V

— Де Ганна? — запитав Кус у жінки, коли вже смеркло. — Де вона?

Кусиха не бачила дочки та й не знала, де вона. Пішла Кусиха в пекарню дізнатися в наймички. Та відказала, що Ганна пішла по воду.

— Давно? — допитувалася Кусиха.

— Давненько вже, — відповіла наймичка.

— Пора б уже їй повернуться, бо вже смеркається.

Кусиха сердилась на дочку. Ніколи вона такого не робила. Де ж таки так запізнитися! Мабуть, зустрілася з подругами-дівчатами та й забалакалася з ними, а може, яка подруга й до себе закликала. Так подумала Кусиха, так і чоловікові сказала. Одначе минав час, а Ганна не поверталася. Смеркалося вже зовсім, ніч була темна, місяць щербатий сходив пізно, і його ще не було. Батько й мати дуже турбувалися. Вийшовши за ворота, пішли вони кожен у свій бік, гукаючи: «Ганно, Ганно!». Та їх тільки почали перекривлювати якісь глузуни, що позбиралися на грище. Вони й собі кричали: «Ганно, Ганно!» — удаючи голосом старих, хоч їм і байдуже було, яку саме Ганну шукають.

Повернулися батько й мати додому. Кус бився руками об поли і все казав: «Нема! Нема!» Кусиха мучилась, тужила: «Доненько моя! Любонько моя! Де ти ділась? Де ти єси? Чи ти жива ще, чи, може, тебе вже й на світі немає?»

Наймит із наймичкою, жаліючи господарів, побрали ліхтарі та пішли до тайника.

Незабаром наймичка прибігла звідтіля перелякана та, вскочивши в хату, заголосила:

— Лишенько, відра лежать у пролазі!

Слідком за нею наймит приніс відра й коромисло.

Побачивши їх, Кусиха скрикнула страшно, почала кидатися по хаті, не знала бідолаха куди й бігти їй, що робити, вхопилася за голову, збила з себе очіпок, почала рвати на собі волосся та голосила:

— Доненько, доненько! Пропала ти, пропала!

— Утопилася! — вимовив Кус, але потім притулив палець до лоба, — так він завжди робив, як про що трудне міркував. — Ні, не втопилася, — провадив далі. — Якби втопилася, то відра й коромисел не лежали б далеко від води. Не втопилася вона. Лихі люди її зайняли в тайнику. Може, вбили! А защо? Кому вона що недобре вдіяла? Сказати би звір її розірвав? Так як же звір туди забереться? Хіба які лиходії вхопили її та зґвалтували, залестившися на те, що дуже хороша? Учинять із нею, що захочуть, а потім у воду вкинуть!

Від таких думок Кусиха ще дужче лютішала. Їй здавалося, що саме так і є, як чоловік казав: лиховоди занапастили її дочку. Та й почала вона лаяти й клясти отих звірів, а не людей.

Наймичку вона послала до Молявчихи, щоб сповістити про лихо з нареченою невісткою. Молявчиха зараз прийшла до Кусихи. Обидві жінки заголосили, а Кус то лаяв бабів за те, що кричать та голосять, то й сам починав того ж, дратуючи їхню тугу своїми жалями та страшними здогадами. Так минула бідолашній сім’ї ніч. Часом, на мить, прокидалася надія: гомін на вулиці почують, десь ворота скрипнуть, собака загавкає… зрадіють, дослухаються, чи не вона… дожидаються.. Ні, нема! Зникає надія, а безнадія знов обіймає та після тієї короткої й даремної сподіванки ще більше гнітить, ще більше пече.

Ось уже стало й розвиднятися.

— Будемо кричати та голосити, то з цього нічого не буде, — сказав Кус. — Піду до городового отамана, сповіщу. Нехай шукають Ганни; коли її нема на світі, то нехай хоч слід її знайдуть.

І Кус, покинувши жінок тужити, пішов сам до городового отамана.

Отаман, на прізвище Беззубий, здивувався, коли довідався, що зникла та молода, що втішався він із усім народом із її краси вчора в церкві святого Спаса. Зараз почав він розпитувати в Куса: чи не ворогував він із ким, чи не сварився? Кус відповідав, що ні. Трохи тоді подумавши, надумав отаман послати десятників обійти всі козацькі двори і в городі і в близьких селах, скрізь питаючи: чи не бачили де Ганни Кусівни, або чи не догадуються, хто б міг її вхопити.

— Чи не вхопили її москалі? — вимовив Кус. — Учора, коли повернулися з вінчання, помітив я, що коло мого двору все ходили якіїсь москалі та в вікна зазирали.

— Сходи до воєводи! — порадив городовий отаман, — попрохай, щоб звелів пошукати між своїми та й війтові написав, щоб по міщанських дворах теж учинено було, а то ми тільки над козацькими дворами региментуємо.

Кус пішов до воєводи.

— А що тобі, чоловіче добрий? — ласкаво запитав його Тимофій Васильович, коли Кус увійшов до нього в світлицю та поклонився низько.

Кус розказав йому, що його дочка десь поділася.

— Ех, чоловіче добрий, чоловіче добрий, — говорив Тимофій Васильович, — видно, що любиш дочку! Тільки день нема, а ти вже таку куру збив. Стривай, знайдеться! Та от іще що, добрий чоловіче: скажи по правді, може вона в тебе свавільна, гуляє? Звісно, одна дочка в батька-матері, то вже розпещена.

— Ні, пане воєводо, — не погоджувався Кус, — вона в нас не що не гуляє й не свавільна, а така, що її ніколи не треба ні спиняти, ні вчити, вона й на вулицю ніколи не ходила, де бува грище. Така слухняна, соромлива, ґречна… Спитайте всіх сусідів, усі в один голос нічого не скажуть про неї, тільки добре.

— То, може, зустрілася з якою подругою, а та й покликала її до себе в гості, балу та балу, коли вже ніч, вона побоялася додому йти, та й заночувала в гостях, — вів своє воєвода.

— Я й сам так спершу думав, — сказав Кус, — тільки вже б їй пора була вернуться давно. Ніколи такого випадку не бувало з нею, пане воєводо.

— То що, що не бувало. А тепер уперше трапилось. Я радий тобі, добрий чоловіче, у всьому допомогти, звелю написати до війта, щоб пошукати її по всіх міщанських дворах, а сам я пошлю своїх стрільців по тих дворах, де стоять наші царські ратні люди. Тільки я певний, добрий чоловіче, що ще й усіх міщанських дворів не обійдуть, а вже твоя дочка до тебе вернеться. А я твою дочку трохи бачив у церкві, як вона вінчалася. Я з паном полковником там був. Добрий козак твій зять. І вона красуня. Гарна пара. Полковник сказав мені, що молодий зараз після вінчання піде з козаками в похід. Мені так жалко стало, що я просив полковника, чи не можна задля весілля залишити його. Та що, я тут нічого не вдію. Нам, воєводам, од великого государя велено у козацькі справи не встрявати. Не турбуйся, добрий чоловіче! Дочка твоя знайдеться, сама до тебе вернеться, а не вернеться, то ми її знайдемо, і я сам приведу її до тебе. Оце тобі певно кажу.

Кус подякував воєводі за добре слово та й пішов.

Минув день, минув другий, третій, — Ганна не верталася. Мати вже мов божевільна зробилася, говорила щось недоладне, а з журби так знемоглася, що кільки сажень перейде та й сідає, а то й зовсім упаде додолу. Молявчиха перші дні була дуже щира до своєї свахи, але четвертого дня жінки засперечалися. Кусиха, тужачи за дочкою, пробовкнулась якось, що на лиху годину звінчалася вона з Молявкою, а Молявчиха розгнівалася за таке слово та й собі докинула ущипливо, що Бог його знає, де вона поділася, може, вона вже давно щось надумала, а, може, батько-мати й знають, де тепер їхня дочка, знають, та не скажуть.

— Не такого зятя нам було б добути, а другого кого-небудь, то, може, б дочка наша ціла була! — говорила Кусиха.

— Не такого подружжя треба б моєму синові, а мені невістки, — відказувала у відповідь Молявчиха.

Молявчина мати викидала Кусисі перед очі, що Молявка роду значнішого від якихось там Кусів, що то Кусам честь, коли з ними Молявки родичаються. А Кусиха дорікала, що Молявки хочуть загарбати Кусове добро, на те й родичаються: Куси й Молявки хоч і однаково козаки, та Куси старинні, з дідів-прадідів чернігівські козаки, а Молявки так собі, якісь прибиші.

Від таких дошкульних слів почалася вже й лайка, а тоді й прокльони:

— А щоб твоя дочка не знайшлася, а так би крізь землю й пішла! Ледащиця вона! — вигукнула Молявчиха.

— А щоб твій син із війни не вернувся! — крикнула Кусиха.

Та посварилися так, що Молявчиха на Кусиху плюнула, а Кусиха на Молявчиху. Молявчиха сказала, що тепер і в хату до Кусихи не вступить, а Кусиха кричала, що найкраще було б, коли б і ранышені Молявчиха, ні син її і не зазирали до неї в хату. Добродушний Кус хотів був присмирити розлютованих бабів, та тільки рукою махнув, кажучи: «Баби як баби!»

І з того часу Молявчиха не ходила до Кусихи, а Кусиха до Молявчихи. А коли сусідки забігали до Кусихи, так вона їм розказувала про свою суперечку з Молявчихою, а ті, слухаючи, ще й собі направляли на сварку; трапилися й такі, що почали переносити до Кусихи, що про неї Молявчиха говорить, а до Молявчихи — що Кусиха каже.

Відійшла Петрівка. Ганна не верталася. Кус ходив іще кільки разів і до городового отамана, і до війта, і до воєводи. Ніхто не сказав йому нічого доброго. А отаман, так той ще сказав, що Кус через свою нетерплячку вже й обрид йому своїми наріканнями на долю, що в нього, в отамана, і своїх турбот багато, без Кусових. Війт розповідав, що вже все зробив, що міг зробити, і не його вина, що нічого не виявилось; а тоді ще й докинув Кусові: «Був би не пускав дочки, то б і не пропала!». Найласкавіший був до Куса воєвода: все жалів його, разом із ним угадував, куди б вона могла подітися, і втішав усіма можливими способами, навіть говорив, що якби сталося так, що його дочки вже немає на цьому світі, то все-таки добрій людині залишається розрада, що він побачиться з нею на тому світі. При цьому Тимофій Васильович благочестиво зітхнув.

Тим часом після зникнення Ганни стали розходитися вигадки, найбезглуздіші, потворні, недоладні або й зовсім неможливі, але образливі для сімї Кусів.

Це все вигадували баби з тих дворів, що небагаті були, бо там завидували на Кусові достатки. Базікали, що Кус нажив своє добро,— а добро те здавалося завидющим ще й більшим, ніж справді було, — що він здобув його, діяти заодно, у згоді з зв’язавшись із нечистою силою: наче б то як іще парубкував він, так йому нечистий допоміг знайти заклятий скарб: ніхто не міг того скарбу добути, і за те, щоб його викопати, відписав Кус нечистому дитину свою, якщо будуть у нього діти. Після того Кус оженився, та діти все вмирали змалку, тільки дочка одна дійшла до зросту і того саме дня, як вона пішла заміж, повінчалася, нечиста сила й почала домагатися, щоб батько додержав свого слова, віддав дочку за те, що йому допоможено було тоді викопати скарб. Ганну Кусівну не люди вхопили, а біси, — то вже тепер її й знайти не можна, бо вона ж у пеклі. Дорого, казали, обійшовся Кусові той скарб: тепер би він радніший був і вдесятеро дати проти того, скільки тоді здобув, та вже не можна! Інші ж казали, що Кусиха відьма, перекидається і свинею, і клубком, і копою, і жабою, і кажаном; так вона тієї ж відьомської науки і дочку навчила; через те дочці не треба було йти в церкву святий шлюб брати, а вона як пішла, то нечиста сила за це розсердилася та й ухопила її. Базікали ще й таке: мов би то покохала Кусівна Молявку та й причарувала його до себе з бісівською допомогою. Молявка й жити на світі без неї не міг, тільки не треба було їй святий шлюб із ним брати, а як узяла, то нечиста сила її й ухопила, бо хотіла, щоб Кусівна жила з Молявкою по-бісівському, а не по-божому. А то ще й таке вимудрували: продав Кус свою дочку ченцеві, а про людське око віддав її за Молявку на те, щоб як Молявка піде на війну, він свою дочку віддасть ченцеві, щоб жила з ним, а між люди поголоску пустить, мов у нього дочку вкрадено. Багато ще всякої всячини плескали та все дуже погане. Кумасі усе те відносили Кусисі та й казали, що все те повигадувала Молявчиха, і тим дратували Кусиху. Лютість на Молявчиху так її обняла, що вона за тим лютуванням і журбу за дочкою забувала. Під’юджували кумасі й Молявчиху, так та й собі Богові дякувала, що її синові несподівано пощастило збутися такої негарної жінки, благала Бога, щоб живий із війни повернувся та швидше іншу жінку знайшов собі.

Отак поминула й Спасівка. Обробились уже селяни в полі. Уже вранці холод осінній віщував, що скоро прийде дощова осінь, а за нею морози та сніги. Ганни все не було, і ніхто не міг сказати, де вона: мов вода її змила.