XV

Привели стрільці Ганну Кусівну до думного дяка Ларіона Іванова, що був тоді в Приказі. Це був плечистий чоловік, років сорока, зі здоровим обличчям, із червоним од доброго випивання носом та з маленькою рудо-червоною борідкою. Прочитавши Дорошенкову записку, звелів покликати Ганну.

— Ми з тобою, чепурушко, бачимося вперше, — заговорив він до неї, — а, здається, я тебе вже знаю. Чи не ти та сама, що писано було нам од гетьмана через супліку від полковника Борковського і всіх чернігівських усякого рангу обивателів, на царського воєводу Чоглокова, між іншими його поганими ділами, що він заслав якусь-то жінку чужу в свою вотчину та й повінчано там удруге з його чоловіком?

Ганна розказала йому все, що з нею сталося, так само, як і Дорошенкові.

— Хто тебе знає, — говорив думний дяк, — який у тебе чоловік законний, коли ти з двома вінчалась, і з другим чоловіком тоді, коли перший був живий. Це вже не наше діло, а церковне. Я тебе відішлю до Патріаршого Приказу.

— Мене зґвалтували, навік осоромили, — заридала Ганна.

Думний дяк не зовсім зрозумів те, що вона сказала, але розібрав, що вона жаліється на ґвалт, що зробив їй Чоглоков, і сказав:

— Гаразд; ми його запитаємо. А ти, жінко, прийди сюди завтра.

— А де ж я буду? — плачучи запитала Ганна . — Я до того двору не вернуся, краще в річку кинуся!

— Побудеш тут, у Приказі. Я звелю дати тобі притулок, — сказав думний дяк і звелів одвести її в нижчий поверх, де були хати, призначені для тих, кого треба було передержати який час у Приказі.

Другого дня вранці привели Ганну до думного дяка. Вона побачила тут свого лиходія Чоглокова, зблідла й затрусилася.

— Ну, Тимофію Васильовичу; — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, — ось жінка жаліється на тебе. Та й переказав те, що чув від Ганни. — Що скажеш на це? Знаєш ти цю жінку? — запитав він наприкінці Чоглокова.

— Знаю, — вимовив Чоглоков, — тільки не так усе було, як вона каже. Ця жінка набріхує на мене нісенітницю. Вона вперше прийшла до мене з моїм чоловіком Ваською Чесноковим і обоє стали прохати в мене дозволу повінчатися. Вона тоді була вбрана по-дівочому. Я дозволив, та й не було нічого такого, через що я мав би не дозволити. Мій холоп Васька Чесноков тоді випрохався в мене додому в нашу вотчину під Москвою, я відпустив його; він поїхав укупі з цією жінкою і повіз од мене лист до попа моєї вотчини, а той піп, побачивши, що обоє женяться охотою, повінчав їх. А коли мене з Чернігова з воєводства взяли, я приїхав до Москви та й звелів Ваську з жінкою привезти до себе в двір мені на службу, а не задля сороміцького діла, як вона бреше. А вчора вранці ця жінка з мого двору втекла, ще й покрала дещо і тепер набріхує на мене таке, що чесному, богобоязливому чоловікові й здумати страшно.

— Мене повінчали, я не дівка була, а мужатая жона, вони мене по-злодіяцькому вхопили і зґвалтували, і за іншого силоміць повінчали, мужату жону! — голосила Ганна.

— Запитай її, пане, — сказав Чоглоков, — коли її повінчано вперше й де?

— У церкві святого Спаса, — відповіла Ганна,— в той саме день, коли виступали козаки в похід.

— А який тоді був день? — допитувався Чоглоков. — Тоді була Петрівка. Скажи, пане думний дяче: невже православний закон дозволяє вінчати в Петрівку?

— Ну, молодице, що скажеш? — запитав Ларіон Іванов Ганну. — Чи правду цей пан каже? Була тоді Петрівка?

Ганна стала пояснювати, що владика дозволив вінчатись у піст. Але вона говорила по-вкраїнському, то думний дяк моргав бровами, знизував плечима, поглядаючи питально на Чоглокова, а тоді сказав Ганні:

— Не розберу я щось, що ти кажеш, молодице. Це діло не наше, церковне. Іди собі, я тебе покличу, коли треба буде.

Ганна поклонилася в землю і ридаючи стала прохати милосердя й жалю до своєї тяжкої долі, але Ларіон Іванович, замість відповіді, подав знак і Ганну повели. Думний дяк сказав Чоглокову, що він по того згодом пришле, а тепер у нього інша нагальна справа.

Пройшов день, Ларіон Іванов знову покликав Чоглокова.

— А де, Тимофію Васильовичу, твоя вотчина? Здається, на Пахрі?

— На Пахрі, — відповів Чоглоков.

— А скільки там землі, сіножаті, лісу й робочих мужиків та двораків? — питав Ларіон Іванов.

Чоглоков розказав усе, про що в нього запитано.

— А скільки товару, чи є вівці, бджоли, чи є сад при дворі, город, стодола, скільки скирт хліба? — ще раз запитав думний дяк.

Чоглоков і на це відказав, додавши, що всього не згадає, але є в нього на все те реєстр.

— Гаразд, — вимовив думний дяк. — Продай мені половину своєї вотчини по реєстру.

Чоглокова ті слова ударили мов грім. Він почав щось говорити, сам не знаючи що, але з його слів так виходило, що він продавати свого маєтку не хоче.

— Ну, як хочеш, — заговорив думний дяк. — Ти йому хазяїн і власник. Я тільки тобі сказав, що хотів би: купив би в тебе, коли б ти продав, а не хочеш — як хочеш. Я не наполягаю.

Кільки хвилин обидва мовчали. Тимофієві Васильовичу було дуже ніяково. Він розумів, чого хоче думний дяк. Від зловісної Ларіонової мовчанки Тимофія Васильовича то мов жаром припікало, то мов снігом поза шкірою сипало.

— Ну, бувай здоров! — промовив нарешті Ларіон Іванов.

Чоглоков вийшов від нього дуже стурбований.

Минув тиждень. Чоглоков хвилювався страшенно. Ще недавно, тільки повернувшись із Чернігова, пошанував він Ларіона Іванова доброю купою грошей та й піддячим Малоросійського Приказу чимало дав, то в нього мало вже що й лишилося з того, що встиг він нагарбати собі в Чернігові на воєводстві. А тепер він бачив, що його хочуть зовсім обдерти. Натякнув Ларіон Іванов та й замовк, не кличе більше. Хоч би вже покликав і сказав — що він із ним зробить, коли Чоглоков не віддасть половини свого маєтку.

Минуло ще декілька днів, тяжких для Тимофія Васильовича. Думав він і те й це, міркував і так, і сяк. Нічого не міг вигадати. Коли це так уже днів через десять після того, коли говорили про той продаж половини маєтку, покликали його знову в Малоросійський Приказ.

Став Тимофій Васильович перед очима Ларіона Іванова.

— А що, пане колишній чернігівський воєводо, кепська наша справа, — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, сидячи за своїми паперами. — Як то ми виправдаємося від жалоби, що прислав на твою милость чернігівський полковник од усього чернігівського полку та від війта города Чернігова й бурмистрів і райців[50] та й усього міщанства й поспільства? Як ти про це думаєш, пане колишній воєводо?

— Ларіоне Івановичу, батечку рідний! — промовив крізь сльози Чоглоков, — я ж твоїй милості поклонився і пошанував тебе, чим міг. Нехай же все в непам’ять піде.

— Е, ні, голубе Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Ми тебе забрали з Чернігова тільки на те, щоб там, на місці, не робити над тобою слідства. Було б тобі гірше, коли б ми залишили тебе в Чернігові, а новому воєводі звеліли б слідство над тобою робити. Новому воєводі захотілося би показати: отакі погані воєводи поперед нього там були, а він не такий, і таких справ поганих од нього сподіватися не можна. Тебе, голубчика, може, там і до тюрми замкнули б, а ті чернігівці, якби почали їх допитувати, мабуть, би твою милость не виправдали. Та й ця справа, от із цією жінкою, що у нас тут унизу сидить. Бачиш, чернігівський полковник написав про якусь там у них жінку Білобочиху, наче вона, при свідках — полковій старшині — розказала, що ти її підмовляв привести до тебе Ганну Кусівну задля перелюбного діла. А тоді ця Ганна пропала не знати куди і опинилась у твоїй вотчині замужем за твоїм кріпаком, і ото бачиш, що на тебе говорить. Ми почнемо про це слідство. Та ще й те: у чернігівській супліці пишеться, що ніби твої стрільці ходили по дворах міщанських та козацьких та підмовляли жінок та дівок тобі на сороміцьке діло. І про це пошлемо в Чернігів допитати, бо це тулиться до справи про цю жінку Ганну. А що скажуть про це в Чернігові, ти краще знаєш. Боронь, Боже, як скажуть що недобре, — тоді тобі, Тимофію Васильовичу, буде — ох! — як погано. Про все доведеться великому государеві доповісти. То щоб твоїй милості не довелось їхати в далекі сибірські городи, та ще, може, й не воєводою, а понизять у діти боярські, або й іще нижче. Он ще за боярина Матвеєва, коли він нашим Приказом порядкував, то що сталося з Дьомкою Многогрішним. Він гетьман був, вищий за тебе, воєводу. І нічого він такого, як ти, не робив.

— Голубчику Ларіоне Івановичу, батечку рідний! Твоя воля й сила. Не занапасти! Помилуй! — заридав Чоглоков і впав думному дякові в ноги.

— Устань, Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Самому тільки великому государеві годиться кланятися до землі, а я ж не великий государ твій, а тільки дяк його царського Величества.

Тимофій Васильович устав, але все ще плакав; він стояв перед думним дяком, не знаючи, що йому робити. Ларіон Іванов продовжував далі:

— Ти, голубчику Тимофію Васильовичу, не дурний і знаєш, як на світі поміж людьми ведеться. Усі ми, грішні, добро робити охочі найбільше тому, хто нам його робить. На тому, добродію, весь світ стоїть і тим держиться, що ми один одному допомагаємо, один одному догоджаємо і коли ми до людей добрі, то й люди до нас добрі. Ти злякався слідства над собою і просиш мене, щоб я зступився за тебе; а я того разу, коли не забув, просив твою милость, щоб ти згодився продати мені половину своєї пахровської вотчини. Одначе ти на моє прохання не пристав і ласки до мене не виявив. А тепер ось просиш мене про свою справу. То як же на твою думку: і мені зробити з тобою так, як ти зі мною зробив: не пристати на твоє прохання?

— Голубчику, батечку рідний! Змилосердься! Адже ж то половина мого маєтку родового! — заголосив Чоглоков.

— На це я тобі так скажу, любий мій Тимофію Васильовичу, — почав повчати думний дяк. — Ти чоловік письменний і певне доводилося тобі читати, що в святому письмі сказано: краще калікою ввійти в царство боже, ніж з усіма цілими членами вкинутому бути в пекло огненне. От і ти тепер зроби так, як це премудре слово велить. Краще тобі, мій дорогенький, утратити половину свого маєтку та й жити з упокоєм на другій його половині, ніж, маючи обидві половини, піти туди, де козам роги правлять. Однак же не володітимеш тоді своїм маєтком, дістанеться він комусь іншому з твого роду, а то, може, ще й на великого государя заберуть. А якщо почнеться над тобою гостре слідство по правді, так тоді вже ти лиха не минеш. Це вже й тепер я бачу, та й ти сам, Тимофію Васильовичу, ще краще за мене це бачиш і знаєш.

— Бери, голубчику! — скрикнув Чоглоков та й ударив об поли руками. — Бери, тільки визволь!

— Подай реєстр усього твого добра, — продовжував думний дяк. — Напиши купчий запис, запиши його в «Поместном Приказе» і мені пристав разом із реєстром. Та не намагася, Тимофію Васильовичу, мене піддурити. Гляди, щоб у купчому записові записано було точнісінько половину всього, що є в реєстрі. Я подивлюся, зрівняю, і коли виявиться, що чогось не вистачає, то й купчого запису не треба мені. Не візьму!

— Та коли вже так, то чи не можна,— допитувався Чоглоков, — повернути цю жінку до її чоловіка в мій двір та щоб уже на тому й край усьому!

— Е, дуже вже ти ласий! — відказав Ларіон Іванов. — Буде з тебе й того, Тимофію Васильовичу, що сам цілий підеш. Треба так робити справу, щоб і тобі не дати пропасти і правди не поламати. Ми так постановимо. Що жінка та на воєводу казала, того ніякими доводами не довела, та й чернігівську супліку, на того воєводу писану, нічим не доведено; а воєвода, роздповідаючи, сказав, що все те на нього по-дурному вигадали чернігівці зі злоби за те, що він, воєвода, дбаючи про царське добро, не потурав їхнім лихим ділам; то ми, великий государ, звеліли далі слідства над воєводою не робити, бо немає ніяких доводів, а жінку Ганну, за те, що двумужниця, відіслати на духовний суд у Патріарший приказ. От воно й буде так, як кажуть: і кози цілі, і вовки не голодні.

— А якщо,— запитав Чоглоков, — та жінка почне в Патріаршому приказі казати на мене те саме, що й тут? Тоді мене в Патріарший приказ покличуть.

— Ми,— відповів думний дяк, — тут, у Малоросійському приказі, царським іменем тебе виправдаємо і від тієї Ганниної справи зовсім відділимо. Через слова тієї жінки можуть покликати до Патріаршого приказу не тебе, а того чоловіка, що з нею вінчався, бо в них обох одна духовна справа. А ти заздалегідь того свого чоловіка поклич та, добре його настрахавши, накажи, щоб, коли покличуть його в Патріарший приказ, тебе до справи не плутав і нічого про тебе не смів там говорити, щоб і не згадував. А ти тут нам напиши, що дозволив своєму чоловікові вінчатися з Ганною, ніяк не знаючи, щоб Ганна з ким іншим була вже повінчана, бо сама Ганна тобі цього не казала і ти думав, що вона дівка, бо й ходила ж вона по-дівочому. А коли б навіть хтось інший і казав тобі, що її вінчано в Петрівку, то ти такій дурниці не повірив, знаючи, що по закону нашому православному в піст вінчати не вільно. Тут у нас, у Малоросійському приказі, це все напишеш і нам залишиш. Та й годі.

Поклонився Чоглоков думному дякові Ларіонові Івановичу, ще раз назвав його доброчинцем, рятівником, батьком рідним. Того ж дня написав він свою відповідь для слідства так, як навчив його думний дяк, а за тиждень приніс Ларіонові Іванову купчий запис на половину свого пахровського маєтку і реєстр усього свого добра, що належало до того маєтку. Ларіон Іванов переглянув і те й це, перевіривши, чи все записано, сказав:

— Спасибі тобі, доброчинцю мій! По весні розпочну господу будувати в новій — купленій вотчині. Житимемо з тобою по-приятельськи, як добрим сусідам годиться.

Тим часом Ганна жила внизу в Малоросійському Приказі, їла той убогий харч, що видавався на арештантів, та ще до того прохала сторожів купувати їй дещо за ті гроші, що дав Дорошенко. Декілька днів сиділо з нею двоє волоцюг-українців, узятих у Москві, — їх відсилали назад на Вкраїну. Вони були з Полтавського полку і сиділи в Приказі недовго, а Ганна й рада була, що швидко їх забрали, бо один уже почав був набридати їй своїм залицянням. Ганна залишилася сама, а невдовзі знову покликали її у Приказ, дали ще три рублі дрібними копійками і сказали, що й це від Дорошенка, бо він був у Приказі у своїх справах і розпитувався про Ганну. Коли відвели Кусівну знову до тюрми, вона щиро молилася за свого доброчинця, що не забував і допомагав їй.

Закінчивши справу з Чоглоковим, думний дяк звелів привести до себе Ганну і сказав піддячому прочитати їй присуд, у якому було написано, що жінка Ганна жалілася на воєводу Чоглокова, але того ніякими доводами не доведено, — через те й справа про це в Малоросійському Приказі закінчується, а жінка Ганна посилається до найсвятішого патріарха, щоб судити її духовним судом за те, що вона незаконно вдруге заміж пішла.

Стрільці повели Ганну до Патріаршого Приказу.

У господі в Чоглокова діялось ось що: Тимофій Васильович покликав до себе холопів своїх Ваську та Макарку і звернувся до них:

— Ну, хлопці! Дуже мені погано з цією проклятою хохлушою. Видрав у мене думний дяк половину пахровської вотчини. Нема що робити! Нахвалявся лихий, що знову про мене слідство робити почнуть. Я дав йому купчий запис. Та й на тому ще не край. Хохлушу звелів одвести до Патріаршого Приказу на духовний суд: там слідство робитимуть про те, що вона за двома чоловіками. Може, й вас покличуть. Глядіть же, мене туди ніяк не плутайте! Ти, Васько, на одному стань та й кажи: ніякого загаду про шлюб свій од государя свого не чув. Сам до нього вкупі з Ганною приходив просити дозволу повінчатись, не знаючи того, щоб вона з ким іншим була повінчана.

— За це вже, государю, не турбуйся. Як велиш, так і казатиму, — відказав Васька.

— І про те, що як стане вона казати, наче пан її зґвалтував і велів тобі водити до нього на ніч, то ти одне кажи: я цього не знаю і від мого государя нічого такого не чув, — казав Чоглоков. — Про це в Патріаршому Приказі слідства не робитимуть, бо від цієї обмови мене вже в Малоросійському Приказі виправдано. Так і ти своїми словами до того не призводь. Та й ти, Макарко, дивися!

— Моя справа ззаду, — відказав Макарка. — Коли Васька на мене не скаже, то мене може й не покличуть. А покличуть та питатимуть, то я в одне з Ваською казатиму.

— Воно, — сказав Чоглоков, — вашому братчикові, холопові, коли ви що на нас, ваших государів, кажете, то віри не ймуть. Та все ж ви мене нічим не смійте ганьбити. А то — ви ж самі знаєте — моя воля зробити вам потім що захочу.

Коли ж Васька з Макаркою залишилися вже самі, Васька сказав товаришеві:

— А государ злякався та й здорово! Чи то ж дурниця: половину вотчини збув. Кепська справа. Гляди, що як притиснуть його, то й другої збудеться. То й нам, мабуть, уже не йому доведеться холопами бути. Продасть і нас. Хай, чорт їх бери, кличуть нас до Патріаршого Приказу, нехай допитують. Стоятимемо за свого государя поки змоги й сили, ну, а там то вже своя шкура за всяку іншу дорожча, хоч би й за государську!

[50] Райця — член магістрату.