XIV

Скаргу чернігівців на воєводу Чоглокова Борковський відіслав до гетьмана, а гетьман негайно послав її в Малоросійський приказ. Саме тоді Самойлович був у великій силі та в довірі у московського уряду, і цар Федір Олексійович весь Малоросійський край тримав, як говорилося тоді, — «в большом возлюблении». Чоглоков був ненависний українцям, і на цій одній підставі велено було забрати його з воєводства, не розбираючи по справедливості скарг, що виникли проти нього.

Наприкінці березня приїхав Чоглоков до Москви, — там у нього на Арбаті був власний двір. Зараз же мусив Чоглоков у Малоросійському Приказі давати хабарі і розтрусив більшу половину того, що встиг награбувати в Чернігові. Так звичайно робилося тоді з царськими воєводами: їх висилали на воєводство, вони там дерли з людей, а коли поверталися до Москви, то їх самих дерли по Приказах. Чоглоков не міг тоді передбачити, що одним цим він не відбудеться, і послав у свою Пахровскую вотчину наказ привезти красуню Ганну Чернігівку з її чоловіком Ваською Чесноковим.

Як звелів боярин, так і зроблено. Приїхав із вотчини до Москви Васька з Макаркою. Привезли вони з собою й Ганну Кусівну.

Тоді в господі в Тимофія Васильовича Чоглокова діялося ось що.

У своєму боярському кріслі сидів розлігшися Тимофій Васильович. Перед ним стояв Васька. Чоглоков заговорив до нього:

— Так он що, любесенький ти мій Васютко. Ти приводитимеш свою жінку до мене наніч щоразу, коли я звелю, а я тобі про те загадуватиму заздалегідь. Жити будете ви в мене в окремій хаті в дворі, і всяка страва у вас буде од мого харчу, удягатиму я вас краще за всіх слуг моїх і ласку до вас виявлятиму, бо я вас не за чужих, а за своїх уважаю. Поживете років три або й чотири, а тоді я вас на волю пущу з чималою нагородою. Тільки щоб цього, що проміж нами діється, ніхто не знав, щоб тільки ви двоє та я про те знали, а інші щоб і не догадувалися.

— Це вже покладися на мене, государю! — відповів твердо Васька. — У мене все одно, що в яму закопано. Ніхто не довідається. Я з твоєї ласки до нехочу задоволений і поки живий не забуду того, що твоя государська милость мені робиш. Вже будь певний, государю, буде до смаку твоїй милості молодичка, а я доглядатиму, щоб чиста була та щоб не гуляла.

— Я на тебе, Васютко, надіюся, як на кам’яну гору, — сказав Чоглоков. — Ну, а як везли її, — не замірялася дременути?

— Вона, — розповідав Васька, — може, і втекла б, так одне, що дороги не знала в чужій землі, а друге, що ми очей з неї не спускали. Тільки вже коли у вотчину привезли та вінчатися привели, то дуже забришкала. Та отець Харитоній на те не зважав: вона репетує — не хочу! — а він — Ісаія ликуй! — співає. Моторний піп! Їй-бо, моторний! А тоді вже тиха та покірна була, боялася, щоб її не били; казала тільки нам: робіть зі мною, що хочете. Я ваша — каже — невільниця, я все одно, що в татарській неволі. І робить було все, що їй звелять. Тільки все нудьгувала та плакала часто: аби на самоті зостанеться, так і рюмсає.

— Ну, в жіноти сльози все одно, що вода, — промовив Чоглоков. — Поживе, то звикне. І тут у Москві дивися за нею, Васютко, щоб не втекла. Поки що вона тут нікого не знає? Держи її, Васютко, так, щоб окрім наших людей у дворі ніхто її не знав.

— Страшно, — сказав Васька, — щоб, поки звикне, часом не зарепетувала: я чужа жінка, мене силою з іншим повінчано! А тут якийсь лихий чоловік підслуха та й донесе куди треба. Боюся, щоб не довелося мені за те відповідати перед твоєю государською милостю.

— А ти добре держи та пильнуй дужче, то й не одвічатимеш, — повчав Чоглоков.

— Дивитимуся за нею гостро, як велить твоя боярська милость, — сказав, уклонившися, Васька.

— Сьогодні ввечері приведи до мене Ганну! — наказав Чоглоков.

— Приведу, государю, — відповів, уклонившись іще раз, Васька.

У двірській хаті челядь зібралася вечеряти. Хоч пан і сказав, щоб Васька й Ганна жили в окремій хаті та їли з панського харчу, але був ще тільки перший день, як вони приїхали до Москви, — через те цю ніч вони ночували в гуртовій хаті. Ганна, убрана по-московському з «кикою» на голові, скидалася на московку і сиділа мовчки на лаві. Холопи та холопки цікаво позирали на неї, шепталися проміж себе про неї, а інші до неї озивались, але вона відказувала короткими словами, — її не розуміли, але все ж сміялися з її вкраїнської мови.

Посідали вечеряти. Ганна, з Васьчиного наказу, сіла й собі і взяла ложку в руки.

— Ну що, хахлачка, — промовив хтось, — нудно тобі, мабуть, без ваших вареничків? Га?

Ганна присилувала себе всміхнутися.

— Піди лишень до свого гетьмана, вареничків у нього попроси, — насміхався другий. — Он, кажуть, вашого гетьмана привезли та й держать на ланцюгу, як собаку.

— Його держать, кажуть, на Грецькому дворі, — додав хтось.

— Ненадовго. Тоді поставлять окрему хату задля нього, — відказав другий.

— А на Сибір хіба не пошлють його? — хтось запитав.

— На Сибір не пошлють, — пояснив другий,— адже він не нашого царя був холоп, а польський чи турецький — чорт його знає, чий, тільки не наш: він здався нашому цареві в полон.

— Так, так, — докинули інші, — ну, то він не був неслухняний проти нашого царя, то й на Сибір його нема защо посилати, — держатимуть у Москві.

— А коли він нашому цареві здався, то чому ж його не залишили там, де взято? — знову хтось запитав.

— Мабуть, негодящий, — здогадався інший.

— Його там у своєму краї десь і поселили, та довідалися, що дуріти хоче, — через те й привезли сюди, — сказав Васька.

Ганна все мовчки слухала, усе добре взяла в голову, але запитати ні про що не посміла.

— А як його прозивають? — хтось подав голос.

— Петро Дорошонок! — відповів Васька, що жив недавно в Чернігові, то й чував там це ім’я.

І Ганна згадала, що змалечку у їхній сім’ї і серед знайомих людей часто згадували це ім’я; знала вона, що й чоловік її Молявка-Многопіняжний із козаками пішов у похід проти цього Дорошенка.

Холопи почали розмовляти про інше. Ганна не втручалася в розмову і сиділа мовчки замислена, як звичайно.

Коли повечеряли, Васька вивів її в сіни й сказав:

— Ганно! Боярин кличе тебе до себе наніч.

Ганна нічого не відповіла.

— А що, рада? — питав Васька.

— Зовсім не рада, — відказала Ганна. — Тільки те мені чудно: ставишся ти моїм чоловіком, а мене до іншого ведеш. Невже така у вас віра?

— Така, коли хочеш знати, у нас віра, — пробурчав Васька, — щоб слухатися панів своїх та робити, що пани звелять.

Ганна мовчки пішла слідком за Ваською.

— Здорова була, дівко, — сказав Чоглоков, залишившись із Ганною на самоті, — здоров, чепурушко! Бачиш, знову ти зі мною. Не бійся мене, я не лютий звір, не з’їм.

Ганна не противилася ніяк, у всьому слухалася, ні про що не говорила, тільки відказувала, або — не знаю, або — як хочеш.

Уранці, коли сходило сонце, а Тимофій Васильович ще спав добре, — Ганна вийшла від нього, але не пішла в челядню, а попростувала до воріт із двору на вулицю. Був весняний ясний день. Москва вже прокинулася; народ метушився вулицями. Де-не-де ще була грязюка, але в багатьох місцях уже попросихало. Ганна не знала, куди їй податися; вона не була ще ні на одній московській вулиці, бо вчора її привезли просто в панський двір до Чоглокова. Навмання пішла вона ліворуч, тоді праворуч, ішла куди очі, не знаючи, куди прийде, раз-у-раз озираючись, чи не женуться за нею, не сміючи запитати нікого з тих, що зустрічалися. Вулиця, що по їй Ганна йшла, розходилась, і Ганна зважилась нарешті запитати в зустрічної жінки, куди йти на Грецький двір.

— Ах, голубко, — чую по твоїй мові, що ти не тутешня, — промовила жінка. — Мабуть, уперше в Москві?

— Уперше, — відказала Ганна.

— Трудно, голубко, дуже трудно буває тут тому, хто вперше в Москві, поки звикне. Тобі на Грецький двір. Іди відсіля ліворуч, а там, проминувши два провулки з правого боку, не йди туди, а буде третій, так само праворуч, так ти туди йди, та все просто, просто, то й побачиш здалека дзвіницю величезну — Іван Великий зветься, так ти все йди та на неї дивися, то й дійдеш до білого муру та й повернеш ліворуч, — там і спитаєшся про Грецький двір: люди тобі покажуть.

— Спасибі, тітусю, — подякувала Ганна та й пішла куди сказано, раз-у-раз поглядаючи на золочену баню Івана Великого, що блищала під промінням весняного вранішнього сонця Але серед плутаниці московських улиць вона знову зблукала та стала питати про Грецький двір у зустрічних мужиків. Ці мужики були не такі привітні та ласкаві, як та тітка, що направила Ганну на Грецький двір. Почувши вкраїнську мову, вони почали глузувати з Ганни та передражнювати.

— Ти лише глянь: українська ворона залетіла в Москву! А яка, чорт би її не взяв, гарна! Ходи-но з нами, добрими молодцями, до царського шинку! Ми тебе почастуємо!

— Не хочу, — відказала Ганна. — Я не піду з вами.

Але один мужик ухопив її за стан.

— Геть! — скрикнула Ганна. — Кажу, не піду я з вами. Пустіть!

— Пустіть! — передражнювали її мужики, але Ганна вирвалася від них.

Вона швидко пішла далі і боялась уже питати дороги: навчила її перша спроба, що в Москві молодій гарненькій жінці небезпечно було розпитувати про дорогу в чоловіків. Пройшовши навмання кілька вулиць, вона наважилася нарешті запитати в якоїсь старої баби, де Грецький двір. Стара показала, що той вже був за декілька кроків від неї.

Грецький двір стояв тоді на тому місці, де тепер Нікольський монастир, названий Грецьким і побудований на Грецькому дворі незадовго до того часу, коли відбувалися події, про які розповідається.

Біля воріт вартували стрільці.

— Тут Грецький двір? — запитала Ганна.

— Тут… Кого тобі? — питали вартові.

— Гетьмана Петра Дорошенка.

— Не можна! — грізно гримнув вартовий. — Навіщо тобі його. Он наш старший. Спитай його.

Він показав на стрілецького полуголову[48], що ходив двором. Ганна підійшла до нього і промовила, поклонившись:

— Чи не можна, добродію, побачити гетьмана Дорошенка?

Полуголова підозріло оглянув її з голови до ніг і пробурчав:

— По-перше: він уже не гетьман і звати так його не можна. А по-друге: яке тобі до нього діло? Ти черкашенка, чи що?

— Еге, — відказала Ганна.

— Не велено без дозволу від Приказу пускати до нього нікого, опріче тих, що на Малоросійському дворі черкаси в посольстві приїхали, — сказав полуголова. — Ти з їхніх, чи що?

— Я його родичка, — сказала Ганна.

— Що це таке: родичка? — запитав полуголова. — Рідня йому доводишся, чи що?

— Еге, — повторила Ганна.

— Добре, я сам поведу тебе до нього, — сказав полуголова.

Петра Дорошенка привезли до Москви і поселили на Грецькому дворі. І жилося йому так — мов би гість, мов би й невільник Уже його кликали до царя, цілував він царську руку, думний дяк перед лицем самого великого государя проказав прощення всім його провинам; після того сказано було, щоб залишався в Москві аж до закінчення війни з турками для ради у різних військових справах. Відтоді жив на Грецькому дворі; Дорошенка дійсно запрошували до Наказу разів три, слухали його розповіді про татарські та турецькі шляхи, про те, як обороняти Чигирин, і таке інше. Та все ж біля його житла стояло на варті поперемінно по двадцять стрільців із полуголовами. Нарешті в останні перед оцими подіями дні покликали його до Ларіона Іванова, і думний дяк сказав йому, щоб подав чолобитну про те, щоб привезли до Москви його жінку. Дорошенка обійняв страх.

— То великий государ хоче залишити мене тут назавжди? — запитав він.

— Цього великий государ не велів, — відповів дяк. — Але тобі звелено жити в Москві, аж доки вщухне війна з бусурменами, а поки вона буде, — одному Богові відомо. А чоловікові від жінки окремо жити не годиться.

Доводилося Петру Дорошенкові коритися. Написав він зі слів думного дяка прохання, щоб привезли йому жінку. Очікуючи на приїзд нелюбої дружини і не знаючи, яка йому доля судилася надалі, Дорошенко мучився, мов степовий орел у неволі. Безмірно остогидла йому тоді ця Москва. Сподівався він у спокої доживати віку свого після свого неспокійного життя на любій рідній Україні, серед рідного народу, на волі, а його держать у Московщині та ще й у неволі, хоч і не кажуть йому, що він — невільник.

У цей час стрілецький полуголова привів до нього Ганну Кусівну.

Дорошенко ходив, широко ступаючи, по хаті туди й сюди, як завжди, дуже стурбований. Полуголова, ввійшовши з Ганною, звернувся до нього:

— Петре Дорофеєвичу! Оця жінка хоче бачити твою милость. Каже вона: родичка твоїй милості.

— Я не знаю цієї жінки, — промовив Дорошенко, уважно поглянувши на Ганну. Але тоді озвався до неї, запитаючи: — Яка ти мені родичка?

— Я така тобі родичка, як усі наські люди тобі родичі, — сказала Ганна. — Ясновельможний гетьмане! Вислухай мене, я прийшла до твоєї милості за порадою. Поможи мені, бідоласі!

— Я не гетьман, — промовив Дорошенко, — навіть не полковник, жодного уряду не маю. Я просто в’язень у Москві. Чим я тобі допоможу? Я сам бідний. Усі статки-маєтки свої покинув у Чигирині та в Сосниці.

— Я не грошей прийшла прохати, — заплакала Кусівна, — хоч я така вбога, що й хліба шматка не маю на чужій стороні, а прийшла до твоєї милости за порадою. Вислухай мене, пане, дай мені порадоньку, бідній, нещасній сироті, ні до кого мені повернутися, пригорнутися на чужій чужині, тільки до своїх людей.

Та й упала до ніг Дорошенкові, заливаючися слізьми. Із голови в неї спала кіка[49]. Ганна спершу засоромилася, що стала простоволоса, але не зважилася знову надіти на голову огидного, силоміць їй надітого московського вбрання.

І чомусь саме тепер згадав Дорошенко, як перед ним плачучи валялися бідолашні вкраїнці, коли він їх оддавав сотнями в неволю туркам та татарам. Не жаль йому тоді було їх, бо думав він тоді не про окремих людей, а про увесь рідний край, якому він хотів добути волі й незалежности. А тепер йому стало невимовно жаль невідомої жінки, що лежала в нього в ногах.

— Устань, молодице, і розкажи: хто ти та звідки ти?

— З Чернігова, — почала розповідати Ганна.— Козацького роду, по батькові Кусівна. У Петрівку торік віддали мене заміж, владика дозволив повінчати, а мій молодий у той же день пішов у похід; а я ввечері пішла по воду до річки Стрижня; в потайнику мене ухопили, очі й рот зав’язали і приволокли до воєводи, а воєвода зґвалтував мене і відіслав зі своїми людьми у свою вотчину під Москву і там наказав мене ґвалтом повінчати зі своїм чоловіком, а потім, приїхавши сам до Москви, звелів мене привезти, хоче, щоб я жила з тим його чоловіком, з яким мене ґвалтом повінчано, а йому самому стала підложницею.

— А твій першій чоловік живий ще? — запитав Дорошенко.

— Не знаю, ясновельможний пане, чи він ще живий, — відповіла Ганна. — Його зовуть Яцько Молявка-Многопіняжний. Його в похід угнали, а мене вхоплено, — і з тієї пори я про нього не чула.

— Молявка-Многопіняжний! — здивувався Дорошенко. — Я твого чоловіка добре знаю. Він тепер уже сотником у Сосниці. Казав він мені, що в нього жінку вкрадено та й віддано за іншого, казав! Яку ж я тобі, молодице, пораду дам? Іди, молодице, до думного дяка Ларіона Іванова і все йому розкажи, як оте мені повідала. Я ось тобі цидулку напишу до нього.

Він пішов до другої світлиці. Ганна дожидалася стоячи, похиливши голову додолу. Повернувшисс іх кімнати, Дорошенко відддав їй написану цидулку і звернувся до полуголови:

— Накажіть одвести цю жінку до Ларіона Іванова в Приказ. А тобі, молодице, на: от, скільки здолаю, стільки допомагаю.

Він подав їй декілька срібних монет, потім виніс із другого покою чорну шовкову хустку і віддав їй, сказавши, що це їй на голову, щоб не одягати більше московської кіки.

[48] Полуголова — начальник двох-трьох сотень стрільців у російському війську.

[49] Кіка – головний убір заміжніх жінок в Росії, носилася поверх повойника й складалася з дерев’яного або шкіряного обруча у вигляді підкови або півмісяця, чохла (сороки) і напотиличника, зроблених із прикрашеною вишивкою тканини.