VII

Знову, як і вперше, Молявка вдвох із сурмачем підійшов до брами нижнього міста. Знову підняв на шаблі свою шапку, завиту в білу хустку, а сурмач засурмив. Одчинено хвіртку в брамі. Оповістивши себе полковим сотенним хорунжим, Молявка сказав, що в нього є лист до гетьмана.

У Дорошенка в Чигирині було два двори: один новий,— він його ще недавно вибудував на горі в замкові, — а другий у нижньому місті. Це була його батьківщина. Збудував його ще Петрів дід, Михайло Дорошенко, що потім гетьманом був; припав цей двір потім його синові, Петровому батькові, а від нього Петру Дорошенкові. При цьому дуже великому дворі був і великий сад, розташований на березі Тясмину, а за садом — водяний млин, який також належав Дорошенкові.

До цього двору й направили тоді чигиринці посланця. Молявка вийшов на ґанок, зійшов по східцях нагору, відчинив двері і вступив у велику світлицю з лавами й двома столами. За кожним столом сидів писар, щось вони писали. Генеральний писар Вуєхович ходив по хаті. Молявка звичайно поклонився і сказав, що прийшов від наказного гетьмана до гетьмана Петра Дорошенка з листом.

Вуєхович упізнав його відразу:

— Адже гетьман тобі наказував, щоб рядовика до нього не посилали, а слали б якого урядового.

— Я тепер уже не рядовик, — відповів Молявка. — Я сотенний хорунжий.

— За немалі, певне, послуги тебе так зразу піднесли! — сказав Вуєхович, здогадавшись, що підвищення цього козака сталося не без того, що Вуєхович звелів таємно повідомити йому про козака Мотовила.

— Про те влада знає, — промовив Молявка.

Вуєхович із листом вийшов. Молявка стояв, озираючи покій, де був. Писарі сиділи й писали якісь папери. Один із них якось підвівся, і Молявка пізнав того самого, що розповів йому про Мотовила, коли Молявка вперше приходив до Чигирина.

Хорунжий не зважувався заговорити до нього, коли це той сам, коли Молявка, ходячи по кімнаті, наблизився до його столу, запитав:

— Вашець, прошу, чи не знаєш, вашець, нашого товариша Кочубея, що його наш гетьман посилав до Царгорода, а в нього челядник покрав папери, то він побоявся нашого гетьмана і втік до вашого. Кажуть, йому добре у пана гетьмана Самойловича?

— Я його особисто не знаю, — відказав Молявка, — а чув, що йому коло ясновельможного добре поводиться.

— І Мазепа, наш колишній писар, кажуть, великий чоловік у Йвана Самойловича. Усім добре тим, що від нас до нього перейшли. Хороший дуже ваш гетьман. І наш Вуєхович писар того тільки й бажає, щоб наш ясновельможний свою булаву положив і гетьманство здав. І ми всі про те тільки Бога просимо, щоб те швидше сталося.

Увійшов заклопотаний Вуєхович.

— Пан гетьман, — звернувся він до Молявки, — велить тебе, мій голубе, до мене взяти на господу, поки відповідь підготується.

Вуєхович відвів Молявку до своєї домівки, що була суміжно з Дорошенковим двором, а коли йшли, запитав:

— Поклонився від мене Борковському?

— Поклонився, — відповів Молявка, — і після цього мене піднесено в хорунжі.

— Тепер, — сказав Вуєхович, — нашому гетьманові той найщиріший приятель і правдивий добродій, хто його доведе до того, щоб він поклонився Самойловичеві і гетьманство своє з себе скинув. Бо нікуди, нікуди нам дітися!

Залишивши в себе Молявку під опіку своїй матері, Вуєхович повернувся до гетьмана.

Із Полуботкового листа Дорошенко дізнався, що Мотовила впіймали і з останньою спробою вдержатися не пощастило, дуже розсердився, а найбільше — на Яненченка, свого шваґра, та інших, що разом із гетьманським шваґром умовляли його востаннє спробувати щастя і ще раз послати до татар по допомогу. Справді гетьман не хотів того робити, а послухався чужої ради тих, що на нього наполягали. Так і раніше з ним бувало не раз: не хоче, змагається, а тоді таки послухається, та й сердиться знову на тих, кого послухався. Таким зробився він через те страшне становище, в якому була тоді Україна, що голова цього краю сам не знав, що йому робити, до чого краще братися. Але ніколи не робив Дорошенко так необачно, як тепер, послухавши поради свого шваґра та інших, що не хотіли коритися лівобережному гетьманові, а саме цього неминуче вимагав московський уряд. Довго вже манив чигиринський гетьман Самойловича та Ромодановського обіцянками послухатися царського вимагання, та тільки дурив їх, а сам тим часом таки зсилався з турками й татарами. Тепер, коли увесь край, що був під Дорошенковою булавою, мало не зовсім опустів і взяти його самого в Чигирині не мудро було, тільки тим він і міг рятуватися, щоб його покора цареві, хоч на останці, могла здаватися хоч трохи щирою, і в цей час лист до татар міг украй роздратувати тих, від кого залежала доля Дорошенка. Нещирість його виявилася. Дорошенкові тепер уже неминуче треба було скоритися, і тепер він думав тільки про те, як би це зробити з такою умовою, щоб йому прощено було разом із тим, що було попереду, і цю нову справу. Відібравши Полуботкового листа, що приніс новий сотенний хорунжий, він звелів покликати до себе своїх родичів, а їх було чимало, і тих із старшини, що ще були йому й досі вірні.

Збиратися мали не в нього, а в його матері, що жила в тому ж дворі, тільки в окремому будинкові, поставленому в саду.

Дорошенко дуже поважав свою матір, хоча часто дошкуляв їй своїм запальним характером, а потім просив у неї вибачення і мирився з нею. Це була висока стара баба, згорблена, голова в неї трусилася; на її обличчі, змарнілому за довгі літа, виднілися ще сліди колишньої краси, а колись вона була першою красунею між чигиринськими дівчатами і тому-то й дісталася вона за дружину найпершому юнакові в Чигирині — Дорошеві, синові Михайла Дорошенка, що був колись гетьманом. Був Дорош гарний із себе, багатий, розумний — усі так про нього казали. Коли послав цього Дороша Богдан Хмельницький у Варшаву, то так він там виявив свій розум, що поляки, хоч і як усе вкраїнське тоді ненавиділи, а його зробили шляхтичем, дарма, що він ніяк не нахилявся зрадити козацьку справу або православну віру.

З ним, з оцим Дорошем, прожила жінка двадцять один рік і народила йому синів та дочок.

Коли він умер, стала вона найстаршою в сім’ї, у всьому господинею. Зы старшим сином Петром були в неї часто суперечки через Петрову жінку Пріську, з роду Хмельницьких, дарма, що сама йому радила з нею одружитися, думаючи, що добре було б синові посвататися з тим родом, що із нього був славетний Богдан. Це була вже друга жінка Петрова: з першою він недовго жив, і від неї була його дочка, — потім він оддав її за Лизогуба. Батько другої Петрової жінки Павло Яненко-Хмельницький був братом у других Богданові. Дочку свою він присилував піти за Петра Дорошенка: Пріська кохала вже іншого, плакала, благала батька не занапащати її, не віддавати за нелюба, але батько не послухався, бо дуже хотілося йому мати зятя гетьмана, і силоміць повів її вінчатися. За те з самого ж початку заміжжя молода Дорошенчиха сказала чоловікові, що ніколи його не любитиме, а найбільше зненавиділа свекруху, бо знала, що та наполягала, щоб син оженився з Хмельницькою. Невістка скрізь робила наперекір свекрусі, а та ні в чому їй не мовчала. Петро хотів і так і сяк догоджати жінці, щоб хоч як-небудь прихилити її до себе, і в суперечках її з матір’ю завжди заступався за жінку. Тому між сином і матір’ю відбувалися часто страшенні сварки — тільки й можливі в такому товаристві, яким було тоді козацьке, де запальні натури взагалі не вміли себе стримувати.

Але незабаром гетьманша обурила й чоловіка. Було це тоді, коли Дорошенко пішов походом на лівий бік Дніпра і скинув там із гетьманування Брюховецького. Залишившись без чоловіка, Дорошенчиха знову зазналася з колишнім своїм коханцем; але свекруха, довідавшись про це, зараз подала про те звістку синові. Відомо з історії, що саме через це Дорошенко поспішив назад до Чигирина і не закінчив розпочатої справи. Після цього він разом із тестем оддав жінку в монастир. Чи втік від його кари Дорошенчин коханець — не знаємо. Вона просиділа в монастирі кілька років і навчилася там пити. Дочка її виростала без матері ще змалечку, нудьгувала по ній, раз-у-раз докучала батькові, розпитуючи про матір, аж поки гетьманові стало жаль жінки. Він поїхав із дочкою в монастир, щоб простити жінку за минуле, узяв із неї присягу, що буде йому вірна, і повіз знову до себе в господу.

Та не довго Дорошенчиха жила тихо: почала вона знову сваритися з свекрухою, а своєї звички, що з монастиря взяла, — впиватися, не те що не покинула, а ще й дужче почала пити. Петрові часто доводилося мирити жінку з матір’ю, навчати жінку, а від неї слухати докори, що він їй світ зав’язав. Вона й тепер, як і попереду, сміло й щиро казала йому раз-у-раз, що не любить його і не любитиме ніколи.

Та не через саму жінку тільки не ладнав Дорошенко з матір’ю: сперечалася вона з ним і за його приятелювання з бусурменами. Дорошенко змалку й до старих літ щиро по-дитячому вірив у силу материного благословення; через те він ніколи не був до матері такий, як більша частина тодішніх козаків була до жіноти; не міг він сказати: ти матір, але ти баба; я тебе шаную, але ти знай свою жіночу річ, а до козацької справи не встрявай. Ні, в Дорошенка не було від матері таємниць, і ніякої справи, ніякого походу або спілки не починав він, не порадившись із матір’ю та не взявши в неї благословення. Коли замислив він піти під протекцію турецького султана, мати не дала йому благословення; але він тоді матері не послухав, і звертав потім усе на старшину та на козацьку раду, кажучи, що гетьман не самовладний державець, а повинен робити так, як присудить усе Військо Запорозьке. Як турецька протекція почала виявлятися так, як того й треба було сподіватись, і султан став вимагати в свого нового голдовника[22], щоб він набрав дітей у яничари[23], а Петро хотів був уже й послухатися наказу, стара так обурилася, що почала проклинати сина, а палкий Петро так розлютувався, що замкнув матір і кільки годин держав як невільницю; але тоді схаменувся, прохав у матері прощення, заприсягся їй, що буде дбати, щоб одкинутися від бусурменської протекції та пристати під протекцію до православного царя. І з того часу й справді Петро Дорошенко збайдужнів до спілки з бусурменами і пробував поладнати з Москвою. Того бажала його мати і ввесь народ, що, рятуючись від бусурменського панування, втікав громадами за Дніпро шукати нових осель під православним державцем. І Петро й пішов би в підданство до царя московського, але тільки так, щоб Україна якомога більше була самостійна й незалежна. Щоб досягти цього, він хитрував та мудрував. Утратив він мало не всю країну, що була під ним, тільки й зоставсь йому Чигирин, та й то дуже збезлюджений, — так його притисло московське й Самойловичеве військо. Не пощастило йому й тепер закликати кримського хана та примусити Самойловичевих козаків відійти від Чигирина.

Зібравши всіх родичів, Петро Дорошенко підійшов до матері, схилився перед нею навколішки:

— Мати! Востаннє благослови на добре діло: вийти з усіма чигиринцями та й положити бунчук та булаву на волю царського величества.

— Скільки років чула я від тебе про це, і скільки разів давав ти обітниці, а потім знову бусурмана до себе на поміч кликав,— промовила сумовито мати.

— Не раз, — мовив Дорошенко, — казав я тобі, мати, що діялося те ради віри християнської і народу благочестивого, щоб вольности його зберегти.

— Хороші вольности придбав ти йому, народові цьому! — сердито проказала мати. — Заганяти православних християн у кримську неволю, як череду: ото славні вольності!

— Твоє діло, мати, благословити, а ми вже самі знатимемо, як нам поступувати, — вимовив Дорошенко.

— О Господи, Господи! За що ти покарав мене грішну, що я породила таку потвару! — запричитала стара. — Проклинатиме, Петре, тебе багато душ християнських, і внуки й правнуки на тебе жалітимуться й плакатимуться. Що ти думаєш? Чи ти над собою страшного суду Божого не сподіваєшся?

— От і пішла, і пішла мати прежній молебень правити! — сказав прикро Дорошенко. — А вже ж не вернеться те, що минуло! Батько Богдан Хмельницький не дурно сказав: при сухому дереві й живе запалюється.

— Це треба забути, — озвався Павло Яненко, гетьманів тесть, — не про те тепер мовиться — чи добре, чи не добре ми раніше учиняли. Він кається. Він, свахо, в тебе благословення прохає на добро, так що вже його колишнім дорікати!

— Схаменулися ви, та чи не пізно? — не вмовкала стара. — Що то цар тобі тепер скаже? Скільки років його дуримо! На Сибір тебе зашле. Туди б тобі й слід, аби мого бідного, коханого Гриця вернули!

— Ти, свахо, за Грицем зажурилася. Гриця тобі жалко, бо Гриця при тобі немає, — казав Яненко. — А коли б Гриць повернувсь, а замість Гриця Петра закували в заліза, то б і за Петром побивалася ти, як за Грицем тепер побиваєшся. Хіба Гриць того не робив, що тепер Петро? А вже ми всі одним миром помировані.

— Здається, уже часу не маємо, — промовив Яненків син. — Мотовило, що посланий був до султана, попався барабашцям у неволю і лист гетьманський у нього взято. Знають уже, що посилали знову кликати кримців. Цього нам не пробачать. А тепер — і до ворожки не ходи, а буде, як каже стара: на Сибір гетьмана зашлють.

— А який чорт намовив того Мотовила посилати, коли не ти, Яцьку, зі своїми приятелями? — сказав із жалем Яненко. — Я казав: не треба, і гетьман не хотів, так ви його збили з пуття.

— Недобре зробили, що Мотовила послали, — вимовив Дорошенко, — а ще гірше нам те, що Мотовило попався. Тільки тепер мені Полуботок пише, що коли я не стану бариться і вийду до них зараз, то вони Мотовила випустять і про лист наш, до султана писаний, московському бояринові не оголосять.

— Потурай! — сказав Яненченко. — Тільки вийдемо, так усіх нас у кайдани заб’ють та в Москву зашлють.

— Обіцяє Полуботок і лист наш до нас повернути, — продовжував Дорошенко. — Ось читай, що вони написали нам.

— Одначе не прислали, — дорікнув Яненченко.

— Пришлють, — заступився за гетьмана Вуєхович. — Присягаюся на тому, що пришлють і бояринові московському не скажуть. Люди наші.

— А ти звідки знаєш? — запитав Яненченко. — Хіба вже з ними змовився: соболів московських захотів?

— Ти мене, Якове, соболями не дорікай, — вимовив із повагою Вуєхович. — Молодий ще ти, щоб мені таке завдавати. Я над твого батька старіший літами, а не те, що над тебе, хлопця.

— Мій писар — вірний мені чоловік, — сказав гетьман. — Я не дозволю на його нарікати.

— Не дозволиш, то й добре йому, — говорив Яненченко. — На те гетьман єси. І про Мазепу казав ти колись, що вірний тобі. А Мазепа тепер перший чоловік у гетьмана-поповича став.

— А що ж робити, коли так склалося, — промовив Дорошенко. — І Мазепу не винувачу я. Не класти ж було йому шиї під обух. Ті полковники, що від мене відцуралися, більше винуваті. А всьому початок положив зять Лизогуб, що перший із них підлизався. Ті всі гірш мені зашкодили, ніж Мазепа. Та я тепер нікого не винувачу, бо їм нічого було більше робити. Бачили вони заздалегідь, що з цього усього нічого не виникне, тільки лихо. Тільки я винен, що не послухав їхньої доброї ради і на бусурманів надіявся.

— Мазепа мені великий приятель був, — сказав Вуєхович. — І тепер, сподіваюся, таким залишився. Пошлемо до Самойловича посланців, а я листа до Мазепи напишу і прохатиму, щоб за нас заступився перед гетьманом. А Мазепа у Самойловича велику силу має. Та він такий розумний, що і з Москвою знатиме, як повестися. Він усе поробить нам як слід і залагодить.

— Так, так! — додав Яненченко. — Це такий шельмованець, що кого схоче поведе й виведе і в провалля заведе. Він підлестився до нашого гетьмана, а як побачив, що сонце йому вже не так світить, як перше світило, так зараз зрадив свого добродія, тепер підлестився до поповича, а коли прийде час, — і того зрадить. Отакий-то ваш Мазепа.

— Кого ж пошлемо посланцями до Самойловича? — питав Дорошенко.

— Мене, пане гетьмане, посилай! — обізвався Кіндрат Тарасенко, небіж старої Дорошенчихи, чорнявий юнак, схопившись зі свого місця.

— Добре! — вимовив гетьман. — Ти, козаче, не дурень єси і на розмови мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай їде сам Вуєхович, якщо він сподівається уладнати все через Мазепу, свого давнього приятеля. Я приїду до Самойловича й до Ромодана. Нехай тільки перед вами вони заприсягнуться, що мені нічого не буде і всіх наших залишать на своїх колишніх місцях жити, і все, що діялося перед цим, надалі не згадуватиметься. А я заприсягну не втручатись у жодні козацькі справи і стану жити приватною особою. Ви з Тарасенком дайте за мене таку обітницю, а від них привезіть мені в листі таку, як я кажу та бажаю.

— Не повірять вони цьому, — не погоджувався суддя Уласенко, — скажуть: не перший раз обіцялись, а не виконали своїх обіцянок.

— Що ж нам діяти? — запитав Дорошенко. — Бач, Воронівка, Черкаси, навіть Жаботин і Медведівка — усі відчахнулися від моєї влади. Уже тільки чигиринці та охоче військо тримаються ще за мене, та й ті незабаром одійдуть, бо вже охочим показав дорогу Мовчан. Нехай так робиться, як Вуєхович казав. Благослови, мати!

— Як до царя подаватися, так тоді матчиного благословення треба, а як із бусурманами водитися, так тоді матчиної ради не слухаєш. Інші порадники є на те, — сказала з жалем та злістю стара.

— Хіба я, мамо, не прохав твого благословення, як турка під Кам’янець кликав і як Мазепу посилав? — вимовив докірливо Дорошенко.

— Не благословляла я тебе. Перший раз що моє благословення чи неблагословення і варто було, коли найперший, владика митрополії благословив тебе на приязнь із турком. А в другий раз я не те, що не благословила тебе, а ще й кляла, а ти так розлютувався, що аж руками на мене замірявся і замкнув мене, ніби яку злодіюку!

— Мати! — жалібно промовив Дорошенко. — Адже ж я каявся перед тобою і вік свій каятимуся. Сам Бог прощає грішника, коли він покутує.

— Тільки не такого, що як собака на блюваки свої обертається, як кажуть святі отці. Твоя покута — шкилювання[24] з Бога, а не щира покута, — казала стара все дужче та дужче дратуючись.

— Пішла, пішла стара! — з прикрістю скрикнув Дорошенко.

— Еге! — продовжувала своє роздратована жінка. — Стара вона стала та, що тебе породила й вигодувала! Розум через старощі втратила. Ну, то молодої слухай! Що вона тобі в гречку скаче, це нічого. Було Хомі, буде ще й тобі.

— Ти, стара, на кого це натякаєш? — обізвалася Дорошенкова жінка, що ввесь час сиділа мовчки та мов дрімала, добре, видимо, вже хильнувши. — Нічого мене їсти та докоряти! Який зі мною гріх не стався, я його спокутувала не за один рік.

— Спокутувала! — відказала стара, злісно сміючись. — Із черницями, а може, й з ченцями розпилася. Бач, і тепер очі залиті.

— Через кого я така стала, як не через тебе, стара? — крикнула, схоплюючись із місця Дорошенкова жінка. — Усе через тебе! Як я заміж пішла за твого сина, так із першого дня, як почала ти мене клювати та гризти та чоловікові на мене наговорювати, аж поки замкнули мене в монастир. А тепер досадно тобі, що знову мене взяли до себе жити.

— Прісько, годі! — згрізна озвавсь до неї батько Павло Яненко.

— Прісько, годі тобі! Втихомирся! — так само промовив до неї Дорошенко.

— Чого там годі? — вигукнула роздратована Пріська. — Чого ви на мене гуртом нападаєтесь? Самі до гріха призвели ще й гризете!

— Як ми тебе до гріха призвели? — загомоніла стара голосніше. — Хіба з нас хто направив тебе… пам’ятаєш, як тебе уловили з молодцем та написали твоєму чоловікові? О, ледащице! Сама ти в гріх ускочила, не боячися Бога і людей не соромлячись.

— Хто мене до гріха призвів? — питаєте ви, — кричала Пріська. — Батько, рідний батько, що віддав мене силоміць за нелюбого. От хто мене до гріха призвів із початку. Я не хотіла йти за Петра, а мене ґвалтом узяли та й повезли в церкву вінчатися. Петро знав, кого брав. Хіба він кохав мене? Якби не Хмельницького роду була, то він би й не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.

— І давно було б треба! — гнівно сказав Дорошенко. — Зробити б із тобою, як Богдан зробив зі своєю другою жінкою! — Ми ж, бач, із батьком твоїм посадили тебе в монастир, щоб ти схаменулася та спокутувала. Ти ж, бачу, все така ж, як і була.

— Атож! Олії з мене не виб’єте. І до смерти буду все така! — казала, вже покрикуючи, все дужче дратуючися, Пріська. — У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поїдь, Петре, відсіля місяців на два або на три. Побачиш тоді, чого я тут нароблю!

— Цить, навіжена! — гукнув на неї Дорошенко. — Хіба захотілося знову під чорний каптур? Добре, мабуть, випила!

— А що ж? — говорила палко Пріська — Випила! Тобі можна, а мені так ні! Ти гетьман, позавчора, накликав музики та пішов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жінок та козаків та й піду вулицею. Оттак! — та й крутнулася до того слова.

— Що мені зробиш? — кричала вона мов несамовита. — В монастир запакуєш? Садови! Заріжеш, може? Ріж! Я тебе не любила, не люблю і ніколи не любитиму.

— Нехай тобі лихо! — вигукнув Дорошенко. — Хіба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала єсть. Та й те: яка ти ні єси, а все ж таки ти мені жінка шлюбна. Тим і держу, хоч не хочу.

— І держиш, і держатимеш, мій голубе, хоч хочеш, хоч не хочеш! Узяв, так і терпи всі мої вибрики! — казала, заливаючись глузливим сміхом, Пріська.

— Дочко! Вгамуйся! — промовив повчально до неї батько.

— Не гримай на мене, батечку! — відказала йому Пріська. — Навіщо віддав мене за нелюба, а не за того, хто був мені милий.

— Чорт тебе знав, хто в тебе милий був! — сердився Дорошенко.

— Нема вже його, нема! — повторювала Пріська. — Тепер кого надибаю на дорозі та сподобаю, той мені й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день — інший милий. От яка я. Петро це добре знає.

Мати схопилася з місця й закричала:

— Петре, сину, забий їй рота, щоб не верзла такого! Боже! Якого сорому довелось наслухатися від невістки!

— Прісько! — гримнув, тупнувши ногою, Петро. — Не дратуй мене! Не вдержуся, битиму!

— А я тобі дам дулю під ніс! — вигукнула Дорошенчиха. — Ось глянь — яка дуля! На, покуштуй, мій голубе!

— Дочко! — гукнув батько, кинувшися на дочку.

— Прісько! — гримнув Дорошенко і вхопив її за руку.

Пріська подивилася на нього так, що йому стало її жаль.

— Прісько! — проказав далі Дорошенко, — іди собі в свою світлицю та виспись. Бо ти, бачу, вже чимало випила. Хто це їй горілки приніс?

— Сама взяла в тебе в шаховці. Найшла та й напилася, — відказала Пріська.

— Іди, йди! — проказав Дорошенко, всміхаючися та силкуючись удавати, мов би все те повертає в жарт. — Іди, серце, коханко!

Пріська пішла до дверей, пританцьовуючи та приспівуючи:

І бив мене муж, волочив мене муж,
Ой бив і рублем, ще й качалкою.
А ік світу назвав ще й коханкою!

Вона вийшла.

— Нехай іде собі та виспиться, — сказав Дорошенко. — Лихо з такою малоумною жінкою! А подумаєш: чим винна вона, що їй Бог розуму не дав? От тепер, здихавшись її, почнемо знову про діло наше.

— Зятю! — звернувся до гетьмана Яненко. — Ці москалі далебі не такі страшні й люті, якими тут у нас видаються. Я приглядівся до них, коли був у Москві. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до руки… І церкви у них такі ж, як у нас, християнські, тільки багатші та кращі за наші. З Москвою в братерстві жити нам згодніше, ніж з бусурманами. Бо вже ми досвідчили, що то є побратимство з кримцями та з турком. Що нам бусурмани вчинили? Тільки Україну спустошили! Яких не побили, ті повтікали. Куди нам тепер подітися? Не шукати милости у тих же бусурманів, та й те, бач: ми вже прохали, так не дають більше, тільки нас манять. Один раз допомогли, у ляхів собі Подолля забрали, та й годі. Уже не до ляхів нам тулитися.

— А чому ж не до ляхів? — обізвався Шульга, полковник охочих козаків. — От тепер би з ними краще було поєднатись. Якби вони побачили, що ми тепер швидше до них як до Москви, привертаємося, то б їм припало дуже до душі.

— Їм би, може, й припало до душі, та нам не по нашій шкурі! — сказав Дорошенко. — Ні, Шульго! Цього вже вдруге та втретє не кажи. Ніколи, поки світ сонця, козак із ляхом не зійдуться.

— Сто чортів їх батькові й матері, тим ляхам-бісам! — скрикнув обозний Бережецький. — Тільки моя така щира думка, що відцуравшися від ляхів, не приставати й до Москви, на підмову їй не даватися, а славне Військо Запорозьке низове: от наша надія! О, якби ми тримались усі вкупі: не те, що ляхи, — і москалі не побороли б нашої козацької сили.

— Добра твоя мова, — сказав суддя Уласенко, — тільки якби років хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Україна через нутряні[25] свої розрухи ні навіщо звелася.

— Ми з військом низовим єдналися, — сказав Дорошенко. — І перед кошовим присягу цареві виконали. Так Москва тієї присяги не поважає і її бояри не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем і перед Ромоданом, а не інакше. Що робити? Не хотілося нам коритися

перед поповичем, та нічого не вдіємо. Не поповичеві поклонимось, а цареві, що його настановив і посилає. Вчиню так, як цар велить, а опісля не маю кновати[26] нічого. Житиму в приваті тихо-мирно. Що там робитиметься, — мені все байдуже! Нехай тільки мене вже не займають і всю рідню мою, і при нашій худобі нас нехай залишають. Із нас і того буде. І поповичеві годитиму. Що захочуть, нехай витворяють зі мною. Усе терпітиму! Багато я погордував людьми на своєму віку. Покаятися при конці віку хочу. Адже говориться: в терпінії стяжіте[27] ваші душі! Мати, благослови!

— Аби тільки за перші злі вчинки не взявся, — сказала стара. — А на добрі я благословляю.

Мати, зі слізьми на очах, устала, зняла зі стіни образ Спасителя в терновому вінку та, благословивши ним сина, що стояв перед нею, похиливши голову, промовила:

— Сину мій любий, сину первородний! За все, чим проти мене прогрішив єси, я тебе прощаю і благословляю на життя нове. Пошли тобі, Господи, здоров’я й щастя!

Коли відбули благословення, Дорошенко звелів покликати того, що привіз Полуботкового листа.

Привели Молявку.

— Скажи мені правду, козаче, та тільки щиру правду, як перед Богом. Не відбріхуйся! — звернувся до нього Дорошенко. — А я тобі даю справедливе слово гетьманське: не буде тобі нічого злого. Ти піймав мого Мотовила? Не бійся, кажи просто.

— Я, пане гетьмане! — відказав Молявка.

— Я так і думав, — вимовив Дорошенко. — Бо за яке велике цебе тебе зразу так піднесено, що з простого рядовика хорунжим сотенним учинено. Як же ти його піймав? Чи дав тобі хто про нього заздалегідь звістку?

— Вийшовши з Чигирина, побачив я, що якийсь бідолашний старець виліз крадькома з города. Мені те здалося підозрілим. Я наздогнав його. Подарував спершу йому свій одяг та сап’янці, а у нього взяти хотів, що на ньому було. Він не дався. Тоді я здогадався, що тут щось є, гукнув козаків, роззули його, і я з личаків вийняв лист.

— Кажи правду, — запитав Дорошенко: — Мотовила не посилано до московського боярина?

— Ні, сидить у Борковського під сторожею, — відказав Молявка.

— І листа мого не посилано до московського табору? — допитувався Дорошенко.

— І листа не посилано, — відповідав Молявка.

— Я, — сказав Дорошенко, — пошлю Вуєховича та Тарасенка до обозу пана Самойловича й Ромодана: нехай умову підпишуть і присягнуть обопільно. Тоді я до них приїду гетьманство своє здавати. А тим часом, поки мої вернуться, ти залишишся аманатом[28]. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене і мій той лист, що перейнято. Я тоді разом із тобою до них виїду.

[22] Голдовний — прихильний, поштивий; підданий, підвладний, полонений.

[23] Яничари — регулярна турецька піхота.

[24] Шкалювати — лаяти, зводити наклепи.

[25] Нутряні — внутрішні.

[26] Кновати — задумувати щось; виношувати таємні, підступні плани.

[27] Стязати, сьтязати — вимагати.

[28] Аманат — заложник.