VI

Під містом Чигирином, на широкій долині, де в’ється річка Тясмин, стали табором козаки: козацькі намети стоять купами, кожен полк окремо. Між цими наметами рябіють намети козацької старшини: поли в них квітчасті, а вгорі на них пучки павиного пір’я. Геть далі від козацького табору, над рікою Янчаркою, розташувалося царське московське військо під приводом Григорія Івановича Косагова.

Це було військо, що вислали до Чигирина гетьман Самойлович та боярин Ромоданівський; інше своє військо вони залишили в таборі під Воронівкою.

Наказним гетьманом над посланими козаками настановлено генерального бунчужного Леонтія Полуботка, що тоді дочасно був переяславським полковником. Зібрались у нього в наметі полковники: чернігівський, гадяцький та миргородський. Наказний гетьман оповістив, що Григорій Іванович Косагов посилає до Дорошенка «грамоту», умовляючи його коритися, то й козаки повинні послати такого саме листа від свого гетьмана.

Полуботок голосно прочитав листа, що писар склав, і, подаючи його Борковському, сказав:

— Пане Василю! Вибери, кого послати із цим листом. Значного урядового не посилай. Годі шанувати цього пройдисвіта. Пошли до нього якого рядовика, такого тільки, щоб потрапив придивиться, що там діється в Чигирині.

— У мене саме такий знайдеться, — відповів Борковський і пішов із листом до свого становища, що від Полуботкового було сажень на п’ятдесят.

Хто залишився в наметі в Полуботка, почали пити й закушувати, а Борковський, прийшовши в свій намет, покликав Булавку:

— Пане сотнику! Посилай шваґра свого Молявку з оцим листом до Дорошенка й накажи, щоб він, будучи в Чигирині, що можна там роздивився та вислухав. Він не дурень, зрозуміє.

Булавка, віддаючи шваґрові грамоту, повчав:

— Оце тобі, мій голубе, значне полегшення. Тепер час тобі і випадок показати себе усім людям і панству. Клич із собою сурмача.

Молявка, вдвох із сурмачем, вирушив до околиці нижнього міста Чигирина, що був більше як верству від козацького табору. Це нижнє місто то тільки й було справжнє місто, бо те, що звалося верхнім містом — то був тільки замок, цитадель. Нижнє місто оточували земляні укріплення у вигляді ровів з насипом, а на укріплення було ще поставлено збиту з дерева стіну; накруги шанців, зокола було прокопано рів сажень у три завширшки і завглибшки. Молявка завив собі голову в білу хустку, а сурмач із усієї сили засурмив. Вартові козаки з башти, що була над брамою, загукали до них, але Молявка, не озиваючись, надів на шаблю свою шапку, повиту білою хусткою, та замахав нею. Міст через рів був піднятий на ланцюгах, — вартові спустили його, тоді відчинили хвіртку, зроблену в тяжкій брамі. Молявка разом із сурмачем увійшов у місто. Його зараз обступив людський натовп. Питали чого, до кого приїхав, що привіз. Молявка відповів, що з листом до гетьмана.

— А хоч би він швидше сам зрікся того нещасливого гетьманування! — почулося серед людей.

— Чому вже тепер йому впиратися? Сам же, збираючи громаду, каже, що вірним царським слугівцем хоче залишитися, так чого ж, коли цар велить їхати й здавати своє гетьманство, так уже б і робив, як цар каже. Так ні! Каже: підождемо. Турок нехай, каже, москаля ще полякає, так москаль здатніший буде на умову. А щоб його! Чого там ще дожидати? Вже вся Україна до вас на слободи втекла, а в Чигирині тільки що тижнів на два стане чим жити. Тоді всі так юрбою й сипнуть до вас. Не пухнути ж усім із голоду!

Таке почув тоді Молявка від народу, тільки ввійшовши.

— Де він? — запитав Молявка. — Либонь, там, на горі. Ведіть мене до нього.

Він показав на гору, де біліли стіни недавно побіленого гетьманського будинку, що стояв посеред замку.

— Ні, там його нема, — відповів хтось. — Он чуєш: музика грає. Це він розважає своє горе, чуючи, що приходить кінець. Накликав музик: скрипки, кобзи, бандури, сопілки, сурми, бубни, — ходить по місту, від шинку до шинку, удаючи, ніби він уже не гетьман, а простий козарлюга-запорожець. І старшина з ним, і тесть його Яненко й інші — ідуть, співають та танцюють.

— Еге! — докинув ще хтось. — Як відчув, що над шиєю гостре залізо висить, то такий став доступний, простий та до всіх приязний, а перше пишався.

— Тепер що хоч йому кажи, так не розсердиться, хоч і не послухає ради, а не сердитиметься за неї, а перше скажи йому таке, що проти шерсті, — так опісля сам стережися: присікається, неначе за що інше, та в дибу заб’є, а то й голову стяти накаже, — додав чигиринський сотник Блоха, що стояв тут серед людей.

Молявці вже чути було музику і ставало все чутніше її та чутніше. Пройшовши кільки десятків кроків далі, до повороту в іншу вулицю, він побачив купу людей, що виступала з цієї поперечної вулиці. Бігла юрба народу: чоловіки й жінки, старі й молоді — починаючи з білобородих дідів та згорблених бабів аж до дітей у самих сороченятах; в оксамитовому темно-червоному жупані, в червоних чоботях і в заломленій набакир шапці з діамантовим пером, гетьман Дорошенко садив гопака; коло нього те саме робили писар Вуєхович, обозний Бережецький, суддя Уласенко, гетьманів тесть Павло Яненко, — усі повбирані в святкові кунтуші всякого кольору: хто в темно-жовтому, хто в кармазиновому, хто в зеленому. Коли б хто придивився і до облич, то побачив би відразу, що вони більше з примусу, ніж зі своєї охоти, робили те. За танцівниками йшли музики. Вельможні гульвіси, пританцьовуючи, приспівували гуртом:

Павутина по дорогі повилась, повилась,
А дівчина з новаком понялась, повилась.

— Не цю! — гукнув раптом Дорошенко, — а ту, що грали, коли із замку виходили.

Музики замовкли, а тоді заграли на інший голос. Дорошенко заспівав:

Нікому я не дивуюсь, як сам я собі,
Пройшли мої літа з світа, як лист по воді,
А вже ж мої стежки — доріжки позаростали,
А вже мої вороні коні поіз’їжджали,
А вже моє золоте сідельце поламалося,
А вже моя родинонька відцуралася.

Коли заграли цю пісню, покинули танцювати. Молявка подумав: чи не підійти та подати листа Дорошенкові, але не зважився, міркуючи, щоб ще він і не розсердився, подумавши, що глузують із нього. Але гетьман зі старшиною, трохи пройшовши та приспівуючи пісню, підійшли просто до шинку, де на рундуку стояв шинкар, по-святковому вбраний: видно було, що і він приготувався, знаючи, що відвідають такі вельможні гості.

— Шинкарю! Чого стоїш, йолопе? — гукнув Дорошенко. — Своєму панові-батькові горілки піднось!

«О, — подумав собі Молявка, — він не соромиться, і тут же сам себе гетьманом величає. Так і на мене він не розсердиться, коли я йому як гетьманові подам належний до нього лист».

Шинкар, кланяючися, підносив Дорошенкові великий повний кубок горілки. У цей час Молявка пробирався крізь натовп і, ставши перед Дорошенком, поклонився і, подавши листа, промовив:

— Ясновельможний пане! Лист од його милости, ясновельможного пана гетьмана Івана Самойловича.

— А! — вимовив Дорошенко, швидко оглянувши листоподавця. — Ти не кажи просто: від гетьмана лист, а кажи: від гетьмана обох сторін Дніпра. Бо він так себе іменує, хоча цю сторону тоді хіба осяде, як мене тут не буде. Подай лист! Хто ти?

— Я, — відповідав Молявка, — чернігівського полку чернігівської сотні козак-рядовик. Послав мене полковник Василь Борковський, а він узяв цього листа від наказного гетьманського Левона Полуботка.

— Гетьман обох сторін Дніпра, мабуть, мене вже й за чоловіка не ставить. Посилає до мене такого простака! А чому значного урядового не прислав? Було б тому полковникові, що тебе до мене виправив, було б йому самому сюди приїхати та мені в ноги поклониться, — промовив Дорошенко.

— Того я не знаю, пане ясновельможний гетьмане, — відказав Молявка, — бо я чоловік підвладний. Региментар мій мене покликав та й дав цей лист до твоєї милости. Мушу слухати.

— Правда, чоловіче, — промовив Дорошенко, — бачу, що в тебе голова не сіном напхана. Ти хоча й простак, але вже коли до мене прийшов, то став моїм гостем. Пий із нами горілку! Шинкарю, налий йому!

Шинкар налив кубок горілки і подав Молявці. Козак її вгору підняв і гукнув:

— Доброго здоров’я і в усім щасливого повоження, пане ясновельможний гетьмане!

Промовивши те, вихилив увесь кубок.

— Як тебе звати, козаче? — запитав Дорошенко.

— Яцько Молявка-Многопіняжний, — відповідав посланець.

— Грошей, видать, багато було в батьків, що так продражнили. Але хоч би і в тебе самого було грошей багато, а все-таки не слід було посилати простого рядовика до мене. Вуєховичу! — звернувся він до свого писаря, — читай усій громаді! Я гетьманом не сам собою став, і сам собою, без громадської ради, нічого не чиню.

Вуєхович, чоловік на зріст невисокий, із трохи червоними хитрими очима, взявши принесеного листа, почав його читати тонким, мало не жіночим голосом:

— Мій велце шановний, ласкавий добродію, пане гетьмане чигиринський! Згідно з указом царської пресвітлої величності послали ми з купної поради його милости боярина князя Григорія Григоровича Ромодановського, стольника Григорія Івановича Косагова з виборними царськими ратними людьми генерального бунчужного Левона Полуботка з чотирма козацькими полками і з нашою кінною надвірною кампанією до Чигирина, понеже багато разів і многообразне ти йому, боярину, і мені, гетьману обох сторін Дніпра, обіцявся своєю особою прибути до нас в обоз для принесення присяги царській пресвітлій величності, але ті Твоєї милости обіцянки ще досі не скріплено справою.

— Стривай! — перепинив читання Дорошенко. — Як не «скріплено справою?». Свідки мені усі чигиринці і панове запорожці, що приїздили до мене минулого року в місяці жовтні, з котрих деякі і нині тепер притомні суть, як я тоді виконав присягу царському пресвітлому величеству перед паном кошовим отаманом Іваном Сірком і перед донським отаманом Фролом Минаєнком в притомності багатьох товаришів війська низового січового і донського, а потім і санджаки турецькі відіслав до столиці в Москву. А попович гетьман пише, буцім обітниця моя не скріплена ділом! Батьку Яненку, чи ти возив санджаки[19] в Москву?

— Я, пане гетьмане, — озвавсь Яненко.

— А гетьманові поповичеві хочеться, щоб я йому поклонився? — гарячився далі Дорошенко. — Інша річ по правді цареві-государеві служити і добра хотіти, а інша — царським підданим кланятись. Я — вірний підданий і слуговець царському пресвітлому величеству, як і присягав йому, а поповичеві кланятися не хочу.

Він підняв угору повний горілкою кубок і голосно промовив:

— П’ю, на тім п’ю, що мені гетьманові-поповичеві клейнодів не віддавати. Панове запорожці, і ви всі, панове чигиринці, громадо! Заступіться за мене! Навіщо це навкруги Чигирин обступило московське й барабашівське військо? Я цареві не ворог, не супостат, а такий же вірний підданий, як вони всі. Вони мусять одійти від нашого міста. Молявко-Многопіняжний! Перекажи те, що ти від мене чув! Не хочу Самойловичеві-поповичеві кланятися, а сам поїду в Москву, поб’ю чолом самому царському пресвітлому величеству, а не його царському бояринові і не гетьманові — барабашському поповичеві. А коли не відійдуть і мене не пропустять, то я сяду на куффу[20] з порохом і спалюсь, і всі чигиринці разом зі мною пропадуть. Нехай гріх на тих буде, що не хочуть святого покою і братерню війну зачинають. Я до них зі щирим серцем, а вони на мене з ножем. Я покою хочу, а вони йдуть на мене війною на втіху бусурменам, хреста святого ворогам. Та ще мене перед царським пресвітлим величеством і перед усім християнством обмовляють. Запорожці і ви всі чигиринці! Не віддавайте мене, як донці колись Стеньку свого віддали!

— Не віддамо, не віддамо! — гукали запорожці, що стояли купкою в червоних жупанах.

— Не віддамо, всі один на одному головою наложимо! — кричали й чигиринці слідком за січовими гостями; багато було таких, що хотіли б сказати не те, та не сміли: кожен боявся, що не піддержать інші його голосу проти гетьманської волі.

— Ще козацька не вмерла мати! — казав колись вічнославної пам’яти батько Зиновій-Богдан Хмельницький! — промовляв далі Дорошенко, все дужче розпалюючись. — Коли наше не в лад, то ми з нашим і назад. Коли так, то ми знову бусурмана на поміч покличемо. А що ж робить! Коли свої браття-християни так нам немилостиві, — з неволі приходиться у бусурмана ласки прохати. Не бійтеся, браття чигиринці, моя люба громадо! Подасть Бог нам рятунок проти цих немилостивців, що хотіли б нас у ложці води втопити. Прийдуть на одсіч нам бусурмани, і тоді москалі й барабаші будуть як зайці втікати від Чигирина. Уже то було з ними. Пам’ятайте, як четвертого року приходили під самий Чигирин гетьман-попович і боярин Ромодан із великим військом, одначе, почувши, що хан, його милость, іде зі своїми ордами, мусили відступитись, а хан перейняв їм шлях до Черкас… Ледве-ледве, втративши багатьох, добігли до Дніпра і срамотно втекли в свою сторону. І тепер із ними те ж станеться. Ось почекати доведеться кілька днів, і прийде султан Нураддин із ордою, у нас на кілька день стане харчу. А коли Бог так дасть, що доведеться нам пропадати, так і пропадемо всі до одного! Чуєш це ти, Молявко-Многопіняжна? Уторопав, що тут казано? Оце все й розкажи кому там слід, та скажи, щоб надалі не присилали до мене простого рядовика, а нехай розмову зі мною ведуть через значних людей, військових товаришів. Бо я ще своєї гетьманської булави не здавав, ще я гетьман, то мене треба їм поважати, як належить гетьмана. І ляхи пишуть до мене латиною і величають мене: «dux zaporoviensis».

Промовивши те, гукнув Дорошенко до народу:

— Не вмерла ще козацька мати! Козак п’є, на лихо не потурає і самого чорта не боїться, не то московської та барабашської душі!

Та й знов у танець, приспівуючи:

Не тепер, не тепер
По гриби ходити,
Восени, восени,
Як будуть родити.

Вуєхович відстав від гетьмана, покликав до себе якогось чоловіка з натовпу, сказав йому щось на вухо, поглядаючи тим часом на Молявку, а той стояв усе на одному місці, дивлячись у слід гетьманові, що відходив, танцюючи. Чоловік той, що з ним говорив писар, кивнув головою, що все зрозумів; тоді сам Вуєхович підійшов до Молявки:

— Ти сказав, що ти козак чернігівського полку. Поклонися панові Василеві, полковникові своєму. Скажи: писар Вуєхович шле йому свій братерній поклін, своєму щирому приятелеві.

Сказавши це, Вуєхович пішов слідком за гетьманом, а туди вже сунув густий натовп народу. Молявка повернувся назад, думаючи, що вже зробив своє діло. Коли це наздоганяє його той чоловік, що йому Вуєхович щось на вухо шепотів, і каже:

— Товаришу земляче, я виведу тебе.

Він пішов пліч-о-пліч нього до міської брами та стиха заговорив:

— Посилає гетьман козака Мотовила в образі старця, ніби ялмужни[21] просячого, з листом до кримського султана. Лист замотаний у нього в личаках. Він оце зараз за тобою з міста вийде. Усі люди в Чигирині про те тільки Бога благають, щоб гетьмани швидше помирилися проміж себе, — огидла війна; до того, що коли довго стоятиме військо, голод настане. Уже й так дітей багато вмирає. Усі хотіли б іти на Дніпро на слободи.

Це проказав він не поворухнувшися, похнюпивши голову і не дивлячися на Молявку, і ніхто з тих, що біля нього йшов, не міг не те, що почути ті слова, навіть і здогадатися, що він посланцеві якусь таємницю переказує. Не чекаючи відповіді, невідомий пішов геть від Молявки.

Вийшовши з воріт, Молявка почав міркувати — що йому краще робити: чи йти в свій табір та розповісти там про посланця убраного за старця, чи почекати, поки той старець вийде з міста. Він думав так: коли розкаже своїм про те, що чув, то можуть якось і не добачити старця, а коли й піймають, то не він сам, а хтось інший; а коли б він сам того старця впіймав та до старшини привів, то скажуть, що це важлива і дуже добра всьому військові послуга. Наважившись впоратися самому, посланець навмисне пішов помалу, раз-у-раз озираючися; коли це своїми швидкими очима побачив, як із рову, що був навколо міста, виткнулася людська постать і пішла праворуч, зовсім в інший бік, ніж Молявка. Він відразу здогадався, що в міських шанцях є десь схований вихід, і той чоловік ним і вийшов у рів, а тоді якимось способом вибрався з рову. Молявка швидко і круто повернув навперейми тому чоловікові.

Дуже швидко Молявка перейняв його. Це був на вигляд обірваний донезмоги жебрак. На ногах були личаки, без онуч. На плечах і вздовж тіла теліпалося брудне дрантя — колись воно було свитою, — а з-під того дрантя виднілася полатана чорна сорочка. Старець скинув драну шапчину та почав низько кланятися, побачивши, що до нього підходить добре одягнений козак.

— Боже! Який гольтіпака! Який бідолаха! — проказав, мов жаліючи, Молявка. — Відкіля ти, чи не з Чигирина?

— Еге, ласкавий добродію! — відповідав старець. — Утік, та вони й самі, правду сказати, пустили, не спиняли, бо скоро нічого буде всім їсти і всі підуть так, як я.

— Ходи зі мною, старче божий! — звернувся до жебрака Молявка. — Мені ой як дуже стало тебе жаль. Я тебе й нагодую і зодягну, і через табір проведу, бо ж сам не пройдеш. Затримають і в полон заберуть.

— Мені, добродію, однаково. Нехай беруть. Я не мовчатиму, все повідаю, що знаю; та й не до татар же піду, а до своїх же християн, — казав старець.

Він пішов разом із Молявкою. Доходили до табору. Видно вже було старшинські намети. Перегукувалася варта.

Дійшовши до варти, Молявка підняв на шаблі свою шапку, завиту в білу хустку.

— Гасло! — гукнули вартові.

— Свята п’ятниця! — відказав Молявка. То було гасло на той день. Його впустили.

— А це хто з тобою йде? — допитувалися вартові, показуючи на старця.

— Це старець, милостині просить. Бідний, я його з Чигирина з собою взяв, хоче до нас перейти. Я йому милостиню подам.

Потім звернувся до старця:

— Бач, які в тебе погані личаки. — скидай їх к злидню, взуй мої сап’янці. Мені стало дуже жаль тебе. Я сам із себе все поскидаю та тебе вдягну, бо в мене, дякувати Богу, все є. От і кирея тобі. Скидай свої ганчірки!

Молявка скинув із себе коричневого кольору сукняну кирею та хотів накинути на плечі старцеві. Але той, мов хто на нього окропом бризнув, відскочив набік, потім зблизився, знітився та й каже:

— Ох, паночку, добродію мій! Чи варт я того? Боже, Боже! От Господь послав якого милостивого доброчинця! Далебі це півсвіту сходи, другого такого доброчинця не надибаєш.

Він кланявся в ноги.

— Скидай, кажу, свої личаки, взувай мої сап’янці! — наказував Молявка.

Старець крутивсь і туди й сюди, не знаючи, що йому робити. Молявка гукнув до вартових:

— Скидайте, братці, з мене сап’янці та взувайте цього старця, а я в його личаках доплентаюсь як-небудь до Чернігівського полку.

— Пане ласкавий, пане милостивий! Не треба! Не треба! — відмовлявся старець і поривався йти геть.

— Ні, треба, старче, — стояв на своєму Молявка. — Чуєш, що тобі кажуть: давай мені свої личаки, а сам взувай мої сап’янці.

— Паночку добродію! — відказував старець, зовсім не знаючи, що йому й робити, — не хочу, далебі не хочу!

Та те промовивши, подався швиденько навтьоки.

— Доженіть його, козаки! — звернувся до вартових Молявка. — Візьміть у нього личаки!

Козаки кинулися на старця. Той, не знаючи вже, як йому збутися лиха, метнувся бігти скільки було сил. Козаки наздогнали його, повалили, скинули з ніг личаки та привели до Молявки.

Молявка добув із кишені ножа, розрізав личаки і дістав із них згорнений тонким сувійчиком лист, застромлений проміж лико.

— Це не про нас писано, — промовив Молявка, розгорнувши листа, — цього ми не розберемо. Це, мабуть, по-татарському або по-турецькому. Та у нас у полку знайдеться й такий, що прочитає. Іди лиш, старче, зі мною, до нашого полковника.

— Пане добродію, пане добродію! — зарепетував старець. — Я не старець. Мушу всю правду повідати. Я козак Дорошенків. Гетьман чигиринський послав мене в образі старцевому пробратися через ваш табір у степ і подати звістку султанові, що стоїть за Ташликом, щоб швидше приходив із ордою на відсіч. Це Дорошенко свій лист мені заложив у личаки, а я не хотів іти до султана, а хотів перейти до вас на царську службу.

— Як тебе звуть? — запитав Молявка.

— Козак Мотовило, — відказав той.

— Добре, що не брешеш, — промовив Молявка. — Не бійсь нічого — іди до мого полковника зі мною.

Вони пішли. Вартові трохи провели їх, а тоді повернулися, сміючись із того, що бачили.

Молявка пустив Мотовила поперед себе. Пройшовши верств зо дві, стали вони минати чагарник, і Мотовило хотів був кинутись у кущі; але Молявка наздогнав його, вхопив за руку та, скинувши з себе пояс, добре зав’язав йому назад руки.

— Ти, бачу, прудкий, козаче, — сказав Молявка, — та я, мабуть, моцніший од тебе.

І погнав Мотовила далі, держачи за кінець того пояса, яким зв’язав Мотовилові руки.

Козаки чернігівського полку, стоячи на варті коло свого полкового табору, запитавши гасла, впустили його.

— Я, — говорив Молявка, — веду до пана полковника таке дивне звіря, що він зрадіє, коли побачить.

Молявка привів Мотовила до намету Борковського.

— Пане полковнику! — гукнув він, — виходь твоя милость глядіти на диво дивне!

Борковський саме тільки повернувся до намету, огляднувши свій полк; почувши Молявчин голос, він вийшов, як звичайно поважний. Молявка розказав йому все, що бачив у Чигирині, і показав пійманого козака, не сказав одначе, що йому в Чигирині незнайомий чоловік заздалегідь про Мотовила сказав, а так розповів, мов би то він, Молявка, сам здогадався зупинити старця та вийняв у нього з личаків таємничий лист, писаний невідомою йому мовою. Борковський сказав:

— За цю послугу, що вчинив всьому Військові Запорозькому, настановляю тебе хорунжим твоєї чернігівської сотні. Кличте швидше Галана Козиря!

Галан Козир був зроду татарин: ще дитиною взяли його в полон козаки, він вихрестився і записано його в козацький реєстр чернігівського полку. Був він дорогий чоловік, бо вмів татарського письма, і завжди пишався, як була якась справа з бусурменами.

— Прочитай та й переложи! — наказав Борковський Галанові, коли його приведели до полковника.

Галан прочитав і каже:

— Дорошенко пише до султана Нураддина: просить приспішати на одсіч до Чигирина, бо його москалі й барабашці навкруги обступили.

Полковник звелів написати переклад того листа, щоб подати наказному гетьманові.

Прийшов Булавка. Борковський похвалив його за шваґра і сказав, що підносить його за послугу Військові Запорозькому.

Булавка, зрадівши, поклонився низенько, а Борковський злегка по-полковницькому, кивнув йому головою.

Принесено переклад перехопленого листа. Борковський поніс його до Полуботка і прочитав при всіх полковниках.

— От добре! Добре! — гукнули всі полковники в один голос.

— Тепер, — промовив галицький полковник Михайло Васильович, — Дорошенко у наших руках.

— Він здасться, — виголосив миргородський.

— Нізвідки йому більш немає надії, — додав лубенський.

Полуботок добродушно сміявся, потішаючись над промахом Дорошенка.

— Тепер, — промовив наказний геетьман, — послати гінця та сказати Дорошенкові, що лист його у нас. Нехай більш не сподівається на бусурманську допомогу, та пошвидше здається, не проливаючи крови, а то як візьмемо його боєм, то вже не буде йому шани.

— Нехай же цей козак, що піймав Мотовила, понесе Дорошенкові знову лист наш, нехай Дорошенко не бариться, а виїздить до нас, а від нас їде до пана гетьмана, коли не хоче, щоб ми його взяли як собаки вовка. Цей козак уже тепер не рядовик, а хорунжий. Дорошенко розгнівався, що рядовика до нього посилано, і велів через нього наказати, щоб ми йому рядовиків не посилали, а посилали б урядових значних. От тепер ми йому з полкової старшини урядового шлемо, — додав Борковський.

— Нехай, нехай! — усі загукали в один голос.

Написали листа та й направили до Чигирина того ж таки Молявку-Многопіняжного.

[19] Санджаки — хоругви.

[20] Куффа — бочка.

[21] Ялмужка, ялмужна — милостиня, пожертва.