IV

День, коли відбулося вінчання Молявко-Многопіняжного, був ясний та жаркий. У Кусовій хаті зійшлися свахи — Кусиха та Молявчиха, дожидаючись своїх дітей із церкви. З Молявчихою прийшла її дочка, дружина сотника Булавки, жінка років двадцяти п’яти, непогана, але худорлява. Усі жінки вбрані були в святкові, вишивані шовком та гаптовані золотом сукні, у парчевих очіпках, поверх із намітками такими тонкими, що крізь них проблискувало золоте гаптування. Скрипнули двері, та замість сподіваних молодих увійшов Кус із самою тільки дочкою.

— Хвала Богові, — сказав, — покінчили! Ось тобі, свахо, нова дочка, нова робітниця в твоєму домі. Люби та жалій, за діло погримай, та стиха, як мати.

— Моя голубочко, моя ластівочко, — Молявчиха обіймала та виціловувала Ганну. — А Яцька мого, чи вже ж таки не пустили попрощатись із матір’ю та з жінкою?

— Полковник покликав до себе обідати, — відказав Кус. — Не можна було йому відмовитися, бо є региментар[16]. Мабуть, навмисне покликав, щоб не дати йому мизгатися коло молодого подружжя, щоб так сталось, як владика велів — не зіходитися йому з жінкою, поки піст мине. А вже ж, свахо, доведеться нам попоститься і на діток наших не втішаться, аж поки повернеться військо з походу.

— Еге! Коли б то вернувся! — зітхнула Молявчиха.

— Усі в Божій волі, — вимовила Булавчиха. — Таке наше життя, що козаки наші чоловіки частіше без нас, як з нами. А мій, бач, поїхав, мушу в самотині чекати повороту його. На Бога треба вповати, милостивий

буде, коли його воля.

— Мудре слово сказано, — промовив Кус. — І моя Ганна, дівка розумна, — те ж скаже. Так, Ганно?

— Так, тату! Що Бог дасть, нехай так і буде! — відповідала Ганна, а в самої сльози забриніли на очах.

— А буде таке, — виголосив Кус, — що як вернеться зять, тоді накличемо гостей та справимо таке бучне весілля, щоб років зо три про нього говорили. А тепер поки в своїй сім’ї, без гостей, даваймо обідати. Дочко! Скидай із себе святковий одяг і порайся з наймичкою, щоб обід налагодили. Сходи сама до пивниці та наточи тернівки й вишнівки, що в чималих барилах стоять у куточку: уже десять літ, як наливали, берегли для слушного часу. А тепер такий прийшов час, що кращого не було. Уточи два джбани, та сама неси, а наймичці не давай і наймита до пивниці не пускай, бо вони наточуть, та не те, що самі нишком питимуть, а ще й людей частуватимуть. А воно в нас таке… Клейнод!

Ганна ввійшла в кімнату і вийшла відтіля в іншій одежі, що повсякдень носила. Вона вбралася в чорну з квітками спідницю та в зелену вовняну сукню[17]. Брязкаючи ключами, вийшла із хати в сіни.

Кусова хата двома вікнами дивилася на двір, а одним — на вулицю. Залишившись самі, старі помітили, що з вулиці хтось зазирнув до них у вікно.

— Хто це там? — стривожився Кус і вийшов із хати. — Чого там вам? — чути було його голос. — Чого ви спинаєтеся на призьбу та зазираєте в чужу хату? Ідіть, ідіть собі, відкіля прийшли!

Він повернувся в хату.

— Хто там? — накинулися на нього Кусиха й Молявчиха.

— Якісь москалі, — відказав Кус, — із воєводських ратних запевне: двоє їх коло вікон стояли. Я протурив їх. Це, бачу, дізналися, що з цього двору сьогодні вінчались у церкві, та думали — тут весілля справлятимуть. Прийшли баньки витріщати. На чужий коровай у них очі пориваються. Хотілося б їм, щоб покликали попоїсти та попити. Нав’язливі люди, ці москалі. Цур їм, од них поли вріж та втікай наш братчик.

Увійшла Ганна, а за нею наймичка. Ганна держала два джбани[18] з наливкою, а наймичка — посуд. Накрили скатертиною стіл, поставили посуд, поклали ножі й ложки. Кусиха з мисника дістала срібні чарки. Коли налагодили стіл, почала наймичка приносити страву: спершу борщ із рибою, тоді печену рибу, пиріг із рибою, ягоди й медові стільники. Поставивши страву на стіл, сама наймичка взяла ложку й сіла за стіл з господарями. Тоді ввійшов наймит, чоловік років сорока, річний працівник — він обідав завжди з господарями. Кус дав їм по чарці, вони випили, бажаючи щастя, здоров’я й добра повінчаній парі. Обідали якось урочисто і по-святковому; всі були мовчазні, схвильовані тією важливою подією, що сталася. Коли це вдарили в дзвони.

— Козаки в похід ідуть! — промовив Кус, устаючи. — І наш козак-молодець виходить. Дай, Боже, всім їм щасливу дорогу і в своїй, і в царській справі доброго і помисного поводження.

Він перехрестився.

— І щасливо їм додому повернутися! — додала Булавчиха.

У Ганни на очах знову забриніли сльози, і вона притуляла до очей рукав своєї вишиванки, хоча й хотіла пересилити себе, здаватися спокійною.

— Скільки у цій чарці крапель, стільки літ жити б твоєму синові, а нашому зятеві, в доброму здоров’ї, ніякого лиха не зазнаючи! — проказала Кусиха, п’ючи до Молявчихи.

— А нам би все служити таким добрим та милостивим господарям, — виголосив наймит.

Від обіду всі повставали жвавіші та веселіші. Кусиха так розвеселилася, що ляскала пальцями і підтанцьовувала, усе кажучи, що за для такої радості хотіла б вона й потанцювати. За нею й Кус туди ж. Навіть понура Варка Молявчиха помоторнішала і не стала вже, як перше, пручатися, як Кус ухопив її за руку, закликаючи в танець із собою в парі. Кусиха, плескаючи в долоні та пританцьовуючи, співала:

Кукуріку, півнику, на току!
Чекай мене, дівочко, до року!
Хіба ж би я розуму не мала,
Щоб я тебе цілий рік чекала.
Хіба ж би я з розуму ізійшла,
Щоб я собі кращого не знайшла!

Зупинившись, гукнула:

— Та що це ми танцюємо без музики? — А потім каже до наймита: — Явтуху! Серденько! Іди поклич Василя-скрипника та, коли можна, ще кого-небудь, хоч того дударя, як пак його…

— Юрка? — підказав наймит і хотів був іти. Але Кус припинив його рукою, смикнувши за полу свитки, і звернувся до жінки:

— Ні, ні, жінко Параско! Цього не можна.

— Чому не можна? — кинулася Кусиха.

— А тому не можна, — відповідав Кус, — що владика не велів. Нам треба його слухати. Не можна, не можна, не дозволю!

— Не дозволиш, так нехай по-твоєму буде, — сказала Кусиха, — ти на те господар, пан у своєму домі.

Покинувши веселощі, вся сім’я посідала знову на лавах, трохи поговорили, потім Молявчиха з дочкою встали, помолилися до образів, подякували господарям за хліб-сіль і зібралися додому. Молявчиха, кланяючись низько, прохала Куса й Кусиху з дочкою до себе на обід на другий день. Куси обіцяли. Коли Молявчиха й Булавчиха пішли, Кус, чуючи, що в голові в нього після частування трохи є, побрався в садок, підстелив під голову свою свиту та й ліг спати в курені, складеному з гілок, під двома яблунями. Бджоли, вилітаючи з розставлених по саду вуликів, бриніли і тим бринінням навівали на нього солодку дрімоту. Кусиха пішла спочивати в комірчину: вікно з неї було тільки в сіни, і влітку там стояла прохолода і не було набридливих мух. Ганна з наймичкою перемили після обіду посуд, поставили його в мисник, замели хату. Закінчивши роботу, Ганна вийшла в сад і, щоб не заважати батькові, знайшла місце в протилежному куточку саду, сіла під крислатою липою і задумалася. Близько біля неї був тин, за ним улиця, і крізь дірки в тому тину дивилися в сад четверо злих очей, але Ганна їх не помічала. Довго так сиділа вона. Згадувала себе малою, відколи могла згадати, згадувала, як її мати й батько та родичі кохали й голубили, як гуляла з однолітками; спадали на думку пісні, що чула та переймала, сама того не помічаючи; згадувалось, як уперше прокидалося кохання — чогось хотілося, та все навкруги ставало таке сумне; згадувала, як уперше з Молявкою зустрілася й розмовляла, а батькові й матері і не натякнула про це нічого, як він сказав їй, що її кохає, а вона й собі призналася, червоніючи; як він посватав, а батько й мати згодились, як вона дуже зраділа… як потім до весілля лагодились… І солодко й весело було все те згадувати. А тоді — вінчання, і зараз після нього — розлука. Згадались її подруги, що вже заміж повиходили, — на одному весіллі вона сама була дружкою, на другому — світилкою: повінчали й покрили її подруг, живуть вони з чоловіками. А вона? Обвінчалася — і Бог знає, поки буде ходити дівкою: не її воля і не її нареченого! Їй не так, як людям. І відразу стало так моторошно, коли вона подумала — як їй жити далі. Щось темне, тісне, щось мов колюче, наче пекуче їй уявлялося. Ух! І вона, пересилюючи себе, схопилася і перехрестилася.

Сонце на заході сідало, довшали тіні від будівель та дерев. Де-не-де по Чернігову димок став над хатами звиватися вгору, — то вже люди розтоплювали печі, щоб варити вечерю. Ганна згадала, що треба полити в саду квітки, бо прив’яли від спеки, вийшла з саду, ввійшла в сіни, там побачила матір; вона оце тільки вийшла з комірчини й умивала заспане обличчя. Ганна пішла через сіни в хату навпроти, в пекарню, взяла відра, сказала, що піде по воду до Стрижня, і вийшла з двору.

Ряд дворів, між якими був двір Куса, виходив прямо до високого берега річки Стрижня. Проти Кусового двору сходити до річки було круто, але ліворуч, дворів через троє, прокопано було з міста до річки підземний хід. Цей тайник влаштований був для того, щоб на випадок ворожого нашестя, в місті не було нестачі у воді. Головний вхід починався далеко посеред міста, але близько від Кусового двору прокопано було до нього бічний хідник зі східцями — східців десяток углиб: ними можна було зійти в тайник. Цією дорогою звичайно ходили по воду дівчата, що жили недалеко на краю міста: так можна було просто підійти до води, не тягаючи відра на гору. Туди й попрямувала Ганна зі своїми відрами. Але йдучи з двору до тайника, зустріла вона двох москалів і зупинилася: вона помітила, що це ті самі, що зазирали в вікно, коли вона вернулася з церкви; їх тоді батько ще прогнав од вікна. Ганна задумалася: «Чого це вони тут швендяють?». Але москалі, кинувши на неї погляди, здається, байдужі, пішли собі геть од тайника, мимо Кусового двору, ніяк не озираючись на неї. «Ні, — подумала Ганна, — даремне я злякалася. Це добрі люди, вони мене не займуть».

Вона сміливо пішла до тайника, зійшла східцями й опинилась у темряві: трохи світла пробивалося тільки з того боку, куди їй треба було йти по воду. Коли це почула вона, що позаду хтось швидко наближається. Ще не знала вона, що їй робити — чи вперед бігти, чи назад, а вже чотири дужі руки вхопили Ганну ззаду, коромисло та відра попадали, вона скрикнула, та скрик той так і згубивсь у тайникові. Їй зав’язали рота й очі — вона не могла більше ні крикнути, ні здогадатися, де вона опиниться. Її потягли або й зовсім понесли, бо сама вона з переляку не могла вже йти. Злодії понесли свою здобич аж до головного виходу з тайника, що був, як уже казано, у центрі міста.

[16] Регіментар, рейментар — командир, полковник, начальник війська, керівник.

[17] Сукня — жіночий одяг, верхня частина якого, що відповідає кофті, становить єдине ціле з нижньою частиною, що відповідає спідниці; плаття.

[18] Дзбан, джбан — глекоподібний глиняний, дерев’яний або металевий посуд для води, молока, квасу і т. ін.