XVI

Патріархові Іоакимові Савелову було в той час між шістдесятьма й сімдесятьма роками, але був він дуже жвавий і невсипуще діяльний. Як на свій час, то був чоловік учений; вчився він у київській колегії і дуже її й досі поважав; але це не шкодило йому бути гострим і невблаганним ворогом західного впливу, що проймав усю духовну освіту на Вкраїні; патріарх думав, що цей вплив шкодив «русской» церкві. Патріарх Іоаким писав дуже багато, писав і з двох боків обороняв свою церкву проти західного вірського розколу, що вчинився в Московщині. Одначе, не вважаючи на всі свої вчені й літературні справи, Іоаким не занедбував порядкування церковними справами, а сам особисто всього пильнував і так дуже, як ніхто з його попередників, не виймаючи й самого Никона. Ніхто з патріархів не обмежив так самоволю архирейську, завівши коло архиреїв обов’язкові ради з духовних осіб задля порядкування справами й задля суду; це було й задля патріаршої єпархії, але патріарх на те не зважив: він сам був такий діяльний та уважний до всього, що мало йому треба було допомоги й поради від духовних осіб. У Патріаршому приказі сиділи призначені від патріарха архимандрит та двоє протопопів, кликано виборних духовних старших — «попівських старост», але всі вони власне мало робили за патріарха, — навпаки, він багато за них робив. Ще як був суд над духовенством, то ці патріархові помічники щось таки значили: допити робили, розшукували, присуди постановляли; патріарх сам перевіряв усю їхню попередню роботу і сам уже виносив найостанніший рішинець. А в таких справах, де не духовних, а світських людей ставляно на суд, — ті духовні, що сиділи в Патріаршому Приказі мало до чого й торкались, а все робив дяк та й підносив патріархові. Найстаршим дяком у Патріаршому Приказі був тоді Іван Родивонович Калітін, підтоптаний пан, із круглою, трохи посивілою борідкою, на літа було йому років із п’ятдесят; у справах був вельми тямущий, добре говорив і писав. Патріарх надзвичайно йому вірив, вважав його за розумного, дуже чесного, не грошолюбного чоловіка, цілком прихильного патріархові. Та й усі вважали дяка за розумного чоловіка; що ж до його чесності та негрошолюбності, то ніхто не міг би показати, що з цього, чи з того чоловіка Калітін узяв якого хабара; але багато людей тільки плечима знизувало, довідуючись, що від деяких справ патріарховому дякові була велика користь, і не можна було зрозуміти, як він це робив.

Коли Ганну Кусівну привели до Патріаршого Приказу, Калітін, що недавно тільки того дня прийшовши на службу, сидів із товаришем своїм, другим дяком Леонтієм Савичем Скворцовим, якого любив і боронив. Перш ніж покликати приведену до Приказу жінку, Калітін прочитав, що про неї написано з Малоросійського приказу; там було коротко виложено всю справу з Ганною й Чоглоковим.

— Поглянь лише, Левонтію Савичу, — звернувся він до Скворцова, — яку вкраїнську птицю прислано до нас. Тільки обскубано, та не її, а, мабуть, когось іншого через неї.

Скворцов був ще не такий досвідчений у справах, через те й не здогадався відразу про все, що вже зрозумів Іван Родивонович. Прочитавши папір, Скворцов блимнув запитальним поглядом на товариша. Калітін засміявся.

— Дуже тямущий чоловік думний дяк! — сказав Калітін. — Обстриг барана, а шкуру ще нам покинув. Дарма, і за те спасибі!

— Звісно, — Скворцов кивнув головою, — поживився біля воєводи та й захистив його добре. Усе покрив, хоч де-не-де хвостики видно. Та нам ні з якого боку коло нього заходитися не можна. Чистий зовсім став. Хіба покуту яку накинути, та й то не на нього.

— Покинуто, — знову засміявся Калітін, — покинуто й нам тоненьку ниточку, — обережненько ще можна за неї вхопитися. Подивися лиш уважніше в папір! Бач: повінчано жінку вдруге з воєводиним холопом; сам воєвода правий і кликати його сюди ніяк не посміємо; але холопа того на допит витягнемо. А хіба холоп так і стоятиме за свого государя? Атож! Не дуже стоятиме, коли над самим собою лихо побачить!

— А можна часом, — додав Скворцов, — налякати воєводу патріархом, що мовляв сам патріарх доповість про справу великому цареві государеві, щоб слідство наново зробити.

— Можна й так. Правда, — погодився дяк. — А то ще глянь: знадобиться нам 54 артикул статуту про холопський суд.

Калітін звелів покликати Ганну.

— Молодичко! — звернувся він до неї. — Ти відразу з двома чоловіками стала. Один живий, а ти з другим повінчалася.

— Повінчали силоміць, — почала відповідати Ганна.

— Так, — перепинив її Калітін — силоміць. Ти це казала в Малосійському Приказі. Так ти й тепер кажеш, що не хотіла йти за другого, а тебе силоміць повінчано?

— Силоміць, — повторила Ганна.

— І не хочеш жити з другим своїм чоловіком, холопом Чоглокова?

— Не хотіла й не хочу! — відказала Ганна.

— І хочеш вернутися до першого свого чоловіка?

— Хочу. Я тільки його одного за чоловіка собі вважаю.

— Доведеться тобі, молодичко, — сказав дяк, — пожити у нас у Москві. — Чи є в тебе який притулок і чи маєш за що їсти й пити? Може, є в тебе в Москві родичі або знайомі добрі люди?

— Нікого немає, — відказала Ганна Кусиха.

— То коли в тебе немає тут нікого знайомого, то, може, хочеш — я тебе візьму до себе в двір на роботу? Ти, молодице, не бійся, — не подумай чого-небудь поганого. Я чоловік жонатий, жінка й діти в мене, поганої думки в мене немає. Поживеш у мене, поки твоя справа завершиться. От посидь отам у сторожці, а коли будемо розходитися додому, тоді я тебе з собою візьму, то й поїдеш до мене у двір.

Ганну вивели. Увійшли до Наказу архимандрит і протопіп, що там сиділи. Калітін подав їм декілька паперів, розповідаючи коротко їх зміст. У числі тих паперів була і відписка про Ганну. Духовні не звернули на неї особливої уваги.

Після полудня почали розходитись, і дяк Калітін звелів покликати Ганну.

— Забирай свою худобу[51] та й іди зі мною, — звернувся він до жінки.

— У мене нічого немає, — заплакала Ганна. — Я втекла у чім стояла. І сорочку одну третій тиждень ношу.

— Хрещені, здається, люди, — сказав Іван Радивонович. — І своєму братові в Христі Ісусові, хрещеній людині, повсякчас і на всяку годину Христа ради подати можемо!

Він повіз із собою Ганну і, приїхавши додому, передав її своїй дружині, літній пані, років за сорок; він доручав їй приставити до якої-небудь роботи у дворі привезену жінку, пояснивши, що це нещасна безпритульна сирота, але повинна пожити трохи в Москві, і коли дати їй притулок, то це буде добре, богоугодне діло. Калітіна ласкаво звернулася до неї, та відразу ж не зрозуміла, що відповідала Ганна, то ж і глянула на чоловіка, мов питаючи, хто це.

— Хохлачка, — сказав Калітін, — у них мова відмітна від нашої московської, але у всьому іншому народ добрий, щирий і віри однієї з нами.

Калітіна відіслала молодицю в дворову баню, подарувала їй чисту, хоча не зовсім нову та цілу білизну і приставила її доглядати корів.

На третій день після того, як Ганна стала в Калітіна, покликали до Патріаршого приказу на допит холопів Чоглокова — Ваську й Макарку.

Пан іще раз проказав їм свою науку — ніяк не плутати його в справу. Васька перехрестився й забожився, що й слова не скаже на шкоду своєму панові.

Холопів привели в Патріарший Приказ саме тоді, коли зібралися духовні особи, що там засідали. Васька та Макарка вклонилися, торкаючись пальцями до долу, і стояли, чекаючи запитань. Калітін підійшов до архимандрита під благословення.

— Починай, Господи благослови! — виголосив архимандрит.

Калітін відійшов і заговорив до холопів поважним та суворим голосом:

— Наш Приказ найсвятішого патріарха багато чим зовсім не такий, як інші Прикази. По багатьох Приказах про багато світських справ звелено не вірити тому, що кажуть холопи, не годиться холопа й питати, бо холоп — невільний чоловік і чести на ньому нема і безчестя за нього не визначено йому; а в нас що до цього не так, бо тут розглядаємо справи духовні, а не світські.

— А про духовні справи, — сказав архімандрит, — говориться в святому Письмі: немає скіфа, ні елліна, ні раба, ні вільного. У церкві Христовій рабові така сама честь, як і не рабові. Раба однаково хрищено, як і його пана, одним миром мировано, одне тіло й кров Христову приймає і на рабів такий саме шлюбний вінець кладуть, як і на панів. Через те тут приймають те, що каже холоп, так само, як і те, що каже вільний чоловік. Заприсягніться перед хрестом та Євангелією, що будете говорити саму правду, як перед самим Богом на страшному і справедливому його судилищі, якщо же станете брехати та правду ховати та вигадувати, то зазнаєте кари від Бога на тому світі, а на цьому від святої нашої церкви — прокльону, і віддано вас буде світському судові на страшне катування.

— Чуєте? — запитав грізно Калітін. — Слухайте та беріть собі на ум!

Устав зі свого місця протопіп, узяв згорнуту єпитрахиль[52], що лежала перед ним на столі, вийняв із неї хрест та Євангелію та положив на церковному стільці, що стояв поперед того стола, навколо якого сиділи духовні. Протопіп одягнув патрахіль. Обидва холопи, знявши два пальці правої руки вгору, проказали слідком за попом присягу, тоді поцілували хрест та Євангелію. Протопіп загорнув хрест, та Євангелію в єпитрахиль і сів на своє місце.

Дяк звернувся до холопів:

— Хто з вас двох Василів повінчаний із Ганною Кусівною, що зве себе жінкою козаку Молявці?

— Я, — відповів Васька.

— Я буду тебе питати, — продовжував дяк, — не для того, щоб довідатися від тебе про таке, чого я ще не знаю. Питатиму я тебе про таке, що вже й без тебе знаю, а питатиму тільки для того, щоб знати: чи правду, чи неправду ти казатимеш. І коли ти почнеш плутати та брехати, то я зараз звелю відвести тебе до ката та й скажу йому, щоб він тебе спершу батогами, а тоді, коли будеш упертий, то й гарапниками[53] покропив. Коли ж правду казатимеш, то нічого не бійся. Ти чоловік підневільний, хоч що звелить тобі пан твій, повинен був те робити, і хоч би й що не по правді зробив із наказу панського, — відповідатимеш за те не ти, а государ твій. Одказуй же по правді!

— А ти, Ярмолаю, — звернувся він до піддячого, що сидів за столиком біля вікна, — записуватимеш те, що вони казатимуть.

— Питаю, — промовив він голосно, — як ти виходив сюди, кликав тебе государ твій і велів тобі казати в Приказі, що він, твій государ, брати за жінку Ганну Кусівну тебе не неволив, а наче ти, Васько, з нею, Ганною, вдвох приходили до твого пана і прохали дозволити вам повінчатися? Так було? Кажи! Це тобі перше питання.

Васька, вражений, глянув на Макарку, мов би хотів очима в нього запитати: хто ж це йому розказав? Хіба ти? Адже тільки ти та я це й чули. Та зараз же згадав, що Макарка разом із ним в один час вийшов із двору. Нічого не розуміючи, він вирячився на дяка.

Калітін глузливо дивився на його, та не діждавшися швидкої відповіді, знову те саме запитав і додав:

— Ти ж сам бачиш, що я вже все знаю, що в вас роблено й казано, хоч і не був у вас. То й нема чого брехати та вигадувати. Кажи правду! Так було?

— Еге, так було, — сказав Васька.

— Добре, що правду підтвердив, — промовив Калітін. — Тепер я тобі розкажу, що ти попереду робив та що з тобою робилося. А ти, знаючи, що я вже все знаю; тільки кажи, що саме так було, як я тобі сказав.

І він почав допитувати, притримуючися того, що розказувала Ганна і що було написано в папері з Малоросійського Приказу; нагадав, як у Чернігові вони, Васька з Макаркою, ухопили Ганну в потайнику і притягли до свого пана на воєводський двір.

— Чи так було? Кажи по правді! — спитав він.

— Так було, — відказав Васька.

— Ще хвалю за те, що правду кажеш, — похвалив того дяк. — Ти людина невільна, що ти робив із панського наказу, в тому провини нема ніякої. І Святе Письмо каже: раб не більший від свого господаря. Пиши Ярмолаю, його слова! Чув, що він зробив із панського наказу? Пиши!

— Чув, — відказав Ярмолай і заходився писати.

Почекавши, поки Ярмолай запише, Калітін промовив далі:

— Государ твій велів тобі вкупі з Макаркою та з двома стрільцями везти Ганну в свою підмосковну вотчину, на Пахрі, а там піп, слухаючись пана вашого, повінчав тебе з Ганною, хоч вона й кричала, що не хоче, що вже з іншим повінчана. А піп на те не зважав. І ти, з наказу государя твого, щоб Ганна не кричала, казав їй, що люто її битимеш і мучитимеш. Так було?

— Так було, — відказав Васька.

Калітін продовжував далі:

— А як государя вашого взято з воєводства з Чернігова, то він, государ ваш, до Москви приїхавши, звелів тобі з Макаркою ту Ганну привезти до нього в двір на Арбаті, так ви й зробили так, як пан звелів. Чи так було?

— Так, — повторив Васька.

— Пиши, Ярмолаю! — сказав Калітін і запитував далі: — А коли ви приїхали до Москви, ваш пан звелів тобі, Васьці, доглядати за своєю жінкою Ганною та приводити до нього, до твого пана, на ніч задля сороміцького діла тоді, коли він звелить. Так ти її раз до нього приводив. Чи так було? Кажи!

Васька спинився, замулявся, бо зрозумів, що надходить найстрашніше: доводиться сказати проти свого пана таке, що панові не до вподоби буде. Калітін засміявся:

— Я знаю, чому ти мовчиш. Бо саме цього найдужче не велів тобі пан казати; але ж ти сам бачиш: я вже й без тебе все це знаю; то хоч ти крийся, хоч бреши, а тим своєму панові ніякого добра не зробиш, тільки собі самому лиха добудеш. Бо ти ж сам знаєш: батіг не янгол: душі не вийме, а правду витягне з тебе. Краще кажи все по правді, не даючи своєї спини під батіг.

— А моєму государеві що за те буде?

Дяк засміявся.

— Хочеш багато знати, — дуже вже розумний будеш, — відказав він.

— Що буде?! Хіба ми тут твого государя судимо? Государя твого вже суджено там, де треба, в Малоросійському Приказі, та й виправдано. До нашого Патріаршого Приказу віддано на духовний суд жінку Ганну, то ми тебе й допитуємо, щоб знати: чия вона жінка. Чи твоя, чи кого іншого, і кому її треба віддати: чи тобі, чи тому козакові Молявці, і чи винна вона, що її від живого чоловіка з іншим повінчано. Ось про що справа в найсвятішого патріарха, а до твого государя немає в нас діла ніякого.

— Так було, як кажеш, — сказав Васька.

— Тобто, — провадив далі Калітін: — пан твій для того тебе оженив, щоб ти йому свою жінку приводив на ліжко? Адже так?

— Так,— ледве вимовив Васька.

— Запиши, Ярмолаю! — наказав піддячому Калітін і знову повернувся до холопів:

— Далі нема про що й питати вас. Другого дня, коли ти, Васько, приводив Ганну до пана, вона втекла, і ви вже її більше не бачили. Тебе, Васько, вже не питатиму. Добре зробив, що казав по правді, не одбріхувався. Тебе, Макарко, не довго питатиму. Ти вдвох із Ваською силоміць ухопив Ганну в потайнику, удвох з Ваською відвозив її з Чернігова в пахринську вотчину і на вінчанні був, а потім, із панського наказу, вдвох із Ваською привіз її в Москву.

— Так було, — погодився Макарка.

— І пан при тобі звелів Васьці приводити її до його на ліжко задля сороміцького діла? — питав далі дяк.

— Цього я не знаю, — відказав Макарка. — Мені такого наказу не було.

— Не тобі, а Васьці був, тільки при тобі. Ти чув те разом із Ваською. Ти за те не винен. Не крийся, бо чого тобі не за себе, аза іншого муку терпіти, коли він, цей інший, уже й сам признавсь у всьому.

— Змилосердіться! — промовив переляканий Макарка. — Васька правду сказав про себе, то й я те саме кажу, що й Васька.

— Запиши, Ярмолаю, — сказав дяк і знову звернувся до Васьки. — Тепер скажи: хочеш ти залишити в себе Ганну за жінку, чи нехай її відішлють до першого чоловіка?

— Не хочу! — вимовив зважливо Васька. — Силоміць мене пан оженив, а не своєю волею я із нею женився. Не треба її мені! Хай собі йде, куди хоче.

— Пиши, Ярмолаю! — наказав дяк. — Оце й усе, що нам потрібне було.

Васька впав дякові в ноги, а за ним і Макарка.

— Батечки ріднесенькі! — заплакав Васька. — Згляньтеся на нас, бідних рабів, невільних людей! Наказали ми на государя свого, хоч і по правді все говорили, тільки ми ж будемо в його волі, то він тепер нас закатує! Сховайте, обороніть нас, голубчики, батечки ріднесенькі!

— Добре робиш, що свого государя боїшся, — похвалив того дяк. — Раб повинен боятися свого пана та слухатися його в усьому. Тільки над твоїм государем є ще вищий государ. Чи ти це знаєш?

— Та воно так! — сказав Васька. — Я знаю, що над усіма нашими государями є один над усіх найвищий пан, батюшка — цар, великий государ, і має він над нашими государями таку волю, як вони, государі наші, мають над нами, бідолашними сиротами. Та тільки сам добре знаєш, твоя милость, люди кажуть: до Бога високо, а до царя далеко, а государ наш до нас найближчий. До царя-батюшки нашому холопському рилу приступити не можна, про це й думати нам не годиться, а свій государ, коли захоче, так із нас шкуру й зніме. Чи не можна, батечки рідненькі, умовити нашого государя, щоб нас не мучив, а поки з ласки вашої скажете йому про це, не відпускайте нас до нього, а подержіть десь в іншому місці.

— А, так! — вимовив дяк. — Гаразд! Можна. Ви зостанетеся для допиту при нашому Приказі, поки ми поговоримо з вашим государем. Тим часом поживете у нас у дворах, попрацюєте, а ми вас за те годуватимемо. Левонтію Савичу! — звернувся він до Скворцова. — Ти візьми до себе в двір Ваську, а я візьму Макарку. У мене тепер Ганна, так їй бачитися з Ваською не годиться.

Так вирішили дяки та й позабирали до себе холопів. Архимандрит, слухаючи увесь допит, коли він скінчився, промовив тільки:

— Неабияк добре! Боже благослови!

Минуло після того тижнів зо два. Калітін навмисне затягував справу; бо хотів добре помучити Чоглокова страхом перед тим невідомим, що могло бути з ним. Він і не помилився. Чоглоков, побачивши, що його холопи не повернулися з Приказу, почав турбуватися, і турбота ця щодня зростала. Чуло його серце, що не дурно холопів не відпущено, що на нього самого насуває якась нова хмара; як і всі такі люди, він був страхополох, а дожидати чогось лихого та невідомого, було йому гірше, ніж саме лихо. Нарешті покликано і його до Патріаршого Приказу.

У Приказ зібралися всі — і духовні панотці, і дяки, і піддячі — всі були вже там. Ярмолай із каламарем та з паперами сидів біля вікна за своїм столиком.

Увели Чоглокова.

Тільки Чоглоков поклонився, як годиться, коли вже встає Калітін, підходить благословитися в архімандрита, тоді підступає до Чоглокова та й каже до нього, ворушачи пальцями правої руки:

— Тимофію Васильєв Чоглоков! Як тобі не сором, як тобі не гріх таке виробляти! Бога ти, видно, не боїшся, людей добрих не соромишся! Ви, пани, на царській службі служите, і посилає вас великий государ правди пильнувати, щоб ніде дужі малосилим, а багаті бідним кривди не робили; вам треба царським ім’ям сиріт боронити, а ти, лиходійнику, почав виробляти таке беззаконство, що й згадувати сором! Та ще де! У чужих людей, в малоросійських городах! Як після цього черкаські люди* можуть бути царському величеству вірні і держатимуться Московської держави, коли до них посилатимуться начальниками такі гультяї, беззаконники, розпутники, ґвалтівники, як твоя милость! Скажуть черкаські люди: ми задля оборони єдиної східної православної віри самі пішли своєю волею

під державу до великого государя, а до нас присилають із Москви таких, що із нами гірше від ляха й бусурмена чинять. Мабуть, ти про Бога не думаєш і суду його страшного не боїшся, і не сподіваєшся царського гніву над собою, все на своє багатство надієшся, що здобув неправедним способом. То знай же: буде й на тебе суд! Озвуться вовкові овечі сльози!

Чоглоков ніяк не сподівався такої зустрічі. Кільки хвилин він не міг і слова вимовити на відповідь; збентежившись, він тільки позирав турботно туди й сюди, мов шукаючи, за що б йому вхопитися, захищаючись від такого несподіваного нападу. Калітін, зупинившись на мить, знову почав так само гримати на нього, нахваляючись карами.

Нарешті Чоглоков, схаменувшись, зважився оборонити свою покривджену честь та й промовив:

— Шановний пане дяче Іване Родивоновичу! Я твоїй милості не підвладний і не знаю: з якої речі оце ти вигадав кликати мене сюди та завдавати мені сорому? Я з тобою й говорити не хочу, а подам великому государеві на тебе супліку за безчестя.

— Ти подаси на мене супліку! — вигукнув дяк, а тоді промовив до духовних панотців: — Послухайте, коли ласка, чесні панотці! І ти, Левонтію Савичу! Він ще хоче подавати на нас супліку за безчестя! Молодий ти ще розумом, хоч літами вже, здається, й дійшов. Хіба ж ти не розумієш того, що коли тебе покликано до Патріаршого Приказу, то говорить із тобою тут не дяк, а сам найсвятіший Патріарх через свого дяка.

— Так ото ж і подаю до уваги найсвятішому Патріархові, — вимовив Чоглоков. — Попереду треба сказати, що я таке заробив, щоб ображати, а то ні за що, ні про що накинулися на мене!

— Ач, — скрикнув, зло сміючись, Калітін, — якого плохуту з себе удає! Стривай же, коли так: я тобі зараз покажу, що ти зробив, щоб тебе лаяти.

Він підійшов до дверей, відчинив їх та, кивнувши туди комусь рукою, поступився, а дверима ввійшла Ганна.

— Хто ця жінка? Знаєш ти її? — питав Калітін Чоглокова.

— Знаю, — відказав Чоглоков. — Це мого холопа Васьки жінка.

— Силоміць, через те, що поламано всякий закон божий та людський, стала вона жінкою йому з твого розбійницького заміру. Вона — жінка чернігівському козакові Молявці. Ти це знав, ти на її вінчанні був, сподобалась її жіноча краса твоєму скотячому плотоугодію, ґвалтом зробив ти над нею сороміцьке діло, а тоді звелів повінчати її, чоловікову жінку, зі своїм холопом на те, щоб до себе на ліжко брати. Ось яка це жінка! Соромітник ти поганий, християнином зватися недостойний!

— Це неправда! — противився Чоглоков. — Ця жінка сама своєю волею пішла заміж за мого кріпака. А в Москву я звелів приїхати їй із чоловіком зовсім не за для якогось сороміцького діла, а щоб служила мені. Ви ж кликали того холопа, що повінчаний із нею. Спитайте його при мені.

— Холоп — скрізь холоп, — вимовив Калітін. — Холоп і при государі своєму холоп, і без нього холоп. Чи відповідаєш в усьому за свого холопа?

— Відповідаю, — казав Чоглоков, — що він удвох із цією ось жінкою, приходили до мене і прохали дозволу повінчатися.

— Ніколи цього не було, — промовила Ганна.

Калітін провадив далі:

— А відповідаєш ти за свого холопа в усьому іншому? І в тому, чого сам не знаєш, — відповідаєш ти за свого холопа? Якщо на слідстві й на суді виявиться, що твій холоп винен у чому, — чи відповідаєш ти за свого холопа?

— Ні,— сказав Чоглоков,— хай сам за себе відповідає, коли чим винен.

— І ти за те не відповідаєш за свого холопа?

— Не відповідаю, — повторив Чоглоков.

— Пиши, Ярмолаю, — звернувся дяк до піддячого і знову заговорив до Чоглокова:— Ну, так твій холоп Васька сказав те саме, що й оця жінка: ніколи вони вдвох не прохали тебе, а звелів ти своїм людям ґвалтом ухопити її та повінчати на те, щоб жінку пускано до тебе на блудне діло.

— Коли холоп мій таке каже, він бреше! Холопові не можна вірити, коли він таку нісенітницю на свого государя каже, — промовив Чоглоков, спалахнувши.

— Стривай лиш, не дуже брикай! — сказав йому Калітін. — Можна йому вірити! У нас суд духовний, а не світський: тут і холопове свідчення приймається, бо й холоп такий саме син церкві. Та й у світській справі можна вірити холопові, коли ти вже сказав, що за свого холопа не відповідаєш. Левонтію Савичу! Прочитай лиш йому 54-й артикул Статуту Про холопський суд.

Скворцов прочитав: «Буде відповідач казати, що холоп сам за себе відповідає, то проти позовникової супліки веліти холопові відмовляти і чи правий буде, чи винен — вірити холопові, що почне на суді говорити».

— Це сюди не до речі! — вигукнув Чоглоков. — Це говориться про холопський суд, — от як би в Холопському приказі суд був…

— Чи ти ба, який знавець на законах! — перервав його слова Калітін. — Кажуть же тобі, що тут духовний суд, тут холопські слова й без того приймають.

— Так і судіть собі свої духовні справи!— крикнув сердитим голосом Чоглоков. — 3 якої речі ви мене сюди притягли та й обвинувачуєте, що я дівку зґвалтував? Це до світського суду належить, а не до духовного.

— Брешеш! — промовив Калітін. — Це блудне діло, а всякий блуд карається духовною карою.

— Це ще треба довести, що був блуд, — стояв на своєму Чоглоков. — А ви на мене не доведете.

— Доведено вже, — сказав дяк.

— Ні, не доведено, — сміло сперечався Чоглоков, — і довести не можна, і не ваше це діло. На донос цієї чернігівської жінки та на інші такі саме брехливі доноси від чернігівців уже роблено про мене слідство в тому Приказі, якому я через свою службу був підвладний. І діло вже вирішено, і мене виправдано. А духовного діла за мною ніякого немає. Та справа, що у вас є про цю жінку, що її з двома чоловіками повінчано, та справа до мене зовсім не торкається. Чого це ви на мене напалися? Хто що зробив, а я буду відповідати!

— А ти знаєш, — промовив архімандрит, — найсвятіший патріарх —  щирий і повсякчасний оборонець перед царем усім пригніченим та покривдженим,— отаким, як оця жінка. Тебе виправдано, кажеш, у Приказі; але по всіх приказах сидять люди, не янголи, а подобострастні человєци. Через недомисел людський можуть вони помилитися і на неправе сказати, що праве. Над усіма Приказами є один голова — цар. А ввійти до царя найсвятішому патріархові завжди вільно.

— І цареві великому государеві, і найсвятішому патріархові кажу я одне: не винен я, все на мене вигадано! — сказав Чоглоков.

Дяк Калітін, показуючи на Ганну, звернувся до Чоглокова:

— Оця жінка може говорити з великим государем і сама своїми вустами розкаже йому про все. Ти скажеш, що де там їй до царя дійти: далеко й високо. Таки й правда: здається, хіба ж таки можна, щоб така проста жінка могла до великого государя, царя всієї Росії доступитись! От же найсвятіший патріарх має таку силу, що через нього вона може доступитися туди, куди і не приснилось би дійти. Таке з нею буде! Кажу тобі це іменем великого государя найсвятішого патріарха; коли самохіть не признаєшся й не покаєшся, як перед Богом, і не подаси супліки, — в ній же треба тобі всі свої провини списати і зі скрухою в серці просити прощення, — а станеш казати, що тебе виправдано і нема чого тобі каятися, — то за таку гордість зазнаєш ти великої прикрости й кари. З ласки своєї піде найсвятіший патріарх до великого государя оборонцем за цю бідолашну жінку, а тоді, коли цар захоче, — і цю жінку поведуть туди, і вона все розкаже великому государеві. Дивися, щоб тобі не було тоді дуже погано. По правді тобі кажуть: не важся з найсвятішим патріархом змагатися! Поміркуй, а тоді приходь до нас та й подай супліку. Може, великий государ найсвятіший патріарх положить на тебе ласку, побачивши твоє щире каяття, і накине на тебе покуту, та на тому й край, і тоді вже він не клопотатиметься за цю жінку. Дається тобі на це від найсвятішого патріарха тиждень. Щоб за цей час ти все рішив.

Чоглоков не міг уже більше нічого казати. Відразу побачив себе в такому надзвичайному становищі, що ніколи й не думав, щоб міг у такому опинитися. Кілька хвилин просто стояв блідий, поволі усвідомлюючи, що слова дяка — мов виголошений смертний вирок.

Калітін озвався до Ганни:

— Бідолашна жінко-чужоземко! Сирото беззахисна! Не журись! Є ще правий суд у царя великого государя. Уся земна гордість і неправда скориться перед ним!

Ганна не зрозуміла слів Калітіна, але чулий голос, яким він говорив, так її вразив, що вона заридала.

Чоглоков низько поклонився і вийшов, страшенно збентежений.

Дяк звелів Ганні йти в двір.

Коли всі порозходилися з Приказу, Калітін залишився з приятелем. Леонтій Скворцов сказав:

— Я напевне довідався: Ларіон Іванов таки видрав у цього живодера половину його вотчини на Пахрі по купчому запису.

— Та й я про це вже знаю, — озвався Калітін. — Лишилася друга половина та ще двір у Москві. Ми поділимося з тобою, як піп із причтом ділиться: мені дві третини, а тобі третину. А гицелю[54] — нічого. Як заробив, так і матиме.

Тимофій Васильович Чоглоков почував себе в дуже скрутному, майже безнадійному становищі. Попереду він хоч і втратив половину пахровського маєтку, так хоч друга половина залишалася. Тепер він був впевнений, що коли, боронь Боже, патріарх піде до царя і розповість про чернігівську жінку, то з царського наказу зроблять над ним таке слідство, що й десятьма пахровськими маєтками не врятуєшся. «І навіщо я, дурень, оддав половину своєї вотчини Ларіонові Іванову?» — став він докоряти себе. Але згодом роздумався. — Ні, однаково, — коли б не віддав, то в Малоросійському Приказі мене втоплено б. Одначе він, Ларіон Іванов, узяв із мене половину вотчини, щоб од лиха мене врятувати. А лихо таки насуває на мене. Піду пораджуся з ним. Коли вже обдер мене, так нехай хоч порадить, як лихові запобігти».

Він пішов у Малоросійський Приказ до Ларіона Іванова.

Вперше його не пущено. Піддячий сказав йому, що в думного дяка тепер важливі справи, то йому ніколи розмовляти з такими, що їх він не кликав до себе у справі. Чоглоков прийшов другого дня. Йому сказано те, що й учора, але після того, як він дав піддячому хабара, його пущено до думного дяка та ще й так, що опинився він із ним на самоті.

— Чого треба? — запитав неласкаво думний дяк, придивляючись уважно до Чоглокова, мов зроду того не бачив.

— Голубчику, батьку рідний! — загомонів благаючи Чоглоков. — Прийшов доброї поради від тебе почути. Порятуй, як знаєш. Я ж тобі половину своєї вотчини віддав, щоб од біди врятуватись. Аж біда та знову на мене насуває.

— Ти, здається, Чоглоков, — вимовив усе ще неприхильно дяк. — Я в тебе вотчину купив на Пахрі та й заплатив тобі готовими грішми, а ти мені купчий запис дав. Так що? Ти щось про цю вотчину?

— Ти, голубчику, добре знаєш, як та чим заплатив ти мені за ту вотчину, — відказав Чоглоков. — Ти ж піднявся врятувати мене від лиха через той донос, що був на мене. За те й вотчину від мене взяв.

— Не пам’ятаю, не чув, нічого не знаю! — вигукнув Ларіон Іванов. — За такі справи ніколи ні з кого не брав. У купчому записові стоїть, що я тобі готовими грішми заплатив.

— Еге, правда, — погодився Чоглоков, здогадавшись у чому сила і з досвіду знаючи, що не треба хабара звати хабарем, а треба вдавати, мов би то була покупка, а не хабар. Ще коли був воєводою, сам так робив.

— Так, так, — говорив він далі, — продав твоїй милості за готові гроші; але ж ти, батечку мій ріднесенький, тоді казав мені, що за ту чернігівську жінку Ганну мені вже нічого не буде, тільки й зосталася духовна справа про її шлюб; так ота одна справа й піде до Патріаршого Приказу, а моя вже тут скінчилася. Я так і думав, аж воно не так сталося.

І розказав йому про все, що було йому в Патріаршому Приказі.

— Цього можна було сподіватися, — сказав думний дяк. — Бо й їм же їсти хочеться, як нам із тобою. А чого ж тобі від мене треба?

— Поради, батьківської поради, добродію мій, — вимовив Чоглоков. — Що мені тут діяти, що робити? Здавшись на слово твоєї милости, я думав, що вже все скінчилося і мене вже не займатимуть.

— Та воно й закінчилося тут, — відповів дяк. — Малі були доводи в доносах на тебе, — через те й не велено йняти віри тим доносам, а щоб ту жінку на духовний суд не посилати, того не казано й тобі не обіцяно. Жінка враз за двома чоловіками, — це не нам розбирати, а найсвятішому патріархові. А ми найсвятішому патріархові наказувати нічого не можемо. Того, як тобі казано, що патріарх обіцяється тій жінці дійти до государя, я не знав і заздалегідь думати про те не міг. Його, найсвятішого, воля, і то правда, що патріархові по всяк час вільно доступитися до царя і клопотатися перед ним за всіх пригнічених та покривджених.

— Як же ти мені порадиш, батечку мій і ласкавцю? — допитувався Чоглоков.

— Поєднайсь якось із дяком Калітіним, хоч би тобі довелося поклонитися й другою половиною твоєї вотчини, — засміявся Ларіон Іванов.

— А мені ж тоді в старці йти? — з жалем запитав Чоглоков.

— У Москві швидше милостиню дадуть, ніж десь у Сибіру, — відказав дяк. — Коли найсвятіший патріарх обвинуватить тебе перед царем, то щоб часом тобі й спини не списали, а потім на Сибір, у неволю не заслали. Та ще, гляди лиш, так буде, що ані в стрільці, ані в козаки, ані в мужики не запишуть, а просто до тюрми закинуть. Як подумаєш про те, що може статися з тобою, так і виходить: невесело по Москві ходити, милостини прохати, а ще гірше на Сибіру десь у тюрмі живому гнити. А в Москві, може, Бог пошле тобі якого доброго боярина, він візьме тебе до себе, а там помалу-малу та й знову вгору виб’єшся. Про те, через що ти зубожів, не знатимуть, а кажемо ж: бідність не порок. Як на мою думку, нема тобі іншого способу — треба з Калітіним поєднатися, хоч би довелось йому й половину вотчини віддати.

Чоглоков зарюмсав, зарепетував.

— Ну, та й баба з тебе! — глузував думний дяк.

— Батечку рідний! — сказав Чоглоков, засоромившись та намагаючись стримати сльози. — А ти подумай, якби тобі так, якби в тебе все відразу забирали.

— Не ручуся — погодився думний дяк, — може, зі мною колись ще й гірше що трапиться. Хіба не бувало: чоловік живе в шані та в багатстві, а розгнівався на нього цар — усе загинуло. Або й так бува: он за блаженної пам’яті царя Олексія Михайловича з божого попусту зчинилася в Москві колотнеча проти боярина Морозова та Траханіотова; які багатирі та могучі люди в нас були, а все за вітром пішло. Наші батьки й діди розумніші за нас були та й вигадали таку приказку: от суми та от тюрми ніхто на Русі не зарікайся. Те саме розумні люди й тепер кажуть. І я не ручуся, не знаю, що зі мною буде і де Бог дасть померти. Так і ти. Згадай, як ти воєводою був у Чернігові, хіба міг тоді думати, що це воєводство так тобі в знаки дасться! Тепер терпи! Чоловік ти, здається, вчений, — про Лазаря й багача читав. Добре було багачеві на цьому світі, та на тому припекло, а вбогому Лазареві дуже тяжко тут було, так там стало гарно.

— Моє останнє добро! — журився Чоглоков.

— Тіло дорожче за одежу, а душа дорожча за тіло, — повчав Ларіон Іванов. — Зможися, молися та кайся в гріхах Богові. Вотчини твоєї жалко, та нема що робити,— доведеться з нею попрощатися. Отака моя порада.

Чоглоков пішов од думного дяка тяжко зажурений. По-всякому міркував Чоглоков. І те, й це спадало йому на думку. «А може, — нехай буде, як Бог дасть? — запитав сам себе, але зараз же сам і відповів. — Неможливо! Піде патріарх до царя клопотатися про Ганну, а цар звелить люто покарати. Мене й хтозна-куди зашлють, а вотчину таки заберуть на великого государя. І туди боляче, і сюди гаряче».

Він пішов до Патріаршого Приказу розпитати, де живе дяк Скворцов: із ним хотів він попереду поговорити, а до Калітіна звертатися боявся: такого він йому залив тоді за шкуру сала. У Приказі йому сказано, що Скворцов уже приїхав до Приказу, а Калітіна ще нема. Він увійшов до Скворцова, поклонився в землю та й став питати, що йому робити та як прихилити до себе Калітіна, що так нахвалявся на нього. Чи не можна якось уласкавити його, щоб він не казав нічого патріархові, не направляв того клопотатися за Ганну в царя. На диво Чоглокову, Скворцов одразу натякнув йому про те, про що казав думний дяк Ларіон Іванов, а саме, щоб віддати Калітіну другу половину пахровської вотчини, ще й розповів, що він та Калітін знають уже, що першу половину віддано в Малоросійському Приказі.

— Адже й ми, патріархові дяки, — говорив Скворцов, — не гірші від царських у Малоросійському Приказі: чим там поклонився, тим і в нас поклонись. А воно справді, — все від Калітіна залежить: патріарх дуже його любить і в усьому йому вірить. Як дяк Калітін розкаже йому, так і зробиться.

Залишалася лише доба до того страшного терміну, що дав йому Калітін на роздуми. Увесь день ходив Чоглоков по своєму двору і відчував, що вже востаннє ходити по ньому господарем вотчини, звідки звик отримувати до московського двору всякий запас. Прийшов другий день. Чоглоков звелів запрягти коней, сів у ридван і звертався думкою до своїх коней: «Ох, горопашні мої коненята! Не доведеться вже вам мене возити, а мені вами їздити; доведеться, мабуть, з торбами попідтинню ходити по Москві».

Чоглоков у Патріаршому Приказі застав дяка Калітіна разом із Скворцовим; піддячий Ярмолай сидів за своїм столиком біля вікна. Духовних панотців ще не було.

— Надумався? — запитав строго Калітін.

— Надумався, батечку рідненький, — проказав Чоглоков і впав до ніг дякові. — Кланяюся тобі своєю останньою вотчиною на ріці Пахрі! Прийми з ласки своєї!

— Що? — розгнівався Калітін. — Що я тобі таке здався? Щоб я правосуддя продавав? Хіба мені з Юдою христопродавцем урівні стати, чи як? Хіба ти не бачив, дурню, що з тим Юдою зробилось: як на західному мурі в церкві намальовано пекло, а там той Юда на колінах у сатани сидить та держить у руках калитку з тими тридцятьма срібняками, що за Господа нашого від беззаконних архиреїв жидівських узяв? Так ти хочеш, щоб і мені таке було? Ах ти дурень, мужлай неотесаний! Видно, як сам воєводою в Чернігові був, грабував, дер із людей, так по собі й про всіх думаєш. Ні, ні! Не брав я ще ні з кого не по правді й шага. Бач, вабить мене своєю вотчиною! Хіба мені душу віддати за твою прокляту вотчину. Щоб ти подавився нею! Не на такого наскочив! По інших Приказах може й беруть подарунки, а в нашому Патріаршому Приказі про таке беззаконня ніхто й здумати не посміє. А ти так зроби: напиши прохання до найсвятішого патріарха кир[55] Іоакима, а в тій супліці спиши всі свої гріхи тяжкі: як не по правді в Чернігові людей обдирав, як жінок та дівок на блудне діло підмовляв, як Ганну звелів ухопити та силоміць оддав за свого холопа заміжню жінку, а все задля тої розкоші блудної, — нічого не сховай, ні в чому не збреши, усе вияви перед найсвятішим патріархом, мов перед Богом на сповіді, і сам собі за кару віддай і свою вотчину на Пахрі, і свій двір на Арбаті в Москві, все, що маєш, оддай за гріхи свої на волю найсвятішому патріархові, щоб із усім тим він зробив своєю мудрістю, як сам схоче, на добро святій соборній і апостольській церкві. От коли так зробиш, то-то інша річ: найсвятіший патріарх, побачивши твоє щире каяття, накине на тебе яку легку покуту церковну і простить тебе, не піде до великого государя клопотатися про жінку Ганну, а звелить одіслати її до першого чоловіка.

— У мене нічого не зостанеться,— жалівся Чоглоков. — Як же мені жити тоді на світі? Що їсти?

— Добрі люди є на світі, — відказав Калітін. — Не дадуть із голоду вмерти. Сподіваюся, що й сам найсвятіший патріарх із ласки своєї подасть тобі святу Христову милостиню. Ганьби на тобі не буде, бо що напишеш у супліці, то те таємницею так і залишиться, — все одно, що на сповіді попові розказав. Можеш знову вибитися вгору, ще й воєводою будеш та знову забагатієш.

— Чи не можна хоч двір у Москві залишити мені? — запитав Чоглоков.

— А ніяк! — відповів рішуче Калітін. — Словом Божим скажу тобі: не вийдеш звідси, доки не віддаси останній шеляг. І двір, і все, що в домі є, і всіх холопів своїх, що в дворі, — все, усе віддай! Не зроби, як Ананія та Сапфіра[56], що обіцяли ввесь маєток свій апостолам Христовим, та приховали, не все віддали, а за це святий Петро покарав їх: обоє відразу так і впали без духу. Так і ти не намагайся того робити, що вони. Ось бачиш, з тебе треба було б стягнути грошей, щоб відправити жінку Ганну додому в Чернігів і на проїзд їй дати, та це вже ми якось самі з твоєї вотчини зберемо.

— Беріть! Що хочете, все беріть! — вигукнув Чоглоков, заридавши.

Калітін звелів Ярмолаєві написати прохання, а Чоглоков змушений був його підписати. Поки документ готувався, Чоглоков сидів у кутку; видно було, що хотів стримати себе, але ніяк не міг і раз-у-раз хлипав. Тим часом прийшли та посідали духовні панотці. Коли Ярмолай закінчив свою роботу, Калітін, узявши супліку, покликав Чоглокова. У документі грішник признававсь і каявсь у всіх своїх лихих вчинках і казав, що про все це він розповідає патріархові як перед Богом на сповіді. Чоглоков підписався тремтячою рукою.

Тоді Калітін підійшов до архимандрита й протопопа і пояснив, що Чоглоков подає прохання до патріарха та кається в усіх своїх гріхах, як перед Богом на сповіді, а через те цю супліку не можна пришивати до інших паперів, а треба подати її запечатану до рук патріархові.

— Гаразд, добре! Боже, благослови! — проголосив архимандрит.

— Еге, — звернувся Калітін до Чоглокова, — всіх вас воєвод треба б учити так, як ми тебе навчили. Та на лихо лише ти один до нас і попавсь. А по інших Приказах ваш братчик легко викручується. Ну, а як до нас хто з вас за церковну справу попадеться, то вже ми розкопаємо всю вашу яму, де заховане ваше паскудство.

Калітін після того пішов до патріарха, подав йому супліку Чоглокова та від себе просив до нього ласки, зважаючи на те, що щиро кається. Таке не часто траплялося. Іоаким розпечатав супліку, і, прочитавши, сказав:

— Це син надзвичайний! Аще він подав нам таку чолобитну, що в ній наче б на сповіді всю свою таїну повідає, то і ми приймаємо його супліку як сповідь і не будемо прохати царя великого государя, щоб знову над ним робити слідство та карати царським судом, хоч би того й треба було за його мерзенні діяння. Церковну покуту накидаємо на його таку: два роки не причащатися святих тайн і щодня ходити до церкви, але першого року не ввіходити до трапези з вірними, а стояти в притворі і зітхати до Бога, благаючи, щоб простив він гріхи його; а коли мине рік, може ввіходити та стояти в притворі з усіма вірними; коли же мине й другий рік, — дозволяється йому причащатися святих страшних безсмертних животворящих Христових таїнств. Це йому у вироку вписати, але гріхів тих, у яких кається, не вписувати, бо він по щирості покаявся, — це видно й із діл його. А ту вотчину, що він за гріхи свої віддав на святу соборну і апостольську церкву, ми велимо вписати до реєстру наших патріарших вотчин, призначених для роздавання людям, що в нас служать; а до домових наших не вписувати, тому що нам, духовним, уже давно заборонено набувати собі нові вотчини[57], роздавати ж служивим людям за їхні заслуги — можна.

Патріарх глянув у вічі Калітіну, мов би хотів запитати: чи не віддати її тобі? Але Калітін стояв такий покірний, опустивши очі додолу, мов нічого собі не бажаючи та зовсім про себе не думаючи. Патріарх завжди був до нього прихильний, а в цю мить дяк йому особливо сподобався.

— Ми тобі, Калінін, давно нічого не дарували, — сказав патріарх, трохи помовчавши та все дивлячися на нього.

— Задоволений дуже з ласки твоєї, всечесний пане, найсвятіший владико! — проказав, кланяючись у пояс, Калітін. — Хоч малі й незначні мої заслуги і невеликий та нікчемний мій розум, твоя святиня завжди безмірно був ласкавий до мене і до сім’ї моєї і нині, як і завжди, надіюся я на твоє милосердя, як тобі Господь Бог скаже і на серце твоє владичне

покладе. Але зважився б я прохати твою святість не про себе, а про товариша мого дяка Скворцова. Його б якоюсь, хоч би невеликою благостинею від твого милосердя, великий пане наш, найсвятіший владико, втішити.

— Добре в тебе, Іване, серце, — мовив патріарх, — що ти не про себе, а про свого товариша просиш. Гаразд. Даруємо ми тобі, Іванові Калітіну, ту вотчину, що подарував її нам на святу церкву цей Чоглоков, а Леонтієві Скворцову хай буде той двір у Москві, що він дарує вкупі з вотчиною.

Калітін упав до ніг патріархові, а тоді підвівся та, вже стоячи навколішки, цілував йому руку. Патріарх, благословивши його, промовив далі:

— Архиєпископові Лазареві Барановичу написати від нашого імені батьківську і братерську науку, щоб він у своїй єпархії не попускав так робити та не дозволяв вінчатися в ті дні, в які піст встановлений за правилами святої східної католицької церкви. Від цього чимало зла виникає, як от і приклад нині бачимо. Лицеміри приводи замишляють: вінчання і шлюб не в шлюб вважають, і блудні справи від того починаються.

Усе те преосвященному Лазареві до уваги подавши, умовляти його, щоб він звичаїв латинських не тримався, хоча такі вже вкоренились у тамтешніх людей через довготривале перебування під іновірних пануванням; йому, як пастиреві доброму, а не наймитові, належить дбати про словесні вівці свої і берегти їх, щоб не влазив до них вовк латинський, що душу занапащає. Жінку оту Ганну відіслати до її першого законного чоловіка, щоб із ним жила: а що від живого чоловіка вдруге заміж незаконно пішла за те ніякої церковної покути на неї не накидати, бо те сталося з неминучої неволі.

— Про священика пахринського, що вінчав незаконно Ганну, як звелиш, всечесний пане, святий владико? — сказав Калітін. — Треба б його покликати та в патріаршому дворі подержати в залізах із місяць.

— Ні, мало, — перебив дякові слова патріарх. — Хоча йому й звелів пан тієї вотчини, а він таки повинен був пам’ятати, що в нього є свій пан, архіпастир. Протримати його в залізах в нашому погребі на хлібі, на воді та на квасі не місяць, а чотири місяці.

Та й то хай ще дякує, що не велимо його розстригти за такий безбожний вчинок, вибачаючи йому тільки через те, що це вчинив він зі страху й з малодушності. А жінці тій, одсилаючи її до чоловіка, видати від нашого смирення Христового милостиню на дорогу п’ятдесят рублів.

Прийшовши від патріарха до Приказу, Калітін розповів Скворцову:

— Хвала Богові! Сталося все так, що кращого й хотіти не можна було. Найсвятіший подарував мені пахринську вотчину Чоглокова. Я і не прохав його, а він сам без мого прохання мені подарував. А я тоді кажу йому: дуже задоволений, про себе не прошу, а коли б твоя ласка була, найчесніший владико, подарував би ти що, як Бог тебе напутить, моєму товаришеві Леонтієві Скворцову, — а він на те: от, каже, хвалю, що не про себе, а про товариша просиш. Даю йому, Скворцову, каже, той двір московський, що Чоглоков віддав. От тепер у тебе, Леонтію Савичу, буде свій дворик, своє кубелечко.

Скворцов, зрадівши, цілував Калітіна та дякував йому, але потайки не був задоволений тим, що дяк наче забув зовсім, що обіцяв йому третину вотчини Чоглокова, якщо вона йому дістанеться. Але заявляти про це товаришеві Скворцов не насмілився: він був, що називається, людина сумирна, і таки боявся Калітіна.

— А все ж прикро! — продовжував Калітін. — Ларіон Іванов добре надполовинив маєтності цього ледацюги, а нам тільки недоїдки залишилися.

[51] Худоба — тут у знач. майно.

[52] Єпитрахиль — елемент архиєрейського одягу; довгий перев’яз, що охоплює шию, сходиться на грудях і спадає додолу; символізує Божественну благодать.

[53] Гарапник — довгий батіг, сплетений із тонких ремінців.

[54] Гицель — людина, що виловлює собак.

[55] Кир — пан, владика, государ; титул вищих духовних сановників.

[56] Ана́нія та Сапфіра — персонажі книги Діянь святих апостолів.

[57] Вотчина — вид земельної власності, що належала князям, боярам, а також членам їхніх дружин, монастирям, вищому духівництву.