XVII

Поки вирішувалася справа в Патріаршому Приказі, Ганна жила в дворі в Калітіна з іншою челяддю в двірській хаті і робила свою справу: доглядала двох корів, доїла їх, порядкувала з молоком, підкидала коровам їсти, чистила хлівець, де вони стояли; з нею коло того ходила дівчинка років п’ятнадцяти, — її пані привчала бути корівницею. Калітіна здивувалася, коли Ганна, почавши доїти корів, підпустила, як звичайно на Вкраїні, до них телят, бо цього в Москві не роблять. Ганна пояснила господині, що через це телята краще ростимуть та набиратимуться сили, то й буде з них гарна робоча худоба. Калітіна досі думала, що можна дбати хіба тільки про самих теличок, а не про бичків, і страшенно здивувалася, довідавшись, що на Вкраїні волами орють. Доручала господиня й іншу роботу, а Ганна все робила дбайливо, як уміла, і Калітіна була з неї дуже задоволена.

Так минули літні місяці 1677 року. У другій половині вересня того року, повернувшись як звичайно з Приказу додому, Калітін розповів жінці приємну для них обох новину. Найсвятіший патріарх із ласки своєї подарував їм із патріарших маєтків вотчину того ледащо, що покривдив жінку-хохлачку, яка жила в них у дворі, а саму жіночку патріарх велів відіслати додому до першого чоловіка.

Покликали Ганну.

— Здорова будь, молодице! — звернувся до неї Калітін. — Справа твоя, хвалити Бога, вже скінчилася. Найсвятіший патріарх звелів скасувати навіки твоє вінчання з холопом Чоглокова та відпустити тебе до твого першого чоловіка, та ще найсвятіший патріарх із ласки своєї звелів видати тобі від нього, найсвятішого, милостині на дорогу п’ятдесят рублів. Завтра покличуть тебе в Приказ і прочитають там вирок.

Ганна кинулася цілувати руки Калітінові й Калітіній, дякувала за хліб, за сіль і просила вибачення, якщо, може, не вміла чимось догодити, доки жила в них. Калітіна хвалила її за старанність і бажала щастя-долі.

— Самій тобі їхати з візником буде, може, й нудно, та й не годиться, — говорив Калітін. — Ти б пішла на Малоросійський двір та довідалася б там, чи не їде хто з ваших земляків у ваш край. То й ти б із ними доїхала.

Ганна послухалася поради, але стала питати не про Малоросійський двір, а про той, де тепер живе Дорошенко: вона хотіла подякувати йому за те, що він перший зглянувся на неї і допомагав у тяжкій пригоді.

Вона довідалася, що Дорошенко з Грецького двору переведений у свій власний двір, подарований йому царем.

Знайшла вона Дорошенка на новому дворі, і була допущена до нього. Петро Дорошенко прийняв молодицю ласкаво, як давню знайому, розпитав, чим закінчилася її справа, а тоді порадив:

— Тобі якраз можна їхати з нашими людьми, що до мене приїздили від брата Андрія і незабаром виїздять назад у Сосницю. Тільки я тобі, молодице, новину скажу, може, не дуже приємну. Та вже ж правди не сховаєш ніде. Чоловік твій Молявка, що сотникував у Сосниці, оженився з іншою, з Бутримовою дочкою, дівкою. Оттакий недобрий, не захотів дочекатися тебе!

Ганна спершу зблідла і хвилини дві-три стояла, мов до місця прикипіла, а тоді тяжко заплакала.

Дорошенко продовжував:

— Жаль тебе, молодице, далебі дуже жаль! Одначе Господь заплатив твоєму невірникові. Котюзі по заслузі. Уже Молявка не сотник тепер. Ясновельможний скинув його і пожалував сотництво братові моєму Андрієві. А Молявка живе у тестя свого Бутрима та й, кажуть, що все не ладнає зі своєю жінкою.

— Він проти мене ні в чім не винен, — говорила Ганна крізь сльози. — Як то було йому чекати мене, коли ніхто не знав, де я поділась, а до того, може, і написано було і йому було читано, що я повінчана з іншим у Московщині. Запевне так було. Бог із ним! Мабуть, така мені доля від Бога судилася!

— Авжеж так, правда, молодице, — промовив Дорошенко. — Бог чоловіка сотворив, Бог із чоловіком і чинить так, як волить. На мене поглянь, молодице: що я був колись і що став! Був я гетьман, володів Україною, з царями-королями водився як з рівнею, а тепер на чужій стороні в пониженні, в неволі… Та ще поздоров, Боже, великого государя милосердого: дав мені, бідному, прихилок і хліба кусок, а там, на Вкраїні, вся моя худоба знівечилась, і самий мій Чигирин запевне не встоїть і пропаде… А в тебе, молодице, є батько й мати?

— Є, — відповіла Ганна,— або краще скажу: були, а тепер чи живі — не знаю.

— До них їдь! — порадив Дорошенко. — Уже ж таки у свого роду легше тобі жити буде! Боже тебе благослови! На тобі, молодице, від мене на дорогу.

Дорошенко подарував їй кілька карбованців. Ганна поцілувала йому руку.

Вислухавши в Приказі присуд про себе та отримавши жалувані їй від патріарха п’ятдесят рублів, Ганна попрощалася з Калітіними. Господиня подарувала їй у вузлику трошки одежі: то була хазяйська дяка за недовгу, але щиру службу і милостиня на бідність від сім’ї Калітіних. Добре було їм давати ту милостиню! Давали вони Ганні крихту, а самі через молодицю стали багачами.

Прийшла Ганна зі своїм вузликом до Дорошенка, а відтіля поїхала з його людьми, що привозили в Москву Петрові Дорошенкові харчі, та тепер, дещо скупившись у Москві, поверталися до Андрія Дорошенка. Залишаючи Москву, Ганна думкою кинула прокльоном на лиходія, що занапастив їй молоде життя.

Їдучи все далі на південь, не дізналася вона, що прокляття бідолашної жінки спіткало лиходія швидше, ніж можна було сподіватися. Пограбований в Приказах до ниточки, вигнаний із двору, пішов він тинятися по Москві: де день, де ніч. Почав із горя пити, пропиваючи ту дещицю грошей, що лишилася в нього після грабунку. За місяць уже не було ні за що пити; одежина перетворилася на дрантя, і він у тому манатті тинявся раз-у-раз біля Петровського шинку, кланявся кожному, благаючи копійчину на прожиток, а як по правді — на пропій. Прийшла зима, наступили морози. У Чоглокова не було ні теплої хати, ні теплої одежини: безпритульний, ночував він то в шинках, то на вулицях під церковними будівлями, і одного разу хтось із жалю дав йому трохи грошей на їжу. Чоглоков перед тим довго нічого не їв, і, коли випив горілки, вона його так розібрала, що як тільки вийшов із шинку, зараз упав, заснув на мерзлій землі та вже більше й не прокинувся. Вранці його тіло знайшли та відвезли до вбогого дому, а там звалили в загальну могилу, в купу до інших трупів: то все були такі, що гинули з горілки і яких щоранку збирали по Москві на вулицях. Не пом’янули раба божого Тимофія по-християнськи ні запискою його імені в синодик, ні подачею частинки за упокій душі його ті дяки, що загарбали його вотчину: навіщо їм було довідуватися про його долю; вони і про смерть його навіть не почули.