Приставай до нас. Зоставайся з нами, відступися від московського царя і присягни служити Богдановому синові. А коли не захочеш так учинити, — світу божого більш не побачиш! Тут зараз тебе і смерть постигне.

— Не те, що до вас пристану, — сказав, одразу оцінивши своє становище, Молявка, — а намагатимуся наших козаків чернігівського полку та й інших, коли трапиться, відвернути від регименту Самойловичевого.

— А брешеш, сучий сину! — вигукнув Губар. — З переляку за свою душу нам це ти кажеш!!! Відкіля це воно так сталося, що позавчора, слугуючи вірно гетьманові поповичеві, ти полонив нашого чоловіка, а сьогодні вже однієї думки з нами став? Брехня, брехня, не піддуриш нас! Думаєш як-небудь вишмигнути від нас, а потім донесеш на нас!

— Ні, панове, — викручувався Молявка, — не хочу вас піддурювати, від щирого серця вам кажу. Хіба ви думаєте, у нас на лівому боці забули про батька нашого Богдана? Хіба тоді про його забудуть, коли уже ні одного козака там не залишиться. Поки світ-сонця пам’ятатимуть і згадуватимуть його і синові його слугувати раді будуть мало не всі. У нас коли б просто сказати: відступіться від царя та приставайте до турка або до ляха, то правда — мало б знайшлось охочих. Або так сказати: відречіться від регименту Самойловичевого, нехай буде вашим гетьманом Дорошенко або Ханенко, або хто інший, хоч би хто з ваших мостей, то ледве б і на те пристало багато. А Хмельницького імено — велике то слово! То ж і я, панове, коли тільки сказали ви, що турецький цар наставляє Хмельниченка не тільки що гетьманом, а ще князем, зараз Бог-зна як зрадів і з першого слова сказав, що хочу йому вірно служити! У нас, панове, давно така гадка між народом ходить, що коли-небудь прийде Юрко Хмельниченко відбирати свою батьківщину, і тоді всі до нього пристануть, і вся Україна поєднається, і не буде над нами ніякого чужого панування, ні московського, ні лядського, а своє власне буде і усім лихам кінець прийде, і щастя Бог дасть людям своїм.

— Якби ми про Хмельниченка тобі не сказали, то ти б таки все згодився мальованим способом на всяку нашу думку, аби тільки від нас вирватися. Бо ми тобі сказали, що смерть постигне тебе, коли не згодишся,— сказав Губар.

— Ми тебе тільки так дражнимо, а ми тебе зараз поведемо та розкажемо тебе розстріляти як московського шпигуна.

— Не злякавсь я, бо на те я козак, — відповідав Молявка. — Чи можна козакові смерти боятись? На тім козацьке життя стоїть, що видюща смерть у нього скрізь перед очима. Не вірите мені, — ведіть розстріляйте. Коли-небудь умирати треба. Хоч десять літ, хоч двадцять, а все-таки коли-небудь смерть прийде. Вічно не житиму. Розстріляйте мене, коли не вірите, а я вам правду сказав: ви мене питали, так я вам і казав, як думаю. Я перед вами на святім хресті і на Євангелії заприсягнуся, що вірно слугуватиму Богдановому синові. А не вірите, — розстріляйте мене.

— Губарю! — звернувся до свого приятеля Яненченко, — поклич Остаматенка. Нехай перед нами трьома присягу виконає. Людей нам треба.

Губар швидко побіг. Молявка стояв мовчки замислений, дожидаючи, що далі буде.

Яненченко перший озвавсь і почав лаяти Дорошенка. Молявка тільки слухав. Незабаром повернувся Губар із новим чоловіком, і Молявка впізнав у ньому того канцеляриста, що, коли він уперше приходив до Чигирина, розказав йому, з Вуєховичевого наказу, про Мотовила. Молявка зараз і здогадався, що в цих добродіїв, од яких залежала тепер його доля, немає проміж себе щирости, що вони один на одного чигають.

— Цей козак до нашої думки пристає і хоче нам у пригоді стати, — сказав Яненченко. Тоді він розповів, що Молявка хоче підмовляти лівобічних козаків передатися до Хмельниченка.

— Чи приймати його до нашого гурту, чи, може, розстріляти як московського шпигуна? Як думаєте, пане Остапе? — запитав він далі.

— Я так думаю, що приймати його до гурту. Нам людей треба, — сказав Остаматенко.

— А Дорошенко нехай віється до дідька! — почав знову Яненченко. — Нехай покуштує московського батога, як Демко Многогрішний, що відібрав добру нагороду за свою вірну службу цареві.

— Хіба один тільки Демко, — промовив Молявка. — А Яким Сомко, а Васюта Золотаренко, а Оника Силич? А Мефодій архирей? Уже хто до Москви прихильніший був, як той архирей? А як йому за те Москва віддячила? Що казати! Мало хіба нашого люду занапастила проклятуща Москва! У нас така чутка досі ходить, що й самого батька Богдана Москва завчасу з світу білого звела: отрути, кажуть, йому піддали за те, що боярам не хотів годити. Московський цар тільки що зветься й пишеться самодержець, а править не він. Це ним заправляють і роблять, що хочуть, бояри, а цар тільки спить, їсть та п’є в смак.

— Правду, товаришу! — сказав схвальним голосом Яненченко. — Ходімо же у церкву, там заприсягнешся. У нас є і піп такий, що з нами в єдиній згоді.

Змова про те, щоб закликати Юраська Хмельницького, вже складалася в Чигирині, хоч ще не дуже багато пристало до неї людей. Товариства у Яненченка було може яких зо три десятки чоловіків. Серед них був один чигиринський піп. Колись і він козакував на Запоріжжі: учився колись у бурсі, а тоді кільки років разом із запорожцями воював по степах та ріках. Щось він проброїв[29] у Коші,— за те його хотіли були забити киями. Він утік із Січі, прийшов до митрополита Тукальського та прохав висвятити його на попи. Таке в ті часи частенько траплялося, що козаки, побувши попереду добрими воїнами, як на свій час, ішли потім у духовенство.

Митрополії висвятив і цього козака та настановив другим попом до однієї з чигиринських церков. Його й прихилив до своєї справи Яненченко. Усі вчотирьох прийшли до цього попа і прохали взяти присягу з нового товариша. Піп вийшов із свого дому; боячися, щоб не помітив і не довідався про справу старий піп тієї церкви, де він був тільки другим; піп провів козаків до церкви, наказавши їм іти не вкупі, а поодинці. Коли зійшлися в церкві, Молявка перед хрестом та Євангелієм проказав за Яненченком присягу, а в тій присязі обіцявся перед Богом одкинутися від московського царя і вірно та щиро служити Георгієві Гедеонові Венжикові Хмельницькому, гетьманові і князеві Малоросійської України.

Тим часом привезли до Дорошенка Мотовила з перейнятим листом та разом і лист од Полуботка: наказний гетьман закликав Дорошенка негайно їхати, як і обіцявсь, у табір. Година була пізня.

— Завтра вранці поїду, — відказав Дорошенко.

Переночували. Коли розвиднилося, Дорошенко звелів по всіх чигиринських церквах ударити в дзвони, щоб збирався народ, і сказав покликати до себе Молявку. Той тим часом, заприсягшися на вірність князеві Малоросійської України, радів, що визволився з небезпеки, та втішався чудовими мріями про те, як за нові послуги цареві його ще вище піднесуть на службі. Він прийшов до Дорошенка, як тільки гетьман покликав його. Біля рундука вже стояв осідланий гетьманський кінь.

— Тепер ти вільний, — сказав йому Дорошенко. — Поїдемо разом зі мною до вашого табору!

Вийшовши з дому, Дорошенко скочив на підведеного коня та виїхав із двору. На рундуку стояла його сім’я. Старшина була вже вся на вулиці, дожидаючись там гетьмана. Усе місто вже оббігали сердюки[30], скликаючи народ у раду. І коло гетьманського дому натовпилося стільки народу, що Дорошенко ледве зміг проїхати, щоб стати на такому місці, звідкіля було б далеко чути його промову.

Сидів Дорошенко верхи на сірому доброму арабському коні, якого колись подарував йому турецький візир. Гетьман промовляв голосно:

— Православні християни! Добрий народе україно-малоросійський! Приходить нам наш останній час. Не можна вже нам стояти за свою вольність. Самі знаєте: скільки літ стояв я за неї і чого не робив: і турків, і татар закликав, але бусурмани, ім’я наше християнське ненавидячи, не щиро нам давали поміч, думаючи про те єдине, як би наш край у вічну неволю під себе загорнути. Куди не повернемось, — усюди нам боляче й гаряче. Україна сьогобічна спустіла. Народ, який загинув од чужого меча, розбігся, покинувши батьківські оселі. Ні з ким стояти. Залишилося просити ласки в православного царя. Видимо те всім, що моя думка була здавна така, що немає нам кращої долі, як залишитися під високою рукою царського пресвітлого величества, єдиного православного монарха на світі. Тільки тому перешкодою було те, що православний цар не приймав нас, а казав нам, щоб ми покірні були ляхам. А ми під ляхами бути не хотіли і згодиться з ними нам ніяк не можна було, бо ляхи вельми зрадливі люди і слова свого не додержують. До того й старшина наша не вся приставала на те, щоб одностайно цареві слугувати і покірними бути, — боячися за свої вольности. Торік, як сами знаєте, присягали ми на віру православному цареві перед кошовим запорозьким Сірком, але царському пресвітлому величеству та наша присяга не приймовна, і тепер посилає православний цар свою військову силу, щоб ми присягли перед гетьманом Іваном Самойловичем і царським боярином князем Григорієм Ромодановським і перед ними з себе гетьманство своє зложили. Битися нам не годиться, та й ні з ким до бою стати. Здаймося цілком на ласку царського пресвітлого величества, з тим єдине варунком[31], щоб нас при нашім бідолашнім житті і при нашій щуплій худобі залишили. Така моя думка, панове громадо.

— Згода! Згода! — загукали звідусіль.

— Нема згоди! — гукнув із юрби один гострий голос, а за ним голосів іще з двадцять мов луною озвалися. — Нема згоди!

— Хто кричить: нема згоди — нехай вийде й скаже: що ж нам діяти і куди подітися? — сказав Дорошенко.

— Під турком ліпше буде! — гукнув хтось.

— А чому до ляхів не послати? — озвався Шульга.

— К чортовому батькові ляхів! — гукнув брацлавський полковник Булюбаш. — Хто ще скаже, щоб нам коритися ляхам, того ми каменюками поб’ємо!.

— Ляхи — наші природні вороги! — гукали інші.

— Краще чортові коритися, ніж ляхові! — кричали деякі. — Нема з ляхами згоди і до віку, до суду не буде!

— Я бачу, — виголосив Дорошенко, — що все велике множество чигиринського люду хоче покоритися волі православного монарха, царського пресвітлого величества. Тоді я поїду до гетьмана Самойловича, поклонюся йому і здам своє гетьманство, випрохавши тільки, щоб вас із осель ваших ґвалтом не виводили. А сам куди скажуть мені їхати, туди й поїду. Простіть мене, браття, коли чим, яко чоловік, прогрішився проти вас усіх разом і проти кожного осібно; і я всіх тих прощаю, коли хто проти мене зло мислив!

— Нехай Бог тебе покриває своїми святими крилами! — загукав народ.

Священики в ризах вийшли з хрестами в руках. Попереду понесли Євангелію, образи, корогви. Дорошенко зійшов із коня та сів у коляску. Багато людей бачило, що в його на очах забриніли сльози.

Дорошенкова коляска помалу їхала за охрестами. Позаду коляски й збоку їхало, йшло й бігло багато народу, чоловіків і жінок: ті їхали верхи, ті возами, а найбільше йшли пішки. Були тут сивоволосі діди, були й хлопці-підлітки. Під дзвони церковні уся процесія та вийшла з брами міської та й рушила на південь. Коли переїхали козацький табір, вартові запитували — хто їде. Відказували: гетьман Петро Дорошенко їде у військо царського величества здавати гетьманство.

Дорога, оточена з обох боків стародавніми могилами, що їх так багато навколо Чигирина, вивела в яр, де текла річка Янчарка. Над нею біліли полотняні намети московського війська. Перед наметом полковника Григорія Івановича Косагова стояв стіл, а на ньому лежали хрест та Євангелія. Косагов уже дожидався Дорошенка, стояв у темно-червоному каптані, гаптованому золотою травою, з коміром, прикрашеним перлами; на голові в нього була гостроверха соболева шапка. Біля Косагова стояли московські начальники й українські полковники, що були під Чигирином. Процесія вже дійшла до намету; корогви й образи сяяли під промінням ясного сонця.

Під’їхав нарешті до намету і гетьман у колясці.

Дорошенко ступив на землю, за ним винесли з коляски бунчук та булаву; бунчук поставли біля столу, булаву поклали на стіл.

Дорошенко підішов до Косагова, вклонився, торкнувшись пальцями до землі, а тоді промовив:

— Стольнику великого государя Григорію Івановичу! 3 волі великого государя мого царя і великого князя Федора Олексійовича, всієї Великої, Малої й Білої Росії самодержця, приїхав я поновити перед тобою присягу на вірність царському пресвітлому величеству, що виконав я раніше перед кошовим запорозьким Іваном Сірком та донським отаманом Фролом Минаєвим.

Косагов сказав:

— Гетьмане Петре Дорофеєвичу! То вчинив ти дуже добре. Великий государ тобі за те виявляє свою ласку і хвалить, і велить запитати тебе й усіх чигиринських козаків і все поспільство про здоров’я. Ось хрест та Євангелія. Заприсягнися перед нами, що ти поїдеш до гетьмана Івана Самойловича та до боярина князя Григорія Григоровича Ромодановського в обоз під Воронівку здати своє гетьманство і виконати присягу на вірне й вічне підданство його царському величеству.

Дорошенко, підійшовши до столу, проказав присягу за попом, що приїхав разом із Косаговим.

Після присяги Дорошенко привітався з Полуботком та з іншими козацькими полковниками та, показуючи на Молявку, що стояв позаду, промовив:

— От ваш атаман, живий і здоровий. Поможи вам, Боже, за те, що обійшлись, як треба братам і товаришам. Тепер уже все скінчилося. Воювати проміж себе не будемо. Прийміть мене до свого гурту, бідного вигнанця, не пам’ятайте, що діялося перед цим. Самі ви люди розумні, зрозумієте, що я мусив зберігати, що мені приручено було, а тепер нехай Божа воля твориться.

— Ти, пане, свою справу чинив, а ми свою чинили, — відповів Борковський. — Не пам’ятай і ти, що ми на тебе війною ходили. Як перед цим щиро ворогували, так тепер, замирившися, станемо тебе поважати і любити як брата й товариша.

— Повернуться мої посланці, тоді я з вами до головного обозу поїду, — відповів Дорошенко.

Полуботок запросив Дорошенка до намету на чарку горілки. Подано Дорошенкові налитий вином срібний кубок. Узявши його, він підняв кубок угору і проказав здоров’я гетьманові і всьому Військові Запорозькому.

За наметом загомонів народ. Загукали: «Повернулися! Повернулися!». Дорошенко, не допивши, поставив на стіл кубок, підійшов і відгорнув полу в наметі. Він побачив Вуєховича й Тарасенка, що вставали з коляси і кожен держав у руках аркуш паперу. Їхню коляску кругом обступили чигиринці, що прибули разом із Дорошенком.

— Що, братця? — гукнув до них питаючи Дорошенко, ще вони й не підійшли до його.

— Усе, як належить! — вигукнув Кіндрат.

— Дякувати милосердному Богові, — голосно промовив Вуєхович. — На все згодились, і твою милість якнайшвидше до себе чекають. Ось листи від пана гетьмана й від боярина Ромодана. А це, пане, лист до твоєї милости особистий од пана Мазепи, — додав Вуєхович.

Дорошенко поперед усього вхопив листа від Мазепи, бо йому дуже хотілося, щоб не виявилося перед московським боярином, що Мотовила він посилав до султана Нуреддина. В цьому листі від Мазепи він знайшов тільки невиразне й коротке запевнення, що гетьман і старшина у всьому задовольнять Дорошенкове бажання, що переказав Вуєхович.

[29] Проброїти — провинитися.

[30] Сердюк — козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду; охоронець гетьмана.

[31] Варунок — умова; турбота, клопіт.