III

У суботу, другого дня після того, коли відбулося все те, що тут уже описано, з’їздилися до Чернігова з ближчих сотень сотники зі своїми вибраними в похід козаками: білоусівський — Товстоліс, вибельський — Лобко, любецький — Посуденко, седнівський — Петлишний, кисілівський — Бутович, слабинський — Тризна, сосницький — Литовчик; інші, що їх сотні були далі, виїздили просто, щоб на дорозі пристати до тієї частини полку, що виступить із Чернігова. У кого з приїжджих козаків були в Чернігові родичі або приятелі, той приставав до них у двори, а інші ставали за містом у полі біля коней і возів. Деякі козаки не брали воза, а вели нав’юченого своїм добром коня, припнувши до того, на якому козак сам сидів. Кожен сотник, приїхавши до Чернігова, приходив до полковника, несучи йому щось на ралець: один дикого впольованого звіра, другий птицю стріляну, третій рибу, наловлену з річки або з озера своєї сотні, хто приводив вола, хто коня, хто вівцю. Борковський велів слугам приймати принесене, казав кожному сотникові, що треба рушати в похід у неділю після служби, і запрошував усіх до себе на обід перед походом.

У неділю задзвонили до служби. Приїжджі козаки пішли по церквах, але не всі: деякі позалишалися берегти вози й коні свої й товаришів. Задзвонили до церкви і в Спаса. То була найстаріша з українських церков. Завжди міг і досі може Чернігів пишатися перед іншими вкраїнськими містами цією старовинною церквою. Збудував її князь Мстислав Володимирович ще поперед київської Софії, а як Батий зруйнував Чернігів, то й церкву цю поруйновано і так руїнами й стояла вона аж до полковника Василя Кашперовича Борковського: цей недавно відновив її своїм коштом, а Лазар Баранович тільки цього року освятив у ній новий престол і настановив до відновленої церкви протопопа і ввесь причет церковний. Кафедральним собором були тоді церкви Бориса й Гліба; а про те, — архиєпископ Лазар Баранович до того часу хоч і писався чернігівським архиєпископом, але жив повсякчас у Новгороді-Сіверському; він тільки недавно вподобав Чернігів і став у ньому частіше жити, а саме після того, як опоряджено стару Спаську церкву.

Спаська церква, перероблена трохи і знову помальована вже наприкінці ХVIII віку, в той час, про який тут мовиться, ще мала на собі живі прикмети минущої старовини. Тоді ще були на трьох мурах у середині хори, а сходили на них східцями не з середини церкви, а зокола через башту, прироблену до лівого боку церкви; тепер од цих хорів залишився один тільки бік. Вхід до трапези із західного боку був широкий і праворуч від нього було прироблено до церковних мурів притвор[15], тепер зруйнований. У середині в трапезі по стінах, і по стовпах видно ще було малювання таке старе, ще ледве можна було розібрати, що саме там намальовано; це було негарно, треба було наново помалювати стіни й стовпи, та не вистачало на те грошей, — через те й стіни були тоді вигляду старішого, ніж тепер.

Дзвін благовісного дзвону лунав із верху башти, добудованої по лівий бік церкви. Натовп набожного народу сунув у цю стару церкву головними дверима. Увійшли туди й наші молоді: козак Яцько Фесенко Молявка-Многопіняжний та молода його — козачка Ганна Кусівна.

Натовп козаків та міщан, що входили в церкву, розступився перед ними і з шанобою дав їм пройти. На голові в молодої був вінок, маяли кольористі стрічки, вплетені в довгу шовкову косу. Убрана була Ганна в гаптовану золотом сукню, а з під неї видно було внизу кінці картатої плахти, чорної з червоним; на грудях у молодої блищали дукачі й хрести та коралеве намисто; ноги взуті були в червоні полуботки з дзвінкими підківками. Поруч із нею, з правого боку йшов молодий, ставний козак із підголеною головою, з чорними вусами, убраний у синій жупан, підперезаний кольористим поясом, до поясу прип’ята шабля в ремінних піхвах, цвяхованих срібною бляхою; взутий був у чорні довгі чоботи на закаблуках з підківками. Молодий, увійшовши у церкву, став біля правого стовпа, а молода — біля лівого. Усі дивилися на молоду й молодого, і чути було, як шепотіли люди: «Ото так пара! Ну, та й красуня!». Слідком за ними скоро ввійшли в церкву наші знайомі пани — полковник Борковський та воєвода Чоглоков. Воєвода двічі зиркнув на молоду, а тоді вже, здавалося, не хотів і помічати її; поки була служба, то й голови не повертав у той бік, де стояла Ганна Кусівна, хоч полковник, не раз, позираючи на молоду, нахилявся до нього та казав щось пошепки. Перед початком служби диякон з амвону оповістив, що за дозволом од преосвященного Лазаря, архиєпископа Чернігівського й Новгород-сіверського та блюстителя Київського митрополичого престолу, через те, що Чернігівський полк у похід виступає, вінчатимуть козака чернігівської сотні Якова Молявку-Многопіняжного з дівицею Ганною, дочкою козака тієї ж сотні Пилипа Куса — так одначе, щоб подружнє життя їхнє почалося не раніше, як на свято Петра й Павла, та й вінчання це, хоч і сьогодні відбудеться, але писатиметься, мов би відбулося в день апостолів св. Петра й Павла. А коли відійшла служба, поставили посеред церкви стілець, протопіп покликав молодого й молоду, зв’язав їм руки рушником і почав вінчати. Над молодим держав вінець його зять, сотник Булавка, а над молодою — молодого сестра, Булавчина жінка. Повінчавши, звелів протопіп молодим поцілуватися. Тоді батько Кус швидко підійшов до молодоїї, узяв дочку за руку і, не зважаючи ніяк ані на молодого, ані на людей навкруги, повів її з церкви: він точнісінько так робив, як звелів йому преосвященний. Молодий залишився сам. Підійшов до нього полковник:

— Будь здоров, козаче, з молодою жінкою, дай, Боже, тобі щастя і в усім благопоспішення, добра наживати, дітей породити й згодувати, та й до розуму довести. Тепер до мене йди хліба-соли покуштувати та від мене разом зі всіма в похід, а я Булавці розказав твій віз і все, що тобі на дорогу треба, випроводити, поки ти в мене гостюватимеш.

Не можна було не йти Молявці. Він козак-рядовик, а полковник закликав його до себе на обід нарівні зі старшиною: надто вже велика честь! Не вимовивши й слова, пішов Яцько за полковником.

— Що, пане воєводо, — звернувся полковник до воєводи, виходячи з церкви, — яку кралю добув собі цей козарлюга? Га?

— Не годиться мені на жіночу красу задивлятися, — відповів понуро воєвода. — Не такі мої літа й звання. Та ще ж вона й жінка чужа, а Господь сказав: кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.

Народ розходився з церкви. Полковник із воєводою сіли в коляску і поїхали до полковника. На рундуку в нього вже стояла полкова старшина: обозний, суддя й писар. Вони були в іншій церкві і ще раніше прибули до полковника. Всі ввійшли в хату, за полковником прибули й сотники. Страву вже подано було, всі посідали за стіл. Недовго обідали перед дорогою; їли небагато, але пити треба було чимало та ще й усе за здоров’я. Полковник підняв кубок за царське здоров’я, тоді кубок за гетьмана й усе військо запорозьке, а в кінці — щоб щастило в цьому походові. Тоді полковник оповістив, що час рушати. Полковниця покликала дітей. Борковський поблагословив їх, проказав звичайну науку, щоб слухалися матері, а по тому озвався до обозного, кажучи, що замість себе залишає його наказним полковником у Чернігові, велів жити в згоді й у приятельстві з воєводою і радитися з ним у всіх міських справах.

— Щасливі залишайтеся та нас сподівайтеся! — промовив полковник на прощання до всіх, хто залишався.

Біля ґанку стояв осідланий кінь полковника. Борковський скочив на нього так легенько, наче йому було років двадцять. Підняв шапку і востаннє озвався до сім’ї, що стояла на ґанкові: «Прощавайте! З Богом!» — і злегка вдарив свого коня. За ним посідали старшина й сотники на своїх, заздалегідь приведених у полковницький двір коней і рушили. Вдарили в тулумбаси, задзвонили по всіх церквах. Почувши це, сотні рушили зі своїх становищ, а сотники поспішали пристати до своїх сотень. Булавка поїхав попереду своєї сотні, а найближче біля нього їхав шваґер Молявка.

[15] Притвор — у візантійській християнській архітектурі крите передсіння при передній стіні храму.