ХIII

Бутрим, новий Молявчин тесть, був колись полковим осавулою при чернігівському полковникові Небабі ще за Богдана Хмельницького; але, пробувши осавулою років зо три, став військовим товаришем і, одібравши маєтність у чернігівському полку, клопотався тільки про те, щоб якомога більше придбати добра. Добре було йому, що чернігівський полк був із тих, що менше зазнавав пустошення в ті неспокійні часи. За двадцять років Бутрим добре таки вже забагатів, захоплюючи займанщини,— тоді цим звичайно збагатились українські земельні власники. Зі свого села, що справді йому належить, пан посилає було своїх підданих, сім’ю або й дві, сідати хутором або слободою, тоді займає собі до цього хутора лісу, сіножаті, лук, поля скільки схоче і скільки буде змога зайняти; іноді, зустрівши тут козака, що ще поперед нього поселився, підпоїть того та й видурить у нього поле за дешеву ціну; а, якщо помітить, що чоловік то не зубатий, то й так відбере і до своєї землі привластить. Так заводилися нові селища. Ото ж і Бутрим розширився таким способом, і на всі свої хутори добув полковницькі листи, затверджені в гетьманській канцелярії. Бутрим жив ладнаючи з усіма чернігівськими полковниками, дарма, що вони часто перемінялись, і новий полковник звичайно був ворогом скинутому. Бутрим з усіма однаково ладнав і приятелював. Та найкраще жив він з Дуниним-Борковським, бо Дунина-Борковського жінка була рідною сестрою Бутримовій жінці. Було в Бутрима чотири дочки: з їх дві вже пішли заміж, третя йшла тепер за сосницького сотника. Про Бутрима сусіди думали, що він дуже мудрий у життєвих справах, та й сам він це думав і любив давати людям поради. Коли Молявко приїхав до нього нареченим дочки, Бутрим натурчав[44] йому голову, що його становище надзвичайне, дивне та всім завидне: дуже швидко з рядовика став він сотником, та ще яким! — не вибраний козаками, а сам гетьман його призначив і доручив йому важливу царську справу — наглядати за Дорошенком. Будуть і в Москві знати про нього. І почав Бутрим розмірковувати: от як би добре було, коли б у Дорошенка говорилося щось недобре про Москву, а це, здається, дійсно можливе; тут би сотник, довідавшися, повідомив гетьману, а гетьман до Москви, — високо б тоді піднявся Молявка. Зять не втерпів і розповів тестю, що вже сталося саме те, чого тесть хотів би. Бутрим дуже похвалив Молявку за його вчинок, радив, проте, зберігати поки цю справу у великій таємниці, але пророкував, що з цього буде багато добра сосницькому сотникові.

Молявчиха була страшенно рада, що її син бере жінку в такій панській сім’ї, в таких багатих та значних людей. «Це, — казала вона, — не якісь там Куси!» А згадавши Кусів, звичайно хрестилася та дякувала Богові, що він визволив її сина від них. Дуже щиро намагалася тоді стара Молявчиха заприятелювати з панею Бутримовою, але та хоч і була з нею привітна, та разом з тим показувала, що вона — вищого коліна і поводилася з Моливчихою згорда. Тоді на Вкраїні була така поведінка, що як хто забагатіє, то вже згорда поглядає на всякого, хто бідніший за нього та гірше живе. Жінки виявляли це ще дужче, ніж чоловіки.

Пишно відсвяткували весілля пана Молявки-Многопіняжного з панною Бутрімівною, за одвічним прадідівскиму звичаєм, зі старостами, дружками, боярами, з усіма обрядами, що збереглися до нашого часу у простолюдинів, але в описувані нами часи дотримувалися і в шляхетних панських будинках.

Люди на весіллі були з родичів сусідніх значних товаришів, що поз’їздилися до Бутримів на їх запросини. У панському дворі не можна було всім поміститися, — через те на якийсь час кількох підданих посполитих примусили перейти до сусідів, а в їхніх хатах поселилися гості. А про те всі піддані були на панському святі: на панському дворі були поставлені столи і за ними шанували народ горілкою та свининою. Гуляли аж три дні, і за цей час багато поїдено годованих кабанів, баранів, курей, гусей, індичок, з ранку й до вечора лунала музика, і в господі, з ранку до вечора гриміла музика, і в будинку і на подвір’ї лунав тупіт танцівників, а ночами на радість гостям і натовпові народу злітали феєрверки. Коли минуло п’ять днів, — гості почали роз’їжджатися; тільки найближчі родичі, що були у весільному персоналі, ті залишалися, аж поки поїде молода. Батько й мати впакували скриньку молодої, а та скринька — то шість великих скринь із посагом: там були жіночі вбори, сукні, кунтуші, плахти, кожушки, сорочки, пошивки, ковдри, завіси, накриття, намиста, срібний посуд, шкатулки з усяким клейнодом, — усе, що тоді звичайно бувало в домашньому багатстві у значних людей. Усьому тому писався реєстр, бо коли дочка помирала бездітницею, тоді посаг повертався її батькам. Бутрим дав дочці й зятеві лист на даровизну — маєток, але той лист так написав, що дочка ставала власником свого маєтку хіба аж тоді, коли батько помре; а за свого життя обачний батько таки залишав собі можливість порядкувати доччиним маєтком, та й саму її з чоловіком не випускати зі своєї волі.

Прийшов той день, коли вже треба було молодим їхати. До ґанку панського будинку під’їхали криті сани. Молоді з Молявчихою вийшли зовсім удягнені на дорогу; батьки нареченої, стоячи з образом, благословляли їх востаннє, а молодята вклонялися їм до землі. Тоді гості, що залишилися у Бутрима, стоячи навколо від’їжджаючих, заспівали тужливу пісню, у якій говорилось, як дочка покидала батька й матір та їхала до чужого далекого краю. Під спів цієї пісні сіли Молявки в сани та рушили в дорогу.

Пишно та бучно в’їздив Молявка-Многопіняжний із молодою жінкою в Сосницю. Перша новина, про яку він дізнався, — Петра Дорошенка повезли до Москви. Згадав він пророкування Бутримове і зрадів: здогадався, що все те зроблено через його донос, і тепер його знають у Москві, він догодив цареві і сподівався, що за те будуть до нього ласкаві гетьман і московський уряд. Але хорунжий, що був замість нього наказним, розказав йому іншу, не таку вже приємну новину.

Ось що сталося в Соснині, поки Молявка їздив женитися. Андрій Дорошенко удвох із сотенним писарем Куликом їздив до гетьмана з доводами проти Рославця й Адамовича.

Цей Кулик вже із самого початку не вподобав Молявки. Перебуваючи разом із Андрієм Дорошенком у Батурині, він дізнався, що гетьман прийняв Андрія надзвичайно ласкаво. Повернувшись до Соснині, він пустив між козаками таку думку, що можна було б упрохати гетьмана дозволити вибрати сотника та й обрати Андрія. А незабаром приїхав до Сосниці генеральний суддя Домонтович по Петра Дорошенка і прилюдно заявив, що до гетьмана надійшов із Москви лист, у якому, на радість Дорошенкам, доручалося гетьманові давати його братам і родичам посади, які він захоче, у війську Запорізькому.

Петра Дорошенка повезли. Сотника Молявки-Многопіняжного не було. Писар, посилаючись на слова генерального судді Домонтовича, став діяти сміливіше і налаштував проти Молявки отамана городового Крука. Народилася в цього отамана дитина, і батько запросив на хрестини чотирьох курінних отаманів із сусідніх сіл. Кулик був кумом. На хрестинах, випивши, збалакалися гості про свого сотника: усім він не подобався; з підлеглими людьми поводився непривітно й згорда; помічали, що любив свою кишеню, а найбільше усім був він гидкий через те, що не козаки його вибрали, як то велося з діда-прадіда, а настановлено його згори, не питаючися, чи хочуть, чи не хочуть його підвладні. Кулик вияснив, що воно через те тільки так сталося, що в Сосниці мав жити Петро Дорошенко, то спочатку треба було разом і помочі йому, і догляду за ним. А тепер Петра Дорошенка в Соснині вже немає, — отже тепер можна прохати гетьмана, щоб дозволив вибрати сотника так, як з діда-прадіда в військові велося: це тепер і гетьману буде до вподоби. Усі згодилися. Писар написав супліку, отамани, що були в Крука, попідписували і обіцяли прихилити до того діла й хорунжого. Але хорунжий обстоював за Молявку: йому здавалося, що настановлений із гетьманської руки сотник сидить так добре на своєму місці, що схитнеться хіба той, хто заміриться зіпхнути його з того місця. Хоча Кулик і не розказав хорунжому про все, що було в Крука, але хорунжий сам про все пронюхав. Коли Молявка повернувся до Сосниці, хорунжий розказав йому, що тут проти нього коїться.

Розлютувався Молявка, скипів, а жінота — мати й жінка — обидві разом почали підмовляти його не попускати своїм ворогам. Сотник, не гаючись, звелів покликати до себе городового отамана й сотенного писаря.

Згорда зустрів він покликаних, однією рукою в бік узявши, другу заклавши за пояс, що ним підперезаний був його кармазиновий жупан; не кивнув головою на їхній низький поклін і так на них гримнув:

— Що це я вам став негожий? Ви збираєтеся проміж себе та радитеся: кого собі сотником іншого обрати? Забули, мабуть, що не ви мене вибирали, а сам ясновельможний гетьман мене над вами настановив без вашого «сирна»? А хіба того не знаєте, що коли проти мене йдете, то все одно, що проти самого гетьмана піднімаєтесь? А ви знаєте, що то є піднятися проти нашого гетьмана? Петро Рославець не вам рівня, — а що з ним сталося? Знаєте ви, скурві сини: маленьку цидулу напишу до ясновельможного, так вас зашлють туди, де й вороння кісток ваших не знайде. Це все ти, Куличе! Твої це хірхулі[45]! А ти, отамане Круку, як посмів ти без мене курінних збирати?

— Пане сотнику! — виправдовувався Крук, — я не збирав. У мене були гості, давні приятелі на хрестинах. Цього ще ніколи не бувало, щоб ми повинні були твоєї милости запитувати, чи можна нам до себе гостей кликати, а надто в такій справі, як хрестини. Твоєї милости тут не було. Не залишати ж дітей наших нехрещених, дожидаючися, поки волить вернутися твоя милость!

— А ви на своїх хрестинах про мене розмовляли, мене судили, як би мене з сотництва звести радилися! Га? Так, кажи? Були між вами такі розмови? — допитувався сотник.

— Пане сотнику, — продовжував городовий отаман, — я твоїй змилости відповів і ще скажу: кликав я гостей на хрестини, а що там говорилося, коли пилося та їлося, так ми тоді ж і забули; підпилі були.

— Ось я гукну хлопців та розтягну вас оттут та киями добре одшмарую! — кричав сотник, дедалі все дужче розпалюючись. — Ви не гадайте і не помишляйте, щоб мене вашою волею з сотництва звести. Я не такий сотник, як інші, що виберете самі та потім і коверзуєте, як хочете. Мене сам ясновельможний гетьман над вами наставив, а все через те, що мене знає і на мене більше спускається, як на всю вашу громаду. Мені гетьман дозволив писати просто до його власних рук, а інші сотники того не сміють, мусять через своїх полковників зсилатися з гетьманом. Тільки я на всю Україну, один такий сотник, що до самого гетьмана просто пишу. От і знайте мене! Ти, Куличе, скурвий сине, пся кров, хлопська юха[46]! Ти, ти всьому привідця, собачий сине!

Він ухопив Кулика за груди та давай трясти. Своєю дужою рукою він нахилив Кулика так, що той поклонився йому аж у землю.

— Пане вельможний! — сказав городовий отаман. — Не гнівися! Твоя в усім воля, тільки я проти милости твоєї ні в чому не прошпетився[47]; певне твоїй милості на мене щось наплетено.

— Знаю я вас, лукавих синів! — кричав сотник. — І ви ж знайте мене, коли так. Змагатися зі мною у вас мочі не стане. Перш усі ви з вашими жінками й дітьми пропадете, на Сибір підете, ніж мене від себе зведете. За мене гетьман, а за гетьманом і сам цар! Куди ж вам, чорнякам, до мене? Пошліть козаків до курінних, щоб з’їздилися до мене віншувати мене з малженством і везли б мені належитий ралець од себе й од своїх куренів. Чуєте?

— Чуємо, вельможний пане сотнику! — в один голос відповідали отаман із писарем.

Під час цієї розмови мати й жінка стояли позаду, радіючи з величности — перша синової, друга — чоловікової. Стара Молявчиха ще хоча би півроку поперед цим і подумати б собі не посміла, щоб її син так гримав на урядових людей, писарів та отаманів, а тепер довелось їй порадіти, дивитися, як синові коряться й покірно кланяються писарі й отамани. Бутримівна — та й зростала в такій сім’ї, де їй змалечку казали, що вона піде заміж за значного чоловіка, такого, що матиме право інших гнути й тиснути. То був ідеал людської гідности серед того кола, де зросла Бутримівна.

Вийшовши від Молявки, писар Кулик сказав отаманові Крукові:

— Пане куме! Посилайте козаків кликати курінних, як наказує пан сотник, а тим часом мерщій запрягаймо коні в сани та чухраймо до Батурина: подамо нашу супліку гетьманові. Що буде, те нехай буде! А я сподіваюся певне, що станеться по-нашому. Поки з’їдуться в Сосницю курінні, — ми тим часом вернемося. Тоді з гетьманської волі зберемо раду вибирати сотника.

Того ж дня вони й поїхали з Соснині.

Тямущий чоловік був писар Кулик. Чув він раніше, що гетьман Самойлович дуже вірить Мазепі, — ото ж до нього просто й подався Кулик із Круком. Він розповів, що козацька громада дуже ремствує на наставленого від гетьмана сотника Молявку і просить повернути їй давнє право вибирати сотника вільними голосами.

Мазепа відказав, що Самойлович і сам уже не дуже задоволений із цього сотника: надокучливий він чоловік, заводить клопіт із марними доносами, — ось уже Петра Дорошенка через його доноси забрано.

— Але, — додав Мазепа, — Петрові Дорошенкові в Москві погано не буде, та ще й написано з Москви до гетьмана, щоб був ласкавий до його родичів.

— Так гетьманові не буде прикро, — заговорили Кулик та Крук, — коли ми Андрія Дорошенка виберемо сотником?

Мазепа запевнив їх, що навпаки — гетьман буде з того дуже радий. Узявши від них супліку, Мазепа пішов із нею до гетьмана. Того ж дня в генеральній канцелярії написано було від гетьмана листа, а листом дозволено сосничанам вибрати собі сотника, як показують їхні права та вольности. Про Молявку-Многопіняжного в тому листі не згадувано зовсім, мов би його в Сосниці й не було. Мазепа сам віддав гетьманський лист суплікантам, а ті негайно поїхали назад.

Тим часом курінні отамани, на заклик розісланих до них козаків, почали з’їздитися до сотенного міста; двоє з них встигли вже й пана сотника відвідати й поздоровити і сповістили його про подарунки від своїх куренів і від себе особисто; дарували вони скотину, вулики бджіл, а від себе отамани попривозили молодим усякі срібні дрібнички. Але вони тільки сповістили про свої дари, а віддати нічого не встигли.

Повернулися з Батурина Крук та Кулик. Зараз городовий отаман закликав попа, війта міського та тих курінних, що вже приїхали до Сосниці. Він оповістив усім, що буде рада з гетьманського наказу. Ударили в дзвін. Загули тулумбаси.

Молявка не підозрював, що городовий отаман та сотенний писар насмілились їхати з суплікою просто до Батурина; навпаки, Молявка думав, що налякав їх своїм грізним окриком, то вони, щоб запобігти знову його ласки, поїхали з Сосниці збирати курінних, щоб ті їхали вітати сотника. Залишаючись спокійним у своїй господі, сотник почув несподівано, як задзвонили в дзвони, забили в тулумбаси, — він послав козака довідатися, що то діється.

Вийшов козак із сотницького дому, трохи пройшов улицею й опинився на майдані перед церквою. Там уже назбиралася юрба людей. Нашвидкуруч змостили якийсь високий поміст; на ньому стояли Крук та Кулик, біля них курінні отамани, війт і хорунжий, Молявчин приятель і прихильник, стояв із ними і держав сотенну корогву.

От як це сталося. Крук із Куликом, повертаючись із Батурина, випадково зустріли хорунжого, зупинили та показали гетьманського листа, — він зараз побачив, що справа стоїть зовсім не так, як він думав. Він зрозумів, що Молявка-Многопіняжний зовсім не такий дужий та міцний, як показував себе. Хорунжий одразу перемінився, не захотів і сповіщати свого колишнього приятеля, яке лихо на нього насунуло, а став у всьому слухатися отамана городового й писаря, з їхньго наказу взяв сотенний прапор і поспішив на раду.

Писар Кулик, розгорнувши гетьманського листа, читав перед народом:

— Іван Самойлович, гетьман обох сторін Дніпра Війська його царського пресвітлого величества запорозького, оголошуємо цим отворчатим листом нашим гетьманським города Сосниці і всій Сосницькій сотні обивателям і всякого уряду людям, які ставши пред нами очевисто означеного города Сосниці отаман городовий Василь Крук і писар сотенний Іван Кулик іменем всіх отаманів і козаків, і міщан, і всього поспольства вишейменованого города Сосниці і всієї Сосницької сотні суплікували нам, просячи, аби ми дозволили їм за стародавніми їхніми правами та військовими вольностями обрати собі вільними голосами за своїми побажаннями сотника, на що ми, поважаючи старожитні права і вольности Войська запорозького, їм на таке обранння дозволяємо, варуючи однак, аби по закінченню такого обрання нам для конечної нашої про те сентенції той вибір із їхніми підписами був доставлений через його милость вельможного пана полковника черніговського, до которого військового регименту Сосницькая сотня належить.

Почувши таке, посланий Молявчин козак не повернувся назад, а залишився дивитися, що далі буде.

— Андрій Дорошенко нехай буде сотником! — гукнули отамани, а за ними й козаки.

— Андрій Дорошенко! — загукало міщанство й поспільство багатьма голосами.

Андрій Дорошенко, почувши дзвони й тулумбаси, вийшов із дому, нічого того не знаючи і нічого не сподіваючися; він не став пробиватися крізь натовп, а зупинився біля церкви. Побачивши його, козаки юрбою кинулися до нього, гукаючи, вхопили його, потягли та й поставили на поміст; отамани накривали його своїми шапками, хорунжий подав йому корогву, всі гукали: на сирно! на сирно!

Андрій Дорошенко почав був відмовлятися, казав, що він не достойний того, але Крук голосно сповістив, що так хоче вся громада, і він не сміє громадському присудові не коритися.

Аж тоді козак Молявки залишив майдан і приніс Молявці вість, що вже вибрано нового сотника.

— Як вони сміють! — скрикнув Молявка. За ним зарепетували так само його мати й жінка. — То свавіля! То ошуканство! — вигукав він,— то бунт проти зверхности. Я до самого гетьмана зараз поїду.

Коли це ввійшов Кулик. Молявка кинувся був до нього з кулаками, скреготів зубами зі злости, але писар обома руками припинив його і порадив поводитися спокійніше:

— Уже ви, мосьпане, не сотник, громада вибрала іншого сотника, Андрія Дорошенка.

— Що мені ваша громада! — зарепетував Молявка. — Я більший від усієї вашої нікчемної громади. Сам гетьман мене наставив над вами, так сам гетьман, коли захоче, має мене звести, а не ви, шолудиві!

Кулик сказав, що в них є гетьманський лист, що дозволяє вибрати нового сотника.

— Це лист підбірний, мальований! Самі його зложили, — кричав Молявка. — Гетьман такого листу не підпише. Покажи лист!

— Іди в раду до нового сотника, — він тобі лист покаже, — промовив Кулик.

— Не піду в вашу мужичу чернячу раду. І вашого задрипаного Андрія Дорошенка знати я не хочу. Більший і сильніший я від усіх вас. Пан гетьман мене наставив із царської волі, а це ж усе одно, що й сам цар мене наставив. Я вас усіх!..

— Нічого ти нам не вдієш! — відказав Кулик. — Краще тихенько та любенько покорися громаді, зречися сотницьких маєтків, поклонися новому сотникові, а потім війся собі туди, звідкіля взявся, або куди схочеш, туди від нас і дівайся!

— Чорти б нехай задрали вашого обраного сотника і всіх вас! — горланив Молявка. — Поїду до самого гетьмана. Ви в мене знатимете, бунтівники!..

— Нічого твоїй милости їхати до гетьмана, бо лист гетьманський явно указує гетьманську волю над нами у цій справі. А лист той у нас!

— Подай мені сюди цей лист! Коли сам своїми очима побачу, що ясновельможний мене скинув, тоді й покорюся, — сказав нарешті сотник, схаменувшися.

— Добре, коли не хочеш іти до нас у раду, то ми тобі сюди принесемо лист, тільки не я сам принесу, бо ти ще вирвеш лист та зіпсуєш його, а свідків не буде. А ми прийдемо до тебе громадою.

Сказавши те, Кулик вийшов. Молявка та його сім’я турбувалися, не знаючи, що чинити. Мати ламала собі руки та взялася до звичайних своїх жалів на долю, що все життя з неї та з її сина знущається: ні в чому їм не щастить, поманила їх доля великим добром, а тепер ось усе за вітром пішло. Жінка радила чоловікові їхати до чернігівського полковника та прохати, щоб він заступився за своїх родичів у гетьмана. Молявка бігав туди й сюди по хаті, хапався обома руками за голову та знизував плечима, аж корчився. Страшенно стурбований, не знав, що почати, до чого братися.

Увійшли Кулик, Крук та Андрій Дорошенко.

— Доброго здоров’я ласкавому панові добродієві! — привітався Андрій Дорошенко.

Так само привітався і Крук.

— Іще не віншували твою милость на законному малженстві, — сказав Андрій Дорошенко. — Пошли, Боже, твоїй милості доброго здоров’я і во всім щасливого повоження на многая літа! Твоїй милості нехай відомо те буде: прийшов до сосницької громади від ясновельможного пана гетьмана лист, що дозволяє вільними голосами вибрати сотника. По тому листу гетьманському отворчатому Сосницької сотні громада вільними та тихими голосами єдиностойно обрала на уряд сотницький мене, Андрія Дорошенка. Волиш побачити цей лист гетьманський — от він, пане колишній сотнику!

Він шанобливо подав йому папір.

Молявка взяв листа, прочитав його, вирячив із дива очі, тоді віддав назад листа і хвилини зо три мовчав. Мовчали й інші. Нарешті Молявка сам обізвався:

— Поїду до вельможного пана його милости полковника черіговського. Але ж, пане Андрію Дорошенку! Твоє сотництво, може, ще вилами на воді підписано. Бачу, що ви добули якийсь лист із гетьманської військової канцелярії. А вже пан полковник дізнається від гетьмана, як воно сталося таке.

Дорошенко, Кулик та Крук бажали йому доброго й щасливого поводження. Того ж дня зібрався Молявка і на ніч поїхав з жінкою й з матір’ю до Чернігова, а на великі скрині з жінчиним посагом найняв підводи.

Полковник Борковський тоді саме недавно повернувся з Чигирина, де з осени стояв із своїм полком на залозі. Прийшли до нього Молявки. Полковник, довідавшися від них, що сталося, зараз же звелів запрягати сани і рушив нашвидку до Батурина, а Молявці звелів дожидатись у нього.

Та не пощастило полковникові в гетьмана. Самойлович сказав йому, що настановив був у Сосницю сотника тільки тому, що треба було просто від гетьмана догляду за Петром Дорошенком. А тепер Петра Дорошенка покликали до Москви, доглядати вже нема за ким, то ж він, гетьман, не може ламати для сосницької сотні стародавні права Війська Запорозького і забороняти сосничанам вибирати за сотника кого захочуть. Він, гетьман, не винен, що сосничани не вибрали собі цього Молявки-Многопіняжного, а вибрали Андрія Дорошенка. Не згодитися на Андрія немає в нього ніякої причини, а ще й тому, що й у Москві з того будуть задоволені.

Борковський прохав чимось іншим нагородити Молявку. Самойлович сказав, що колись згодом він покаже йому свою ласку, коли той чим-небудь її заробить. Борковський за це розізлився на гетьмана. Прикро було пишному чернігівському полковникові, що гетьман у цій справі нічого не зробив на його прохання: з того часу Борковський став ворогом гетьманові.

Молявки поїхали до Бутрима. Не дуже привітав і не дуже радіючи прийняв їх до себе цей пан. Та не було чого робити: не кидати ж дочку без притулку. Стара Молявчиха не забарилася посваритися з Бутримихою; що правда, швидко вона й покорилась їй, бо не мала де притулитись; але з того часу життя її стало дуже нікчемне, терпіла вона від Бутримихи до себе неповагу й погорду, а коли залишалася на самоті з сином, — гірко плакала, нарікаючи на долю, і підбурювала того проти тестя й тещі та й проти жінки. А жінка Молявчина, почуваючи батькову перевагу та й свою через батька проти такого чоловіка, що залишається без влади над іншими, без багатства, без ваги, почала поводитись із чоловіком згорда та спишна. Молявка все терпів, бо аби тільки озвався проти сварливої жінки, — зараз за неї починають заступатися тесть із тещею, зачіпають його ущипливими словами, нагадують, що вони його годують, а в самого в нього нічого немає, ще й дорікали образливо, що вони помилилися, віддавши дочку за такого чоловіка.

— Не живемо тут, а мучимося, — жалівся інколи матері Молявка-Многопіняжний.

[44] Натуркати (натурчати) голову кому — стомити розмовою кого-небудь.

[45] Хірхулі — плутні, хитрощі.

[46] Юха — спритник, пролаза.

[47] Прошпетитися — провинитися в чому-небудь, завинити перед кимось.